Фабрісіо Вітторіно: «Російська пропаганда в Бразилії націлена на осіб, які ухвалюють рішення»
25 жовтня Луїс Інасіу Лула да Сілва вчетверте переміг на президентських виборах у Бразилії, що робить його президентство одним із найдовших в історії країни. Однак ця перемога унікальна ще й тим, що президент Лула переміг свого суперника Флавіу Болсонару, перед тим програвши йому у першому турі. Це перший такий випадок в історії країни.
Попри те, що Бразилію вважають однією із так званих середніх держав (англ. mіddlе роwеrs) — тобто таких, що мають політичний вплив та економічний потенціал, але не належать до клубу великих гравців, а в самій країні живе чимала українська діаспора, в Україні про бразильську політику знають небагато. З огляду на це, Тиждень записав два інтервʼю із бразильськими експертами, які охоплюють два важливі напрямки для розуміння стану справ в країні після виборів — інформаційний та економічний.
Перше, яке ми публікуємо сьогодні, звертає увагу на стан справ у бразильському суспільстві та інформаційні впливи Росії в країні та як це позначається на підтримці та розумінні України. Про це Тиждень поговорив із бразильським журналістом, фахівцем зі Східної Європи, постійним аналітиком бразильського телеканалу GlоbоNеws Іntеrnасіоnаl та радіомережі СВN, аспірантом Федерального університету Санта-Катаріни (UFSС) та дослідником і членом Центру українських студій Університету Сан-Паулу (NЕU/USР) Фабрісіо Вітторіно.
— Як ви оцінюєте стан справ у бразильському суспільстві після виборів? Президент Лула переміг, посівши друге місце в першому турі, що є унікальним випадком у історії Бразилії. Його суперник Флавіу Болсонару втік до США. Чи свідчить це про певні суспільні напруження у країні?
Гадаю, головне в цьому усьому, що це були не просто вибори. Це був інституційний розрив. У першому турі не буває перемоги, бо все зводиться до преференцій. Зазвичай у першому турі у нас є п’ять чи шість кандидатів, які набирають певну невелику кількість відсотків голосів. Цього разу склалося враження, ніби у нас було два других тури: у першому турі Флавіу Болсонару та Луїс Інасіу Лула да Сілва набрали відповідно 47,03 % та 45,16 %, а кандидат, що посів третє місце за кількістю голосів, [Аугусто Курі — Ред.], набрав 2,9 %. Тож у нас був другий тур, частина перша, і другий тур, частина друга.
Такого в Бразилії ще ніколи не траплялося. Це досить унікальна ситуація серед провідних демократій світу. І це був інституційний розрив. Люди голосували не за Лулу чи за Болсонару. Вони голосували проти одного з цих двох кандидатів.
Згодом суддя Верховного суду Александре де Мораес видав наказ, яким зобовʼязав Флавіу Болсонару здати паспорт [у межах розслідування ймовірного відмивання грошей — Ред.]. Однак наступного ж дня після поразки Флавіу втік до Сполучених Штатів, ймовірно, за допомогою іноземних гравців. Це те саме, що зробив його батько Жаїр чотири роки тому, тож це сімейна традиція. Його брат Едуардо Болсонару вже мешкає у США. Отже, розрив є інституційним, а також відбувається на сімейному рівні. Це не соціальний розкол 50/50, оскільки перемога Лули була досить впевненою: ледь 52 %.
Скоріше в політиці Бразилії ми маємо лівицю, або продемократичну сторону, та правицю. У правому секторі Бразилії існує розкол між прихильниками Болсонару та іншими правими. Отже, приблизно половина бразильського населення спокійно ставиться до демократичних цінностей, тоді як інша половина переживає глибокий, серйозний процес визначення того, чого вона хоче: Болсонару та ультраправих цінностей, чи звичайної правої сили з ліберальними або консервативними цінностями, чи чогось іншого. На даний момент саме це і є тим інституційним розривом, з яким ми стикаємося в Бразилії.
— Як напруженість у відносинах зі США і той факт, що Флавіу Болсонару втік туди, можуть вплинути на позицію Бразилії щодо БРІКС та її відносини з Китаєм і Росією?
Я був у Ріо-де-Жанейро під час саміту БРІКС 2025 року. Невдовзі після нього США запровадили проти нас мита, а також застосували санкції за Законом Магнітського [проти судді Верховного суду — Ред.]. Цього разу Вашингтон, Трамп і Білий дім надали притулок людині, яка втікає від бразильського правосуддя. Це не дипломатія. Це явне втручання у внутрішню політику. Тож напруженість між США та Бразилією, а також балансування у БРІКС добре видно. Джерела в Державному департаменті США повідомляють, що Флавіу та його родині було надано візи. Трамп і президент Аргентини Хавʼєр Мілей відмовилися визнати результати виборів.
Мілей виступає проти БРІКС і стоїть на боці Трампа. Брат Флавіу, Едуардо Болсонару, вже був засуджений за лобіювання санкцій США проти Бразилії. Я не думаю, що саме це створює напругу, але це підсилює риторику Лули щодо суверенітету, яка й так була центральною у його передвиборчій кампанії. Аргумент полягає в тому, що Сполучені Штати намагаються втрутитися в бразильську демократію та підірвати наш суверенітет, а тому нам потрібно схилитися на бік іншого блоку — БРІКС. Однак БРІКС уже не є тим об’єднанням, яке ми допомагали створити у 2006, а потім у 2014 році. Це інше об’єднання з іншими цінностями. Це не політичний блок; це скоріше група країн, що не приєдналися до жодного блоку. Тож напруга тепер стала очевидною. Проте ось у США відбуваються вибори, і Трамп, ймовірно, стане «кульгавою качкою». Бразилія намагається знайти своє місце у глобальному геополітичному сценарії, і нам дуже важко втиснутися туди та знайти простір для маневру. Але так, напруга [у відносинах зі США — Ред.] значно зросла після бразильських виборів.
— Китай також входить до складу БРІКС, але є набагато сильнішим за інших членів. Пекін купує майже третину бразильського експорту. Наскільки ця залежність від Китаю може вплинути на позицію Бразилії та її відносини з Європою, а також на її ставлення до України?
Перш ніж говорити про всю цю ситуацію з Китаєм, Бразилією, Росією та Україною, нам слід визнати, що Китай перебуває на іншому рівні. Це економічна, демографічна та військова супердержава. У складі БРІКС є Китай, а вже потім йдуть Росія, Бразилія, Індія та Південна Африка, ще далі — країни третього рівня.
Китай намагається визначати порядок денний через Банк розвитку БРІКС, який очолює Ділма Русеф, колишня президентка Бразилії. Коли бачиш таку піраміду, до якої входять Китай, Бразилія, Росія та Індія, стає зрозуміло, що ми не можемо дозволити собі займати тверду позицію щодо Росії. Це не ідеологія — це просто добрива та зерно. Ми глибоко залежимо від російських та білоруських добрив, щоб підтримувати функціонування нашої економіки. Отже, маємо три окремі блоки, по одному рядку на кожен. Зі США у нас — конфронтація; з Китаєм — торговельна залежність; а з Росією — постачання добрив. Звучить просто, але це не так.
Економічна залежність та ідеологічні орієнтири однак не означають, що Бразилія є проросійською через Китай. Тут багато нюансів. Справді, частка Китаю в експорті Бразилії створила значну залежність, яка значно ускладнює для Бразилії маневри в рамках блоку БРІКС та геополітики загалом. Тож ми ніби застрягли між економічною залежністю та ідеологічними орієнтирами.
— Чи може змінитися позиція президента Лули щодо України в його четвертому терміні? Чи, на вашу думку, залишиться незмінною?
У мене є кілька друзів у приватному оточенні Лули, і вони одностайно стверджують, що він має прихильність до Володимира Зеленського та захоплюється стійкістю України. Але той нейтралітет, який ми маємо, — це не політика лише Лули. Це державна політика, і це має бути зрозуміло. Такий нейтралітет виходить насамперед від Ітамараті — міністерства закордонних справ Бразилії та дипломатичної школи. Тож це інституційна, а не особиста позиція.
Лула, звісно, має певний простір для маневру, на відміну від родини Болсонару. І він певною мірою симпатизує Україні, але його радник [із зовнішньої політики — Ред.] Селсо Аморім живе в іншому світі — світі Холодної війни зразка 1960-х. Він досі бачить світ як протистояння НАТО та Росії, з Європейським Союзом посередині, і маріонеткову гру, яку НАТО веде з Україною. Це дуже старомодне бачення ситуації. Тож це не політика Лули, це — політика Бразилії.
Я також мушу нагадати, що за кілька днів до повномасштабного вторгнення [Жаїр] Болсонару перебував у Москві, де розмовляв із Путіним. Знову ж таки, на першому місці — економіка, потім — інституційний фактор, а потім — позиція Бразилії в рамках БРІКС. Однак, це моє бачення, і, звісно, це не офіційна позиція уряду.
На мою думку, Бразилія не змінить свій курс, але ми все одно прагнемо відігравати роль посередника, бо це буде важливо для Бразилії на світовій арені. Але і Європейський Союз, і Україна мають зрозуміти, що Бразилія не є проросійською. Бразилія виступає за інтереси бразильської економіки.
Ми маємо амбіції на світовій арені, і у нас є традиція бути хорошим посередником. Ми, наприклад, працювали з Іраном, а потім у переговори втрутилися Сполучені Штати і зірвали угоду. Тому потрібно більше прагматизму, коли йдеться про позицію Бразилії, про четвертий термін Лули та позицію Бразилії щодо України.
— Позиція Бразилії щодо України дуже схожа на позицію Індії з точки зору політичного балансування. Але одним із чинників, що впливає на громадську думку в Індії, є російська дезінформація та пропаганда. Росія останніми роками посилила свій інформаційний тиск в Індії, наприклад, відкривши офіс RТ у Нью-Делі. Як виглядає ситуація в Бразилії, особливо останніми роками? Чи відіграла російська дезінформація якусь роль у цих виборах?
Гадаю, загальний контекст досить схожий. Росія автоматично успадкувала радянську інфраструктуру: «Россотрудничество», Фонд Горчакова, «Російські будинки», посольства, «Голос Росії» тощо. А от, наприклад, Україні, Білорусі чи Грузії вона нічого не залишила. Тож цим державам довелося будувати власну інфраструктуру. Оскільки ми не межуємо з Китаєм і не маємо з ним жодної конкуренції, на відміну від Індії, стратегія тут більше пов’язана з підходом, спрямованим на насичення ринку (Мета такого підходу не в тому, щоб переконати аудиторію в чомусь одному, а в тому, щоб заповнити простір великою кількістю повідомлень і наративів, і тоді правду буде складно відшукати — Ред.). У Бразилії працює невеликий офіс RТ. Є також Sрutnіk, невеликі осередки та невеликі канали в телеграм. Але російська пропаганда в Бразилії не прагне великих цифр. Вона націлена на осіб, які ухвалюють рішення.
Якщо ви завітаєте до будь-якого державного чи провідного університету Бразилії, то знайдете там проросійську дослідницьку групу. Вони діють там, бо успадкували цю структуру від Радянського Союзу. І вони намагаються пов’язати свою діяльність із вже існуючими в Бразилії антиамериканізмом, антиімперіалістичними та антиколоніальними теоріями, а також дискурсом про політичний суверенітет.
Тож їм дуже добре вдається налагоджувати контакти як із лівими, так і з правими силами, а іноді вони навіть використовують один і той самий дискурс. Росіяни знають, як це робити, адже займаються цим вже протягом останніх 100 років, тож є справжніми експертами в цій справі.
Оскільки їхня стратегія полягає передусім у насиченні інформаційного простору, вони намагаються впливати на нього не через просування російських наративів, світогляду чи цінностей, а через поширення антинатівських, антиєвропейських та антиамериканських тез.. Тобто їхні наративи завжди спрямовані проти чогось, і подаються як щось, що, ймовірно, є корисним для Бразилії. Таким чином їм вдається об’єднати ліві та праві сили так, щоб вони боролися проти одних і тих самих російських супротивників у Бразилії. Росіяни також створюють невеликі розколи та осередки суперництва як у лівих, так і в правих колах. Їм вдається маніпулювати цими перетинами тут, у Бразилії, та роздроблювати простір таким чином, що знайти правду стає дуже важко.
І у нас тут, у Бразилії, є внутрішній жарт: відколи Україна почала бомбити дата-центри «Яндекса» в Росії, тут стало набагато спокійніше. Поки що ми не можемо цього довести, і це буде досліджено протягом найближчих тижнів, але це вплинуло на бразильську інформаційну екосистему. Є невелика ймовірність, що це також мало певний вплив на бразильські вибори. Це гіпотеза, над якою нам доведеться попрацювати в найближчі тижні.
— Ви сказали, що сам Лула симпатизує Зеленському та українському опору. А як це виглядає в бразильському суспільстві? І чи використовує Росія якісь свої наративи, щоб переконати людей у протилежній думці чи позиції?
— Так. Громадська думка та державна політика в Бразилії рухаються окремими шляхами. Це дуже незвично, якщо розглядати ситуацію загалом. У більшості демократичних країн існує принаймні певний перетин між громадською думкою та державною політикою. У Бразилії це не так, особливо коли йдеться про Україну.
Згідно з опитуваннями 2022 року, приблизно 70 % бразильської громадської думки підтримує Україну, а 1–2 % — Росію. Щодо цінностей, вони чітко бачать різницю. Але тут є фактор НАТО, і люди кажуть: «Гаразд, ми згодні, що Україна є жертвою, але не жертвою Росії». Для них Україна — це насамперед жертва НАТО, колоніалізму та імперіалізму, адже бразильці не вважають Росію колоніальною державою чи імперською супердержавою. У цьому полягає ключ до розуміння російської пропаганди в Латинській Америці. Отже, ми підтримуємо Україну, але не виступаємо проти Росії. Розумієте, ось у цьому різниця.
Звісно, опитувань з цього приводу, проведених останнім часом, немає, тож за останні два роки це скоріше моє власне спостереження
Ще раз хотів би наголосити: державна політика Бразилії полягає в захисті бразильської економіки, а це означає захист нашого найбільшого партнера в галузі експорту сільськогосподарської продукції та сировини. Тож ситуація не є простою.
Саме тому ми намагаємося просувати позитивні наративи про Україну, її суверенітет та можливості: що Україна — не жертва, а суб’єкт, який має власну волю та потенціал, хоча й потребує допомоги, адже перемога Росії в Україні призведе до світу, де панує закон «сильніший пожирає слабшого», у якому великі держави можуть робити все, що заманеться.
Коли США втрутилися у Венесуелу, це дещо змінило сприйняття бразильців, адже якщо Росія може втрутитися в Україну, то й Сполучені Штати можуть втрутитися у Венесуелу. Такий світ не є сприятливим для середньої держави, як Бразилія.
— Які наративи може використовувати Україна у Бразилії, аби краще достукатися до суспільства?
Культура може змінити сприйняття, але вона не змінить позицію держави. Україна може розпочати співпрацю з європейськими інформаційними агентствами, такими як Dеutsсhе Wеllе, ЕFЕ чи АFР, щоб надавати новини бразильським медіа. Проте бразильці втомилися говорити про війну, військові питання чи про те, якою злою є Росія. Ми ніколи не брали участі у війнах чи конфліктах, тому це не надто важлива тема для бразильців чи латиноамериканців загалом.
Однак просування українських цінностей, розповідь про важливість української демократії та її відмінності від інших демократичних систем, а також популяризація українського кіно, музики, традицій і політики можуть знайти відгук у місцевої аудиторії.
Звісно, нам і надалі потрібно говорити про війну, її наслідки для цивільного населення та повсякденного життя. Але варто розповідати й про інші аспекти України.
Україна ніколи не мала достатньо часу, щоб сформувати власний імідж у Латинській Америці. Тому зараз існує інформаційна прогалина, яку можна заповнити будь-яким контентом про Україну, який ви зможете поширити.
Водночас, якщо цю інформаційну прогалину не заповните ви, це зробить Росія — і поширюватиме негативну інформацію про Україну. Варто розуміти, що за один-два роки неможливо переважити вплив величезної російської пропагандистської машини. Але цю роботу необхідно продовжувати.
Гадаю, посольство України в Бразилії розпочало таку роботу близько двох років тому, і вона виявилася досить ефективною. Однак це лише перші кроки, адже ви протистоїте потужній машині, яка вже багато років працює в Бразилії та має у своєму розпорядженні необмежені фінансові ресурси.
Попри те, що Бразилію вважають однією із так званих середніх держав (англ. mіddlе роwеrs) — тобто таких, що мають політичний вплив та економічний потенціал, але не належать до клубу великих гравців, а в самій країні живе чимала українська діаспора, в Україні про бразильську політику знають небагато. З огляду на це, Тиждень записав два інтервʼю із бразильськими експертами, які охоплюють два важливі напрямки для розуміння стану справ в країні після виборів — інформаційний та економічний.
Перше, яке ми публікуємо сьогодні, звертає увагу на стан справ у бразильському суспільстві та інформаційні впливи Росії в країні та як це позначається на підтримці та розумінні України. Про це Тиждень поговорив із бразильським журналістом, фахівцем зі Східної Європи, постійним аналітиком бразильського телеканалу GlоbоNеws Іntеrnасіоnаl та радіомережі СВN, аспірантом Федерального університету Санта-Катаріни (UFSС) та дослідником і членом Центру українських студій Університету Сан-Паулу (NЕU/USР) Фабрісіо Вітторіно.
— Як ви оцінюєте стан справ у бразильському суспільстві після виборів? Президент Лула переміг, посівши друге місце в першому турі, що є унікальним випадком у історії Бразилії. Його суперник Флавіу Болсонару втік до США. Чи свідчить це про певні суспільні напруження у країні?
Гадаю, головне в цьому усьому, що це були не просто вибори. Це був інституційний розрив. У першому турі не буває перемоги, бо все зводиться до преференцій. Зазвичай у першому турі у нас є п’ять чи шість кандидатів, які набирають певну невелику кількість відсотків голосів. Цього разу склалося враження, ніби у нас було два других тури: у першому турі Флавіу Болсонару та Луїс Інасіу Лула да Сілва набрали відповідно 47,03 % та 45,16 %, а кандидат, що посів третє місце за кількістю голосів, [Аугусто Курі — Ред.], набрав 2,9 %. Тож у нас був другий тур, частина перша, і другий тур, частина друга.
Такого в Бразилії ще ніколи не траплялося. Це досить унікальна ситуація серед провідних демократій світу. І це був інституційний розрив. Люди голосували не за Лулу чи за Болсонару. Вони голосували проти одного з цих двох кандидатів.
Згодом суддя Верховного суду Александре де Мораес видав наказ, яким зобовʼязав Флавіу Болсонару здати паспорт [у межах розслідування ймовірного відмивання грошей — Ред.]. Однак наступного ж дня після поразки Флавіу втік до Сполучених Штатів, ймовірно, за допомогою іноземних гравців. Це те саме, що зробив його батько Жаїр чотири роки тому, тож це сімейна традиція. Його брат Едуардо Болсонару вже мешкає у США. Отже, розрив є інституційним, а також відбувається на сімейному рівні. Це не соціальний розкол 50/50, оскільки перемога Лули була досить впевненою: ледь 52 %.
Скоріше в політиці Бразилії ми маємо лівицю, або продемократичну сторону, та правицю. У правому секторі Бразилії існує розкол між прихильниками Болсонару та іншими правими. Отже, приблизно половина бразильського населення спокійно ставиться до демократичних цінностей, тоді як інша половина переживає глибокий, серйозний процес визначення того, чого вона хоче: Болсонару та ультраправих цінностей, чи звичайної правої сили з ліберальними або консервативними цінностями, чи чогось іншого. На даний момент саме це і є тим інституційним розривом, з яким ми стикаємося в Бразилії.
— Як напруженість у відносинах зі США і той факт, що Флавіу Болсонару втік туди, можуть вплинути на позицію Бразилії щодо БРІКС та її відносини з Китаєм і Росією?
Я був у Ріо-де-Жанейро під час саміту БРІКС 2025 року. Невдовзі після нього США запровадили проти нас мита, а також застосували санкції за Законом Магнітського [проти судді Верховного суду — Ред.]. Цього разу Вашингтон, Трамп і Білий дім надали притулок людині, яка втікає від бразильського правосуддя. Це не дипломатія. Це явне втручання у внутрішню політику. Тож напруженість між США та Бразилією, а також балансування у БРІКС добре видно. Джерела в Державному департаменті США повідомляють, що Флавіу та його родині було надано візи. Трамп і президент Аргентини Хавʼєр Мілей відмовилися визнати результати виборів.
Мілей виступає проти БРІКС і стоїть на боці Трампа. Брат Флавіу, Едуардо Болсонару, вже був засуджений за лобіювання санкцій США проти Бразилії. Я не думаю, що саме це створює напругу, але це підсилює риторику Лули щодо суверенітету, яка й так була центральною у його передвиборчій кампанії. Аргумент полягає в тому, що Сполучені Штати намагаються втрутитися в бразильську демократію та підірвати наш суверенітет, а тому нам потрібно схилитися на бік іншого блоку — БРІКС. Однак БРІКС уже не є тим об’єднанням, яке ми допомагали створити у 2006, а потім у 2014 році. Це інше об’єднання з іншими цінностями. Це не політичний блок; це скоріше група країн, що не приєдналися до жодного блоку. Тож напруга тепер стала очевидною. Проте ось у США відбуваються вибори, і Трамп, ймовірно, стане «кульгавою качкою». Бразилія намагається знайти своє місце у глобальному геополітичному сценарії, і нам дуже важко втиснутися туди та знайти простір для маневру. Але так, напруга [у відносинах зі США — Ред.] значно зросла після бразильських виборів.
— Китай також входить до складу БРІКС, але є набагато сильнішим за інших членів. Пекін купує майже третину бразильського експорту. Наскільки ця залежність від Китаю може вплинути на позицію Бразилії та її відносини з Європою, а також на її ставлення до України?
Перш ніж говорити про всю цю ситуацію з Китаєм, Бразилією, Росією та Україною, нам слід визнати, що Китай перебуває на іншому рівні. Це економічна, демографічна та військова супердержава. У складі БРІКС є Китай, а вже потім йдуть Росія, Бразилія, Індія та Південна Африка, ще далі — країни третього рівня.
Китай намагається визначати порядок денний через Банк розвитку БРІКС, який очолює Ділма Русеф, колишня президентка Бразилії. Коли бачиш таку піраміду, до якої входять Китай, Бразилія, Росія та Індія, стає зрозуміло, що ми не можемо дозволити собі займати тверду позицію щодо Росії. Це не ідеологія — це просто добрива та зерно. Ми глибоко залежимо від російських та білоруських добрив, щоб підтримувати функціонування нашої економіки. Отже, маємо три окремі блоки, по одному рядку на кожен. Зі США у нас — конфронтація; з Китаєм — торговельна залежність; а з Росією — постачання добрив. Звучить просто, але це не так.
Економічна залежність та ідеологічні орієнтири однак не означають, що Бразилія є проросійською через Китай. Тут багато нюансів. Справді, частка Китаю в експорті Бразилії створила значну залежність, яка значно ускладнює для Бразилії маневри в рамках блоку БРІКС та геополітики загалом. Тож ми ніби застрягли між економічною залежністю та ідеологічними орієнтирами.
— Чи може змінитися позиція президента Лули щодо України в його четвертому терміні? Чи, на вашу думку, залишиться незмінною?
У мене є кілька друзів у приватному оточенні Лули, і вони одностайно стверджують, що він має прихильність до Володимира Зеленського та захоплюється стійкістю України. Але той нейтралітет, який ми маємо, — це не політика лише Лули. Це державна політика, і це має бути зрозуміло. Такий нейтралітет виходить насамперед від Ітамараті — міністерства закордонних справ Бразилії та дипломатичної школи. Тож це інституційна, а не особиста позиція.
Лула, звісно, має певний простір для маневру, на відміну від родини Болсонару. І він певною мірою симпатизує Україні, але його радник [із зовнішньої політики — Ред.] Селсо Аморім живе в іншому світі — світі Холодної війни зразка 1960-х. Він досі бачить світ як протистояння НАТО та Росії, з Європейським Союзом посередині, і маріонеткову гру, яку НАТО веде з Україною. Це дуже старомодне бачення ситуації. Тож це не політика Лули, це — політика Бразилії.
Я також мушу нагадати, що за кілька днів до повномасштабного вторгнення [Жаїр] Болсонару перебував у Москві, де розмовляв із Путіним. Знову ж таки, на першому місці — економіка, потім — інституційний фактор, а потім — позиція Бразилії в рамках БРІКС. Однак, це моє бачення, і, звісно, це не офіційна позиція уряду.
На мою думку, Бразилія не змінить свій курс, але ми все одно прагнемо відігравати роль посередника, бо це буде важливо для Бразилії на світовій арені. Але і Європейський Союз, і Україна мають зрозуміти, що Бразилія не є проросійською. Бразилія виступає за інтереси бразильської економіки.
Ми маємо амбіції на світовій арені, і у нас є традиція бути хорошим посередником. Ми, наприклад, працювали з Іраном, а потім у переговори втрутилися Сполучені Штати і зірвали угоду. Тому потрібно більше прагматизму, коли йдеться про позицію Бразилії, про четвертий термін Лули та позицію Бразилії щодо України.
— Позиція Бразилії щодо України дуже схожа на позицію Індії з точки зору політичного балансування. Але одним із чинників, що впливає на громадську думку в Індії, є російська дезінформація та пропаганда. Росія останніми роками посилила свій інформаційний тиск в Індії, наприклад, відкривши офіс RТ у Нью-Делі. Як виглядає ситуація в Бразилії, особливо останніми роками? Чи відіграла російська дезінформація якусь роль у цих виборах?
Гадаю, загальний контекст досить схожий. Росія автоматично успадкувала радянську інфраструктуру: «Россотрудничество», Фонд Горчакова, «Російські будинки», посольства, «Голос Росії» тощо. А от, наприклад, Україні, Білорусі чи Грузії вона нічого не залишила. Тож цим державам довелося будувати власну інфраструктуру. Оскільки ми не межуємо з Китаєм і не маємо з ним жодної конкуренції, на відміну від Індії, стратегія тут більше пов’язана з підходом, спрямованим на насичення ринку (Мета такого підходу не в тому, щоб переконати аудиторію в чомусь одному, а в тому, щоб заповнити простір великою кількістю повідомлень і наративів, і тоді правду буде складно відшукати — Ред.). У Бразилії працює невеликий офіс RТ. Є також Sрutnіk, невеликі осередки та невеликі канали в телеграм. Але російська пропаганда в Бразилії не прагне великих цифр. Вона націлена на осіб, які ухвалюють рішення.
Якщо ви завітаєте до будь-якого державного чи провідного університету Бразилії, то знайдете там проросійську дослідницьку групу. Вони діють там, бо успадкували цю структуру від Радянського Союзу. І вони намагаються пов’язати свою діяльність із вже існуючими в Бразилії антиамериканізмом, антиімперіалістичними та антиколоніальними теоріями, а також дискурсом про політичний суверенітет.
Тож їм дуже добре вдається налагоджувати контакти як із лівими, так і з правими силами, а іноді вони навіть використовують один і той самий дискурс. Росіяни знають, як це робити, адже займаються цим вже протягом останніх 100 років, тож є справжніми експертами в цій справі.
Оскільки їхня стратегія полягає передусім у насиченні інформаційного простору, вони намагаються впливати на нього не через просування російських наративів, світогляду чи цінностей, а через поширення антинатівських, антиєвропейських та антиамериканських тез.. Тобто їхні наративи завжди спрямовані проти чогось, і подаються як щось, що, ймовірно, є корисним для Бразилії. Таким чином їм вдається об’єднати ліві та праві сили так, щоб вони боролися проти одних і тих самих російських супротивників у Бразилії. Росіяни також створюють невеликі розколи та осередки суперництва як у лівих, так і в правих колах. Їм вдається маніпулювати цими перетинами тут, у Бразилії, та роздроблювати простір таким чином, що знайти правду стає дуже важко.
І у нас тут, у Бразилії, є внутрішній жарт: відколи Україна почала бомбити дата-центри «Яндекса» в Росії, тут стало набагато спокійніше. Поки що ми не можемо цього довести, і це буде досліджено протягом найближчих тижнів, але це вплинуло на бразильську інформаційну екосистему. Є невелика ймовірність, що це також мало певний вплив на бразильські вибори. Це гіпотеза, над якою нам доведеться попрацювати в найближчі тижні.
— Ви сказали, що сам Лула симпатизує Зеленському та українському опору. А як це виглядає в бразильському суспільстві? І чи використовує Росія якісь свої наративи, щоб переконати людей у протилежній думці чи позиції?
— Так. Громадська думка та державна політика в Бразилії рухаються окремими шляхами. Це дуже незвично, якщо розглядати ситуацію загалом. У більшості демократичних країн існує принаймні певний перетин між громадською думкою та державною політикою. У Бразилії це не так, особливо коли йдеться про Україну.
Згідно з опитуваннями 2022 року, приблизно 70 % бразильської громадської думки підтримує Україну, а 1–2 % — Росію. Щодо цінностей, вони чітко бачать різницю. Але тут є фактор НАТО, і люди кажуть: «Гаразд, ми згодні, що Україна є жертвою, але не жертвою Росії». Для них Україна — це насамперед жертва НАТО, колоніалізму та імперіалізму, адже бразильці не вважають Росію колоніальною державою чи імперською супердержавою. У цьому полягає ключ до розуміння російської пропаганди в Латинській Америці. Отже, ми підтримуємо Україну, але не виступаємо проти Росії. Розумієте, ось у цьому різниця.
Звісно, опитувань з цього приводу, проведених останнім часом, немає, тож за останні два роки це скоріше моє власне спостереження
Ще раз хотів би наголосити: державна політика Бразилії полягає в захисті бразильської економіки, а це означає захист нашого найбільшого партнера в галузі експорту сільськогосподарської продукції та сировини. Тож ситуація не є простою.
Саме тому ми намагаємося просувати позитивні наративи про Україну, її суверенітет та можливості: що Україна — не жертва, а суб’єкт, який має власну волю та потенціал, хоча й потребує допомоги, адже перемога Росії в Україні призведе до світу, де панує закон «сильніший пожирає слабшого», у якому великі держави можуть робити все, що заманеться.
Коли США втрутилися у Венесуелу, це дещо змінило сприйняття бразильців, адже якщо Росія може втрутитися в Україну, то й Сполучені Штати можуть втрутитися у Венесуелу. Такий світ не є сприятливим для середньої держави, як Бразилія.
— Які наративи може використовувати Україна у Бразилії, аби краще достукатися до суспільства?
Культура може змінити сприйняття, але вона не змінить позицію держави. Україна може розпочати співпрацю з європейськими інформаційними агентствами, такими як Dеutsсhе Wеllе, ЕFЕ чи АFР, щоб надавати новини бразильським медіа. Проте бразильці втомилися говорити про війну, військові питання чи про те, якою злою є Росія. Ми ніколи не брали участі у війнах чи конфліктах, тому це не надто важлива тема для бразильців чи латиноамериканців загалом.
Однак просування українських цінностей, розповідь про важливість української демократії та її відмінності від інших демократичних систем, а також популяризація українського кіно, музики, традицій і політики можуть знайти відгук у місцевої аудиторії.
Звісно, нам і надалі потрібно говорити про війну, її наслідки для цивільного населення та повсякденного життя. Але варто розповідати й про інші аспекти України.
Україна ніколи не мала достатньо часу, щоб сформувати власний імідж у Латинській Америці. Тому зараз існує інформаційна прогалина, яку можна заповнити будь-яким контентом про Україну, який ви зможете поширити.
Водночас, якщо цю інформаційну прогалину не заповните ви, це зробить Росія — і поширюватиме негативну інформацію про Україну. Варто розуміти, що за один-два роки неможливо переважити вплив величезної російської пропагандистської машини. Але цю роботу необхідно продовжувати.
Гадаю, посольство України в Бразилії розпочало таку роботу близько двох років тому, і вона виявилася досить ефективною. Однак це лише перші кроки, адже ви протистоїте потужній машині, яка вже багато років працює в Бразилії та має у своєму розпорядженні необмежені фінансові ресурси.
«Я — десантник, народжений для війни», — Вадим Сухаревський про армію, родину та прохання Сирського
Вадим Сухаревський поїхав в Ірак 19-річним. Спогади незабутні, але найбільше враження на нього справила інша країна — Норвегія. А ще хотів би побувати у Мексиці.
Тільки поки не до цього. За повідомленнями ЗМІ, колишній командувач Сил безпілотних систем Вадим Сухаревський очолив морську піхоту ВМС України.
Ми говорили 17 жовтня. Полковник не приховував, що мав розмови з Михайлом Драпатим, але «це не були пропозиції».
Треба розуміти, що зараз він знову повноцінно у строю. Серед морпіхів — тих, із ким сам себе асоціює.
Далі — пряма мова Вадима Сухаревського.
Дитинство згадую щоразу, коли дивлюся на своїх дітей — дванадцятирічного сина та доньку, якій сім. Малий Тимур схожий на мене. Добре це чи погано? Точно прикольно. Я ним пишаюся.
(Поруч сидить Тимур і уточнює, що батько зовсім не суворий. Якщо і сварить, то за те, що лінується, — Авт.)
Сам теж ледачкував. У 1980–1990-ті за таке не гріх було і по дупі отримати. А от із нинішнім поколінням це не працює. Тільки переконання та мотивація. Якщо мій військовий шлях можна назвати успішним, то відсотків на 50 цей успіх складається зі спілкування.
Завжди говорю: берегти, але не жаліти. Ми, командири, постійно на межі вибору між людяністю та жорсткістю. Бо є задача, яку треба виконати. Це один бік. Інший — функція управління людьми. Ти постійно в пошуках балансу. Саме він допоможе тобі сформуватися як лідеру та людині.
Певну кількість років займався греко-римською боротьбою. Міг постояти за себе. Добре вчився. Мене можна було знайти на тренуванні, у бібліотеці чи на бійці.
Сестра на десять років молодша. Це спонукало до відповідальності. І дало досвід боротьби: з ревнощами, за увагу батьків, за час, який мав провести з друзями й пограти у футбол, а вона плентається за тобою.
Коли пішов вчитися до військового ліцею, тато два тижні зі мною не розмовляв. «Юристом, менеджером — ким завгодно, тільки не військовим». Хоча сам до 1997-го ходив у формі. Внутрішні війська. Потім потрапив під скорочення. Але мені було нецікаво просто ходити в школу. Другий момент — пошук правди. Переконаний досі, що в армії її можна знайти. Умова — правильна організація справи. Завжди розумів: аби стати кимось у майбутньому і щось розуміти в ньому, треба потерпіти.
Ще важливо було перебороти страх. Тому пішов у десантники.
Дідівщина — штука, яка дуже затискує психологічно. Були моменти, коли просто ридав. Було соромно за себе як за чоловіка, який не може протистояти системі, що знищує тебе. Ти — найчорніша людина на цій землі. Але не пошкодував. Бо цікаво: я постійно в русі, стрибаю з парашутом і зустрів людей, з якими дружу досі. Найважливіше — ти вчишся не бути мстивим.
Не маю ідеалу. Закінчував перший курс ліцею. До класу прийшов заступник з навчальної частини. Запитав: хто для вас авторитет? Звідусіль: Шварценеггер, Брюс Лі, Ван Дамм. Я сиджу на гальорці й шукаю відповідь. І не знайшов її. Так і сказав — немає. Майор Вознюк аж заплескав. От воно, каже. А потім каже іншим: Вась, у тебе Ван Дамм? А на шпагат сядеш? Що ти робиш, аби стати таким, як він? Висновок: себе маєш формувати сам.
19-річним я поїхав в Ірак у складі 6-ї окремої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Почувався сформованим як особистість. 16 місяців служби. Десантники мають бути готовими до війни. Крапка. Я народжений для війни. Другий момент — побачити світ. Третій — не просто повернутися додому й сісти батькам на шию, а повернутися з грошима та пільгами. Перше враження — шалена спека. Потім — знайомство з місцевим населенням.
Багато дала робота з іншими арміями: американці, британці, італійці, поляки. У румунів 2004-го я побачив перший дрон. Крило з бензином, яке злітало на висоту 500 метрів. Ми тоді всі присідали, думаючи, що воно у нас «вдолбеться».
Українська армія мала багато плюсів порівняно з іншими. Поляків ми взагалі травили: «Войсько польське на роверах і на шміговцах (гелікоптерах)». Ми на той час були на БТР-80 з важким озброєнням. І з великою мотивацією, попри найменшу зарплату — 670 доларів щомісяця разом з кліматичними.
Солдатом 2002-го мав 32 гривні. Але вважаю так: гроші існують, щоб витрачати. Не вмію накопичувати. Добре, що маю дружину. Її коштом і виживаємо. Бо все життя я з дому виносив на армію. Квартиру в Києві ще не виплатив. А найбільш бездумна витрата — «беушна» музична апаратура за 5000 гривень. Віддав премію — був капітаном, маючи 5700 зарплати й навчаючись в університеті.
В Іраку три місяці був у особистій охороні Сергія Островського — командира 6-ї бригади. Мав принциповий конфлікт: не знімав тільник. Для десантури це святе. Островський відправив мене назад у підрозділ. Він піхотинець. Але мав розуміти: я вмирати буду у тільнику, але не зніму його.
Армія, яка не воює — не армія. Мало сказати «ми козацького роду» і дати наказ. Є складний процес «підводки» бійця до того, щоб він був готовим.
6 квітня 2004 року. Ель Кут, Ірак. Нам була відома обстановка. За кілька днів до нападу знали про нього. Через наказ із Києва нам довелося залишити свою зону відповідальності й закритися на базі. Хоча бій ми виграли. Ціна — загиблий і п’ять поранених. Це ганьба наша як держави. Сиділи й чекали, поки нас американці визволять. Саме ці події підштовхнули мене до наміру стати офіцером.
До дев’ятого-десятого класу я неправильно інтерпретував події в Росії. Зокрема, їхню війну в Чечні, де прихильники незалежної Ічкерії були ворогами. Так говорив телевізор. Тоді до кінця не розумів, що це окупація. Була навіть заздрість до московитів: вони воюють, мають бойовий досвід, круте екіпірування. Ми — нижчі. То був важкий період служби — з середини «нульових» до 2014-го. Тоді в нашій армії було прислів’я: служать або фанати, або довбограї. Досі не з’ясував, до якої категорії належу.
2008-го Росія пішла війною на Грузію. Це перевернуло мою свідомість. В Ічкерії православні воювали проти мусульман. А тут пішли на православних?
Підкреслю: кацапи ніколи не були мені братами. Навіть на навчаннях запитував: чому ми не «воюємо» з «рожевими». «Рожеві» — то кацапи. Мені відповідали: ти дурень, як з росіянами можна воювати?
2014-го наша армія стала набувати бойового досвіду. Ні, я не зрадів цьому. Швидше лютував. Відчував страх за країну, безсилля, недолугість, відсутність рішень.
Готові були захищати Крим. Щодня одягали парашути, їхали на аеродром, очікували наказу висаджуватися. Його не було. Бездіяльність і продажність керівництва — причини, чому півострів не наш.
5 травня 2014-го був шалений бій з кадирівцями у Слов’янську. За півтора місяця два повних оточення. Лише чотири дні без обстрілів. Спецназ Гіркіна. Добре підготовлені Треба визнати: приїхав, організував, убив не один десяток наших бійців. Якщо це йому вдалося, отже, щось не вдалося нам. Але як могло вдатися, якщо під час президентства Януковича всі керівні посади в силових відомствах займали росіяни?
Нам готували шлях Білорусі — повна втрата державності. Війна була неминучою. Ворог став тиснути з самого початку століття.
Якби Путін пішов «повномасштабно» з 2014-го, була би дупа. Але тоді він не був готовим психологічно. Йому треба був час прополоскати мізки своїй армії, «виховати» ненависть до нас, підготувати політичну та бізнес-еліти.
Етап АТО/ООС не міг закінчитися миром. Щонайменше — захоплення Донеччини та Луганщини. Плюс сухопутний коридор в Крим. 2018-го кількість польотів «Орланів» з Криму до Каховки зросла в декілька разів. Це сигнал: кацапам треба було щось робити. Тому 24 лютого 2022-го не стало несподіванкою. Коли ми захопили їхні карти, побачили: план «повномасштабки» відточувався п’ять років.
Великою помилкою було запустити кацапів на нашу територію. Вони почали їздити у відпустки. Дороги, канали, інфраструктуру знали краще, ніж ми.
Нас урятувало те, що виявилися більш підготовлені до 24.02.2022 і краще, ніж 2014-го. Хоча питань багато. Але це політика. Я до неї залучений ніколи не був і не буду. Пропозиції були. Але це категорично виключено
24 лютого 2022 року я — начштабу 35-ї бригади морської піхоти. Локація — Одещина. Обороняли район від Рені до Чорноморська. Наші бійці були на острові Зміїному, а Віталій Скакун підірвав себе разом з Генічеським автомобільним мостом. Уразили з «Градів» ворожий фрегат. По сорок кацапських «корит» підходили на дев’ять миль до берега. Наше завдання як морпіхів разом з 28-ю піхотною бригадою — зайняти берегову оборону від Миколаєва до Рені. Це кілька сотень кілометрів.
Хаос перших днів війні на Півдні — це відсутність чіткого управління. Танкісти, артилерія, піхота, розвідка вступили в бій. Але все відбувалося всупереч, а не завдяки.
59-ту тоді мотопіхотну бригаду очолив за пропозицією генерала Андрія Ковальчука. Перші мої слова: я з морпіхів не піду. Але о пів на першу ночі надійшов наказ. Це лютий 2022 року.
Декілька днів пішло на ознайомлення. Вивчав штат, запрошував людей. Десь збивав градус напруги, а десь підвищував. Скажу чесно: командирів на місцях доводилося виховувати навіть фізично.
Уявіть ситуацію: приходжу на позицію до бійців, добровольців з Херсона. Вони не знають, хто я, бо четвертий-п’ятий день працюю в районі. Запитую: «Пацани, а де окопи?». Відповідь: завдання не ставилося. «А самі що? Де командир?» «А ми його жодного разу не бачили». А командир роти сидить в хаті й не знає, чим його люди займаються.
Уже менш ніж за місяць ситуація докорінно змінилася. Втрати скоротилися втричі, люди зайняли позиції в окопах, налагодили оборону та зв’язок, активно знищували ворожі ДРГ. У серпні-вересні вважав день невдалим, якщо знищували тільки 9–12 одиниць техніки противника. У середині липня бійці зібрали перший НРК. Під час бомбометання за ніч мої розвідники могли знищити три-п’ять російських танків.
Фото: Офіс президента України
Окремо про розвідку. Розвідник — не штурмовик. ССОшник — це глибинний розвідник, який працює в тилу ворога. Склалася неправильна традиція: ліквідовувати найбільш підготовлених бійців у штурмах за два метри до посадки.
11 листопада 2022 року було звільнено Херсон. Бійці 59-ї брали у цьому безпосередню участь. Вибили техніку ворога, прибрали їхню десантуру, 110-ту бригаду спецназу кадирівців. Вийшли на дальність стрільби з Д-20 (гармата-гаубиця, — Ред) практично по Антонівському мосту. Далі свою роботу зробили «Хаймарси» і легендарний «жест доброї волі».
Я досі не можу сказати, як так вийшло, що я став командувачем СБС. Тільки здогадуюся: перший батальйон безпілотників тоді досяг успіхів. В один з днів телефонує Валерій Федорович (Залужний, — Ред) і каже: «Заїдь до мене». Ми з ним періодично на зв’язку були: вольовий і людяний, із залізним стрижнем. Але все одно перша думка: «Чого?». Мабуть, думаю, їду за ключами від квартири в Києві, бо саме отримав звання Героя України.
У кабінеті — Залужний і начальник Генерального штабу Шаптала. Головком каже: «Вадиме, треба зробити систему, щоб все літало і бомбило, безпілотники. От як ти вмієш». У ході розмови показують рішення президента країни. Завдання — за кілька днів розробити й затвердити візію. Відповідно — зміна посади. Коли повертався, уже був наказ на наступного комбрига.
СБС має керувати мультидоменним технологічним процесом на полі бою. Бути центром, який об’єднує землю, повітря і воду та керує всім безпілотним. Або делегувати ці повноваження, скажімо, військово-морським силам.
А головне — самим формувати свої потреби, без подання запитів до командування Сил логістики, яке передасть їх до Генерального штабу. Це величезна паперова тяганина і втрата часу. Бо хто краще за нас знає потреби підрозділів? Чому підрозділ, який звик використовувати FРV одного типу, отримує інші? Так уже було. Сумніваюся, що щось змінилося.
Далі — розробка тактики, доктрин, статутів СБС. Не сумнівався, що все запрацює, бо ще в 59-й бригаді ми не оборонялися, а наступали, маючи один батальйон безпілотних систем. Не гаючи час, сформували другий.
У червні 2025 року мене було звільнено з посади командувача СБС. Я був готовим до цього. Про моє протистояння з паном Сирським не знав тільки ледачий. Про суть претензій до мене не запитував — знав, що не почую правду.
Вадим Сухаревський з дружиною Юлією
Було прикро й образливо, адже я не встиг реалізувати те, що хотів. Знав багатьох командирів. Не звик до такого упертого протистояння і гальмування на фоні війни і крові.
Про звільнення уже колишній головком повідомив мені особисто. В кінці розмови Сирський попросив не підіймати медійний хайп.
Звільнення я переживав днів п’ять. Дзвінки, смски, стрічка новин — через це треба було пройти. І звикнути до того, що я ні за що не відповідаю. З іншого боку, став віддавати борг сім’ї, яка мене майже не бачила.
Помиляється той, хто вважає що мене «засунули» заступником командувача ОК «Схід». Це генеральська посада. І не в батальйон резерву ж я потрапив. Вважаю це своєю перемогою.
Неодноразово був у кроці від смерті. Після того, як миналося, говорив «тьху-тьху» й ішов далі.
Тепер дружина знає про мене все. Але історії, коли я ризикував життям, їй розповідали друзі.
Готую сніданок разом з малим. Підсадив його на яєшню «по-канадськи»: жовток у хлібі з ковбасою і прямо на сковорідку. Сьогодні (17 жовтня, — Авт.) мудрували над картопляниками, фаршированими сиром. Час від часу даємо мамі перепочити.
Тільки поки не до цього. За повідомленнями ЗМІ, колишній командувач Сил безпілотних систем Вадим Сухаревський очолив морську піхоту ВМС України.
Ми говорили 17 жовтня. Полковник не приховував, що мав розмови з Михайлом Драпатим, але «це не були пропозиції».
Треба розуміти, що зараз він знову повноцінно у строю. Серед морпіхів — тих, із ким сам себе асоціює.
Далі — пряма мова Вадима Сухаревського.
Дитинство згадую щоразу, коли дивлюся на своїх дітей — дванадцятирічного сина та доньку, якій сім. Малий Тимур схожий на мене. Добре це чи погано? Точно прикольно. Я ним пишаюся.
(Поруч сидить Тимур і уточнює, що батько зовсім не суворий. Якщо і сварить, то за те, що лінується, — Авт.)
Сам теж ледачкував. У 1980–1990-ті за таке не гріх було і по дупі отримати. А от із нинішнім поколінням це не працює. Тільки переконання та мотивація. Якщо мій військовий шлях можна назвати успішним, то відсотків на 50 цей успіх складається зі спілкування.
Завжди говорю: берегти, але не жаліти. Ми, командири, постійно на межі вибору між людяністю та жорсткістю. Бо є задача, яку треба виконати. Це один бік. Інший — функція управління людьми. Ти постійно в пошуках балансу. Саме він допоможе тобі сформуватися як лідеру та людині.
Певну кількість років займався греко-римською боротьбою. Міг постояти за себе. Добре вчився. Мене можна було знайти на тренуванні, у бібліотеці чи на бійці.
Сестра на десять років молодша. Це спонукало до відповідальності. І дало досвід боротьби: з ревнощами, за увагу батьків, за час, який мав провести з друзями й пограти у футбол, а вона плентається за тобою.
Коли пішов вчитися до військового ліцею, тато два тижні зі мною не розмовляв. «Юристом, менеджером — ким завгодно, тільки не військовим». Хоча сам до 1997-го ходив у формі. Внутрішні війська. Потім потрапив під скорочення. Але мені було нецікаво просто ходити в школу. Другий момент — пошук правди. Переконаний досі, що в армії її можна знайти. Умова — правильна організація справи. Завжди розумів: аби стати кимось у майбутньому і щось розуміти в ньому, треба потерпіти.
Ще важливо було перебороти страх. Тому пішов у десантники.
Дідівщина — штука, яка дуже затискує психологічно. Були моменти, коли просто ридав. Було соромно за себе як за чоловіка, який не може протистояти системі, що знищує тебе. Ти — найчорніша людина на цій землі. Але не пошкодував. Бо цікаво: я постійно в русі, стрибаю з парашутом і зустрів людей, з якими дружу досі. Найважливіше — ти вчишся не бути мстивим.
Не маю ідеалу. Закінчував перший курс ліцею. До класу прийшов заступник з навчальної частини. Запитав: хто для вас авторитет? Звідусіль: Шварценеггер, Брюс Лі, Ван Дамм. Я сиджу на гальорці й шукаю відповідь. І не знайшов її. Так і сказав — немає. Майор Вознюк аж заплескав. От воно, каже. А потім каже іншим: Вась, у тебе Ван Дамм? А на шпагат сядеш? Що ти робиш, аби стати таким, як він? Висновок: себе маєш формувати сам.
19-річним я поїхав в Ірак у складі 6-ї окремої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Почувався сформованим як особистість. 16 місяців служби. Десантники мають бути готовими до війни. Крапка. Я народжений для війни. Другий момент — побачити світ. Третій — не просто повернутися додому й сісти батькам на шию, а повернутися з грошима та пільгами. Перше враження — шалена спека. Потім — знайомство з місцевим населенням.
Багато дала робота з іншими арміями: американці, британці, італійці, поляки. У румунів 2004-го я побачив перший дрон. Крило з бензином, яке злітало на висоту 500 метрів. Ми тоді всі присідали, думаючи, що воно у нас «вдолбеться».
Українська армія мала багато плюсів порівняно з іншими. Поляків ми взагалі травили: «Войсько польське на роверах і на шміговцах (гелікоптерах)». Ми на той час були на БТР-80 з важким озброєнням. І з великою мотивацією, попри найменшу зарплату — 670 доларів щомісяця разом з кліматичними.
Солдатом 2002-го мав 32 гривні. Але вважаю так: гроші існують, щоб витрачати. Не вмію накопичувати. Добре, що маю дружину. Її коштом і виживаємо. Бо все життя я з дому виносив на армію. Квартиру в Києві ще не виплатив. А найбільш бездумна витрата — «беушна» музична апаратура за 5000 гривень. Віддав премію — був капітаном, маючи 5700 зарплати й навчаючись в університеті.
В Іраку три місяці був у особистій охороні Сергія Островського — командира 6-ї бригади. Мав принциповий конфлікт: не знімав тільник. Для десантури це святе. Островський відправив мене назад у підрозділ. Він піхотинець. Але мав розуміти: я вмирати буду у тільнику, але не зніму його.
Армія, яка не воює — не армія. Мало сказати «ми козацького роду» і дати наказ. Є складний процес «підводки» бійця до того, щоб він був готовим.
6 квітня 2004 року. Ель Кут, Ірак. Нам була відома обстановка. За кілька днів до нападу знали про нього. Через наказ із Києва нам довелося залишити свою зону відповідальності й закритися на базі. Хоча бій ми виграли. Ціна — загиблий і п’ять поранених. Це ганьба наша як держави. Сиділи й чекали, поки нас американці визволять. Саме ці події підштовхнули мене до наміру стати офіцером.
До дев’ятого-десятого класу я неправильно інтерпретував події в Росії. Зокрема, їхню війну в Чечні, де прихильники незалежної Ічкерії були ворогами. Так говорив телевізор. Тоді до кінця не розумів, що це окупація. Була навіть заздрість до московитів: вони воюють, мають бойовий досвід, круте екіпірування. Ми — нижчі. То був важкий період служби — з середини «нульових» до 2014-го. Тоді в нашій армії було прислів’я: служать або фанати, або довбограї. Досі не з’ясував, до якої категорії належу.
2008-го Росія пішла війною на Грузію. Це перевернуло мою свідомість. В Ічкерії православні воювали проти мусульман. А тут пішли на православних?
Підкреслю: кацапи ніколи не були мені братами. Навіть на навчаннях запитував: чому ми не «воюємо» з «рожевими». «Рожеві» — то кацапи. Мені відповідали: ти дурень, як з росіянами можна воювати?
2014-го наша армія стала набувати бойового досвіду. Ні, я не зрадів цьому. Швидше лютував. Відчував страх за країну, безсилля, недолугість, відсутність рішень.
Готові були захищати Крим. Щодня одягали парашути, їхали на аеродром, очікували наказу висаджуватися. Його не було. Бездіяльність і продажність керівництва — причини, чому півострів не наш.
5 травня 2014-го був шалений бій з кадирівцями у Слов’янську. За півтора місяця два повних оточення. Лише чотири дні без обстрілів. Спецназ Гіркіна. Добре підготовлені Треба визнати: приїхав, організував, убив не один десяток наших бійців. Якщо це йому вдалося, отже, щось не вдалося нам. Але як могло вдатися, якщо під час президентства Януковича всі керівні посади в силових відомствах займали росіяни?
Нам готували шлях Білорусі — повна втрата державності. Війна була неминучою. Ворог став тиснути з самого початку століття.
Якби Путін пішов «повномасштабно» з 2014-го, була би дупа. Але тоді він не був готовим психологічно. Йому треба був час прополоскати мізки своїй армії, «виховати» ненависть до нас, підготувати політичну та бізнес-еліти.
Етап АТО/ООС не міг закінчитися миром. Щонайменше — захоплення Донеччини та Луганщини. Плюс сухопутний коридор в Крим. 2018-го кількість польотів «Орланів» з Криму до Каховки зросла в декілька разів. Це сигнал: кацапам треба було щось робити. Тому 24 лютого 2022-го не стало несподіванкою. Коли ми захопили їхні карти, побачили: план «повномасштабки» відточувався п’ять років.
Великою помилкою було запустити кацапів на нашу територію. Вони почали їздити у відпустки. Дороги, канали, інфраструктуру знали краще, ніж ми.
Нас урятувало те, що виявилися більш підготовлені до 24.02.2022 і краще, ніж 2014-го. Хоча питань багато. Але це політика. Я до неї залучений ніколи не був і не буду. Пропозиції були. Але це категорично виключено
24 лютого 2022 року я — начштабу 35-ї бригади морської піхоти. Локація — Одещина. Обороняли район від Рені до Чорноморська. Наші бійці були на острові Зміїному, а Віталій Скакун підірвав себе разом з Генічеським автомобільним мостом. Уразили з «Градів» ворожий фрегат. По сорок кацапських «корит» підходили на дев’ять миль до берега. Наше завдання як морпіхів разом з 28-ю піхотною бригадою — зайняти берегову оборону від Миколаєва до Рені. Це кілька сотень кілометрів.
Хаос перших днів війні на Півдні — це відсутність чіткого управління. Танкісти, артилерія, піхота, розвідка вступили в бій. Але все відбувалося всупереч, а не завдяки.
59-ту тоді мотопіхотну бригаду очолив за пропозицією генерала Андрія Ковальчука. Перші мої слова: я з морпіхів не піду. Але о пів на першу ночі надійшов наказ. Це лютий 2022 року.
Декілька днів пішло на ознайомлення. Вивчав штат, запрошував людей. Десь збивав градус напруги, а десь підвищував. Скажу чесно: командирів на місцях доводилося виховувати навіть фізично.
Уявіть ситуацію: приходжу на позицію до бійців, добровольців з Херсона. Вони не знають, хто я, бо четвертий-п’ятий день працюю в районі. Запитую: «Пацани, а де окопи?». Відповідь: завдання не ставилося. «А самі що? Де командир?» «А ми його жодного разу не бачили». А командир роти сидить в хаті й не знає, чим його люди займаються.
Уже менш ніж за місяць ситуація докорінно змінилася. Втрати скоротилися втричі, люди зайняли позиції в окопах, налагодили оборону та зв’язок, активно знищували ворожі ДРГ. У серпні-вересні вважав день невдалим, якщо знищували тільки 9–12 одиниць техніки противника. У середині липня бійці зібрали перший НРК. Під час бомбометання за ніч мої розвідники могли знищити три-п’ять російських танків.
Фото: Офіс президента України
Окремо про розвідку. Розвідник — не штурмовик. ССОшник — це глибинний розвідник, який працює в тилу ворога. Склалася неправильна традиція: ліквідовувати найбільш підготовлених бійців у штурмах за два метри до посадки.
11 листопада 2022 року було звільнено Херсон. Бійці 59-ї брали у цьому безпосередню участь. Вибили техніку ворога, прибрали їхню десантуру, 110-ту бригаду спецназу кадирівців. Вийшли на дальність стрільби з Д-20 (гармата-гаубиця, — Ред) практично по Антонівському мосту. Далі свою роботу зробили «Хаймарси» і легендарний «жест доброї волі».
Я досі не можу сказати, як так вийшло, що я став командувачем СБС. Тільки здогадуюся: перший батальйон безпілотників тоді досяг успіхів. В один з днів телефонує Валерій Федорович (Залужний, — Ред) і каже: «Заїдь до мене». Ми з ним періодично на зв’язку були: вольовий і людяний, із залізним стрижнем. Але все одно перша думка: «Чого?». Мабуть, думаю, їду за ключами від квартири в Києві, бо саме отримав звання Героя України.
У кабінеті — Залужний і начальник Генерального штабу Шаптала. Головком каже: «Вадиме, треба зробити систему, щоб все літало і бомбило, безпілотники. От як ти вмієш». У ході розмови показують рішення президента країни. Завдання — за кілька днів розробити й затвердити візію. Відповідно — зміна посади. Коли повертався, уже був наказ на наступного комбрига.
СБС має керувати мультидоменним технологічним процесом на полі бою. Бути центром, який об’єднує землю, повітря і воду та керує всім безпілотним. Або делегувати ці повноваження, скажімо, військово-морським силам.
А головне — самим формувати свої потреби, без подання запитів до командування Сил логістики, яке передасть їх до Генерального штабу. Це величезна паперова тяганина і втрата часу. Бо хто краще за нас знає потреби підрозділів? Чому підрозділ, який звик використовувати FРV одного типу, отримує інші? Так уже було. Сумніваюся, що щось змінилося.
Далі — розробка тактики, доктрин, статутів СБС. Не сумнівався, що все запрацює, бо ще в 59-й бригаді ми не оборонялися, а наступали, маючи один батальйон безпілотних систем. Не гаючи час, сформували другий.
У червні 2025 року мене було звільнено з посади командувача СБС. Я був готовим до цього. Про моє протистояння з паном Сирським не знав тільки ледачий. Про суть претензій до мене не запитував — знав, що не почую правду.
Вадим Сухаревський з дружиною Юлією
Було прикро й образливо, адже я не встиг реалізувати те, що хотів. Знав багатьох командирів. Не звик до такого упертого протистояння і гальмування на фоні війни і крові.
Про звільнення уже колишній головком повідомив мені особисто. В кінці розмови Сирський попросив не підіймати медійний хайп.
Звільнення я переживав днів п’ять. Дзвінки, смски, стрічка новин — через це треба було пройти. І звикнути до того, що я ні за що не відповідаю. З іншого боку, став віддавати борг сім’ї, яка мене майже не бачила.
Помиляється той, хто вважає що мене «засунули» заступником командувача ОК «Схід». Це генеральська посада. І не в батальйон резерву ж я потрапив. Вважаю це своєю перемогою.
Неодноразово був у кроці від смерті. Після того, як миналося, говорив «тьху-тьху» й ішов далі.
Тепер дружина знає про мене все. Але історії, коли я ризикував життям, їй розповідали друзі.
Готую сніданок разом з малим. Підсадив його на яєшню «по-канадськи»: жовток у хлібі з ковбасою і прямо на сковорідку. Сьогодні (17 жовтня, — Авт.) мудрували над картопляниками, фаршированими сиром. Час від часу даємо мамі перепочити.
Міхал Потоцький: «У Польщі партії трактують Конституційний трибунал як чергову інституцію, яку треба взяти під контроль»
Пʼятниця напередодні святкових вихідних (1 листопада — одне із найважливіших польських свят, офіційний вихідний, коли поляки відвідують могили близьких і вшановують памʼять про померлих) мала бути спокійним та неполітичним днем, однак перетворилася на день політичного землетрусу у Польщі, який опозиційні політичні сили вже назвали «державним переворотом», а урядова коаліція — «відновленням законності та верховенства права».
Історія із політизацією та політичними протистояннями довкола Конституційного трибуналу (аналог Конституційного Суду в Україні) у Польщі має вже понад десятирічну історію. Водночас за президентства Кароля Навроцького настав новий етап у цьому процесі. Попри те, що обирає нових суддів Сейм, а роль президента у цьому лише церемоніальна, Кароль Навроцький прийняв присягу лише у двох із шести обраних ще у березні 2026 року суддів. Четверо суддів, присягу в яких президент Навроцький не прийняв, провели цю процедуру у парламенті за місяць після свого обрання. Такі дії суддів та парламентарів тоді розкритикували в канцелярії Навроцького назвавши «політичним фарсом».
Однак увечері 30 жовтня розпочався новий виток протистояння. На сайті Конституційного трибуналу (КТ) Польщі зʼявилося повідомлення про відсторонення лояльного до партії «Право і Справедливість» (ПіС) голови ТК Богдана Свєнчковського та віцеголови Бартоломея Соханського зі своїх посад на місяць. Посаду голови зайняла Анна Корвін-Пьотровська як суддя з найдовшим стажем. Однак достатніх правових підстав, як пояснює в інтервʼю Тижню політичний оглядач польського видання Dzіеnnіk Gаzеtа Рrаwnа Міхал Потоцький, для цього не було. З огляду на це під будівлею Конституційного трибуналу у Варшаві виник мітинг прихильників опозиції, а президент Кароль Навроцький вже в дорозі до Сенегалу скасував свій візит у цю країну, оскільки те, що відбувалося із КТ у його партії назвали «державним переворотом».
Однак які ще варіанти виходу із цієї ситуації були в урядової коаліції, де не всі також підтримують такий розвиток подій довкола Конституційного трибуналу. І які наслідки для польської політики та суспільства може мати такий хаос довкола найвищого органу конституційного правосуддя у Польщі. Про все це Тиждень поговорив із політичним оглядачем польського видання Dzіеnnіk Gаzеtа Рrаwnа Міхалом Потоцьким.
— Чи була в уряду Дональда Туска можливість конструктивно вийти із цієї кризи, адже судді були легітимно обрані Сеймом, водночас президент Кароль Навроцький відмовлявся приймати у них присягу?
— Практично не було. Але інше питання, чи те, що такого виходу не було, означає, що можна вдаватися до беззаконня. Бо те, що сталося у пʼятницю, не має жодної правової підстави. Тому що не існує правової можливості, аби [голову Конституційного трибуналу] Богдана Свєнчковського таким чином відсторонити від його посади. А вони це зробили.
І вони також обрали час, аби мати менше шансів утрапити у скандал. По-перше, пʼятниця перед 1 листопада, яке у Польщі є святковим днем, і усі їздять на могили та не займаються політикою. А по-друге, коли президента не мало бути в Польщі.
Представники уряду кажуть, що вони не мали можливості відбудувати правову державу інакше, ніж таким чином. Ну, але тут інше питання: чи можна за правову державу боротися неправовими методами.
— Чому, на вашу думку, Дональд Туск пішов на такі радикальні кроки, хоча навіть із цими новобраними суддями, присягу в яких президент Навроцький не прийняв, все одно урядова коаліція не має власної більшості серед суддів?
— По-перше, вони вважають, що частина тих суддів, які прийшли до Трибуналу під час правління ПіСу, це все ж таки більше судді, а не політики. Тобто не можна вважати, що ті судді, які були обрані під час урядування ПіС — це судді ПіСу, а під час Громадянської Коаліції (ГК)— судді ГК. Але це загалом цікаве питання, бо тепер Анна Корвін-Пьотровська має організувати нараду Трибуналу, щоб затвердити бюджет. І це буде перша подія, де можна буде підрахувати, скільки суддів прийде, скільки — ні, як будуть голосувати і так далі. В уряді панує думка, що, можливо, вони вже потрібну ситуативну більшість мають. Не факт, але …
А чому Дональд Туск пішов на такі радикальні кроки… Після того, що ПіС зробив з Трибуналом, цей орган перетворився на ще одну палату парламенту. З іншого боку, це інституція, яка практично не працювала вже останні роки, особливо після 2024-го року. Тобто за урядування ПіС ТК працював просто як чергова абсолютно сполітизована палата парламенту.
Після 2024-го року практично значення Трибуналу було помножене на нуль, тому що уряд перестав публікувати його рішення. З того часу Конституційний трибунал — це така інституція, яка існує, але ніхто не звертає уваги на всілякі її рішення і так далі.
А тепер це спроба підпорядкувати собі Конституційний суд практично таким чином, як це робив ПіС після 2015-го року, тому що це останній рік цієї каденції уряду Громадянської коаліції. Далі [восени 2027 року — Ред.] будуть вибори. Вочевидь, з точки зору чинної урядової коаліції, справа виглядає так: незрозуміло, що з тими виборами буде, що буде після них, тому треба «окопатися» тепер, хоча б в Конституційному трибуналі. Якщо ми переможемо, то супер, будемо мати і уряд, і парламент, і Трибунал, а якщо ні, то хоча би будемо гальмувати те, що буде робити ПіС.
Хоча, я гадаю, що після того всього, що і одні й інші політики зробили з Трибуналом з 2015-го року, єдине, що можна провести — це конституційний перезапуск. Перша цю ідею запропонувала партія «Конфедерація» і це вперше в моєму житті, коли я скажу, що вони мають рацію.
Щоб відбудувати Конституційний трибунал з нуля, потрібен буде компроміс усіх політичних сил. Для того треба також змінити Конституцію, але для цього рішення більшості нема й не буде. Тому треба було б, щоб і ПіС, і Громадянська коаліція домовилися, що здається, неможливим, але це єдиний можливий вихід з цієї конституційної кризи.
— Чи означає те, що Дональд Туск погодився на такий різкий крок щодо ТК в цей останній рік напередодні виборів, що його політика також стане більш агресивною?
— Я гадаю, що передусім конфронтація і конфлікт буде набагато більш жорстким, ніж до того часу. Можна сказати, що ми таким чином увійшли до такої виборчої передкампанії. Протистояння президента і прем’єр-міністра буде набагато більш агресивним. Тут питання, чи коаліціанти Громадянської платформи не зіграють все ж таки в ролі таких більш поміркованих і гальмуючих тенденцій для таких рішень.
Тому що дуже часто в історії Польщі було так, що коли влада чи коли домінуючі сили у таборі влади йшли ва-банк, то коаліціанти їм не давали це зробити. Так було, наприклад, коли під час пандемії ПіС хотів зорганізувати без підготовки та закону, який би це дозволяв, вибори поштою.
І тоді, незважаючи на те, що [лідер ПіС] Ярослав Карчинський мав в Сеймі монобільшість, знайшлись люди всередині його табору, які сказали, що цього не можна робити. І цього не зробили. Це був Ярослав Ґовін, який був лідером маленької партнерської для ПіС партії «Порозуміння». І він заплатив за це велику особисту та політичну ціну, але таким чином затримав самовбивчу тенденцію іти на вибори поштою.
Другий такий приклад — це коли після перемоги Кароля Навроцького, була така фракція в уряді, яка хотіла не допустити його до присяги, тому що вибори нібито фальшувалися. Тоді [лідер партії «Польща 2050», яка входить до урядової коаліції — Ред.] Шимон Головня цього не допустив, не зважаючи на те, що його тоді записали до табору ПіСу. Але це також була абсолютно самовбивча для польської демократії пропозиція і все ж таки всередині табору влади знайшлись люди, які до цього не допустили.
Тому я вважаю, що тепер також існує така можливість. Якщо Дональд Туск вирішить реально піти ва-банк і дуже загострити ситуацію, то хоча б частина коаліції, особливо «Польща 2050» та Польська Селянська Партія не дозволять йому це зробити.
Також 31 жовтня, наприклад, у президента Кароля Навроцького були консультації, куди він запросив представників усіх політичних сил. Характерно, що серед представників коаліції прийшли політики із «Польщі 2050» та Польської Селянської Партії. Представники «Лівих» і Громадянської Платформи не прийшли. Тобто вже зараз є поділ на тих, хто готовий розмовляти і шукати компромісів, незалежно від того, наскільки вони взагалі неможливі, і тих, хто каже, що на жодні компроміси з ПіСом, який порушував Конституцію, йти не буде. Дональд Туск про це фактично прямо сказав під час виступу 31 жовтня. Він сказав, що готовий на діалог та компроміси, але компроміси з тими, хто ламав Конституцію, на його думку, неможливі принципі.
— Чому, на Вашу думку, ця ситуація навколо Конституційного Трибуналу триває у Польщі вже більше 10 років? Чи причина у політичній поляризації чи у чомусь іншому?
— На мою думку, є три причини. По-перше, коли твій противник зробив один крок проти Конституції, щоб зміцнити свою позицію, то ти вважаєш, що можеш зробити два кроки. Якщо ти зробив два кроки, то наступного разу твій противник зробить три, коли буде при владі.
І те, що відбувається з 2015-го року, дуже добре демонструє цю тенденцію. Усе почалося з того, що у 2015 році, напередодні парламентських виборів, Громадянська Платформа обрала у Сеймі п’ятьох нових суддів Конституційного трибуналу, хоча могла вибрати тільки трьох, адже терміни двох інших закінчувалися вже під час каденції нового Сейму, тобто після виборів. Потім до влади прийшов ПіС і не допустив нікого з тих п’яти суддів, хоча було рішення Трибуналу, що трьох все ж таки вибрали легально і легітимно. Далі все це накручувалося і тепер ситуація така, що і представники ПіС, і представники Платформи вам скажуть, що вони намагалися відбудовувати те, що порушили їхні противники.
По-друге, звісно, є дуже великий особистісний конфлікт між ПіС та Громадянською платформаю та особисто між Дональдом Туском та Ярославом Качинським, які не дозволяють цим політичним силам сісти і домовитися.
І крім цього, партії вже трактують Конституційний трибунал як чергову інституцію, яку треба взяти під контроль, коли ти перемагаєш на виборах. І ніхто про незалежність Трибуналу не думає, тому що для них це просто чергова інституція, яка дозволяє тобі контролювати державу.
Історія із політизацією та політичними протистояннями довкола Конституційного трибуналу (аналог Конституційного Суду в Україні) у Польщі має вже понад десятирічну історію. Водночас за президентства Кароля Навроцького настав новий етап у цьому процесі. Попри те, що обирає нових суддів Сейм, а роль президента у цьому лише церемоніальна, Кароль Навроцький прийняв присягу лише у двох із шести обраних ще у березні 2026 року суддів. Четверо суддів, присягу в яких президент Навроцький не прийняв, провели цю процедуру у парламенті за місяць після свого обрання. Такі дії суддів та парламентарів тоді розкритикували в канцелярії Навроцького назвавши «політичним фарсом».
Однак увечері 30 жовтня розпочався новий виток протистояння. На сайті Конституційного трибуналу (КТ) Польщі зʼявилося повідомлення про відсторонення лояльного до партії «Право і Справедливість» (ПіС) голови ТК Богдана Свєнчковського та віцеголови Бартоломея Соханського зі своїх посад на місяць. Посаду голови зайняла Анна Корвін-Пьотровська як суддя з найдовшим стажем. Однак достатніх правових підстав, як пояснює в інтервʼю Тижню політичний оглядач польського видання Dzіеnnіk Gаzеtа Рrаwnа Міхал Потоцький, для цього не було. З огляду на це під будівлею Конституційного трибуналу у Варшаві виник мітинг прихильників опозиції, а президент Кароль Навроцький вже в дорозі до Сенегалу скасував свій візит у цю країну, оскільки те, що відбувалося із КТ у його партії назвали «державним переворотом».
Однак які ще варіанти виходу із цієї ситуації були в урядової коаліції, де не всі також підтримують такий розвиток подій довкола Конституційного трибуналу. І які наслідки для польської політики та суспільства може мати такий хаос довкола найвищого органу конституційного правосуддя у Польщі. Про все це Тиждень поговорив із політичним оглядачем польського видання Dzіеnnіk Gаzеtа Рrаwnа Міхалом Потоцьким.
— Чи була в уряду Дональда Туска можливість конструктивно вийти із цієї кризи, адже судді були легітимно обрані Сеймом, водночас президент Кароль Навроцький відмовлявся приймати у них присягу?
— Практично не було. Але інше питання, чи те, що такого виходу не було, означає, що можна вдаватися до беззаконня. Бо те, що сталося у пʼятницю, не має жодної правової підстави. Тому що не існує правової можливості, аби [голову Конституційного трибуналу] Богдана Свєнчковського таким чином відсторонити від його посади. А вони це зробили.
І вони також обрали час, аби мати менше шансів утрапити у скандал. По-перше, пʼятниця перед 1 листопада, яке у Польщі є святковим днем, і усі їздять на могили та не займаються політикою. А по-друге, коли президента не мало бути в Польщі.
Представники уряду кажуть, що вони не мали можливості відбудувати правову державу інакше, ніж таким чином. Ну, але тут інше питання: чи можна за правову державу боротися неправовими методами.
— Чому, на вашу думку, Дональд Туск пішов на такі радикальні кроки, хоча навіть із цими новобраними суддями, присягу в яких президент Навроцький не прийняв, все одно урядова коаліція не має власної більшості серед суддів?
— По-перше, вони вважають, що частина тих суддів, які прийшли до Трибуналу під час правління ПіСу, це все ж таки більше судді, а не політики. Тобто не можна вважати, що ті судді, які були обрані під час урядування ПіС — це судді ПіСу, а під час Громадянської Коаліції (ГК)— судді ГК. Але це загалом цікаве питання, бо тепер Анна Корвін-Пьотровська має організувати нараду Трибуналу, щоб затвердити бюджет. І це буде перша подія, де можна буде підрахувати, скільки суддів прийде, скільки — ні, як будуть голосувати і так далі. В уряді панує думка, що, можливо, вони вже потрібну ситуативну більшість мають. Не факт, але …
А чому Дональд Туск пішов на такі радикальні кроки… Після того, що ПіС зробив з Трибуналом, цей орган перетворився на ще одну палату парламенту. З іншого боку, це інституція, яка практично не працювала вже останні роки, особливо після 2024-го року. Тобто за урядування ПіС ТК працював просто як чергова абсолютно сполітизована палата парламенту.
Після 2024-го року практично значення Трибуналу було помножене на нуль, тому що уряд перестав публікувати його рішення. З того часу Конституційний трибунал — це така інституція, яка існує, але ніхто не звертає уваги на всілякі її рішення і так далі.
А тепер це спроба підпорядкувати собі Конституційний суд практично таким чином, як це робив ПіС після 2015-го року, тому що це останній рік цієї каденції уряду Громадянської коаліції. Далі [восени 2027 року — Ред.] будуть вибори. Вочевидь, з точки зору чинної урядової коаліції, справа виглядає так: незрозуміло, що з тими виборами буде, що буде після них, тому треба «окопатися» тепер, хоча б в Конституційному трибуналі. Якщо ми переможемо, то супер, будемо мати і уряд, і парламент, і Трибунал, а якщо ні, то хоча би будемо гальмувати те, що буде робити ПіС.
Хоча, я гадаю, що після того всього, що і одні й інші політики зробили з Трибуналом з 2015-го року, єдине, що можна провести — це конституційний перезапуск. Перша цю ідею запропонувала партія «Конфедерація» і це вперше в моєму житті, коли я скажу, що вони мають рацію.
Щоб відбудувати Конституційний трибунал з нуля, потрібен буде компроміс усіх політичних сил. Для того треба також змінити Конституцію, але для цього рішення більшості нема й не буде. Тому треба було б, щоб і ПіС, і Громадянська коаліція домовилися, що здається, неможливим, але це єдиний можливий вихід з цієї конституційної кризи.
— Чи означає те, що Дональд Туск погодився на такий різкий крок щодо ТК в цей останній рік напередодні виборів, що його політика також стане більш агресивною?
— Я гадаю, що передусім конфронтація і конфлікт буде набагато більш жорстким, ніж до того часу. Можна сказати, що ми таким чином увійшли до такої виборчої передкампанії. Протистояння президента і прем’єр-міністра буде набагато більш агресивним. Тут питання, чи коаліціанти Громадянської платформи не зіграють все ж таки в ролі таких більш поміркованих і гальмуючих тенденцій для таких рішень.
Тому що дуже часто в історії Польщі було так, що коли влада чи коли домінуючі сили у таборі влади йшли ва-банк, то коаліціанти їм не давали це зробити. Так було, наприклад, коли під час пандемії ПіС хотів зорганізувати без підготовки та закону, який би це дозволяв, вибори поштою.
І тоді, незважаючи на те, що [лідер ПіС] Ярослав Карчинський мав в Сеймі монобільшість, знайшлись люди всередині його табору, які сказали, що цього не можна робити. І цього не зробили. Це був Ярослав Ґовін, який був лідером маленької партнерської для ПіС партії «Порозуміння». І він заплатив за це велику особисту та політичну ціну, але таким чином затримав самовбивчу тенденцію іти на вибори поштою.
Другий такий приклад — це коли після перемоги Кароля Навроцького, була така фракція в уряді, яка хотіла не допустити його до присяги, тому що вибори нібито фальшувалися. Тоді [лідер партії «Польща 2050», яка входить до урядової коаліції — Ред.] Шимон Головня цього не допустив, не зважаючи на те, що його тоді записали до табору ПіСу. Але це також була абсолютно самовбивча для польської демократії пропозиція і все ж таки всередині табору влади знайшлись люди, які до цього не допустили.
Тому я вважаю, що тепер також існує така можливість. Якщо Дональд Туск вирішить реально піти ва-банк і дуже загострити ситуацію, то хоча б частина коаліції, особливо «Польща 2050» та Польська Селянська Партія не дозволять йому це зробити.
Також 31 жовтня, наприклад, у президента Кароля Навроцького були консультації, куди він запросив представників усіх політичних сил. Характерно, що серед представників коаліції прийшли політики із «Польщі 2050» та Польської Селянської Партії. Представники «Лівих» і Громадянської Платформи не прийшли. Тобто вже зараз є поділ на тих, хто готовий розмовляти і шукати компромісів, незалежно від того, наскільки вони взагалі неможливі, і тих, хто каже, що на жодні компроміси з ПіСом, який порушував Конституцію, йти не буде. Дональд Туск про це фактично прямо сказав під час виступу 31 жовтня. Він сказав, що готовий на діалог та компроміси, але компроміси з тими, хто ламав Конституцію, на його думку, неможливі принципі.
— Чому, на Вашу думку, ця ситуація навколо Конституційного Трибуналу триває у Польщі вже більше 10 років? Чи причина у політичній поляризації чи у чомусь іншому?
— На мою думку, є три причини. По-перше, коли твій противник зробив один крок проти Конституції, щоб зміцнити свою позицію, то ти вважаєш, що можеш зробити два кроки. Якщо ти зробив два кроки, то наступного разу твій противник зробить три, коли буде при владі.
І те, що відбувається з 2015-го року, дуже добре демонструє цю тенденцію. Усе почалося з того, що у 2015 році, напередодні парламентських виборів, Громадянська Платформа обрала у Сеймі п’ятьох нових суддів Конституційного трибуналу, хоча могла вибрати тільки трьох, адже терміни двох інших закінчувалися вже під час каденції нового Сейму, тобто після виборів. Потім до влади прийшов ПіС і не допустив нікого з тих п’яти суддів, хоча було рішення Трибуналу, що трьох все ж таки вибрали легально і легітимно. Далі все це накручувалося і тепер ситуація така, що і представники ПіС, і представники Платформи вам скажуть, що вони намагалися відбудовувати те, що порушили їхні противники.
По-друге, звісно, є дуже великий особистісний конфлікт між ПіС та Громадянською платформаю та особисто між Дональдом Туском та Ярославом Качинським, які не дозволяють цим політичним силам сісти і домовитися.
І крім цього, партії вже трактують Конституційний трибунал як чергову інституцію, яку треба взяти під контроль, коли ти перемагаєш на виборах. І ніхто про незалежність Трибуналу не думає, тому що для них це просто чергова інституція, яка дозволяє тобі контролювати державу.
У російській неволі перебувають 45 українських журналістів і медіаактивістів
Як повідомляє Детектор медіа, за інформацією Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, у російській неволі перебувають 45 українських журналістів і медіаактивістів. Із них 33 особи мають підтверджений статус полонених, ще семеро вважаються зниклими безвісти. Про це заявив представник штабу Петро Яценко під час засідання Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, яка займається розслідуванням злочинів російських збройних формувань проти журналістів та інших працівників медіасфери.
Яценко пояснив, що медійниками штаб вважає не тільки співробітників офіційних засобів масової інформації, а й медіаактивістів та інфлюенсерів. Ідеться про людей, які висвітлювали суспільно важливі події, мали власну аудиторію в соціальних мережах і впливали на життя своїх громад.
Серед 45 осіб, за даними штабу, 34 є цивільними, а 11 — військовослужбовцями. Полон 33 людей вдалося підтвердити, проте лише щодо шістьох відповідну інформацію надав Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ). Ще 26 випадків підтверджені з інших джерел, а з однією людиною вдалося встановити зв’язок.
Водночас представник штабу зауважив, що документальне підтвердження від МКЧХ не обов’язково означає, що представники організації особисто відвідали місце утримання людини та перевірили її стан здоров’я. За наявною інформацією, комітет значною мірою спирається на документи, отримані від Міністерства оборони Росії.
За словами Яценка, МКЧХ не розголошує відомостей про кількість і конкретні обставини відвідувань місць утримання військовополонених. У своїх міжнародних звітах організація публікує лише узагальнену статистику, не поділяючи інформацію про візити до установ в Україні, Росії та на тимчасово окупованих територіях.
Окремо Яценко повідомив про сімох журналістів і медіаактивістів, які мають статус зниклих безвісти та перебувають у категорії розшуку. Серед них один цивільний і шестеро військових. Загалом Україні вже вдалося повернути чотирьох представників цієї категорії: трьох — у межах обмінів, ще одного — поза обмінним процесом. Із них троє були цивільними, а один — військовослужбовцем.
Представник Координаційного штабу також зазначив, що переговори щодо повернення українських полонених можуть тривати місяцями, а їхні результати переважно залежать від рішень російської сторони. Водночас Україна має певні можливості для зміцнення своїх переговорних позицій. Зокрема, на її території діють п’ять таборів для російських військовополонених, а кількість іноземців, які брали участь у бойових діях на боці Росії та потрапили в полон, продовжує збільшуватися.
Серед основних пріоритетів під час формування списків на повернення Яценко назвав людей, які найдовше перебувають у полоні, тяжкохворих і важкопоранених, жінок, а також цивільних громадян. До останньої категорії належать і журналісти та медіаактивісти.
Яценко пояснив, що медійниками штаб вважає не тільки співробітників офіційних засобів масової інформації, а й медіаактивістів та інфлюенсерів. Ідеться про людей, які висвітлювали суспільно важливі події, мали власну аудиторію в соціальних мережах і впливали на життя своїх громад.
Серед 45 осіб, за даними штабу, 34 є цивільними, а 11 — військовослужбовцями. Полон 33 людей вдалося підтвердити, проте лише щодо шістьох відповідну інформацію надав Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ). Ще 26 випадків підтверджені з інших джерел, а з однією людиною вдалося встановити зв’язок.
Водночас представник штабу зауважив, що документальне підтвердження від МКЧХ не обов’язково означає, що представники організації особисто відвідали місце утримання людини та перевірили її стан здоров’я. За наявною інформацією, комітет значною мірою спирається на документи, отримані від Міністерства оборони Росії.
За словами Яценка, МКЧХ не розголошує відомостей про кількість і конкретні обставини відвідувань місць утримання військовополонених. У своїх міжнародних звітах організація публікує лише узагальнену статистику, не поділяючи інформацію про візити до установ в Україні, Росії та на тимчасово окупованих територіях.
Окремо Яценко повідомив про сімох журналістів і медіаактивістів, які мають статус зниклих безвісти та перебувають у категорії розшуку. Серед них один цивільний і шестеро військових. Загалом Україні вже вдалося повернути чотирьох представників цієї категорії: трьох — у межах обмінів, ще одного — поза обмінним процесом. Із них троє були цивільними, а один — військовослужбовцем.
Представник Координаційного штабу також зазначив, що переговори щодо повернення українських полонених можуть тривати місяцями, а їхні результати переважно залежать від рішень російської сторони. Водночас Україна має певні можливості для зміцнення своїх переговорних позицій. Зокрема, на її території діють п’ять таборів для російських військовополонених, а кількість іноземців, які брали участь у бойових діях на боці Росії та потрапили в полон, продовжує збільшуватися.
Серед основних пріоритетів під час формування списків на повернення Яценко назвав людей, які найдовше перебувають у полоні, тяжкохворих і важкопоранених, жінок, а також цивільних громадян. До останньої категорії належать і журналісти та медіаактивісти.
Медик 59-ї бригади: «Я відвоюю своє, коли війна закінчиться»
— Ти б перейшов виключно на українську набагато швидше, якби побачив 16 мертвих людей водночас.
31-річний Максим «Маестро» Гребельський, медик 1-го батальйону безпілотних систем «Хижаки Висот» 59-ї ОШБр БпС, уміє бути жорстким і категоричним. Він не терпить несправедливості й воліє все казати в обличчя. Через це часто потерпає, але навіть не думає змінюватися. Саме тому йому «зручніше» на війні, де всі свої й ніхто не ставить дурних запитань на кшталт «коли це все закінчиться».
— Тоді нас прикривала арта, — продовжує «Маестро». — Ми ходили і збирали тіла. Перебирали, де чия рука, нога, голова. Далі — в пакети. А коли в серпні 2022-го був наступ на Херсонщину та Миколаївщину, вивозили й 65 тіл. Стільки ж поранених.
— Як ви потрапили на війну?
— Хотів з 2014-го. Тоді мені було 18 з половиною. Потрібен був дозвіл батьків, а я в них один. Не пускали. Тоді я пішов на строкову, а згодом підписав контракт на 2800 грн зарплати й 1000 бойових. Згодом грошове забезпечення підвищили до 7000 грн. Служив у інженерному підрозділі. Збирали мости на воді, понтони. 2015-го був у Широкиному, коли «Азов» та хлопці Білецького добре «почистили» там ворога. Ми мінували узбережжя — Широкине, Бердянськ, Маріуполь, — аби не висадився десант.
— З 2017-го бойові дії стали стишуватися?
— Істотно. Розумію, це прозвучить цинічно, але факт: 2–3 полеглих на рік. Плюс п’ять поранених. На той час більшість цивільних думали, що люди їздять на схід заробляти гроші. Я вже говорив — насправді не такі й великі. Плюс дуже погане харчування. Волонтери залишали їжу на блокпостах, бо до бійців доходило тільки жовте сало. Ситуація змінилася ще до початку повномасштабки. 2021-го я приїхав у Бахмут — уже в складі 59-ї, куди потрапив 24 лютого. Міг піти в лазню щодня, твої речі прали. Ба більше, пацани мені говорили: сходи на базар, купи собі шорти на літо. Які шорти, думаю, я ж начебто на війні. Але тоді було отак.
— Тоді ж ваш контракт закінчився. Чому не продовжили?
— Хотів пожити нормальним життям. Біля дружини, дітей. Пів року пробув на «цивілці». Пішов на роботу в Києві, там брат працював. Діяльність фірми охоплювала усю Україну, навіть у Молдові «світилися». Зарплата на кінець 2021-го була пристойною: до 100 000 грн. Але Київ ненавиджу. Забагато людей. Я їх не люблю, викликають апатію.
— Ніколи б не подумали, з огляду на вашу комунікабельність. Що змінилося?
— У червні 2023-го перейшов до нинішнього батальйону «Хижаки висот» 59-ї бригади. Тут не почуваєшся рабом або інструментом. Перейшов як «незручний», хоча не п’ю і не палю. Став начальником медичного пункту. Вибудував його з нуля.
Фото тут і далі: з особистого архіву
— Як ви, не маючи профільної освіти, стали медиком на війні?
— Починав сапером, так. Але пройшов усі можливі курси, яких вистачало з головою, аби бути медиком. За освітою я програміст, а зараз іще вступив на енергетика до «Львівської політехніки». Не хочу втрачати роки.
2022-го думав, що заляжу в Києві — настільки важко було. Попросив дружину сховати грамоти і медалі. Дітям записав відео, аби пам’ятали про батька. Але 59-ту направили не до столиці — до Миколаєва. Наша бригада їхала з Херсона, з оточення. Ворог готувався штурмувати Миколаїв. Там їх стримали. 2 березня я вже вивозив полеглих. Двох. Забирав сам, без водія і медика. А уже наступного дня, із Зеленого Гаю, за Миколаєвом, де працював з колегами, — 16 людей, які вже не повернуться додому. Туди в школу прилетіло 2 чи 3 авіабомби. Люди сиділи в підвалі, горіли, на них смола капала.
Працювали так: двох-трьох викопали, завантажили й далі копати. Пригадую, батько сидів біля мертвого 27-річного сина, промовляв до нього, вірячи, що живий. «Синочку, тримайся, ми їдемо, все буде добре». Контужений був. Ми не стали йому нічого повідомляти — передали в руки медиків лікарні. В іншому випадку все навпаки: син супроводжував мертвого батька.
Тоді всі були піхотинцями. Наказ — треба 20 людей на позицію. Виходили всі: кухарі, інженери, водії, медики.
— Коли вщух хаос початку повномасштабної війни?
— Я б сказав, що до літа 2022-го. Але суть не в цьому. Тоді все одно було простіше, бо «не в грі» були FРV-дрони.
Раніше на позицію бійцю можна було доставити гарячу їжу бусом. Жив від піхоти на відстані 2,5 кілометра. Звичайна хата, куди щодня прилітало по 70 мін. Але міну чути. Втекти від дрона шансів менше. Коли їхали з пораненими з поля, міна могла прилетіти за метр. І тобі нічого, бо м’яка земля її «поглинає». Якщо дрон за метр від тебе — це вирок.
— Але на початку повномасштабного вторгнення не було відомо, чи встоїть Україна.
— Ну, якщо і було таке, то тиждень-два. Проте я не чекав, що ця війна, починаючи з 24 лютого 2022 року, триватиме так довго. Думав, місяць-два. Коли вони минули, і почалася війна на виснаження, зрозумів: ми вступили в другу фазу так званої АТО, тільки масштабнішої й кривавішої. 2023-го я прийняв усе, і тепер здається, що війна триватиме вічно.
— Коли вперше зіткнулися з нашестям дронів?
— Наприкінці 2022-го. А уже 2024-го ворог на Курахівському напрямку «пташками» палив по 15 машин щодня.
— Як безпілотники вплинули на вашу роботу медика?
— Раніше могли доїхати до позиції без проблем. Нині ж повний треш. У моїй машині 12 антен на 28 частотах, щоб уберегтися від дронів. У минулі роки я міг бачити штурм у полі: фактично кейсевак був під окопом. Зараз упритул можу дістатися тільки до позицій пілотів.
Проблема ще в тому, що зараз ворог мінує дрони. Можна не потрапити під дрон, але наштовхнутися на міну. Небезпека не тільки в небі, а й на землі. Але плюс у тому, що розвинулися наземні роботизовані комплекси, які забезпечують 95 відсотків логістики. До 70 тонн боєприпасів перевозяться щомісяця. Люди на машинах їздять, тільки щоб зробити ротацію.
Але НРК достатньо повільний для нашої роботи, де відлік іде на секунди. В нашому батальйоні на фарті ми поки вивозимо «трьохсотих» машиною. Інколи самі легкопоранені передають: не їдьте — не ризикуйте, тут дрони, хлопці самі перев’яжуть.
— Які вимоги до медика на війні?
— Холодна голова. Коли вперше їхав на евак саме медиком, а не водієм, то розумів як багато від мене залежить.
Добре, що як медик пройшов школу такмеду «Північ». Там працюють люди з бойовим досвідом. Свої знання вкладають у голови, мають відповіді на всі запитання. Діють за протоколом, але розуміють: є випадки, коли від нього треба ухилитися.
Наприклад: побратими наклали пораненому турнікет у двох місцях. Як у такому разі зробити переміщення? Один турнікет зробив основним, інший — страхувальним. Медики з «Півночі» схвалили.
Упевнений: будь із кого можна зробити медика, якщо людина має бажання, здатна вчитися і пам’ятає: раніше була «золота година». Вона зберігається і зараз, але через наявність дронів перетворилася на «золоті години».
— Яку найстрашнішу травму ви бачили на війні?
— У Карлівці 2023-го рятували унікального воїна. Відірвана щелепа, витекли очі, вогнем і вибуховою хвилею посікло вуха, знятий скальп. Був помітний тільки кінчик язика. Не чув мову, якою до нього звертаються, не дає до себе доторкнутися. Міг припустити, що в полоні. Але вижив.
— Як далі може розвиватися військова медицина?
— Це робиться постійно. Під час АТО я не знав, що таке МАRСН (система послідовних дій у тактичній і домедичній медицині, призначена для порятунку поранених і визначення пріоритетів допомоги за ступенем загрози життю, — Ред.). Постійно змінюються протоколи. Американці у нас уже вчаться.
Є всі можливості вчитися. Зрозуміло, що треба тримати в увазі моменти нашої війни. Скажімо, американці нас учили, що за два кілометри від бойових дій гелікоптер привозить пораненого в намет, і там його оперують. В наших умовах це спрацювати не зможе.
— Ви нерозлучні з гітарою. Звідколи?
— З 15 років. Інструмент завжди зі мною, навіть у найтемніших підвалах. У моменти перепочинку побратими просять заграти щось душевне. Під час першої фази війни найчастіше замовляли «Там біля тополі калина росте». Нині — «Люди-титани» групи Коzаk Systеm.
— Що зараз найважче у вашому житті?
— Розмови з дружиною. У мене двоє дітей. Синові сім років, доньці три. Кохана каже: давай підемо по третього. Тоді офіційно матимеш право звільнитися. Але це не варіант. Не уявляю, що люди воюватимуть, а я сидітиму біля візочка. Хай навіть семеро дітей буде.
— Маєте право сказати: «Я свою відвоював. Тепер черга за іншими».
— Я відвоюю своє, коли війна закінчиться. Не раніше. Вдома все одно не зможу. Тягне назад. Сиджу на антидепресантах. Бо перед очима вибухи й обличчя мертвих людей.
— Що плануєте робити після ЗСУ?
— Ох, важко. Інколи здається, що в мене кров зеленого кольору — піксельного. Перше, що зроблю, — спалю військовий квиток. А, ні, то не я зроблю, дружина. На радощах, що бачитиме мене частіше.
Розберемося. Аби війна закінчилася.
— Як гадаєте, чи не повторить Україна помилок минулого, і тоді на війну доведеться йти вашому сину?
— Не маємо права повторити. У 2022-му люди піднялися для захисту країни. Не факт, що так станеться, якщо північний сусід нападе знову. По-перше, багато можуть виїхати за кордон. По-друге, у людей уже не буде такої мотивації, як у 2022 році, бо маємо багато розчарувань.
Однак мій син знатиме точно: довіряти цьому сусіду не можна. Йому відомо: батько на війні. Тож запитує: «Тату, тебе не вбили?».
31-річний Максим «Маестро» Гребельський, медик 1-го батальйону безпілотних систем «Хижаки Висот» 59-ї ОШБр БпС, уміє бути жорстким і категоричним. Він не терпить несправедливості й воліє все казати в обличчя. Через це часто потерпає, але навіть не думає змінюватися. Саме тому йому «зручніше» на війні, де всі свої й ніхто не ставить дурних запитань на кшталт «коли це все закінчиться».
— Тоді нас прикривала арта, — продовжує «Маестро». — Ми ходили і збирали тіла. Перебирали, де чия рука, нога, голова. Далі — в пакети. А коли в серпні 2022-го був наступ на Херсонщину та Миколаївщину, вивозили й 65 тіл. Стільки ж поранених.
— Як ви потрапили на війну?
— Хотів з 2014-го. Тоді мені було 18 з половиною. Потрібен був дозвіл батьків, а я в них один. Не пускали. Тоді я пішов на строкову, а згодом підписав контракт на 2800 грн зарплати й 1000 бойових. Згодом грошове забезпечення підвищили до 7000 грн. Служив у інженерному підрозділі. Збирали мости на воді, понтони. 2015-го був у Широкиному, коли «Азов» та хлопці Білецького добре «почистили» там ворога. Ми мінували узбережжя — Широкине, Бердянськ, Маріуполь, — аби не висадився десант.
— З 2017-го бойові дії стали стишуватися?
— Істотно. Розумію, це прозвучить цинічно, але факт: 2–3 полеглих на рік. Плюс п’ять поранених. На той час більшість цивільних думали, що люди їздять на схід заробляти гроші. Я вже говорив — насправді не такі й великі. Плюс дуже погане харчування. Волонтери залишали їжу на блокпостах, бо до бійців доходило тільки жовте сало. Ситуація змінилася ще до початку повномасштабки. 2021-го я приїхав у Бахмут — уже в складі 59-ї, куди потрапив 24 лютого. Міг піти в лазню щодня, твої речі прали. Ба більше, пацани мені говорили: сходи на базар, купи собі шорти на літо. Які шорти, думаю, я ж начебто на війні. Але тоді було отак.
— Тоді ж ваш контракт закінчився. Чому не продовжили?
— Хотів пожити нормальним життям. Біля дружини, дітей. Пів року пробув на «цивілці». Пішов на роботу в Києві, там брат працював. Діяльність фірми охоплювала усю Україну, навіть у Молдові «світилися». Зарплата на кінець 2021-го була пристойною: до 100 000 грн. Але Київ ненавиджу. Забагато людей. Я їх не люблю, викликають апатію.
— Ніколи б не подумали, з огляду на вашу комунікабельність. Що змінилося?
— У червні 2023-го перейшов до нинішнього батальйону «Хижаки висот» 59-ї бригади. Тут не почуваєшся рабом або інструментом. Перейшов як «незручний», хоча не п’ю і не палю. Став начальником медичного пункту. Вибудував його з нуля.
Фото тут і далі: з особистого архіву
— Як ви, не маючи профільної освіти, стали медиком на війні?
— Починав сапером, так. Але пройшов усі можливі курси, яких вистачало з головою, аби бути медиком. За освітою я програміст, а зараз іще вступив на енергетика до «Львівської політехніки». Не хочу втрачати роки.
2022-го думав, що заляжу в Києві — настільки важко було. Попросив дружину сховати грамоти і медалі. Дітям записав відео, аби пам’ятали про батька. Але 59-ту направили не до столиці — до Миколаєва. Наша бригада їхала з Херсона, з оточення. Ворог готувався штурмувати Миколаїв. Там їх стримали. 2 березня я вже вивозив полеглих. Двох. Забирав сам, без водія і медика. А уже наступного дня, із Зеленого Гаю, за Миколаєвом, де працював з колегами, — 16 людей, які вже не повернуться додому. Туди в школу прилетіло 2 чи 3 авіабомби. Люди сиділи в підвалі, горіли, на них смола капала.
Працювали так: двох-трьох викопали, завантажили й далі копати. Пригадую, батько сидів біля мертвого 27-річного сина, промовляв до нього, вірячи, що живий. «Синочку, тримайся, ми їдемо, все буде добре». Контужений був. Ми не стали йому нічого повідомляти — передали в руки медиків лікарні. В іншому випадку все навпаки: син супроводжував мертвого батька.
Тоді всі були піхотинцями. Наказ — треба 20 людей на позицію. Виходили всі: кухарі, інженери, водії, медики.
— Коли вщух хаос початку повномасштабної війни?
— Я б сказав, що до літа 2022-го. Але суть не в цьому. Тоді все одно було простіше, бо «не в грі» були FРV-дрони.
Раніше на позицію бійцю можна було доставити гарячу їжу бусом. Жив від піхоти на відстані 2,5 кілометра. Звичайна хата, куди щодня прилітало по 70 мін. Але міну чути. Втекти від дрона шансів менше. Коли їхали з пораненими з поля, міна могла прилетіти за метр. І тобі нічого, бо м’яка земля її «поглинає». Якщо дрон за метр від тебе — це вирок.
— Але на початку повномасштабного вторгнення не було відомо, чи встоїть Україна.
— Ну, якщо і було таке, то тиждень-два. Проте я не чекав, що ця війна, починаючи з 24 лютого 2022 року, триватиме так довго. Думав, місяць-два. Коли вони минули, і почалася війна на виснаження, зрозумів: ми вступили в другу фазу так званої АТО, тільки масштабнішої й кривавішої. 2023-го я прийняв усе, і тепер здається, що війна триватиме вічно.
— Коли вперше зіткнулися з нашестям дронів?
— Наприкінці 2022-го. А уже 2024-го ворог на Курахівському напрямку «пташками» палив по 15 машин щодня.
— Як безпілотники вплинули на вашу роботу медика?
— Раніше могли доїхати до позиції без проблем. Нині ж повний треш. У моїй машині 12 антен на 28 частотах, щоб уберегтися від дронів. У минулі роки я міг бачити штурм у полі: фактично кейсевак був під окопом. Зараз упритул можу дістатися тільки до позицій пілотів.
Проблема ще в тому, що зараз ворог мінує дрони. Можна не потрапити під дрон, але наштовхнутися на міну. Небезпека не тільки в небі, а й на землі. Але плюс у тому, що розвинулися наземні роботизовані комплекси, які забезпечують 95 відсотків логістики. До 70 тонн боєприпасів перевозяться щомісяця. Люди на машинах їздять, тільки щоб зробити ротацію.
Але НРК достатньо повільний для нашої роботи, де відлік іде на секунди. В нашому батальйоні на фарті ми поки вивозимо «трьохсотих» машиною. Інколи самі легкопоранені передають: не їдьте — не ризикуйте, тут дрони, хлопці самі перев’яжуть.
— Які вимоги до медика на війні?
— Холодна голова. Коли вперше їхав на евак саме медиком, а не водієм, то розумів як багато від мене залежить.
Добре, що як медик пройшов школу такмеду «Північ». Там працюють люди з бойовим досвідом. Свої знання вкладають у голови, мають відповіді на всі запитання. Діють за протоколом, але розуміють: є випадки, коли від нього треба ухилитися.
Наприклад: побратими наклали пораненому турнікет у двох місцях. Як у такому разі зробити переміщення? Один турнікет зробив основним, інший — страхувальним. Медики з «Півночі» схвалили.
Упевнений: будь із кого можна зробити медика, якщо людина має бажання, здатна вчитися і пам’ятає: раніше була «золота година». Вона зберігається і зараз, але через наявність дронів перетворилася на «золоті години».
— Яку найстрашнішу травму ви бачили на війні?
— У Карлівці 2023-го рятували унікального воїна. Відірвана щелепа, витекли очі, вогнем і вибуховою хвилею посікло вуха, знятий скальп. Був помітний тільки кінчик язика. Не чув мову, якою до нього звертаються, не дає до себе доторкнутися. Міг припустити, що в полоні. Але вижив.
— Як далі може розвиватися військова медицина?
— Це робиться постійно. Під час АТО я не знав, що таке МАRСН (система послідовних дій у тактичній і домедичній медицині, призначена для порятунку поранених і визначення пріоритетів допомоги за ступенем загрози життю, — Ред.). Постійно змінюються протоколи. Американці у нас уже вчаться.
Є всі можливості вчитися. Зрозуміло, що треба тримати в увазі моменти нашої війни. Скажімо, американці нас учили, що за два кілометри від бойових дій гелікоптер привозить пораненого в намет, і там його оперують. В наших умовах це спрацювати не зможе.
— Ви нерозлучні з гітарою. Звідколи?
— З 15 років. Інструмент завжди зі мною, навіть у найтемніших підвалах. У моменти перепочинку побратими просять заграти щось душевне. Під час першої фази війни найчастіше замовляли «Там біля тополі калина росте». Нині — «Люди-титани» групи Коzаk Systеm.
— Що зараз найважче у вашому житті?
— Розмови з дружиною. У мене двоє дітей. Синові сім років, доньці три. Кохана каже: давай підемо по третього. Тоді офіційно матимеш право звільнитися. Але це не варіант. Не уявляю, що люди воюватимуть, а я сидітиму біля візочка. Хай навіть семеро дітей буде.
— Маєте право сказати: «Я свою відвоював. Тепер черга за іншими».
— Я відвоюю своє, коли війна закінчиться. Не раніше. Вдома все одно не зможу. Тягне назад. Сиджу на антидепресантах. Бо перед очима вибухи й обличчя мертвих людей.
— Що плануєте робити після ЗСУ?
— Ох, важко. Інколи здається, що в мене кров зеленого кольору — піксельного. Перше, що зроблю, — спалю військовий квиток. А, ні, то не я зроблю, дружина. На радощах, що бачитиме мене частіше.
Розберемося. Аби війна закінчилася.
— Як гадаєте, чи не повторить Україна помилок минулого, і тоді на війну доведеться йти вашому сину?
— Не маємо права повторити. У 2022-му люди піднялися для захисту країни. Не факт, що так станеться, якщо північний сусід нападе знову. По-перше, багато можуть виїхати за кордон. По-друге, у людей уже не буде такої мотивації, як у 2022 році, бо маємо багато розчарувань.
Однак мій син знатиме точно: довіряти цьому сусіду не можна. Йому відомо: батько на війні. Тож запитує: «Тату, тебе не вбили?».
Тарас Філенко: На гастролях закордоном треба виконувати не Дворжака чи Бетховена, а Барвінського та Лисенка. Бо якщо не ми, то хто?
«Найбільший гріх — це страх. Якщо ми не будемо стукати і не будемо йти, нічого не буде», — розповідає в інтервʼю Тижню піаніст, етномузиколог, дослідник давньої української музики Тарас Філенко. Слідуючи власному принципу, доктор Філенко протягом останнього року відвідав майже двадцять країн світу на різних континентах — від Кенії та Ботсвани в Африці до Індії та Індонезії в Азії, де розповідав про українську культуру, історію, музику та життя у війні.
Які підходи найкраще працюють, аби заохочувати іноземців більше дізнаватися та цікавитися українською культурою? Як боротися із російською пропагандою та «культурними» диверсіями у країнах так званого глобального Півдня? Що говорити аудиторіям про Україну сьогодні, якщо заборонено вживати слово «війна»? Про все це читайте в інтервʼю Тижня із піаністом, етномузикологом, дослідником давньої української музики Тарасом Філенком.
Повну версію інтервʼю також дивіться тут.
— За час, що минув від попереднього нашого інтерв’ю, Ви відвідали із концертами близько 20 країн на різних континентах. Готувати такі виступи —це колосальне навантаження, особливо якщо взяти до уваги, що ви намагаєтеся не лише презентувати українську культуру, але й проводити паралелі із культурами країн, де маєте виступ. Чи вдалося виробити вже певну «програму підготовки»?
— Для кожної країни і для кожної аудиторії я готую певний, так би мовити, аспект. Основна моя місія — представити українську культуру, історію, війну, наші болі, але подати це все у такому контексті, щоб люди ним зацікавились, щоб вони не тільки емоційно це сприйняли, а щоб інтелектуально відчули значимість і тяглість нашої культури у світовому контексті і зробили щось додаткове.
І це «додаткове» — для мене найголовніше. Тому що дуже легко приїхати на якийсь концерт, виступити, послухати оплески та подяки і розійтися. Найголовніше — залишити слід і заохотити людей до співпраці у всіх видах.
Я граю виключно українську музику. Винятки бувають, якщо захід організовує посольство країни-партнера. Так, якщо, наприклад, посольство Франції, то я граю твір Фридерика Шопена, але поєдную його з твором Миколи Лисенка і представляю на слайдах спогад із щоденника Шопена. Наприклад, про те, як він виїхав із Варшави під час повстання 1830 року. Там він пише: «А може ці московити вже вбили мою матір і мою сестру? О Бог, чи ти є, що ти дозволив це?» Я це ставлю на слайд німецькою, французькою чи англійською мовою і граю твір Шопена, також пояснюю слухачам, що він не міг повернутись у Варшаву, тому що всі, хто виїхали звідти, вважались, так би мовити, зрадниками. Це був царський вердикт.
Тому Шопен туди ніколи не повернувся. Так само, як і дуже багато наших музикантів, які виїхали за межі України у 1920-х роках після поразки першої незалежності, як наприклад, Федір Якименко (Акименко). Він був витертий із культурного життя України.
Завжди потрібно робити такі паралелі, які є нам корисними, аби донести потрібну інформацію.
Слайди — це дуже важливо. Утримати протягом півтори години аудиторію, яка ніколи не чула української музики, яка майже не знає про війну та де знаходиться Україна — це дуже важко. Тому я підготував програму, де граю приблизно по 7-8 хвилин музичний твір, але й також візуальний ряд. Музичні твори, які я граю невеликі, але різних жанрів — від ранньої класики Бортнянського, Ревуцького Лятошинського, Скорика і до модерних композиторів.
Візуальний ряд — це не тільки портрети композиторів, але й живопис ХІХ століття, примітивізм, модернізм та інші. Для мене це велика робота, тому що із десятка картин, мені треба вибрати ту, яка найбільше підходить до цієї теми.
Інший важливий елемент — це заохочення місцевих музикантів та артистів брати участь в моїх концертах. Для мене стало відкриттям, як багато людей йде на це. Наприклад, нещодавно коли я був у Китаї, то вислав тамтешнім музикантам твори, вони їх обробили і зі мною зіграли імпровізацію на ґучжені, піпа та на китайських флейтах. І це створює зовсім інший ефект. Коли я заохочую місцевих музикантів грати зі мною, вони приводять свою публіку чи своїх студентів. Я також маю принцип — усі мої концерти безкоштовні, але натомість прошу віддячити відгуком. Прошу, наприклад, вислати мені емейлом кілька речень про те, що їм сподобалося, що вони дізналися про Україну і чи хотіли б співпрацювати далі. Ви б бачили, скільки людей йде на співпрацю! Одна жінка з Китаю мені сказала, що зняла фільм про жінок в Україні. Інші мені пишуть, що хотіли б записати подкаст про Україну на основі українських пісень.
Ще приклад. Напередодні концерту у Кенії, я дізнався, що тамтешній посол Німеччини грає джаз. Я йому подзвонив і запропонував зіграти український джаз. Він погодився. Я надіслав теми і акорди «Ой чий то кінь стоїть…» та «Ой чорна, я си чорна…». Отже, прилітаю в Кенію і у той же день у нас з ним репетиція, але нічого не виходить. За один день дуже важко зігратися. Тож я йому запропонував таке: Я граю на сцені, починаю тему, а потім ві виходить із залу і продовжить. І так воно і вийшло. Або на цьому ж концерті хореограф із Кенії поставив модерний африканський танець під «Рапсодію» Миколи Лисенка. Тобто форми співконтакту можуть бути дуже різноманітні.
З мого досвіду, також дуже важливо нам, українцям, не не брати на себе роль жертви. Бо у нас таке часто буває. Я це розумію, тому що сам дуже на цьому балансую. Дуже важко говорити з посмішкою про біль, але оцей елемент жертви він має не відійти. У нас є настільки величезні здобутки у всьому. У нас є така величезна культурна спадщина.
Також завжди потрібно робити паралелі з тою культурою, де ти виступаєш, бо у всіх культурах були якісь періоди гніту — або політичного гніту, або геноциду, або колоніальна історія. Так, в країнах Африки письменність була не те що знищена, але пригнічена. І тому в них є усна традиція. Тому я їм розповідав про бандуристів, показував бандуру, і розповідав, чому вони існували.
Я не знаю, що може завтра трапитись, яка може бути колаборація, але вона потрібна. І потрібно не тільки до того, але також і після. Як піаніст, я зараз відступив на другий план. Для мене дуже важливо представити нашу культуру і заохотити до її пізнання.
— Як ви шукаєте тих людей — музикантів та артистів у різних країнах світу, які готові будуть з вами співпрацювати? Чи маєте теж, можливо, підтримку від наших дипломатичних представництв?
— Ви знаєте, ніколи в житті не зв’язувався з посольствами, тому що гадав, що у мене є свій світ, а у них — свій. Після Індії, де я познайомився з прекрасним дипломатом Володимиром Притулою, який зробив для мене дуже багато, я відчув, яку можна одержати підтримку від нашої молоді в посольствах. Бо які я маю контакти у Ботсвані, Кенії, Конго, Колумбії, чи в Перу. Ніяких. В мене є тільки контакти через наше посольство. Безперечно, вони роблять Сізіфову працю з нашими мінімальними бюджетами на культуру.
Ці молоді дипломати якимось чином вишукують спонсорів, якісь форми оренди приміщень чи якусь колаборацію. Маю сказати, що нас дуже підтримують посольства інших країн, тому часто, якщо потрібен зал, то це може бути за підтримки Аllіаnсе Frаnсаіsе або Gоеthе-Іnstіtut. Більше того, дуже часто ці посольства також приводять на наші концерти свою аудиторію, яка нам невідома.
Інколи готую концерти за три місяці чи півроку наперед. Як я вже казав, для кожної аудиторії це трохи по-різному. Зараз мій акцент на студентах та дипломатах. Тому що молодь, між іншим, у всьому світі готова. до сприйняття, підтримки та кооперації. І просто потрібно наводити ці контакти. Наприклад, як було у мене у Ботсвані.
Після концерту, де брали участь король і королева Ботсвани, король підійшов до мене і сказав: «Ми хочемо створити в Ботсвані академію музики. Як би ви нам порадили це зробити?». Я їм порадив звернутися до Львівської консерваторії, пояснивши, що ми маємо тяглість і з Відня — західна культура, але в нас також є автентика і курс на етномозикологію. Через чотири місяці у нас є підписані документи між Ботсваною, урядом України, Міністерством культури та Львівською консерваторією.
Якщо нам вдасться провести там імплементацію на принципах і філософії українського музичного закладу, це буде перший такий прецедент в історії України. Тому що вони вже готові. У них є приміщення на 200 кімнат, у них є зал на 1500 осіб та навіть бюджет на один рік для навчання студентів.
— Продовжуючи розмову про співпрацю. Ви зараз говорите про так звані країни глобального Півдня, тобто ті, з якими в нас досить мало контакту. Чи Ви вирішили, що треба сфокусуватись зараз саме на цих країнах, бо там менше про нас знають, чи ви також продовжуєте працювати із Європою і Сполученими Штатами, де ви викладали стільки років?
— На початку повномасштабної війни я почав виступати по університетах Америки. Фандрайзинг був великий. Тобто перші два роки я збирав гроші. Між іншим для львівських госпіталів на одному концерті ми зібрали дуже велику суму. Але потім я відчув, що у нас є потреба просувати нашу культуру в Мексиці, Колумбії, Еквадорі, але також в першу чергу на Півдні. Африка — це ж величезний континент з велетенським потенціалом. І там, як ніде, російська пропаганда останні два-три роки має величезні успіхи, на жаль. Вони туди вливають великі кошти і працюють дуже професійно.
Як приклад, у мене був концерт у Кенії, після якого мене запросили на місцеве телебачення. Ефір був із 8:00 до 9:00 вранці в неділю. Я вже виходив зі студії після участі у телепрограмі (було прекрасне інтерв’ю, гарні питання) і раптом ідуть на мене жінки в кокошніках. Це все о 9:00 ранку в неділю в столиці Кенії Найробі. Я питаю у них англійською: «Вибачте, а ви звідки?». А вони мені: «Wе аrе frоm Russіа. Wе аrе аngеls оf реасе» (англ. «Ми з Росії. Ми — ангели миру»). Коли вони мене запитали, звідки я і почули, що з України, то почали тікати.
І от хто я такий? Одне інтерв’ю, але вони і це єдине інтерв’ю перебивають оцими своїми кокошніками, розумієте? Те ж саме було, між іншим, і у Джакарті і в деяких інших місцях. Наприклад, на Мадагаскарі. Там мій перший концерт відбувся, але як тільки вони побачили, що вся програма українська, а там я грав також і на Органі, і на роялі, то останні п’ять чи шість концертів були відмінені в той же самий день. Тобто боротьба йде і вона буде йти не тільки за нашого життя, на жаль.
Коли я мав виступати на маленькому острові Маврикій, то з’ясувалося, що посольство Росії привозить балет і оркестр. Зараз Росія робить акцент на військову культуру. Я відчув це за останні два-три роки — спалах через пропаганду, контакти. Наприклад, в Африці вони проводять конкурси краси під егідою, що ми одну з вас виберемо і повеземо в Москву. І бідні люди стоять сотнями в черзі в цих платтях і чекають конкурсу, але щоб взяти в ньому участь вони мають пройти тест на знання російської культури. Це один з елементів.
Коли я про це дізнався, то подумав, що це ж вони практично за копійку, охоплюють цілу верству людей у цій країні. Це ж батьки, які хочуть, щоб їхня дитина вирвалася з бідності і кудись виїхала, шукають можливість все це вивчити.
Нам потрібно працювати над цим не спонтанно і не спорадично, а через відповідну культурну програму нашої країни. Якщо посольства не матимуть відповідної підтримки, їм буде дуже важко працювати.
— Наше з вами попереднє інтерв’ю було з таким цікавим, важливим заголовком: українська культура має стати вакциною від російської пропаганди. Ви протягом останнього року були також у Китаї. Російська пропаганда і, власне, проросійські настрої там дуже сильні. Яке у вас склалося відчуття після відвідин цієї країни?
— Знаєте все вийшло спонтанно і завдяки особливим людям. Наш пан посол Олександр Нечитайло і Кирило Чуйко — прекрасний молодий дипломат, прекрасно говорить китайською. Він зробив усе, щоб налагодити контакти в університетах. На мою думку, Китай найважча країна. Коли я туди прибув, мені відразу сказали: «Не можна вживати слово “війна”».
— А що ви говорили натомість?
— Натомість я проводив історичні паралелі. Кажу, а ви пригадуєте, що було в Монголії у ХV столітті. Також, наприклад, при вході до нашого посольства у Китаї є дві бронзові стели з віршами. На одній слова Тараса Шевченка, а на іншій — великого китайського поета VІІІ століття Ду Фу.
Коли я це побачив, то поставив фото цієї композиції у вступний слайд під час тамтешнього концерту і продекламував твір Шевченка і твір китайського поета. Цим я дав імпульс слухачам, що обидві культури базуються на поезії, музиці, філософії та літературі. Тобто у нас є щось спільне. Ну і почав грати, наприклад, також і китайські твори.
Коли я був у Джакарті (Індонезія), то дізнався, що там є дуже гарний композитор Ананда Сокарлан. Я йому подзвонив і запитав, чи міг би він мені вислати ноти. Він мені прислав цілу цю збірку. І один із творів я обрав. Це була рапсодія. Він її писав на основі фольклорних елементів і дитячих тем, а також на основі найдавнішого в історії людства татуювання на мумії.
Я вивчив цей твір, тому що хотів його поставити поруч із рапсодією Лисенка, де він вводить елементи бандури, народних танців та дитячий елемент. Мені зайняло місяць, аби це зробити. Але після того, як я грав поруч два твори — індонезійського та українського композиторів, зовсім інше було ставлення.
Коли наші оркестри або музиканти виїжджають на гастролі закордон не треба виконувати Бетховена, Дворжака чи Брамса і лише один-два твори українські. Потрібно виконувати українські твори. Ми не маємо на це права. Не бійтесь, що нас не сприймуть. Сприймуть. Якщо представити правильно, якщо подати це, сприймуть.
Тамтешня аудиторія чула вже і Дворжака, і Бетховена, і Ліста. Їм треба подати Барвінського, Лисенка. Бо якщо не ми, то хто буде це робити?
Найбільший гріх — це страх. Якщо ми не будемо стукати і не будемо йти, нічого не буде. Які завгодно треба робити форми, щоб ця боротьба продовжувалась, тому що вони нас поглинуть.
— Хотіла б також повернутися до вашої книги «Світ Миколи Лисенка», яку ви написали у співавторстві із вашою мамою Тамарою Булат. Минулу нашу розмову ми починали із цієї книги. Ви тоді згадували, яку велику роботу пророблено в архівах різних країн світу. Наразі ми маємо цю книгу англійською та українською, але мені видається, що було б добре мати також інші переклади цієї книги — наприклад, німецькою чи французькою. Чи були пропозиції щодо перекладів або підготовки курсів, які б базувалися на цій книзі?
— Питання важке і болюче для мене. Розповім вам трошки про історію цієї книжки. Робота над нею почалася за проханням і пропозицією сина Миколи Лисенка — Остапа Миколайовича. Я пригадую, як вони з моєю мамою переписували ноти праць Лисенка в бібліотеці. Ідея була зберегти бодай фотографії та копії праць Лисенка. Ця книжка одержала вісім офіційних відмов щодо друку в Україні (тоді ще СРСР). В часи незалежності вже не було достатньо фінансів, аби її видати. Тому спершу вона вийшла англійською мовою.
І це був трошки інший варіант, тому що, знаєте, якщо ми пишемо для іноземного читача, то треба це враховувати. Це для нас Богдан Хмельницький або Битва під Пляшовою — це вже цілий шар знань, для іноземця — потрібне пояснення. В Україні я цю книгу зміг видати за підтримки різних фондів та організацій пізніше.
У чому її цінність? Вона вся збудована на архівних матеріалах. І це дуже важливо, тому що як для історика музики, для мене зараз дуже важливий аспект — представлення первинних джерел. Якщо ми не маємо первинних джерел, дуже легко робити інтерпретації. І ця книга вона не лише про Миколу Лисенка.
Тому що в той час, у ХІХ столітті, українство трималося на 30-40 родинах. Микола Лисенко був одним з тих стержнів, який об’єднував цих людей. Тому тут йдеться про про артистів, художників, музикантів, архітекторів, поетів, тощо. Я вважаю, що такі книги дуже потрібні. Англійською, французькою, португальською та іншими мовами.
Які підходи найкраще працюють, аби заохочувати іноземців більше дізнаватися та цікавитися українською культурою? Як боротися із російською пропагандою та «культурними» диверсіями у країнах так званого глобального Півдня? Що говорити аудиторіям про Україну сьогодні, якщо заборонено вживати слово «війна»? Про все це читайте в інтервʼю Тижня із піаністом, етномузикологом, дослідником давньої української музики Тарасом Філенком.
Повну версію інтервʼю також дивіться тут.
— За час, що минув від попереднього нашого інтерв’ю, Ви відвідали із концертами близько 20 країн на різних континентах. Готувати такі виступи —це колосальне навантаження, особливо якщо взяти до уваги, що ви намагаєтеся не лише презентувати українську культуру, але й проводити паралелі із культурами країн, де маєте виступ. Чи вдалося виробити вже певну «програму підготовки»?
— Для кожної країни і для кожної аудиторії я готую певний, так би мовити, аспект. Основна моя місія — представити українську культуру, історію, війну, наші болі, але подати це все у такому контексті, щоб люди ним зацікавились, щоб вони не тільки емоційно це сприйняли, а щоб інтелектуально відчули значимість і тяглість нашої культури у світовому контексті і зробили щось додаткове.
І це «додаткове» — для мене найголовніше. Тому що дуже легко приїхати на якийсь концерт, виступити, послухати оплески та подяки і розійтися. Найголовніше — залишити слід і заохотити людей до співпраці у всіх видах.
Я граю виключно українську музику. Винятки бувають, якщо захід організовує посольство країни-партнера. Так, якщо, наприклад, посольство Франції, то я граю твір Фридерика Шопена, але поєдную його з твором Миколи Лисенка і представляю на слайдах спогад із щоденника Шопена. Наприклад, про те, як він виїхав із Варшави під час повстання 1830 року. Там він пише: «А може ці московити вже вбили мою матір і мою сестру? О Бог, чи ти є, що ти дозволив це?» Я це ставлю на слайд німецькою, французькою чи англійською мовою і граю твір Шопена, також пояснюю слухачам, що він не міг повернутись у Варшаву, тому що всі, хто виїхали звідти, вважались, так би мовити, зрадниками. Це був царський вердикт.
Тому Шопен туди ніколи не повернувся. Так само, як і дуже багато наших музикантів, які виїхали за межі України у 1920-х роках після поразки першої незалежності, як наприклад, Федір Якименко (Акименко). Він був витертий із культурного життя України.
Завжди потрібно робити такі паралелі, які є нам корисними, аби донести потрібну інформацію.
Слайди — це дуже важливо. Утримати протягом півтори години аудиторію, яка ніколи не чула української музики, яка майже не знає про війну та де знаходиться Україна — це дуже важко. Тому я підготував програму, де граю приблизно по 7-8 хвилин музичний твір, але й також візуальний ряд. Музичні твори, які я граю невеликі, але різних жанрів — від ранньої класики Бортнянського, Ревуцького Лятошинського, Скорика і до модерних композиторів.
Візуальний ряд — це не тільки портрети композиторів, але й живопис ХІХ століття, примітивізм, модернізм та інші. Для мене це велика робота, тому що із десятка картин, мені треба вибрати ту, яка найбільше підходить до цієї теми.
Інший важливий елемент — це заохочення місцевих музикантів та артистів брати участь в моїх концертах. Для мене стало відкриттям, як багато людей йде на це. Наприклад, нещодавно коли я був у Китаї, то вислав тамтешнім музикантам твори, вони їх обробили і зі мною зіграли імпровізацію на ґучжені, піпа та на китайських флейтах. І це створює зовсім інший ефект. Коли я заохочую місцевих музикантів грати зі мною, вони приводять свою публіку чи своїх студентів. Я також маю принцип — усі мої концерти безкоштовні, але натомість прошу віддячити відгуком. Прошу, наприклад, вислати мені емейлом кілька речень про те, що їм сподобалося, що вони дізналися про Україну і чи хотіли б співпрацювати далі. Ви б бачили, скільки людей йде на співпрацю! Одна жінка з Китаю мені сказала, що зняла фільм про жінок в Україні. Інші мені пишуть, що хотіли б записати подкаст про Україну на основі українських пісень.
Ще приклад. Напередодні концерту у Кенії, я дізнався, що тамтешній посол Німеччини грає джаз. Я йому подзвонив і запропонував зіграти український джаз. Він погодився. Я надіслав теми і акорди «Ой чий то кінь стоїть…» та «Ой чорна, я си чорна…». Отже, прилітаю в Кенію і у той же день у нас з ним репетиція, але нічого не виходить. За один день дуже важко зігратися. Тож я йому запропонував таке: Я граю на сцені, починаю тему, а потім ві виходить із залу і продовжить. І так воно і вийшло. Або на цьому ж концерті хореограф із Кенії поставив модерний африканський танець під «Рапсодію» Миколи Лисенка. Тобто форми співконтакту можуть бути дуже різноманітні.
З мого досвіду, також дуже важливо нам, українцям, не не брати на себе роль жертви. Бо у нас таке часто буває. Я це розумію, тому що сам дуже на цьому балансую. Дуже важко говорити з посмішкою про біль, але оцей елемент жертви він має не відійти. У нас є настільки величезні здобутки у всьому. У нас є така величезна культурна спадщина.
Також завжди потрібно робити паралелі з тою культурою, де ти виступаєш, бо у всіх культурах були якісь періоди гніту — або політичного гніту, або геноциду, або колоніальна історія. Так, в країнах Африки письменність була не те що знищена, але пригнічена. І тому в них є усна традиція. Тому я їм розповідав про бандуристів, показував бандуру, і розповідав, чому вони існували.
Я не знаю, що може завтра трапитись, яка може бути колаборація, але вона потрібна. І потрібно не тільки до того, але також і після. Як піаніст, я зараз відступив на другий план. Для мене дуже важливо представити нашу культуру і заохотити до її пізнання.
— Як ви шукаєте тих людей — музикантів та артистів у різних країнах світу, які готові будуть з вами співпрацювати? Чи маєте теж, можливо, підтримку від наших дипломатичних представництв?
— Ви знаєте, ніколи в житті не зв’язувався з посольствами, тому що гадав, що у мене є свій світ, а у них — свій. Після Індії, де я познайомився з прекрасним дипломатом Володимиром Притулою, який зробив для мене дуже багато, я відчув, яку можна одержати підтримку від нашої молоді в посольствах. Бо які я маю контакти у Ботсвані, Кенії, Конго, Колумбії, чи в Перу. Ніяких. В мене є тільки контакти через наше посольство. Безперечно, вони роблять Сізіфову працю з нашими мінімальними бюджетами на культуру.
Ці молоді дипломати якимось чином вишукують спонсорів, якісь форми оренди приміщень чи якусь колаборацію. Маю сказати, що нас дуже підтримують посольства інших країн, тому часто, якщо потрібен зал, то це може бути за підтримки Аllіаnсе Frаnсаіsе або Gоеthе-Іnstіtut. Більше того, дуже часто ці посольства також приводять на наші концерти свою аудиторію, яка нам невідома.
Інколи готую концерти за три місяці чи півроку наперед. Як я вже казав, для кожної аудиторії це трохи по-різному. Зараз мій акцент на студентах та дипломатах. Тому що молодь, між іншим, у всьому світі готова. до сприйняття, підтримки та кооперації. І просто потрібно наводити ці контакти. Наприклад, як було у мене у Ботсвані.
Після концерту, де брали участь король і королева Ботсвани, король підійшов до мене і сказав: «Ми хочемо створити в Ботсвані академію музики. Як би ви нам порадили це зробити?». Я їм порадив звернутися до Львівської консерваторії, пояснивши, що ми маємо тяглість і з Відня — західна культура, але в нас також є автентика і курс на етномозикологію. Через чотири місяці у нас є підписані документи між Ботсваною, урядом України, Міністерством культури та Львівською консерваторією.
Якщо нам вдасться провести там імплементацію на принципах і філософії українського музичного закладу, це буде перший такий прецедент в історії України. Тому що вони вже готові. У них є приміщення на 200 кімнат, у них є зал на 1500 осіб та навіть бюджет на один рік для навчання студентів.
— Продовжуючи розмову про співпрацю. Ви зараз говорите про так звані країни глобального Півдня, тобто ті, з якими в нас досить мало контакту. Чи Ви вирішили, що треба сфокусуватись зараз саме на цих країнах, бо там менше про нас знають, чи ви також продовжуєте працювати із Європою і Сполученими Штатами, де ви викладали стільки років?
— На початку повномасштабної війни я почав виступати по університетах Америки. Фандрайзинг був великий. Тобто перші два роки я збирав гроші. Між іншим для львівських госпіталів на одному концерті ми зібрали дуже велику суму. Але потім я відчув, що у нас є потреба просувати нашу культуру в Мексиці, Колумбії, Еквадорі, але також в першу чергу на Півдні. Африка — це ж величезний континент з велетенським потенціалом. І там, як ніде, російська пропаганда останні два-три роки має величезні успіхи, на жаль. Вони туди вливають великі кошти і працюють дуже професійно.
Як приклад, у мене був концерт у Кенії, після якого мене запросили на місцеве телебачення. Ефір був із 8:00 до 9:00 вранці в неділю. Я вже виходив зі студії після участі у телепрограмі (було прекрасне інтерв’ю, гарні питання) і раптом ідуть на мене жінки в кокошніках. Це все о 9:00 ранку в неділю в столиці Кенії Найробі. Я питаю у них англійською: «Вибачте, а ви звідки?». А вони мені: «Wе аrе frоm Russіа. Wе аrе аngеls оf реасе» (англ. «Ми з Росії. Ми — ангели миру»). Коли вони мене запитали, звідки я і почули, що з України, то почали тікати.
І от хто я такий? Одне інтерв’ю, але вони і це єдине інтерв’ю перебивають оцими своїми кокошніками, розумієте? Те ж саме було, між іншим, і у Джакарті і в деяких інших місцях. Наприклад, на Мадагаскарі. Там мій перший концерт відбувся, але як тільки вони побачили, що вся програма українська, а там я грав також і на Органі, і на роялі, то останні п’ять чи шість концертів були відмінені в той же самий день. Тобто боротьба йде і вона буде йти не тільки за нашого життя, на жаль.
Коли я мав виступати на маленькому острові Маврикій, то з’ясувалося, що посольство Росії привозить балет і оркестр. Зараз Росія робить акцент на військову культуру. Я відчув це за останні два-три роки — спалах через пропаганду, контакти. Наприклад, в Африці вони проводять конкурси краси під егідою, що ми одну з вас виберемо і повеземо в Москву. І бідні люди стоять сотнями в черзі в цих платтях і чекають конкурсу, але щоб взяти в ньому участь вони мають пройти тест на знання російської культури. Це один з елементів.
Коли я про це дізнався, то подумав, що це ж вони практично за копійку, охоплюють цілу верству людей у цій країні. Це ж батьки, які хочуть, щоб їхня дитина вирвалася з бідності і кудись виїхала, шукають можливість все це вивчити.
Нам потрібно працювати над цим не спонтанно і не спорадично, а через відповідну культурну програму нашої країни. Якщо посольства не матимуть відповідної підтримки, їм буде дуже важко працювати.
— Наше з вами попереднє інтерв’ю було з таким цікавим, важливим заголовком: українська культура має стати вакциною від російської пропаганди. Ви протягом останнього року були також у Китаї. Російська пропаганда і, власне, проросійські настрої там дуже сильні. Яке у вас склалося відчуття після відвідин цієї країни?
— Знаєте все вийшло спонтанно і завдяки особливим людям. Наш пан посол Олександр Нечитайло і Кирило Чуйко — прекрасний молодий дипломат, прекрасно говорить китайською. Він зробив усе, щоб налагодити контакти в університетах. На мою думку, Китай найважча країна. Коли я туди прибув, мені відразу сказали: «Не можна вживати слово “війна”».
— А що ви говорили натомість?
— Натомість я проводив історичні паралелі. Кажу, а ви пригадуєте, що було в Монголії у ХV столітті. Також, наприклад, при вході до нашого посольства у Китаї є дві бронзові стели з віршами. На одній слова Тараса Шевченка, а на іншій — великого китайського поета VІІІ століття Ду Фу.
Коли я це побачив, то поставив фото цієї композиції у вступний слайд під час тамтешнього концерту і продекламував твір Шевченка і твір китайського поета. Цим я дав імпульс слухачам, що обидві культури базуються на поезії, музиці, філософії та літературі. Тобто у нас є щось спільне. Ну і почав грати, наприклад, також і китайські твори.
Коли я був у Джакарті (Індонезія), то дізнався, що там є дуже гарний композитор Ананда Сокарлан. Я йому подзвонив і запитав, чи міг би він мені вислати ноти. Він мені прислав цілу цю збірку. І один із творів я обрав. Це була рапсодія. Він її писав на основі фольклорних елементів і дитячих тем, а також на основі найдавнішого в історії людства татуювання на мумії.
Я вивчив цей твір, тому що хотів його поставити поруч із рапсодією Лисенка, де він вводить елементи бандури, народних танців та дитячий елемент. Мені зайняло місяць, аби це зробити. Але після того, як я грав поруч два твори — індонезійського та українського композиторів, зовсім інше було ставлення.
Коли наші оркестри або музиканти виїжджають на гастролі закордон не треба виконувати Бетховена, Дворжака чи Брамса і лише один-два твори українські. Потрібно виконувати українські твори. Ми не маємо на це права. Не бійтесь, що нас не сприймуть. Сприймуть. Якщо представити правильно, якщо подати це, сприймуть.
Тамтешня аудиторія чула вже і Дворжака, і Бетховена, і Ліста. Їм треба подати Барвінського, Лисенка. Бо якщо не ми, то хто буде це робити?
Найбільший гріх — це страх. Якщо ми не будемо стукати і не будемо йти, нічого не буде. Які завгодно треба робити форми, щоб ця боротьба продовжувалась, тому що вони нас поглинуть.
— Хотіла б також повернутися до вашої книги «Світ Миколи Лисенка», яку ви написали у співавторстві із вашою мамою Тамарою Булат. Минулу нашу розмову ми починали із цієї книги. Ви тоді згадували, яку велику роботу пророблено в архівах різних країн світу. Наразі ми маємо цю книгу англійською та українською, але мені видається, що було б добре мати також інші переклади цієї книги — наприклад, німецькою чи французькою. Чи були пропозиції щодо перекладів або підготовки курсів, які б базувалися на цій книзі?
— Питання важке і болюче для мене. Розповім вам трошки про історію цієї книжки. Робота над нею почалася за проханням і пропозицією сина Миколи Лисенка — Остапа Миколайовича. Я пригадую, як вони з моєю мамою переписували ноти праць Лисенка в бібліотеці. Ідея була зберегти бодай фотографії та копії праць Лисенка. Ця книжка одержала вісім офіційних відмов щодо друку в Україні (тоді ще СРСР). В часи незалежності вже не було достатньо фінансів, аби її видати. Тому спершу вона вийшла англійською мовою.
І це був трошки інший варіант, тому що, знаєте, якщо ми пишемо для іноземного читача, то треба це враховувати. Це для нас Богдан Хмельницький або Битва під Пляшовою — це вже цілий шар знань, для іноземця — потрібне пояснення. В Україні я цю книгу зміг видати за підтримки різних фондів та організацій пізніше.
У чому її цінність? Вона вся збудована на архівних матеріалах. І це дуже важливо, тому що як для історика музики, для мене зараз дуже важливий аспект — представлення первинних джерел. Якщо ми не маємо первинних джерел, дуже легко робити інтерпретації. І ця книга вона не лише про Миколу Лисенка.
Тому що в той час, у ХІХ столітті, українство трималося на 30-40 родинах. Микола Лисенко був одним з тих стержнів, який об’єднував цих людей. Тому тут йдеться про про артистів, художників, музикантів, архітекторів, поетів, тощо. Я вважаю, що такі книги дуже потрібні. Англійською, французькою, португальською та іншими мовами.
Сер Джейкоб Ріс-Могг: «Малоймовірно, що Велика Британія будь-коли припинить підтримувати Україну»
Джейкоб Ріс-Могг – колишній член Кабінету міністрів Великої Британії, представник Консервативної партії. Він обіймав посади лідера Палати громад британського парламенту та міністра у справах бізнесу за прем’єр-міністрів Бориса Джонсона й Ліз Трасс. Тиждень поговорив із ним про те, чому для Великої Британії та всього західного світу важливо допомагати Україні, про європейські партії, які хочуть повернутися до звичних відносин із Росією, а також про те, як Україні слід взаємодіяти з Дональдом Трампом.
– Чи вважаєте ви, що підтримка України є життєво важливим інтересом для західного світу? Особливо – зважаючи на те, що багато політичних сил у Європі, що набирають популярності, – такі, як партія Марін Ле Пен у Франції та «Альтернатива для Німеччини», – фактично хочуть повернутися до звичних ділових відносин із Росією?
– Насамперед варто розглянути позицію Великої Британії. У 1990-х роках, коли Україна погодилася відмовитися від своєї ядерної зброї, ми домовилися з Україною, Росією та США про те, що територіальну цілісність України потрібно підтримувати.
З британської точки зору, ми ще кілька десятиліть тому взяли на себе зобов’язання підтримувати вас у межах своєї зовнішньої політики. Історично британці, як правило, дотримувалися таких угод і вважали їх надзвичайно важливими. Тож моєю відправною точкою було б те, що Велика Британія та США перебувають в особливому становищі щодо України, зважаючи на угоду, яку ми підписали.
Це перший момент. Йдеться про Будапештську угоду. Ми тоді домовилися з росіянами.
Другий момент – це урок історії: Російська імперія за часів Романових і Радянський Союз завжди були державами, схильними до територіальних загарбань, що постійно прагнули розширити свої володіння. Вони робили це впродовж багатьох століть. І якщо ви вірите в будь-яку концепцію міжнародного порядку, що ґрунтується на національних державах, то країни, які вторгаються на територію інших національних держав і порушують їхню територіальну цілісність, стають порушниками міжнародного порядку, і за таку поведінку мають наставати наслідки. Інакше вони просто продовжуватимуть вторгатися знову й знову туди, куди, на їхню думку, зможуть вторгнутися і де помітять слабкість.
Це один урок історії, а інший – урок 1930-х років, коли слабкість у ставленні до диктаторів призводить до набагато серйозніших довгострокових проблем. Тому я вважаю, що підтримка України в цій боротьбі цілком однозначно відповідає інтересам Великої Британії та Заходу, і нам не слід повертатися до звичних ділових відносин із Росією. Я пішов би ще далі.
Я вважаю, що президент Дональд Трамп, якого я багато в чому підтримую, припускається стратегічної помилки, погоджуючись мати справу з Росією в нинішній момент.
– Чи вважаєте ви, що європейські країни можуть припинити підтримувати Україну, особливо з огляду на те, що в Європі набирають популярності певні політичні партії, які можуть прийти до влади? Крім того, у Великій Британії є партія Rеfоrm UК, яка дещо скептично ставиться до допомоги Україні. Як ви думаєте, чи можемо ми від нинішньої ситуації найближчим часом перейти до сценарію, за якого Європа відмовиться від підтримки України?
– Я вважаю, що вкрай малоймовірно, що Велика Британія будь-коли припинить підтримувати Україну. Новий прем’єр-міністр Енді Бернем дотримується курсу щодо підтримки України. Лідер Консервативної партії Кемі Беденок також.
Найджел Фарадж теж підтримує Україну, а рейтинги Rеfоrm останнім часом знижуються. Хоча в партії є люди, які займають обережнішу позицію, і Найджел Фарадж зараз, схоже, остаточно визначився на користь підтримки України. Останнім часом він також критикував Дональда Трампа за зміну його політики.
Я думаю, що британці й надалі залишатимуться відданими союзниками української нації та української держави. Тут ви маєте величезну підтримку – не лише з боку політиків, а й з боку британського народу. Коли я їжджу своїм колишнім виборчим округом у Сомерсеті, то й досі бачу багато українських прапорів. Тож я вважаю, що підтримка є не лише серед політиків, а й серед простих людей.
Очевидно, мені складніше говорити від імені континентальної Європи, і певний ризик становить Франція. Наразі Франція має багато інших проблем, зокрема, звичайно, заворушення, дуже складну фінансову ситуацію та вибори наступного року, результат яких украй непередбачуваний. До влади можуть прийти як радикальні ліві, так і праві. Якщо це буде пані Ле Пен, то вона дуже критично ставилася до політики щодо України й була порівняно прихильною до Путіна.
Це послабило б один із напрямів європейської підтримки, але я не бачу, щоб «Альтернатива для Німеччини» досягла протягом наступних кількох років достатніх успіхів, аби змінити позицію Німеччини.
Я думаю, що Україна й надалі матиме дуже значну підтримку – безумовно, з боку Великої Британії, а ймовірно, і з боку континентальної Європи також.
– Чи вірять люди у Великій Британії, що в разі завоювання України, Росія не зупиниться й рушить далі: на Польщу, країни Балтії, Фінляндію та інші держави?
– У Великій Британії поширене переконання, що саме так і станеться. Я думаю, що якби не неймовірна мужність і рішучість української нації у 2022 році, коли почалася велика війна, Росія мала б значну спокусу продовжити наступ. Згадайте, що всі експерти стверджували, ніби Україна не зможе протриматися проти Росії довше ніж два тижні.
А ось ми вже тут – минуло чотири з половиною роки, а ви досі не зазнали поразки й здатні завдавати Росії ударів у відповідь. Це видатне досягнення вашої країни, яким ви маєте пишатися безмежно.
І я думаю, що це стало важливим чинником безпеки для Польщі та країн Балтії, адже виявилося, що російська армія не така могутня, як сама вважала, і не така спроможна, як їй здавалося. Тому, на мою думку, Росія буде обережнішою, висуваючи будь-які подальші територіальні претензії.
– Як би ви порадили Україні поводитися зі США, а особливо з Дональдом Трампом, у нинішній ситуації? Попереду ще два роки президентства Трампа, і ми не можемо просто знехтувати американською підтримкою. Вона нам досі потрібна, попри те, що внесок Європи зростає.
– Це дуже складне питання. Я думаю, що британський уряд використовуватиме всі дипломатичні засоби, щоб заохотити Дональда Трампа й надалі підтримувати Україну.
Дональд Трамп вважає, що Європа була дуже слабкою у питаннях власної оборони й надмірно покладалася на Америку. Крім того, він зараз залучений у війну з Іраном, яка поки що не приносить успіху. Важливе значення матимуть проміжні вибори, оскільки, схоже, демократи досягнуть на них значних успіхів, а Демократична партія традиційно була прихильнішою до України, ніж Республіканська.
Але Америка може проводити будь-яку зовнішню політику, яку забажає. Тому ми маємо усвідомлювати, що можемо намагатися впливати на неї, але не можемо нею керувати.
– Велика Британія вже виділила Україні близько 25 мільярдів фунтів стерлінгів, за що ми щиро вдячні. Як ви думаєте, чи можуть Велика Британія та інші держави, які зараз надають Україні кошти, після завершення війни скасувати ці борги або запровадити щось на кшталт плану Маршалла для України?
– Я думаю, що після війни Україна матиме значну підтримку і що буде бажання допомогти їй відбудуватися.
Але такі питання завжди дуже складні, як це з’ясувала Велика Британія на власному досвіді після Першої та Другої світових воєн. Якщо ви позичаєте багато грошей для ведення війни, то дуже часто від вас вимагають їх повернути. Тож питання полягає в тому, як із цим упоратися і які домовленості буде укладено.
Я б зосередився насамперед на тому, щоб максимально наблизити перемогу у війні, а не на тому, що відбуватиметься після неї.
Я думаю, що цим питанням потрібно буде займатися тоді, коли настане відповідний момент, і що люди неохоче братимуть на себе зобов’язання, доки цей час не прийде. Це може стати частиною мирного врегулювання, яке передбачатиме використання сотень мільярдів фунтів стерлінгів російських коштів, що наразі заморожені.
– Чи вважаєте ви, що підтримка України є життєво важливим інтересом для західного світу? Особливо – зважаючи на те, що багато політичних сил у Європі, що набирають популярності, – такі, як партія Марін Ле Пен у Франції та «Альтернатива для Німеччини», – фактично хочуть повернутися до звичних ділових відносин із Росією?
– Насамперед варто розглянути позицію Великої Британії. У 1990-х роках, коли Україна погодилася відмовитися від своєї ядерної зброї, ми домовилися з Україною, Росією та США про те, що територіальну цілісність України потрібно підтримувати.
З британської точки зору, ми ще кілька десятиліть тому взяли на себе зобов’язання підтримувати вас у межах своєї зовнішньої політики. Історично британці, як правило, дотримувалися таких угод і вважали їх надзвичайно важливими. Тож моєю відправною точкою було б те, що Велика Британія та США перебувають в особливому становищі щодо України, зважаючи на угоду, яку ми підписали.
Це перший момент. Йдеться про Будапештську угоду. Ми тоді домовилися з росіянами.
Другий момент – це урок історії: Російська імперія за часів Романових і Радянський Союз завжди були державами, схильними до територіальних загарбань, що постійно прагнули розширити свої володіння. Вони робили це впродовж багатьох століть. І якщо ви вірите в будь-яку концепцію міжнародного порядку, що ґрунтується на національних державах, то країни, які вторгаються на територію інших національних держав і порушують їхню територіальну цілісність, стають порушниками міжнародного порядку, і за таку поведінку мають наставати наслідки. Інакше вони просто продовжуватимуть вторгатися знову й знову туди, куди, на їхню думку, зможуть вторгнутися і де помітять слабкість.
Це один урок історії, а інший – урок 1930-х років, коли слабкість у ставленні до диктаторів призводить до набагато серйозніших довгострокових проблем. Тому я вважаю, що підтримка України в цій боротьбі цілком однозначно відповідає інтересам Великої Британії та Заходу, і нам не слід повертатися до звичних ділових відносин із Росією. Я пішов би ще далі.
Я вважаю, що президент Дональд Трамп, якого я багато в чому підтримую, припускається стратегічної помилки, погоджуючись мати справу з Росією в нинішній момент.
– Чи вважаєте ви, що європейські країни можуть припинити підтримувати Україну, особливо з огляду на те, що в Європі набирають популярності певні політичні партії, які можуть прийти до влади? Крім того, у Великій Британії є партія Rеfоrm UК, яка дещо скептично ставиться до допомоги Україні. Як ви думаєте, чи можемо ми від нинішньої ситуації найближчим часом перейти до сценарію, за якого Європа відмовиться від підтримки України?
– Я вважаю, що вкрай малоймовірно, що Велика Британія будь-коли припинить підтримувати Україну. Новий прем’єр-міністр Енді Бернем дотримується курсу щодо підтримки України. Лідер Консервативної партії Кемі Беденок також.
Найджел Фарадж теж підтримує Україну, а рейтинги Rеfоrm останнім часом знижуються. Хоча в партії є люди, які займають обережнішу позицію, і Найджел Фарадж зараз, схоже, остаточно визначився на користь підтримки України. Останнім часом він також критикував Дональда Трампа за зміну його політики.
Я думаю, що британці й надалі залишатимуться відданими союзниками української нації та української держави. Тут ви маєте величезну підтримку – не лише з боку політиків, а й з боку британського народу. Коли я їжджу своїм колишнім виборчим округом у Сомерсеті, то й досі бачу багато українських прапорів. Тож я вважаю, що підтримка є не лише серед політиків, а й серед простих людей.
Очевидно, мені складніше говорити від імені континентальної Європи, і певний ризик становить Франція. Наразі Франція має багато інших проблем, зокрема, звичайно, заворушення, дуже складну фінансову ситуацію та вибори наступного року, результат яких украй непередбачуваний. До влади можуть прийти як радикальні ліві, так і праві. Якщо це буде пані Ле Пен, то вона дуже критично ставилася до політики щодо України й була порівняно прихильною до Путіна.
Це послабило б один із напрямів європейської підтримки, але я не бачу, щоб «Альтернатива для Німеччини» досягла протягом наступних кількох років достатніх успіхів, аби змінити позицію Німеччини.
Я думаю, що Україна й надалі матиме дуже значну підтримку – безумовно, з боку Великої Британії, а ймовірно, і з боку континентальної Європи також.
– Чи вірять люди у Великій Британії, що в разі завоювання України, Росія не зупиниться й рушить далі: на Польщу, країни Балтії, Фінляндію та інші держави?
– У Великій Британії поширене переконання, що саме так і станеться. Я думаю, що якби не неймовірна мужність і рішучість української нації у 2022 році, коли почалася велика війна, Росія мала б значну спокусу продовжити наступ. Згадайте, що всі експерти стверджували, ніби Україна не зможе протриматися проти Росії довше ніж два тижні.
А ось ми вже тут – минуло чотири з половиною роки, а ви досі не зазнали поразки й здатні завдавати Росії ударів у відповідь. Це видатне досягнення вашої країни, яким ви маєте пишатися безмежно.
І я думаю, що це стало важливим чинником безпеки для Польщі та країн Балтії, адже виявилося, що російська армія не така могутня, як сама вважала, і не така спроможна, як їй здавалося. Тому, на мою думку, Росія буде обережнішою, висуваючи будь-які подальші територіальні претензії.
– Як би ви порадили Україні поводитися зі США, а особливо з Дональдом Трампом, у нинішній ситуації? Попереду ще два роки президентства Трампа, і ми не можемо просто знехтувати американською підтримкою. Вона нам досі потрібна, попри те, що внесок Європи зростає.
– Це дуже складне питання. Я думаю, що британський уряд використовуватиме всі дипломатичні засоби, щоб заохотити Дональда Трампа й надалі підтримувати Україну.
Дональд Трамп вважає, що Європа була дуже слабкою у питаннях власної оборони й надмірно покладалася на Америку. Крім того, він зараз залучений у війну з Іраном, яка поки що не приносить успіху. Важливе значення матимуть проміжні вибори, оскільки, схоже, демократи досягнуть на них значних успіхів, а Демократична партія традиційно була прихильнішою до України, ніж Республіканська.
Але Америка може проводити будь-яку зовнішню політику, яку забажає. Тому ми маємо усвідомлювати, що можемо намагатися впливати на неї, але не можемо нею керувати.
– Велика Британія вже виділила Україні близько 25 мільярдів фунтів стерлінгів, за що ми щиро вдячні. Як ви думаєте, чи можуть Велика Британія та інші держави, які зараз надають Україні кошти, після завершення війни скасувати ці борги або запровадити щось на кшталт плану Маршалла для України?
– Я думаю, що після війни Україна матиме значну підтримку і що буде бажання допомогти їй відбудуватися.
Але такі питання завжди дуже складні, як це з’ясувала Велика Британія на власному досвіді після Першої та Другої світових воєн. Якщо ви позичаєте багато грошей для ведення війни, то дуже часто від вас вимагають їх повернути. Тож питання полягає в тому, як із цим упоратися і які домовленості буде укладено.
Я б зосередився насамперед на тому, щоб максимально наблизити перемогу у війні, а не на тому, що відбуватиметься після неї.
Я думаю, що цим питанням потрібно буде займатися тоді, коли настане відповідний момент, і що люди неохоче братимуть на себе зобов’язання, доки цей час не прийде. Це може стати частиною мирного врегулювання, яке передбачатиме використання сотень мільярдів фунтів стерлінгів російських коштів, що наразі заморожені.
Олешки: гуманітарна катастрофа і план порятунку цивільних
В окупованих Олешках на Херсонщині люди потерпають від голоду, виснаження та браку медичної допомоги. Які кроки можуть допомогти врятувати цивільних, що опинилися в критичній ситуації? Тиждень звернувся до Ігоря Манцурова, члена-кореспондента НАН України, директора Інституту системних статистичних досліджень і посла з особливих доручень ІНRС при ООН із досвідом понад 15 років роботи в системі ООН та участі в 12 миротворчих і гуманітарних місіях, щоб дізнатися деталі плану порятунку людей, викладеного у зверненні незалежної правозахисної організації Міжнародної комісії з прав людини (ІНRС, Вашингтон) до Ради нацбезпеки і оборони України.— Чому для України, яка пережила Голодомор, те, що зараз відбувається в Олешках, має особливе значення? Наскільки важливо сьогодні говорити про ситуацію в місті й чи не ризикуємо повторити історію, коли світ знає про людські страждання, але зволікає з діями?— За даними Олешківської міської військової адміністрації, у самому місті сьогодні залишаються близько 2 тисяч людей, серед них щонайменше 35 дітей, а в населених пунктах громади загалом 162 дитини. Регулярного постачання продовольства, ліків і питної води немає з весни 2026 року. Наземні шляхи заміновані й перебувають під ударами дронів, безпечного коридору для виїзду не існує. Люди гинуть від голоду та відсутності медичної допомоги.Для українців слово «голод» ніколи не буде просто гуманітарним терміном. Покоління, що пережили Голодомор, передали нам пам’ять про те, як голод стає інструментом влади над людьми, а світ роками вдає, що нічого не відбувається.Сьогодні, коли за кілька кілометрів від українських позицій люди вмирають від виснаження, ми не маємо права на таке саме мовчання. Хтось скаже, що порівняння з Голодомором перебільшене. Але для тих, хто залишився в Олешках, різниця між «гуманітарною кризою» і голодомором вимірюється не термінологією, а кількістю днів, які вони ще здатні протриматися.На ситуацію вже звернули увагу Комісар Ради Європи з прав людини та МЗС України. Проте заяви не годують і не лікують. З наближенням зими кожен тиждень зволікання стає смертельно небезпечним.— Який конкретний план дій пропонує Міжнародна комісія з прав людини (ІНRС) для порятунку цивільних в окупованих Олешках? На якому етапі зараз перебуває програма?— 25 вересня 2026 року ІНRС розробила та запропонувала для розгляду спеціалізованим агенціям ООН Невідкладну консолідовану програму гуманітарної допомоги (Urgеnt Соnsоlіdаtеd Нumаnіtаrіаn Аssіstаnсе Рrоgrаmmе, UСНАР) для найуразливіших груп населення Олешок. Наголошу: UСНАР є пропозицією ІНRС, направленою до структур ООН, а не вже погодженою програмою ООН. ІНRС є незалежною правозахисною організацією і до системи ООН не входить.Її головна мета — об’єднати розрізнені зусилля в єдину гуманітарну операцію під координацією Координатора ООН з гуманітарних питань в Україні та Управління ООН з координації гуманітарних справ (ОСНА).До реалізації програми мають долучитися:
- Міжнародний комітет Червоного Хреста — як нейтральний посередник;Всесвітня продовольча програма;Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО);Всесвітня організація охорони здоров’я;ЮНІСЕФ;Міжнародна організація з міграції (МОМ);Управління Верховного комісара ООН у справах біженців;Управління Верховного комісара ООН з прав людини.
- створити при Апараті РНБО міжвідомчу робочу групу за участі МЗС, Міноборони, Генерального штабу ЗСУ, ДСНС, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Херсонської ОВА, НАН України та ІНRС і визначити національного координатора як єдину контактну точку для ООН, МКЧХ і МОМ. Ідеться не про створення ще однієї структури заради самої структури. Міжнародні організації не можуть координувати роботу з десятком відомств одночасно, їм потрібен єдиний партнер, уповноважений ухвалювати рішення.залучити НАН України до науково-методичного супроводу операції: опитування мешканців, моніторингу переміщення населення, оцінки потреб евакуйованих у реінтеграції;доручити військовим і рятувальникам опрацювати технічні параметри водного коридору та його безпеку в межах гуманітарних механізмів ООН і МКЧХ;забезпечити дипломатичну підтримку через Постійні представництва України при ООН у Нью-Йорку та Женеві;заздалегідь підготувати приймання евакуйованих: медичне сортування, тимчасове житло, психологічну допомогу, роботу служб у справах дітей;провести брифінг для іноземних журналістів і провідних світових медіа, налагодити інформаційний супровід операції та протидію російським наративам про «українську блокаду» Олешок.
«Коли написав у резюме, що я ветеран і маю інвалідність, усе як обрізало»: що відбувається з ветеранами на ринку праці
Великі українські платформи з працевлаштування вже мають розділи «Для ветеранів», покликані допомогти військовим, які повертаються до цивільного життя, знайти роботу. Деякі сервіси також пропонують супровід рекрутерів, які допомагають із пошуком вакансій. Освітні та громадські організації проводять курси перекваліфікації й консультують щодо складання резюме.
Міністерство у справах ветеранів у свіжому дослідженні називає працевлаштування однією з найбільш пріоритетних тем і звітує – більше половини опитаних ними компаній мають в штаті до 5 % ветеранів. У реальності ж пошук роботи для ветерана чи ветеранки може розтягнутися на місяці, а то й роки. Особливо якщо немає змоги чи бажання повернутися працювати за фахом, який був до служби. А якщо у резюме написати, що ви ветеран або людина з інвалідністю, або і те, і інше?
На якому етапі «щось іде не так», чому бізнеси, які декларують себе інклюзивними, насправді можуть бути не готовими наймати ветеранів та ветеранок, до чого готуватися тим, хто шукає роботу після служби у війську і тим, хто шукає ефективного працівника серед ветеранської спільноти? Власним досвідом ділиться ветеран Андрій Янко.
Фотограф Юрій Величко
Після повернення зі служби і реабілітації Андрій Янко – ветеран із Гайворона, що на Кіровоградщині, почав пошук роботи. Перед цим чоловік прослужив в Збройних силах України 10 років за контрактом. До того у цивільному житті Андрій працював у сфері обслуговування будівельного устаткування, мав власний бізнес, а ще займався закупівлею, продажем, логістикою. Вже під час проходження служби чоловік встиг здобути ще одну освіту, пізніше захистив магістерську. Тож, коли настав час повертатися на цивільний ринок праці, його резюме було цілком конкурентним, каже сам Андрій Янко. Паралельно він працював із рекрутером спеціальної ветеранської програми, яка допомагала не просто надсилати резюме, а шукати роботодавців і підбирати потенційні компанії. І спочатку все йшло добре:
«Мені було що написати в резюме – освіта, досвід, вміння. Все рухалося доволі швидко. Було багато звернень, спілкування, телефонні дзвінки, онлайн зустрічі. Мене запрошували. Але в тому резюме я не вказав, що я ветеран і що маю інвалідність».
У 2024 році під час боїв на Донеччині в Часовому Яру Андрій з побратимами заходив на позиції. Ворожий танк поцілив поруч. Великий уламок розпоров бронежилет, сильно поранив руку і застряг у нозі. Ногу Андрієві врятували, а руку – не змогли.
«Це була моя ініціатива, не вказувати цього в резюме, бо я не сумнівався, що я впораюся з роботою, буду виконувати її якісно. А працедавець в першу чергу наймає людину, яка має принести результат».
Фотограф Олександр Хоменко | Аmnеsty Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе
Після низки співбесід, які ні до чого не призвели, Андрій вирішив таки дописати в резюме інформацію про свій бойовий досвід і про інвалідність. Тоді відгуки на резюме просто припинилися:
«Коли ми зазначили, що я без руки, що маю другу групу інвалідності, що я ветеран, то все як обрізало. Може, якби написали, що “немає кінцівки”, то могли б подумати, що протез ноги. А відсутність руки змінює все. Всі доходять такого висновку, і я це розумію. Але мене розчарувало те, що люди не готові шукати варіанти, не бачать у ветеранах користі – суспільної, економічної, а лише – вади».
Бізнес має право шукати людей, які будуть корисними для власника чи компанії, і статус ветерана не має замінювати професійні навички, наголошує Андрій Янко. Але якщо навички і досвід влаштовують, то працедавцям варто розуміти, що ветерани і ветеранки можуть мати якості, яких не мають багато цивільних людей, і можуть підсилювати команду:
«Армія – це дисциплінованість, вона створена для виконання завдань. І військова спільнота вміє, як ніхто інший, концентруватися на виконанні завдання. Їхня задача – знайти шлях, спосіб, як виконати поставлене завдання, навіть у нестандартний спосіб. Хіба ці якості не були б корисні працедавцю?».
Деякі ветерани і люди з інвалідністю дійсно потребують гнучкості від працедавця і здатності домовлятися. Наприклад, самому Андрію не підходить робота, яка вимагає тривалого сидіння в офісі за столом, бо він має травми хребта, які можуть звичайний офісний робочий день перетворити на пекельний біль. Часом потрібно взяти вихідний для вирішення особистих питань, або під час проходження процедур, реабілітацій. Але такі «поступки» є звичайною людяністю, а не окремими привілеями, які треба організувати спеціально для ветерана. Такі потреби можуть бути і у цивільної людини, каже Янко:
«Я розумію, що я можу працювати лише дистанційно або це буде робота пов’язана з поїздками. Не просто зранку приїхати до кабінету і ввечері повернутися додому. Я не можу довго сидіти на одному місці, мені потрібна зміна положення тіла, але про це можна домовлятися. І є компанії, де “м’яка політика” працює.
Працевлаштування – не означає, що в цьому процесі одна сторона – бос, а інша – його “шестірка”. Це взаємно вигідні умови, партнерські стосунки. Працедавцю потрібні мої вміння і ефективність, за фінансову винагороду. Ветеран готовий надавати свої скіли, час, відповідальність, результат. І має відчувати, що його цінують і не використовують. Це й означає – “співпрацювати”».
Фото надане Андрієм Янком
Зі стереотипами щодо ветеранів Андрій Янко стикався не раз — у державних установах, у чергах до магазинів, у лікарнях і навіть від представників міської влади. За його спостереженнями, багато людей бояться, що ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) у ветерана проявлятиметься в асоціальній чи агресивній поведінці. Водночас ПТСР мають не всі військовослужбовці, а цей розлад може виникати й у цивільних.
Янко цікавиться психологічною літературою і зазначає, що після завершення служби військові можуть частіше стикатися з розладом адаптації — станом, який виникає через труднощі пристосування до суттєво нових життєвих обставин, наприклад переходу від постійно стресового середовища до безпечнішого, — ніж із ПТСР.
Хоч і не заперечує, іноді ветерани можуть бути більш різкими та прямолінійними в комунікації. Після років у системі, де завдання треба виконувати, а проблеми – називати своїми іменами, людина може не одразу вписатися в корпоративну культуру так званого «дипломатичного мовчання», якщо має загострене відчуття справедливості:
«Ветерани часто чесно і відкрито висловлюються, не приховують власної думки, кажуть те, що думають. Це багатьох відлякує, люди цього можуть боятися. Ветерани скажуть без “вибачте” чи “перепрошую”, а можуть і з матом, грубо, на підвищених тонах. Але це не прояв агресії. Часто ми так висловлюємо свою позицію».
Керівники, рекрутери, НR-спеціалісти мають регулярно навчатися спілкування з ветеранами і ветеранками, впевнений Андрій Янко. Пояснює, що не всі готові розповідати деталі щодо власного здоров’я, обставини поранення, служби. Деякі на перший погляд невинні питання, можуть стати тригером чи спричинити ретравматизацію:
«Для людини, яка пройшла через пекло, необережне питання може викликати флешбеки і статися психологічний зрив. Якесь питання про стресостійкість, наприклад, може викликати спогад про хрускіт кісток під берцями. Треба вчитися відчувати ці межі. Якщо у мене спитати: “що у вас викликає сльози”, може статися флешбек. Це доволі тонкі психологічні речі. Тому я рекомендував би постійно навчатися і проходити курси підвищення кваліфікації не лише людям, які шукають роботу, а й тим, які допомагають її знайти».
Андрій Янко й сам дотримується власних рекомендацій – постійно навчається. Каже, що має вже 10 сертифікатів: ІТ-курси, юридичні навчання, освітні курси з прав людини, англійська мова й багато іншого. Він говорить про працевлаштування не лише як про спосіб заробітку, а й як про зайнятість:
«Робота потрібна не лише, щоб ветеран міг забезпечувати свої потреби і свою родину, а й щоб міг відволіктися. Йому чи їй треба рухатись вперед, жити далі, бути корисним для суспільства».
Фотограф Юрій Величко
У Гайвороні він допомагає іншим колишнім військовим знайти нову сферу діяльності, можливості для навчання, навіть проводив курси комп’ютерної грамотності, бо така потреба є – особливо в селах і малих громадах. Але, ділиться, бувають випадки, коли ветеранів працедавець просто використовує для своїх потреб:
«Є ситуації, коли набирають ветеранів на роботу суто “для галочки”. У мене побратим так “працював” в одній мережі супермаркетів. Отримував зарплатню всього 3000-4000 гривень на місяць. Хлопцю 36 років, у нього немає руки. Є маленька дитина. Я думаю, що його насправді використали, бо бізнеси отримують пільги, коли наймають людей з інвалідністю, менше сплачують податків. Фактично він там лише формально числився, але до роботи не залучався. Він їм був потрібен суто для статистики. Він не зайнятий, не забезпечений фінансово, не відчуває себе там потрібним. Не так має виглядати турбота про ветерана».
На запитання, які рекомендації Янко сам би дав працедавцю, який дійсно готовий наймати ветеранів і людей з інвалідністю, Андрій одразу має готові відповіді:
«Велика ймовірність, що ветеран чи ветеранка не буде викладатися на 100 % поруч з цивільними, таке оточення малоефективне. Він може думати, що суспільство навколо не сприймає його позитивно. Це важливий фактор для ефективної роботи – щоб було комфортно не лише фізично, а й психологічно. Тому роботодавець, який готовий наймати ветеранів, має вже сьогодні працювати над тим, щоб створювати ветеранські ком’юніті – так краще працювати і краще навчатися.
Друге – жоден цивільний працедавець не зрозуміє на 100 % ветерана. Це просто треба прийняти й з цим змиритися. І потім багато навчатися і керівнику, і команді. Це не стосується професійної діяльності напряму, але це стосується роботи в команді з ветеранами. Якщо працедавець хоче мати ефективну команду, в якій є ветерани, важливо щоб люди системно проходили навчання. А третє – це сповідувати принципи людяності».
Фотограф Олександр Хоменко | Аmnеsty Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе
Врешті свою історію пошуку роботи Андрій Янко вважає успішним прикладом, хоч і не приховує – було складно. Рекрутерка, яка консультувала Андрія, порекомендувала його своєму попередньому працедавцю, який шукав людей для ветеранського напрямку в компанії. Після знайомства і спілкування, чоловіка запросили в проєкт. Ветеран скромно зазначає, що його показники не гірші за інших співробітників. Радіє, що може взяти за потреби ветеранську відпустку – навіть на один день, щоб вирішити особисті справи чи відвідати лікаря. Чоловік саме планує зайнятися питанням протезування. А ще Андрій Янко із захопленням розповідає про практику в їхній команді, яку планує взяти на озброєння і в громадській організації, де нині головує:
«У нашій компанії раз на квартал проводять опитування і вимірюють дуже важливий показник – рівень нашого “щастя”. Це демонструє, що компанія турбується, цікавиться працівником. Не лише технічними показниками, а цікавляться саме людиною – як вона живе, що вдома, що в родини, чи відчуває вона в житті щастя. Це ж дуже по-людськи! Часто дуже не вистачає цієї людяності. А насправді людяність і доброзичливість нічого не коштують керівнику».
Цей матеріал створено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Міністерство у справах ветеранів у свіжому дослідженні називає працевлаштування однією з найбільш пріоритетних тем і звітує – більше половини опитаних ними компаній мають в штаті до 5 % ветеранів. У реальності ж пошук роботи для ветерана чи ветеранки може розтягнутися на місяці, а то й роки. Особливо якщо немає змоги чи бажання повернутися працювати за фахом, який був до служби. А якщо у резюме написати, що ви ветеран або людина з інвалідністю, або і те, і інше?
На якому етапі «щось іде не так», чому бізнеси, які декларують себе інклюзивними, насправді можуть бути не готовими наймати ветеранів та ветеранок, до чого готуватися тим, хто шукає роботу після служби у війську і тим, хто шукає ефективного працівника серед ветеранської спільноти? Власним досвідом ділиться ветеран Андрій Янко.
Фотограф Юрій Величко
Після повернення зі служби і реабілітації Андрій Янко – ветеран із Гайворона, що на Кіровоградщині, почав пошук роботи. Перед цим чоловік прослужив в Збройних силах України 10 років за контрактом. До того у цивільному житті Андрій працював у сфері обслуговування будівельного устаткування, мав власний бізнес, а ще займався закупівлею, продажем, логістикою. Вже під час проходження служби чоловік встиг здобути ще одну освіту, пізніше захистив магістерську. Тож, коли настав час повертатися на цивільний ринок праці, його резюме було цілком конкурентним, каже сам Андрій Янко. Паралельно він працював із рекрутером спеціальної ветеранської програми, яка допомагала не просто надсилати резюме, а шукати роботодавців і підбирати потенційні компанії. І спочатку все йшло добре:
«Мені було що написати в резюме – освіта, досвід, вміння. Все рухалося доволі швидко. Було багато звернень, спілкування, телефонні дзвінки, онлайн зустрічі. Мене запрошували. Але в тому резюме я не вказав, що я ветеран і що маю інвалідність».
У 2024 році під час боїв на Донеччині в Часовому Яру Андрій з побратимами заходив на позиції. Ворожий танк поцілив поруч. Великий уламок розпоров бронежилет, сильно поранив руку і застряг у нозі. Ногу Андрієві врятували, а руку – не змогли.
«Це була моя ініціатива, не вказувати цього в резюме, бо я не сумнівався, що я впораюся з роботою, буду виконувати її якісно. А працедавець в першу чергу наймає людину, яка має принести результат».
Фотограф Олександр Хоменко | Аmnеsty Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе
Після низки співбесід, які ні до чого не призвели, Андрій вирішив таки дописати в резюме інформацію про свій бойовий досвід і про інвалідність. Тоді відгуки на резюме просто припинилися:
«Коли ми зазначили, що я без руки, що маю другу групу інвалідності, що я ветеран, то все як обрізало. Може, якби написали, що “немає кінцівки”, то могли б подумати, що протез ноги. А відсутність руки змінює все. Всі доходять такого висновку, і я це розумію. Але мене розчарувало те, що люди не готові шукати варіанти, не бачать у ветеранах користі – суспільної, економічної, а лише – вади».
Бізнес має право шукати людей, які будуть корисними для власника чи компанії, і статус ветерана не має замінювати професійні навички, наголошує Андрій Янко. Але якщо навички і досвід влаштовують, то працедавцям варто розуміти, що ветерани і ветеранки можуть мати якості, яких не мають багато цивільних людей, і можуть підсилювати команду:
«Армія – це дисциплінованість, вона створена для виконання завдань. І військова спільнота вміє, як ніхто інший, концентруватися на виконанні завдання. Їхня задача – знайти шлях, спосіб, як виконати поставлене завдання, навіть у нестандартний спосіб. Хіба ці якості не були б корисні працедавцю?».
Деякі ветерани і люди з інвалідністю дійсно потребують гнучкості від працедавця і здатності домовлятися. Наприклад, самому Андрію не підходить робота, яка вимагає тривалого сидіння в офісі за столом, бо він має травми хребта, які можуть звичайний офісний робочий день перетворити на пекельний біль. Часом потрібно взяти вихідний для вирішення особистих питань, або під час проходження процедур, реабілітацій. Але такі «поступки» є звичайною людяністю, а не окремими привілеями, які треба організувати спеціально для ветерана. Такі потреби можуть бути і у цивільної людини, каже Янко:
«Я розумію, що я можу працювати лише дистанційно або це буде робота пов’язана з поїздками. Не просто зранку приїхати до кабінету і ввечері повернутися додому. Я не можу довго сидіти на одному місці, мені потрібна зміна положення тіла, але про це можна домовлятися. І є компанії, де “м’яка політика” працює.
Працевлаштування – не означає, що в цьому процесі одна сторона – бос, а інша – його “шестірка”. Це взаємно вигідні умови, партнерські стосунки. Працедавцю потрібні мої вміння і ефективність, за фінансову винагороду. Ветеран готовий надавати свої скіли, час, відповідальність, результат. І має відчувати, що його цінують і не використовують. Це й означає – “співпрацювати”».
Фото надане Андрієм Янком
Зі стереотипами щодо ветеранів Андрій Янко стикався не раз — у державних установах, у чергах до магазинів, у лікарнях і навіть від представників міської влади. За його спостереженнями, багато людей бояться, що ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) у ветерана проявлятиметься в асоціальній чи агресивній поведінці. Водночас ПТСР мають не всі військовослужбовці, а цей розлад може виникати й у цивільних.
Янко цікавиться психологічною літературою і зазначає, що після завершення служби військові можуть частіше стикатися з розладом адаптації — станом, який виникає через труднощі пристосування до суттєво нових життєвих обставин, наприклад переходу від постійно стресового середовища до безпечнішого, — ніж із ПТСР.
Хоч і не заперечує, іноді ветерани можуть бути більш різкими та прямолінійними в комунікації. Після років у системі, де завдання треба виконувати, а проблеми – називати своїми іменами, людина може не одразу вписатися в корпоративну культуру так званого «дипломатичного мовчання», якщо має загострене відчуття справедливості:
«Ветерани часто чесно і відкрито висловлюються, не приховують власної думки, кажуть те, що думають. Це багатьох відлякує, люди цього можуть боятися. Ветерани скажуть без “вибачте” чи “перепрошую”, а можуть і з матом, грубо, на підвищених тонах. Але це не прояв агресії. Часто ми так висловлюємо свою позицію».
Керівники, рекрутери, НR-спеціалісти мають регулярно навчатися спілкування з ветеранами і ветеранками, впевнений Андрій Янко. Пояснює, що не всі готові розповідати деталі щодо власного здоров’я, обставини поранення, служби. Деякі на перший погляд невинні питання, можуть стати тригером чи спричинити ретравматизацію:
«Для людини, яка пройшла через пекло, необережне питання може викликати флешбеки і статися психологічний зрив. Якесь питання про стресостійкість, наприклад, може викликати спогад про хрускіт кісток під берцями. Треба вчитися відчувати ці межі. Якщо у мене спитати: “що у вас викликає сльози”, може статися флешбек. Це доволі тонкі психологічні речі. Тому я рекомендував би постійно навчатися і проходити курси підвищення кваліфікації не лише людям, які шукають роботу, а й тим, які допомагають її знайти».
Андрій Янко й сам дотримується власних рекомендацій – постійно навчається. Каже, що має вже 10 сертифікатів: ІТ-курси, юридичні навчання, освітні курси з прав людини, англійська мова й багато іншого. Він говорить про працевлаштування не лише як про спосіб заробітку, а й як про зайнятість:
«Робота потрібна не лише, щоб ветеран міг забезпечувати свої потреби і свою родину, а й щоб міг відволіктися. Йому чи їй треба рухатись вперед, жити далі, бути корисним для суспільства».
Фотограф Юрій Величко
У Гайвороні він допомагає іншим колишнім військовим знайти нову сферу діяльності, можливості для навчання, навіть проводив курси комп’ютерної грамотності, бо така потреба є – особливо в селах і малих громадах. Але, ділиться, бувають випадки, коли ветеранів працедавець просто використовує для своїх потреб:
«Є ситуації, коли набирають ветеранів на роботу суто “для галочки”. У мене побратим так “працював” в одній мережі супермаркетів. Отримував зарплатню всього 3000-4000 гривень на місяць. Хлопцю 36 років, у нього немає руки. Є маленька дитина. Я думаю, що його насправді використали, бо бізнеси отримують пільги, коли наймають людей з інвалідністю, менше сплачують податків. Фактично він там лише формально числився, але до роботи не залучався. Він їм був потрібен суто для статистики. Він не зайнятий, не забезпечений фінансово, не відчуває себе там потрібним. Не так має виглядати турбота про ветерана».
На запитання, які рекомендації Янко сам би дав працедавцю, який дійсно готовий наймати ветеранів і людей з інвалідністю, Андрій одразу має готові відповіді:
«Велика ймовірність, що ветеран чи ветеранка не буде викладатися на 100 % поруч з цивільними, таке оточення малоефективне. Він може думати, що суспільство навколо не сприймає його позитивно. Це важливий фактор для ефективної роботи – щоб було комфортно не лише фізично, а й психологічно. Тому роботодавець, який готовий наймати ветеранів, має вже сьогодні працювати над тим, щоб створювати ветеранські ком’юніті – так краще працювати і краще навчатися.
Друге – жоден цивільний працедавець не зрозуміє на 100 % ветерана. Це просто треба прийняти й з цим змиритися. І потім багато навчатися і керівнику, і команді. Це не стосується професійної діяльності напряму, але це стосується роботи в команді з ветеранами. Якщо працедавець хоче мати ефективну команду, в якій є ветерани, важливо щоб люди системно проходили навчання. А третє – це сповідувати принципи людяності».
Фотограф Олександр Хоменко | Аmnеsty Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе
Врешті свою історію пошуку роботи Андрій Янко вважає успішним прикладом, хоч і не приховує – було складно. Рекрутерка, яка консультувала Андрія, порекомендувала його своєму попередньому працедавцю, який шукав людей для ветеранського напрямку в компанії. Після знайомства і спілкування, чоловіка запросили в проєкт. Ветеран скромно зазначає, що його показники не гірші за інших співробітників. Радіє, що може взяти за потреби ветеранську відпустку – навіть на один день, щоб вирішити особисті справи чи відвідати лікаря. Чоловік саме планує зайнятися питанням протезування. А ще Андрій Янко із захопленням розповідає про практику в їхній команді, яку планує взяти на озброєння і в громадській організації, де нині головує:
«У нашій компанії раз на квартал проводять опитування і вимірюють дуже важливий показник – рівень нашого “щастя”. Це демонструє, що компанія турбується, цікавиться працівником. Не лише технічними показниками, а цікавляться саме людиною – як вона живе, що вдома, що в родини, чи відчуває вона в житті щастя. Це ж дуже по-людськи! Часто дуже не вистачає цієї людяності. А насправді людяність і доброзичливість нічого не коштують керівнику».
Цей матеріал створено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Дві людини, дві долі, криваве ХХ століття: Марк Блок і Віктор Петров
У новому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» історик Віталій Михайловський розповідає про дві книжки:
- «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» Едуарда Андрющенка;«Дивна поразка» французького історика Марка Блока .
- погляд Марка Блока на поразку Франції у 1940 році;відповідальність інтелектуала і громадянина під час війни;агентурну діяльність Віктора Петрова-Домонтовича та його співпрацю з радянськими спецслужбами;спроби зрозуміти мотиви людини, яка опинилася по різні боки історичних катастроф;те, як тоталітарні режими використовують знання, амбіції та страх інтелектуалів.
Олесь Шевченко про дисидентський рух, репресії та шлях до незалежності України
Тиждень поспілкувався з дисидентом, правозахисником, журналістом і одним із учасників українського руху опору Олесем Шевченком.Це перша частина нашої великої розмови про те, як формувався український рух опору — від шістдесятництва до проголошення незалежності.Говоримо про:
- український дисидентський і правозахисний рух;Українську Гельсінську групу та переслідування дисидентів;арешти, табори й повернення політв’язнів наприкінці 1980-х;Український культурологічний клуб і перші масові акції в Києві;шлях від дисидентського руху до Революції Незалежності 1989–1991 років.
Верби, осетри, пелікани: Як відновлюється Хортиця після теракту на Каховській ГЕС
Через три з половиною роки після підриву Каховської греблі на дні водосховища ростуть дев’ятиметрові верби, а в Дніпрі поруч плавають рідкісні осетрові. Втім, наслідки осушення водойми виходять далеко за межі новинних сенсацій і їх варто розглядати в контексті конкретного місця.Національний заповідник «Хортиця» в Запоріжжі розташований у верхів’ї Каховського водосховища. Сьогодні цей об’єкт з унікальною історичною та природною цінністю щодня стикається з викликами війни. Відновлення екосистем після російського теракту 6 червня 2023 року — один із численних викликів.
Затишшя
— Зараз у Запоріжжі затишшя — вам пощастило, — усміхається офіціантка італійського закладу Анастасія. — Зовсім нещодавно були обстріли тричі на день: об одинадцятій, четвертій і одинадцятій вечора. Можна було ходити в укриття за розкладом… Далі дівчина зізнається, що в укриття не ходила, та й загалом вона, уродженка Енергодара, не надто переймається через обстріли. Такий настрій — «переймаємося, але не надто» — схоже, мають багато запоріжців. Увечері вихідного дня в барах повна посадка, але тут же місцеві охоче розповідають, у які райони вже долітають FРV-дрони. До нашого готелю прибудований ресторан з караоке: музика там не замовкає, навіть коли вікна номера вібрують у такт віддаленим ударам КАБу.На Хортицю їдемо наступного дня. В центрі спокійно: похмурого ранку Запоріжжя, місто великомасштабних архітектурних об’єктів, нагадує фортецю. Власне з початку повномасштабної воно може заслужено називатися фортецею, це давно не метафора.Що ближче Хортиця, то гучніше лунають звуки війни. Коли робимо першу зупинку на острові, вони стають постійним фоном. Врешті вибухи — глухі й розкотисті, з присвистом або луною — супроводжуватимуть нас цілий день, записуватимуться на диктофон разом з криками мартинів і шумом вітру у вербах.Протовче
— У мене зараз дві основні задачі: все, що пов’язано з Каховським водосховищем, і фіксація наслідків війни, — розповідає Михайло Муленко, завідувач сектора охорони природи Національного заповідника «Хортиця». — Часто воно поєднується, тому що по території, де було водосховище, також постійно прилітає. Зазвичай я перший приїжджаю на місце прильотів, бачу завдану шкоду і передаю інформацію в компетентні органи. Михайло зустрічає нас у Протовчому, в південній частині острова. Це знаковий історичний об’єкт, де розташовувалося давньоруське поселення, згадуване у літописах. Колись ця локація була туристичною, зараз тут частіше бувають журналісти, бо від Протовчого зручно добиратися до нового лісу на місці водосховища.Михайло Муленко у Протовчому на ХортиціДо молодих дерев ідемо через плавні. Запорізький «Каховський ліс» оточений старішими деревами (ще три роки вони були «деревами на березі») й загалом чудово вписується у ландшафти заповідника. Це відрізняє його від інших частин колишнього водосховища, куди вже встигли потрапити науковці. Наприклад, ліс у Херсонській області поблизу Нововоронцовки простягається на багато кілометрів, заповнюючи доступний обшир, як таке собі зелене море. Ось тільки безпекова ситуація навіть на підконтрольній території Херсонщини вже не дає змоги досліджувати там екосистеми.Підходимо до верб — крізь зарості прокладено невеличку дорогу, так що вони утворюють майже тунель. У «тунелі» людно: сюди якраз приїхали науковці-фізіологи, які, серед іншого, досліджують, скільки кисню продукує новий ліс, а також ботаніки, яким цікаво, з якою швидкістю він росте. Тут же працюють знімальні групи, в тому числі режисер і блогер Антон Птушкін.Молодий вербовий ліс на місці Каховського водосховища. Острів «Хортиця», ЗапоріжжяПроходжу далі: помітно, що дерева різної товщини, і деякі в кілька разів випереджають сусідів. Рулеткою вимірюю найтовстіші, в середньому вони мають 30 сантиметрів в обхваті. Згодом Михайло Муленко скаже в інтерв’ю, що рекордсменом з висоти наразі є 7,5-метрове дерево. А ще за пару днів експедиція Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного на чолі з доктором біологічних наук Іваном Мойсієнком зафіксує новий рекорд: вербу висотою 9 метрів.Невизначений правовий статус
Південно-східну частину Хортиці можна було б сплутати з пляжем. Звідси відкривається велична панорама Запоріжжя з історичними будівлями, промисловими об’єктами та мостами. Але цей відкритий суходіл з сіро-жовтим піском і залишками мушель іще чотири роки тому був схований під водою. Осушення відкрило людським очам не тільки мушлі: на новому узбережжі можна знайти артефакти на кшталт відполірованих часом пляшок або сходинок з баржі.Михайло Муленко на південно-східній частині островаУ цій частині острова також є густі молоді зарості з тоненьких верб — вони туляться впритул до пагорбів, зарослих високими деревами. Є й значно товщі поодинокі верби та тополі на березі-пляжі. Не відчуваючи конкуренції, вони впевнено ростуть вгору і вшир. Також після осушення на цій території сформувалося кілька озер, біля яких сидять рибалки.Михайло Муленко пояснює: вся осушена територія Каховського водосховища має невизначений правовий статус, тому риболовлю заборонити тут неможливо. Акваторія заповідникові не належала. Вода відійшла на понад 50 метрів, і цей новоутворений суходіл також не підпорядковується «Хортиці».Михайло Муленко у вербовому лісі— Зараз діє мораторій на зміну цільового призначення земель Каховського водосховища. По факту, це землі водного фонду, хоча й води там немає, — відзначає науковець. — Через цю правову колізію відбувається багато неприємних інцидентів. На території природно-заповідного фонду заборонено рибальство, причалювання до берегів. Але зараз, коли ми проводимо природоохоронні рейди з Державною екологічною інспекцією чи іншими структурами, то нерідко виявляємо, що всі ці рибалки сидять у річищі. Але вони за межами нашої охоронної зони: їх штрафують максимум за порушення правил рибальства.Півтора мільярда збитків
— Фактично ми у верхів’ї водосховища. Теперішні узбережжя, заплавні комплекси й озера раніше належали до акваторії. Зараз, коли Каховське водосховище перестало існувати, всі водні об’єкти не пов’язані з основним річищем Дніпра чи протоками, осушилися. Але ось це озеро залишилося, бо воно тут і було, — коментує Муленко, поки я фотографую навколишні пейзажі. — Ось, бачите високий берег? Від урвища цього пагорба починався Великий Луг. Фактично до створення Каховського водосховища острів Хортиця закінчувався цим урвищем. Далі були Хортицькі плавні, але вони або відмежовувалися від самого острова Хортиця тимчасовими озерами, які утворювалися під час водопілля, або просто перетворювалося на затоплений навесні суходіл. Зміну ландшафтів після теракту 6 червня 2023 року в заповіднику спостерігали в режимі реального часу. При цьому Михайло зауважує, що це було не перше втручання росіян в екосистеми Каховського водосховища.— Ще в грудні 2022 року ми побачили осушення: вони відкрили шандори і намагалися штучно знизити рівень водосховища, — згадує Муленко. — Тоді росіяни намагалися обійти берегом наші фортифікаційні споруди в районі Кам’янського і підійти ближче до Запоріжжя.У результаті осушилося близько 10 % водного дзеркала. Науковець стверджує, що це небагато і дорівнює перепадам, які відбувалися внаслідок діяльності наших гідроспоруд.— Потім, ближче до травня 2023 року, вони навпаки закрили шандори та штучно підвищили рівень у Каховському водосховищі. Ми спостерігали значні затоплення, тому що це відбулося у пік весняного водопілля, — продовжує Михайло. — Якщо за звичайних умов у нас було близько 100 гектарів озер, то під час цих маневрів і водопілля їх площа збільшилася до 400 гектарів. На Хортиці в ту весну затопило ліс, а риба під час нересту потрапила навіть на приватні ділянки садових товариств. Після підриву дамби 6 червня 2023 року співробітники заповідника цілодобово спостерігали за акваторією. Впродовж першої доби рівень води стабільно знижувався — по 10–12 сантиметрів за годину. Потім падіння сповільнилося, але впродовж перших двох тижнів не припинялося.— Відкрите дно було перезволожене, здебільшого піщане. Звісно, не з жовтеньким пісочком, а дуже замулене. На ньому залишилося багато безхребетних і водоростей. Ми бачили, як двостулкові молюски намагаються закопуватися у цей зволожений ґрунт, — розповідає Муленко. — Але нам іще пощастило, що не залишилося риби. Рельєф такий, що закритих водних пасток не утворилося, і вся риба пішла в річище разом з водою. Ту рибу, яка перебувала в стані депресії через задуху, швидко з’їли птахи та ссавці. Масових випадків задухи, як в інших частинах водосховища, у нас не фіксували.В заповіднику й у місцевому департаменті захисту довкілля відразу почали думати, як зафіксувати шкоду, завдану росіянами.— Ми вирішили керуватися постановою № 75 — про шкоду, завдану об’єктам тваринного і рослинного світу внаслідок різноманітної господарської діяльності, — говорить Михайло Муленко. — Військової специфіки ця постанова не враховує, але використовувати її можна. Там чітко обраховані такси за різними групами втрачених організмів, для деяких — конкретно за видами.Співробітники установи працювали щодня протягом тижнів, порахували площу мілководь та тварин і рослин, які загинули внаслідок осушення. Результатом роботи став довідковий акт, у якому засвідчено збитків на півтора мільярда гривень.Килим лісу
Каховський теракт призвів до осушення майже 300 гектарів водного пояса навколо Хортиці та зникнення озерного комплексу в південній частині острова. Ця територія відразу стала об’єктом пильної уваги науковців.— Перші півтора місяця на дні був «місячний ландшафт»: тріщини або просто зволожений ґрунт, — згадує Михайло Муленко. — Приблизно у другій половині липня ми помітили на землі перші паростки. Ідентифікувати їх було складно: в перші дні дводольні рослини дуже схожі. Я чесно їх фотографував, додавав на платформу громадянської науки іNаturаlіst, але марно. Перші думки були: ну якась абрикоса росте. Те, що це дерева, було зрозуміло одразу. Попри це, Муленко зізнається, що не очікував побачити на дні ліс. Науковці висували різні прогнози, чим стане ця нова величезна територія — наприклад, пустелею з розрідженою рослинністю чи розсадником інвазійних рослин.Згодом на Хортиці паростки утворили густий килим. На деяких ділянках на квадратному метрі науковці нараховували до 440 пагонів.— Почалися перші експедиції. Я багато спілкувався з науковцями, зокрема з академіком Яковом Петровичем Дідухом. І, власне, тоді озвучив думку, чому на дні росте тополя та верба. Бо їхнього насіння в червні було дуже багато в той рік — по всьому місту літав пух, — продовжує Михайло.Цей прогноз підтвердився, хоча Муленко відзначає: верби у них виросло більше, ніж тополь.Після осушення водосховища вербове і тополеве насіння опинилося в надзвичайно сприятливих умовах — у теплі й волозі. Це забезпечило аномальну швидкість росту: вже до жовтня 2023 року окремі дерева були півтора метра висотою. В перших ботанічних описах цих територій, крім тополь і верб, зафіксовано ще близько 30 різних видів рослин (сьогодні їх уже понад 400).Коли у 2024 році деревця сягнули висоти 4 метрів, на ці ділянки почали навідуватися великі тварини. Для козуль, оленів і кабанів молоді гілки — ледь не улюблена їжа, а дуже густі хащі успішно захищають їх від хижаків, насамперед від зграй здичавілих собак.Зараз, за словами Михайла Муленка, зарості проріджуються, і на це сильно впливають бойові дії.— Прилітає прямо сюди, — зізнається науковець. — А прилітає у нас у Запоріжжі все: РСЗО, КАБи, «Калібри», «Кінжали». Останнім часом летять в неймовірній кількості шахеди, зовсім нещодавно до них додалися ще й ефпівішки…Птахи й риби
— Після осушення водосховища і руйнування Каховської ГЕС у нас абсолютно змінилася іхтіофауна. Нижній Дніпро взагалі дуже суттєво змінився: зараз у ньому переважають більш цінні породи риб, — говорить Муленко. — У нас є сазани, великі коропи, осетрові, оселедці. А раніше ми хіба зрідка фіксували поодинокі випадки вилову стерляді, яка тікала з рибних господарств.Причин такої зміни Михайло називає декілька. По-перше, Каховська дамба не мала рибоходу, тобто була штучною перепоною для прохідних риб. Вище за неї вони не могли потрапити фізично. По-друге, нижній Дніпро після руйнування Каховського водосховища дуже змінився. Каховське водосховище було стоячою водоймою: водообмін був дуже сповільнений і відбувався здебільшого через випаровування, а не через течію. Зараз течії надзвичайно посилилися — це збільшує кисневе насичення води, покращує її якість для риби.— Сюди можуть приходити риби більш цінні й вибагливі до водного середовища, а не карасі чи інвазивний сонячний окунь, якому все одно, в якій калюжі жити, — підсумовує науковець.Також Муленко відзначає збільшення кількості птахів. Так, на острові підтверджено гніздування відразу двох сімей орланів-білохвостів — таке співіснування на невеликій території трапляється рідко. А справжньою подією цього року стала поява на Хортиці рожевого пелікана.— Це була перша зустріч за історію спостережень. Особисто я побачив одну особину на воді й п’ять у повітрі, — захоплено розповідає Михайло. — Вперше я побачив пелікана в об’єктив. Спочатку навіть не зрозумів, що це. Бачу — великий птах, думаю, треба фотографувати. В мене 600 міліметрів об’єктив, його там добре видно.Зустріч науковця з пеліканом відбулася 30 червня на півночі Хортиці, біля залишкової водойми. Тоді ця новина потрапила в місцеву пресу: поява екзотичного для Запоріжжя птаха вразила всіх.— Я почав вивчати це питання, хотів з’ясувати, чому пелікан тут опинився. Виявилося, що йому якраз притаманно після гніздівлі мігрувати кудись, де більше риби, легше полювати, — пояснює Муленко. — А потім я зацікавився історичним аспектом цієї теми. У праці Адріана Кащенка про Великий Луг знайшов свідчення старожилів, що всередині 18 сторіччя «баба-птиця», як називали пелікана, була типовим птахом для Великого Лугу. Пелікани тут були й за життя Кащенка, на початку 20 століття. Гніздилися вони буквально на території біля ДніпроГЕСу — там письменник бачив найпівнічнішу колонію. Тобто виходить, що ця птиця аборигенна для нашої території.Застерегти та надихнути
З південно-східного узбережжя пішки повертаємося в Протовче. Дорога веде повз цвинтар (їх на Хортиці три), поле, виведене з користування, приватне кінне господарство і житлові будинки. На острові живе понад тисяча людей, і це при тому, що інфраструктури тут просто немає, громадський транспорт сюди не ходить, а єдиний магазин зачинився минулої зими.Неспішна прогулянка до Протовчого займає приблизно пів години. Звідси Муленко проводжає мене в бік колишньої дамби, яку насипали у 40-х роках 20 століття, щоб провести залізничну гілку. Залізниця, яка за задумом радянської влади мала з’єднати Кривбас і Донбас, функціонувала близько 20 років. Зараз колій не лишилося, а колишня дамба з двох боків оточена урвищами, які заповнив той самий молодий вербовий ліс.Саме цю локацію обрала для розміщення свого артоб’єкта українська художниця Жанна Кадирова. Вона створила інсталяцію, встановивши на палях серед дерев човен. Багатозначна робота має просту назву — «Ліс» (Тhе Fоrеst).— Я був її консультантом у цьому проєкті, — згадує Муленко. — За задумом Жанни човен мав «тонути» в зеленому листі. Невдовзі після встановлення об’єкта тут пройшла пожежа. Дерева не згоріли повністю, але були трохи пригнічені вогнем. І тепер човен видно повністю. Інсталяція Жанни Кадирової «Ліс» (Тhе Fоrеst) на острові ХортицяНа дереві біля обриву закріплена камера, наведена на артоб’єкт. Оглядаюся і помічаю на дні яру трійко грибів. Михайло спускається вниз і дістає величезну печерицю з шапкою на півтори долоні. Знахідка нова: таких грибів тут іще не фіксували. Втім, науковці, які працюють на території колишнього Каховського водосховища, роблять відкриття зі стабільною регулярністю.Режисер Мстислав Чернов, отримуючи «Оскар» за стрічку «20 днів у Маріуполі», сказав: «Я хотів би, щоб цього фільму не було». Перефразувати Чернова могли б біологи та екологи: либонь, жоден з них не хотів мати за об’єкт досліджень територію, яка постраждала від російського воєнного злочину. Але теракт стався, й українська природнича наука опинилася в гірко-парадоксальній ситуації. Зараз наші науковці мають можливість робити унікальні спостереження і проривні відкриття. А ще — застерігати й надихати, адже свідчать про жахливі наслідки війни й дивовижну силу природного відновлення.Авторка дякує за сприяння в організації репортажу Антону Птушкіну та Олексію ВасилюкуНаталі Луазо: «Ми маємо захищати український повітряний простір»
Наталі Луазо – голова комітету з питань безпеки та оборони Європейського парламенту та колишня міністерка у справах Європи. Тиждень обговорив з нею проблеми втручання іноземних держав у президентську кампанію у Франції, імовірність об’єднання центристів для перемоги на виборах та ставлення прохідних кандидатів до підтримки України.
– Нещодавно Європейський Союз наклав санкції на кремлівську пропагандистку Ксенію Федорову, яка певний час очолювала філію RТ у Франції. Таким чином Брюссель підтвердив французькі санкції проти цієї особи. Проте французький телеканал Сnеws продовжує залучати Федорову до ефірів, ніби нічого не сталося. Що можете сказати про цю ситуацію як ініціаторка санкцій проти пропагандистки?
– Я радію, що Європейський Союз додав Ксенію Федорову до списку осіб, проти яких застосовано санкції. Вона цілком заслуговувала перебувати в тому переліку вже давно. Те, що СNеws робить з неї ікону, викликає запитання. Що ж це за муха вкусила цей телеканал, що він відводить стільки місця брехливій російській пропаганді?
– Цими днями крайня права політична партія «Національне об’єднання» поширила заяву, де засудила іноземне втручання й наголосила на важливості російської загрози. Це досить різко розходиться з їхнім звичним позиціонуванням з цього питання. Роздвоєння ідентичності за моделлю Доктор Джекіл і містер Гайд? Що ця заява говорить про стратегію «Національного об’єднання» на 2027 рік?
– У цьому питанні, як і в усіх інших, «Національне об’єднання» намагається заплутати сліди. Партія засуджує іноземне втручання лише тоді, коли його вже не можна заперечити. Але ця політсила ніколи не підтримувала жодних санкцій проти Москви, завжди виступала проти боротьби з кремлівським втручанням на європейському рівні, навіть зовсім нещодавно таке відбулося. «Національне об’єднання» має у своїх лавах депутатів, які рішуче підтримують Росію, і заявляє, що припинить підтримку України, якщо прийде до влади. Жодний пресреліз не зможе приховати всю глибину поступливості «Національного об’єднання» в питаннях путінської Росії. Сподіватися на інше, означає мати французів за дурнів.
– Як оцінюєте слова комуніста й кандидата у президенти Фаб’єна Русселя щодо політики Франції по відношенню до Москви: «Наші дії, схоже, продовжують війну»?
– Я вражена тим, що почула від Русселя. Адже Комуністична партія мала б не забувати: вона була єдиною французькою партією, яка проголосувала проти Мюнхенської угоди 1938 року, засудивши капітуляцію перед Гітлером, перш ніж, на жаль, підтримати німецько-радянський пакт, який прискорив початок Другої світової війни. Вона також була партією видатних борців Руху опору проти нацистської Німеччини, перш ніж закрити очі на жахи сталінізму. Давайте говорити серйозно! Як можна називати себе лівим і не виявляти жодної поваги до потерпілих від агресії? Як можна бути журналістом, як Фаб’єн Руссель, і поширювати брехливу пропаганду про відповідальність НАТО за початок великомасштабної війни 2022 року? Це мене глибоко обурює.
– А як Вам заяви Жана-Люка Меланшона стосовно причин російських атак, які, на його думку, спровоковані українськими ударами вглиб російських територій?
– Спідниця була занадто короткою? Країна, на яку напали, повинна відмовитися від відбиття агресора і не мати іншого вибору, окрім як капітулювати? Хіба ж це українські дрони зупинили прагнення до миру Владіміра Путіна? Який цинізм, яка ганьба! Проте все це аж ніяк не дивно, зважаючи на те, що мова про Жана-Люка Меланшона. Пам’ятаймо, що він аплодував анексії Криму у 2014 році та писав жахливі речі про Україну. На мою думку, його позиція повністю дискваліфікує його.
– Ви підтримуєте кандидата в президенти, колишнього прем’єра Едуара Філіппа, який нещодавно заявив, що «занадто велика кількість кандидатів» наприкінці передвиборчої кампанії «призведе до роздроблення голосів і, отже, до ризику того, що у другому турі опиняться Марін Ле Пен та Жан-Люк Меланшон». Чи сподіваєтеся на об’єднання сил «центристського табору» до травня 2027 року?
– Не може бути й мови про те, щоб наша країна потрапила в руки екстремістської партії, яка прирече її на розкол і занепад. Ризик є високим, але він не є неминучим. Цілком нормально, що багато кандидатів бажають висунути свою кандидатуру. У цьому полягає краса нашої демократії, і це шанс, про який мріють багато пригноблених народів. Але у певний момент треба буде проявити серйозність і відповідальність. Існує ризик, що у другому турі зійдуться два екстремістські кандидати від поблажливих до Росії партій, що сповідують антисемітизм. Цей ризик занадто великий, щоб допустити роздроблення голосів розсудливих французів. Тиждень за тижнем опитування громадської думки показують, що Едуар Філіпп – єдиний поміркований кандидат, який може вийти у другий тур. Він закликає до єдності. Я вважаю, що розумно було б прислухатися до нього.
– Які основні напрямки програми Едуара Філіппа?
– Едуар Філіпп глибоко переконаний, що Франція має все для успіху, але нині потребує кардинальних змін. Наш дефіцит бюджету та державний борг вимагають навести лад у наших фінансах. Інакше ми ризикуємо опинитися у фінансовій кризі, яка насамперед вдарить по найбідніших. Ми маємо погодитися працювати трохи більше, щоб наша соціальна система вистояла. Ми також прагнемо відродити школу високої якості, підвищивши заробітну плату вчителів, поклавши більшу відповідальність на батьків та надавши навчальним закладам більше свободи. Ми хочемо й надалі посилювати наші оборонні зусилля, щоб утримати будь-якого супротивника від погроз на нашу адресу. Ми прагнемо рішучих дій для пом’якшення наслідків від зміни клімату та адаптації до них. Ми також підтримуємо Європейський Союз, – він необхідний, щоб протистояти великим викликам нашого часу. Якби мені довелося узагальнити програму Едуара Філіппа одним реченням, я б сказала, що вона орієнтується на майбутнє наших дітей та на ту Францію, яку ми їм залишимо у спадок.
Читайте також: Sky Shіеld: чи готова Франція захищати українське небо своїми літаками
– Заморожені російські активи, захист українського повітряного простору – якими будуть основні напрямки політики Едуара Філіппа щодо України?
– Едуар Філіпп твердо налаштований не лише продовжувати, а й посилювати підтримку України з боку Франції. Він підтримує використання заморожених російських активів для допомоги Україні у відбитті російської агресії. Україна має право в належний час отримати від Росії компенсацію за військові збитки. Ми, європейці, маємо право надати їй частину цих коштів авансом, оскільки на нашій території заморожено 210 мільярдів російських активів. Україна потребує цього саме зараз, а не через 5 чи 10 років. Цілком очевидно, що, оскільки російська армія на східному фронті в Україні топчеться на місці, вона завдає ударів по тилу. Ми маємо захищати український повітряний простір у регіонах, де проживають цивільні особи. Ми робили це в країнах Перської затоки, в Ізраїлі, і це не зробило нас сторонами конфлікту. Нарешті, коли мир стане реальним, ми маємо надати Україні достатні гарантії безпеки. Серед цих гарантій вступ до НАТО більше не має відкидатися – навпаки.
– Нещодавно Європейський Союз наклав санкції на кремлівську пропагандистку Ксенію Федорову, яка певний час очолювала філію RТ у Франції. Таким чином Брюссель підтвердив французькі санкції проти цієї особи. Проте французький телеканал Сnеws продовжує залучати Федорову до ефірів, ніби нічого не сталося. Що можете сказати про цю ситуацію як ініціаторка санкцій проти пропагандистки?
– Я радію, що Європейський Союз додав Ксенію Федорову до списку осіб, проти яких застосовано санкції. Вона цілком заслуговувала перебувати в тому переліку вже давно. Те, що СNеws робить з неї ікону, викликає запитання. Що ж це за муха вкусила цей телеканал, що він відводить стільки місця брехливій російській пропаганді?
– Цими днями крайня права політична партія «Національне об’єднання» поширила заяву, де засудила іноземне втручання й наголосила на важливості російської загрози. Це досить різко розходиться з їхнім звичним позиціонуванням з цього питання. Роздвоєння ідентичності за моделлю Доктор Джекіл і містер Гайд? Що ця заява говорить про стратегію «Національного об’єднання» на 2027 рік?
– У цьому питанні, як і в усіх інших, «Національне об’єднання» намагається заплутати сліди. Партія засуджує іноземне втручання лише тоді, коли його вже не можна заперечити. Але ця політсила ніколи не підтримувала жодних санкцій проти Москви, завжди виступала проти боротьби з кремлівським втручанням на європейському рівні, навіть зовсім нещодавно таке відбулося. «Національне об’єднання» має у своїх лавах депутатів, які рішуче підтримують Росію, і заявляє, що припинить підтримку України, якщо прийде до влади. Жодний пресреліз не зможе приховати всю глибину поступливості «Національного об’єднання» в питаннях путінської Росії. Сподіватися на інше, означає мати французів за дурнів.
– Як оцінюєте слова комуніста й кандидата у президенти Фаб’єна Русселя щодо політики Франції по відношенню до Москви: «Наші дії, схоже, продовжують війну»?
– Я вражена тим, що почула від Русселя. Адже Комуністична партія мала б не забувати: вона була єдиною французькою партією, яка проголосувала проти Мюнхенської угоди 1938 року, засудивши капітуляцію перед Гітлером, перш ніж, на жаль, підтримати німецько-радянський пакт, який прискорив початок Другої світової війни. Вона також була партією видатних борців Руху опору проти нацистської Німеччини, перш ніж закрити очі на жахи сталінізму. Давайте говорити серйозно! Як можна називати себе лівим і не виявляти жодної поваги до потерпілих від агресії? Як можна бути журналістом, як Фаб’єн Руссель, і поширювати брехливу пропаганду про відповідальність НАТО за початок великомасштабної війни 2022 року? Це мене глибоко обурює.
– А як Вам заяви Жана-Люка Меланшона стосовно причин російських атак, які, на його думку, спровоковані українськими ударами вглиб російських територій?
– Спідниця була занадто короткою? Країна, на яку напали, повинна відмовитися від відбиття агресора і не мати іншого вибору, окрім як капітулювати? Хіба ж це українські дрони зупинили прагнення до миру Владіміра Путіна? Який цинізм, яка ганьба! Проте все це аж ніяк не дивно, зважаючи на те, що мова про Жана-Люка Меланшона. Пам’ятаймо, що він аплодував анексії Криму у 2014 році та писав жахливі речі про Україну. На мою думку, його позиція повністю дискваліфікує його.
– Ви підтримуєте кандидата в президенти, колишнього прем’єра Едуара Філіппа, який нещодавно заявив, що «занадто велика кількість кандидатів» наприкінці передвиборчої кампанії «призведе до роздроблення голосів і, отже, до ризику того, що у другому турі опиняться Марін Ле Пен та Жан-Люк Меланшон». Чи сподіваєтеся на об’єднання сил «центристського табору» до травня 2027 року?
– Не може бути й мови про те, щоб наша країна потрапила в руки екстремістської партії, яка прирече її на розкол і занепад. Ризик є високим, але він не є неминучим. Цілком нормально, що багато кандидатів бажають висунути свою кандидатуру. У цьому полягає краса нашої демократії, і це шанс, про який мріють багато пригноблених народів. Але у певний момент треба буде проявити серйозність і відповідальність. Існує ризик, що у другому турі зійдуться два екстремістські кандидати від поблажливих до Росії партій, що сповідують антисемітизм. Цей ризик занадто великий, щоб допустити роздроблення голосів розсудливих французів. Тиждень за тижнем опитування громадської думки показують, що Едуар Філіпп – єдиний поміркований кандидат, який може вийти у другий тур. Він закликає до єдності. Я вважаю, що розумно було б прислухатися до нього.
– Які основні напрямки програми Едуара Філіппа?
– Едуар Філіпп глибоко переконаний, що Франція має все для успіху, але нині потребує кардинальних змін. Наш дефіцит бюджету та державний борг вимагають навести лад у наших фінансах. Інакше ми ризикуємо опинитися у фінансовій кризі, яка насамперед вдарить по найбідніших. Ми маємо погодитися працювати трохи більше, щоб наша соціальна система вистояла. Ми також прагнемо відродити школу високої якості, підвищивши заробітну плату вчителів, поклавши більшу відповідальність на батьків та надавши навчальним закладам більше свободи. Ми хочемо й надалі посилювати наші оборонні зусилля, щоб утримати будь-якого супротивника від погроз на нашу адресу. Ми прагнемо рішучих дій для пом’якшення наслідків від зміни клімату та адаптації до них. Ми також підтримуємо Європейський Союз, – він необхідний, щоб протистояти великим викликам нашого часу. Якби мені довелося узагальнити програму Едуара Філіппа одним реченням, я б сказала, що вона орієнтується на майбутнє наших дітей та на ту Францію, яку ми їм залишимо у спадок.
Читайте також: Sky Shіеld: чи готова Франція захищати українське небо своїми літаками
– Заморожені російські активи, захист українського повітряного простору – якими будуть основні напрямки політики Едуара Філіппа щодо України?
– Едуар Філіпп твердо налаштований не лише продовжувати, а й посилювати підтримку України з боку Франції. Він підтримує використання заморожених російських активів для допомоги Україні у відбитті російської агресії. Україна має право в належний час отримати від Росії компенсацію за військові збитки. Ми, європейці, маємо право надати їй частину цих коштів авансом, оскільки на нашій території заморожено 210 мільярдів російських активів. Україна потребує цього саме зараз, а не через 5 чи 10 років. Цілком очевидно, що, оскільки російська армія на східному фронті в Україні топчеться на місці, вона завдає ударів по тилу. Ми маємо захищати український повітряний простір у регіонах, де проживають цивільні особи. Ми робили це в країнах Перської затоки, в Ізраїлі, і це не зробило нас сторонами конфлікту. Нарешті, коли мир стане реальним, ми маємо надати Україні достатні гарантії безпеки. Серед цих гарантій вступ до НАТО більше не має відкидатися – навпаки.
Україна перейшла у наступ: завдяки чому вдається перемагати росіян | «Акценти Тижня»
У новому випуску подкасту «Акценти Тижня» говоримо з Клеманом Моленом — французьким ОSІNТ-аналітиком і дослідником, який спеціалізується на відстеженні зон бойових дій, зокрема російсько-української війни.Обговорюємо ситуацію на фронті, причини нещодавніх успіхів України, проблеми Росії з людським ресурсом та нові тактики застосування безпілотників. Також говоримо про російські інформаційні кампанії, загрозу диверсій і атак на європейську інфраструктуру та ризик прямого російського вторгнення до країн Європи.У розмові шукайте відповіді на запитання:
- Чому ситуація на фронті у 2026 році змінилася на користь України?Наскільки ефективною стала нова тактика застосування FРV-дронів?Навіщо Росія поширює карти із завищеними даними про окуповані території?Які форми російської гібридної діяльності становлять найбільшу загрозу для Європи?Чи існує ризик російського наземного вторгнення до європейських країн?Чого очікувати від війни у 2027 році?
Геній прагматичних парадоксів: про нову збірку Ґ. К. Честертона
У молодому видавництві rеdundаnt рrеss вийшла невеличка збірка з десятьох есеїв видатного англійського письменника, мислителя, журналіста та християнського апологета Ґілберта Кіта Честертона (1874–1936) під загальною назвою «Фрагменти соціальних коментарів» зі вступним словом Анастасії Тарасової. Думки католицького мислителя Честертона настільки впливові навіть у наш час, що відомий сучасний філософ Славой Жижек, один із найпалкіших інтелектуальних шанувальників Честертона в сучасному лівому та психоаналітичному дискурсі, присвятив розбору ідей письменника окрему велику статтю під назвою «Від Йова до Христа: прочитання Честертона через апостола Павла». Аналізуючи Честертонову книгу «Ортодоксія», Жижек звертає увагу на найвищий, на його думку, парадокс, який помітив англієць. У момент розп’яття, коли Христос вигукує: «Боже мій, чому Ти мене покинув?», — сам Бог на мить стає атеїстом. Для Жижека цей честертонівський парадокс є прагматичним парадоксом того, що християнство — єдина релігія, яка містить у собі радикальний матеріалізм або так званий християнський атеїзм. Але це роздуми для окремого тексту, а поки я коротко пройдуся декількома з його есеїв, які щойно стали доступні українському читачеві.
Головна ідея тексту «Чому відродження філософії» (1928): найкраща причина для відродження філософії полягає в тому, що якщо людина не переймається формуванням власного усвідомленого світогляду, то з нею відбудуться жахливі речі. А саме — вона стане «практичною», почне «сліпо» вірити в «прогрес», працювати над «ефективністю» та довіриться еволюції. Міцний філософський фундамент є оберегом від ударів сліпої дурості, віри у випадковість долі, тваринних інстинктів, вічного безглуздого блукання життєвими стежками. Внутрішня опора, яку дає філософія, діє на противагу набору модних гасел, штампів, чужих несформованих думок, які в сучасному суспільстві використовуються як сурогат, дешеві замінники мислення замість справжнього мислення.
«Філософія — не більше, ніж сукупність думок, що були обдумані. Ми знаходимося під впливом або обдуманих думок, або необдуманих» (Честертон, «Чому відродження філософії?»)
У есеї «Про людину як спадкоємицю усіх віків» (1933) ідеться про те, що сучасна людина насправді є «спадкоємицею всього земного». То чому ж вона тоді поводиться так легковажно? Чому відірвана від минулого і не відвідує свої «історичні володіння», змушена задовольнятися лише майбутнім? Вона не зацікавлена в тому, щоб спускатися хоч у печери первісних людей, хоч у катакомби перших християн. «Вона більше довіряє не актуальним написам на гробових плитах, а модерним підручникам». Натомість задовольняється поверхневими та часто брехливими звітами сучасних «експертів». Головна думка Честертона полягає в тому, що той, хто відмовляється від історичного спадку заради сліпої віри в майбутнє, є марнотратом. На думку мислителя, людський розум сягає своєї найбільшої величі та ширини лише тоді, коли відчуває свою спорідненість з усім людством, пов’язуючи себе навіть із найдавнішими та найпримітивнішими епохами.
«Бути відрізаним від минулого і змушеним задовольнятися лише майбутнім, — це все одно, що бути несправедливо позбавленим свого спадку; й більш несправедливо було б лише радіти тому, що маєш, без змоги навіть дізнатися, що саме ти втратив» (Честертон, «Про людину як спадкоємицю усіх віків»)
Честертон також міркує про деяких сучасних письменників (романістів) та інститут сім’ї. Його інвектива спрямована на модних у його часи авторів (як-от Джордж Бернард Шоу чи Герберт Веллс), які таврували сім’ю як «задушливу клітку». Головний аргумент Честертона б’є в саму суть: сучасні письменники вважають сім’ю замалою для людини, тоді як насправді вона завелика для їхнього вузького інтелекту.
«Три типи людей» (1910) за Честертоном: народ, поети, професори/інтелектуали. Народ — а це більшість — тримає на собі світ завдяки здоровому глузду й чесній праці, але не вміє красномовно висловлюватися. Поети — тягар для своїх родин, але несуть благословення світу, бо здатні геніально озвучити приховані почуття звичайної людини. Натомість професори («інтелектуали») є справжнім прокляттям і лихом для суспільства через свою гординю, егоїзм, відірваність від справжнього життя.
«Життя відбувається не десь там, а десь тут. А ще це знов і знов нагадує, що життя за своєю природою по-справжньому захоплює і стимулює, лиш якщо протікає всупереч очікуванням» (Честертон, «Про деяких сучасних письменників та інститут сім’ї»)
В есеї «Лікарська помилка» (1910) Ґілберт Честертон наголошує: головна хиба сучасних політиків і реформаторів полягає в намаганні вилікувати суспільні хвороби (як-от кризу сім’ї чи бідність) до того, як вони визначать сам ідеал здорового суспільства. Якщо у звичайній медицині лікар точно знає, як виглядає здорове тіло, то соціальні «лікарі» пропонують радикальні ліки навпомацки, плутаючи діагностику з лікуванням і часто намагаючись знищити пацієнта замість його зцілити. Автор наголошує, що неможливо перебудувати світ, не маючи чіткого і незмінного уявлення про те, яким саме має бути людське щастя. Будь-який сучасний прогрес без фіксованого ідеалу перетворюється на сліпе й небезпечне блукання.
«А тепер — про найгіршу з усіх помилок, породжених фізіологічними метаформами: про практику вичерпно описувати соціальні хвороби й пропонувати соціальні засоби» (Честертон, «Одна лікарська помилка»)
Есе «Шлюб і його сучасний глузд» (1932) розвиває ідею, що шлюб не є інструментом досягнення індивідуального комфорту. Скоріш це вища форма життєвої пригоди. Йому притаманна постійна криза, яку двоє абсолютно несумісних за своєю природою людей — чоловік і жінка — свідомо зобов’язуються подолати. За Честертоном, «сучасний глузд» шлюбу полягає у відвазі прийняти виклик Іншого і зберегти малу фортецю свободи в хаотичному й мінливому світі. Бо шлюб, пише він, — це останній бастіон людської свободи й приватності, здатний захистити особистість від тотального контролю з боку держави чи капіталістичного ринку.
«Я бачив безліч охочих посперечатися про шлюб — іноді з палкою критикою, іноді зі стриманим заступництвом, та я жодного разу не чув, щоб хтось із них почав з прояснення, а що ж таке шлюб» (Честертон, «Шлюб і його сучасний глузд»)
Це не всі тексти Честертона, які ви можете прочитати в цій книзі. Далі ще актуальніше і цікавіше. Власне, я вважаю Честертона майстром парадоксів, які виводять нас із нашого комфортного інтелектуального середовища в ситуацію, де нам потрібно мислити, і то мислити критично. Честертон постійно використовував парадокси у своїх текстах. Вони були для нього не просто дотепними фігурами мови чи літературними прийомами, а найвищим інструментом тверезого здорового глузду та практичного пізнання істини. Попри все, світ, у якому ми живемо, є парадоксальним, тому лінійний, сухий раціоналізм не здатен його осягнути. Честертон протистояв «єресям» свого часу (детермінізму, матеріалізму, фаталізму) і використовував парадокс здорового глузду на захист віри, свободи та традиції. Для Честертона парадокс — це істина, яку поставили з ніг на голову, щоб на неї звернули увагу. Він вважав, що божевільний не той, хто втратив логіку, а той, хто втратив усе, крім логіки. Парадокси Честертона повертають людині здатність дивуватися очевидним речам, вириваючи її з лещат інтелектуальних догм і скеровуючи до практичної, життєвої мудрості.
Головна ідея тексту «Чому відродження філософії» (1928): найкраща причина для відродження філософії полягає в тому, що якщо людина не переймається формуванням власного усвідомленого світогляду, то з нею відбудуться жахливі речі. А саме — вона стане «практичною», почне «сліпо» вірити в «прогрес», працювати над «ефективністю» та довіриться еволюції. Міцний філософський фундамент є оберегом від ударів сліпої дурості, віри у випадковість долі, тваринних інстинктів, вічного безглуздого блукання життєвими стежками. Внутрішня опора, яку дає філософія, діє на противагу набору модних гасел, штампів, чужих несформованих думок, які в сучасному суспільстві використовуються як сурогат, дешеві замінники мислення замість справжнього мислення.
«Філософія — не більше, ніж сукупність думок, що були обдумані. Ми знаходимося під впливом або обдуманих думок, або необдуманих» (Честертон, «Чому відродження філософії?»)
У есеї «Про людину як спадкоємицю усіх віків» (1933) ідеться про те, що сучасна людина насправді є «спадкоємицею всього земного». То чому ж вона тоді поводиться так легковажно? Чому відірвана від минулого і не відвідує свої «історичні володіння», змушена задовольнятися лише майбутнім? Вона не зацікавлена в тому, щоб спускатися хоч у печери первісних людей, хоч у катакомби перших християн. «Вона більше довіряє не актуальним написам на гробових плитах, а модерним підручникам». Натомість задовольняється поверхневими та часто брехливими звітами сучасних «експертів». Головна думка Честертона полягає в тому, що той, хто відмовляється від історичного спадку заради сліпої віри в майбутнє, є марнотратом. На думку мислителя, людський розум сягає своєї найбільшої величі та ширини лише тоді, коли відчуває свою спорідненість з усім людством, пов’язуючи себе навіть із найдавнішими та найпримітивнішими епохами.
«Бути відрізаним від минулого і змушеним задовольнятися лише майбутнім, — це все одно, що бути несправедливо позбавленим свого спадку; й більш несправедливо було б лише радіти тому, що маєш, без змоги навіть дізнатися, що саме ти втратив» (Честертон, «Про людину як спадкоємицю усіх віків»)
Честертон також міркує про деяких сучасних письменників (романістів) та інститут сім’ї. Його інвектива спрямована на модних у його часи авторів (як-от Джордж Бернард Шоу чи Герберт Веллс), які таврували сім’ю як «задушливу клітку». Головний аргумент Честертона б’є в саму суть: сучасні письменники вважають сім’ю замалою для людини, тоді як насправді вона завелика для їхнього вузького інтелекту.
«Три типи людей» (1910) за Честертоном: народ, поети, професори/інтелектуали. Народ — а це більшість — тримає на собі світ завдяки здоровому глузду й чесній праці, але не вміє красномовно висловлюватися. Поети — тягар для своїх родин, але несуть благословення світу, бо здатні геніально озвучити приховані почуття звичайної людини. Натомість професори («інтелектуали») є справжнім прокляттям і лихом для суспільства через свою гординю, егоїзм, відірваність від справжнього життя.
«Життя відбувається не десь там, а десь тут. А ще це знов і знов нагадує, що життя за своєю природою по-справжньому захоплює і стимулює, лиш якщо протікає всупереч очікуванням» (Честертон, «Про деяких сучасних письменників та інститут сім’ї»)
В есеї «Лікарська помилка» (1910) Ґілберт Честертон наголошує: головна хиба сучасних політиків і реформаторів полягає в намаганні вилікувати суспільні хвороби (як-от кризу сім’ї чи бідність) до того, як вони визначать сам ідеал здорового суспільства. Якщо у звичайній медицині лікар точно знає, як виглядає здорове тіло, то соціальні «лікарі» пропонують радикальні ліки навпомацки, плутаючи діагностику з лікуванням і часто намагаючись знищити пацієнта замість його зцілити. Автор наголошує, що неможливо перебудувати світ, не маючи чіткого і незмінного уявлення про те, яким саме має бути людське щастя. Будь-який сучасний прогрес без фіксованого ідеалу перетворюється на сліпе й небезпечне блукання.
«А тепер — про найгіршу з усіх помилок, породжених фізіологічними метаформами: про практику вичерпно описувати соціальні хвороби й пропонувати соціальні засоби» (Честертон, «Одна лікарська помилка»)
Есе «Шлюб і його сучасний глузд» (1932) розвиває ідею, що шлюб не є інструментом досягнення індивідуального комфорту. Скоріш це вища форма життєвої пригоди. Йому притаманна постійна криза, яку двоє абсолютно несумісних за своєю природою людей — чоловік і жінка — свідомо зобов’язуються подолати. За Честертоном, «сучасний глузд» шлюбу полягає у відвазі прийняти виклик Іншого і зберегти малу фортецю свободи в хаотичному й мінливому світі. Бо шлюб, пише він, — це останній бастіон людської свободи й приватності, здатний захистити особистість від тотального контролю з боку держави чи капіталістичного ринку.
«Я бачив безліч охочих посперечатися про шлюб — іноді з палкою критикою, іноді зі стриманим заступництвом, та я жодного разу не чув, щоб хтось із них почав з прояснення, а що ж таке шлюб» (Честертон, «Шлюб і його сучасний глузд»)
Це не всі тексти Честертона, які ви можете прочитати в цій книзі. Далі ще актуальніше і цікавіше. Власне, я вважаю Честертона майстром парадоксів, які виводять нас із нашого комфортного інтелектуального середовища в ситуацію, де нам потрібно мислити, і то мислити критично. Честертон постійно використовував парадокси у своїх текстах. Вони були для нього не просто дотепними фігурами мови чи літературними прийомами, а найвищим інструментом тверезого здорового глузду та практичного пізнання істини. Попри все, світ, у якому ми живемо, є парадоксальним, тому лінійний, сухий раціоналізм не здатен його осягнути. Честертон протистояв «єресям» свого часу (детермінізму, матеріалізму, фаталізму) і використовував парадокс здорового глузду на захист віри, свободи та традиції. Для Честертона парадокс — це істина, яку поставили з ніг на голову, щоб на неї звернули увагу. Він вважав, що божевільний не той, хто втратив логіку, а той, хто втратив усе, крім логіки. Парадокси Честертона повертають людині здатність дивуватися очевидним речам, вириваючи її з лещат інтелектуальних догм і скеровуючи до практичної, життєвої мудрості.
Sky Shield: чи готова Франція захищати українське небо своїми літаками
Робін Гастальді, автор і викладач, та Філіпп Моро-Шевроле, фахівець із політичних комунікацій і викладач Інституту політичних наук Sсіеnсеs Ро, професійно займаються комунікаціями та є одними з координаторів французької ініціативи Sky Shіеld. Вона передбачає розгортання європейських бойових літаків над частиною території України, далеко від лінії фронту, для перехоплення російських дронів і ракет, спрямованих проти цивільного населення.
В інтерв’ю Тижню вони пояснюють суть цієї ініціативи, конкретні механізми її реалізації та політичні перешкоди, які досі гальмують її втілення.
— Що таке ініціатива Sky Shіеld?
Робін Гастальді: Ця ініціатива, яку просувають парламентарі, дослідники та експерти, має на меті створити європейський план захисту українського неба. Йдеться не про те, щоб охопити всю територію країни, а принаймні її частину, далеко від лінії фронту, щоб захистити цивільне населення України, водночас уникаючи прямого контакту з Росією.
Особливість французької ініціативи полягає в запитанні, яке ми поставили перед собою: як саме Франція могла б зробити цілком конкретний внесок? Сьогодні французькі Повітряно-космічні сили мають близько 200 бойових літаків. Ми пропонуємо розгорнути від 12 до 24 із них — Rаfаlе, можливо, разом із гелікоптерами, — для перехоплення дронів і балістичних ракет, наприклад над Львовом чи Одесою.
— Чому б не передати ці літаки безпосередньо Україні? І чи не може безпосередня участь французьких літаків у захисті українського неба бути розцінена як вступ Франції у війну проти Росії?
Робін Гастальді: Українські пілоти втомлені і мають обмежену кількість літаків, часто дуже старих. Інакше кажучи, українцям не дають сучасних літаків: іноді їм передають машини, яким по 50 років, а пілоти не мають достатньо часу ані тренуватися, ані відпочивати.
Ми хочемо, щоб французькі літаки піднімалися в повітря й допомагали українським силам перехоплювати дрони та крилаті ракети. Не йдеться ані про наближення до лінії фронту, ані про бомбардування російських позицій, ані про ведення війни проти Росії. Операція, яку ми описуємо, відповідає, наприклад, тому самому типу втручання, яке здійснювалося для захисту країн Перської затоки під час конфлікту з Іраном.
Літаки перехоплювали дрони та крилаті ракети, але ми при цьому не вступали у війну з Іраном. Ракети, які пролітали над Йорданією, прямуючи до Ізраїлю, також перехоплювали, і це не означало вступу у війну проти Ірану чи хуситів. Такі операції з перехоплення ракет і дронів самі по собі не є актами війни, і Іран, до речі, також не розглядав їх як такі.
— Ця ідея, яка могла б сприяти безпеці десятків мільйонів українських цивільних, видається привабливою. Що про неї думають військові експерти?
Робін Гастальді: До нашої групи входять військові експерти. Можу назвати Ксав’є Тітельмана, колишнього військового льотчика, або Орельєна Дюшена, військового експерта, дослідника та оглядача телеканалу LСІ, який відіграв ключову роль у налагодженні наших контактів із військовими. Відомі дослідники та експерти, як-от Мішель Гоя, який сам є колишнім військовим, також публічно висловилися на підтримку цієї ініціативи.
Генерал Венсан Депорт був одним із перших, хто підтримав її на європейському рівні. Але відтоді нашу петицію підписало багато інших високопоставлених військових, серед яких генерал Жан-Поль Паломерос, колишній начальник штабу Повітряних сил, генерал Філіпп Моралес, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій і колишній генерал-майор Повітряних сил, генерал Жан-Поль Перрюш, колишній генеральний директор Військового штабу Європейського Союзу, віцеадмірал ескадри Дідьє Піатон, колишній заступник командувача морських сил НАТО, а також генерал Мішель Яковлефф, колишній заступник начальника штабу SНАРЕ. Серед підписантів також генерал Патрік Дютартр, генерал Жан-Жорж Брево, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій Повітряних сил, і віцеадмірал Жан-Луї Вішо, колишній командувач французьких морських сил у Тихому океані.
Є багато інших. Дехто не міг зробити це публічно, зокрема чинні військовослужбовці та офіцери Повітряних сил, які, однак, надавали нам поради.
— Справді вражаючий список. Але як ви сьогодні бачите свою діяльність у Франції, щоб просувати цю ініціативу?
Філіпп Моро-Шевроле: Наша перша мета — домогтися, щоб Франція політично взяла на себе цю ініціативу, щоб вона справді стала частиною французької політики, а президент Емманюель Макрон чітко заявив про свою підтримку Sky Shіеld та готовність її реалізувати. Або навіть щоб сама Франція запропонувала втілити цей план разом із коаліцією охочих, адже тепер для цього склалися всі умови.
Як ми діємо? Ми спілкуємося з дипломатичною радою Єлисейського палацу та особистим військовим штабом президента Республіки. Таку саму роботу ми ведемо з політичними діячами, з якими зустрічаємося в парламенті, Сенаті, уряді чи в Єлисейському палаці. Усюди, де ми можемо донести нашу думку.
Крім того, ми маємо опитування, яке показує, що французи переважною більшістю підтримують цю ініціативу: понад 60 % висловлюються на ïï користь. Про це потрібно нагадувати, і ми регулярно це робимо, адже один з аргументів проросійських коментаторів, яких, на жаль, досить багато у французьких телевізійних студіях, полягає саме в тому, що ця підтримка нібито не має популярності, що французи більше не хочуть підтримувати Україну.
Це неправда. І ми маємо цифри, які це доводять. Підтримка Украïни залишається надзвичайно популярною у Франції, так само як у Сполучених Штатах та багатьох інших країнах. Люди стають на бік українців, тому що певною мірою ототожнюють себе з їхньою боротьбою.
— І саме тут виникає питання: якщо підтримка України настільки значна, чому вона не втілюється в конкретні дії? Чому цю ініціативу досі не реалізовано?
Філіпп Моро-Шевроле: Вона реалізується в тому сенсі, що ми поступово просуваємо її вперед. Ми бачимо прогрес. Але це відбувається повільно й важко. Тому що серед європейців існує — або, радше, дуже довго існував, адже тепер він починає зникати — певний комплекс: свого часу вони вважали, що програють пряме протистояння з Росією. Тож є також питання страху, який ми помічаємо в деяких наших співрозмовників.
Робін Гастальді: Я думаю, слід наголосити на успіху Росії в одному стратегічному аспекті. Це не лише стратегія зваблення: це стратегія страху, як ми щойно сказали. Це стримування. Російське стримування спрацювало надзвичайно ефективно.
Російська армія зазнала чимало поразок, російська економіка перебуває в поганому стані. Але те, що спрацювало, — це російське стримування. Від 2022 року, від перших днів війни, ми чули цей російський дискурс: «Якщо ви надішлете каску — це буде Третя світова війна. Якщо ви надішлете гвинтівку — ваші міста зрівняють із землею». І сьогодні нам дуже важко вийти з цієї схеми.
Ми говорили про президента Республіки. Сьогодні ми також спілкуємося з кандидатами на президентських виборах. І я думаю, що буде важливо зробити це також темою виборчої кампанії.
Читайте також: Президентські вибори 2027 року: яке місце України у французькій кампанії
Усі кандидати або майже всі — за винятком Жана-Люка Меланшона і, можливо, Марін Ле Пен — говоритимуть, що підтримують Україну, що симпатизують боротьбі українців, що поїдуть до України.
Але потім ми бачимо мало конкретики. І в цьому сьогодні полягає драма Франції: ми маємо риторику підтримки України, але за словами не йдуть дії.
Тож наша мета — сказати: якщо ви справді підтримуєте Україну, тоді підтримайте Sky Shіеld, підтримайте принцип прямого втручання.
— Ви згадали про ментальні блоки, які існують серед нинішніх французьких керівників. Як подолати їх у випадку кандидатів у президенти? Тим паче що Росія також намагається вплинути на ці вибори?
Філіпп Моро-Шевроле: Ми не зможемо заспокоїти всіх кандидатів, оскільки майстерність Росії полягає в тому, що вона має двох основних кандидатів на цих виборах: Марін Ле Пен і Жана-Люка Меланшона.
Парадокс полягає в тому, що населення не хоче підтримки Росії, але її можна нав’язати йому силоміць, підтримуючи — як Росія вміє це робити — вкрай поляризуючих, дуже популістських кандидатів, перед якими помірковані кандидати виявляються доволі беззбройними.
Друга сильна сторона Росії — змусити повірити, що вона ведмідь, хоча насправді, з погляду її нинішньої могутності, вона радше нагадує маленьку безпорадну тварину. Але вона зберігає цей образ ведмедя. Це паперовий тигр, який, однак, убиває людей цілком реально.
Щоб заспокоїти французів, потрібно сказати їм, що навіть у найгіршому випадку, якщо ми дійдемо до конфлікту, Росія не здатна його вести. Вона вже чотири роки насилу утримує свої позиції в Україні. Вона точно не буде здатна напасти на країну, що володіє ядерною зброєю, і тим більше на цілий континент.
Це просто неможливо. Росіяни здійснюють мікроагресії в Європі та активно їх висвітлюють. Але реальність полягає в тому, що у військовому плані вони неспроможні, тому що вони корумповані, тому що їхня інфраструктура застаріла і тому що сьогодні в особі України ми маємо одну з найбільших військових націй світу, чиї знання та досвід мають попит і викликають інтерес у всіх держав планети, за винятком, зрештою, Росії та тих, хто її підтримує.
Робін Гастальді: Я хотів би лише додати три дуже конкретні приклади, які стосуються переважно Сирії. У 2017 році група російських найманців намагається атакувати американські позиції, які захищають американці. Американці буквально знищують цих російських солдатів, їхні втрати становлять двісті осіб: жодних наслідків.
Приблизно в той самий час два російські бойові літаки були збиті під час двох окремих інцидентів турецькими Повітряними силами. Жодних наслідків: війни з Туреччиною не сталося.
Нарешті, зовсім нещодавно, у 2024 році, впав режим Башара аль-Асада — злочинний режим, який Росія всіма силами підтримувала. Під час його падіння було вбито кількох російських військових, зокрема операторів дронів. Росія не вступила у війну з новим режимом, а представників нового режиму запросили до Москви.
Чому я наводжу ці приклади? Тому що, коли Росії протистоять напряму, вона відступає. Росія хоче налякати. Росія нападає лише на тих, хто не хоче захищатися, хто справляє враження слабкого або такого, що не хоче воювати.
Якщо ми залучимо європейські літаки в українському небі, ми надішлемо подвійний сигнал. Перший: ми не дозволимо винищувати українців. Другий: російські погрози не працюють. І я думаю, що це найкращий спосіб прийти до миру.
Потрібно сказати: «Росія не зможе піти далі, тому що ми її зупинимо». І саме тоді, коли цей сигнал буде надіслано чітко, ми зможемо наблизитися до припинення вогню.
В інтерв’ю Тижню вони пояснюють суть цієї ініціативи, конкретні механізми її реалізації та політичні перешкоди, які досі гальмують її втілення.
— Що таке ініціатива Sky Shіеld?
Робін Гастальді: Ця ініціатива, яку просувають парламентарі, дослідники та експерти, має на меті створити європейський план захисту українського неба. Йдеться не про те, щоб охопити всю територію країни, а принаймні її частину, далеко від лінії фронту, щоб захистити цивільне населення України, водночас уникаючи прямого контакту з Росією.
Особливість французької ініціативи полягає в запитанні, яке ми поставили перед собою: як саме Франція могла б зробити цілком конкретний внесок? Сьогодні французькі Повітряно-космічні сили мають близько 200 бойових літаків. Ми пропонуємо розгорнути від 12 до 24 із них — Rаfаlе, можливо, разом із гелікоптерами, — для перехоплення дронів і балістичних ракет, наприклад над Львовом чи Одесою.
— Чому б не передати ці літаки безпосередньо Україні? І чи не може безпосередня участь французьких літаків у захисті українського неба бути розцінена як вступ Франції у війну проти Росії?
Робін Гастальді: Українські пілоти втомлені і мають обмежену кількість літаків, часто дуже старих. Інакше кажучи, українцям не дають сучасних літаків: іноді їм передають машини, яким по 50 років, а пілоти не мають достатньо часу ані тренуватися, ані відпочивати.
Ми хочемо, щоб французькі літаки піднімалися в повітря й допомагали українським силам перехоплювати дрони та крилаті ракети. Не йдеться ані про наближення до лінії фронту, ані про бомбардування російських позицій, ані про ведення війни проти Росії. Операція, яку ми описуємо, відповідає, наприклад, тому самому типу втручання, яке здійснювалося для захисту країн Перської затоки під час конфлікту з Іраном.
Літаки перехоплювали дрони та крилаті ракети, але ми при цьому не вступали у війну з Іраном. Ракети, які пролітали над Йорданією, прямуючи до Ізраїлю, також перехоплювали, і це не означало вступу у війну проти Ірану чи хуситів. Такі операції з перехоплення ракет і дронів самі по собі не є актами війни, і Іран, до речі, також не розглядав їх як такі.
— Ця ідея, яка могла б сприяти безпеці десятків мільйонів українських цивільних, видається привабливою. Що про неї думають військові експерти?
Робін Гастальді: До нашої групи входять військові експерти. Можу назвати Ксав’є Тітельмана, колишнього військового льотчика, або Орельєна Дюшена, військового експерта, дослідника та оглядача телеканалу LСІ, який відіграв ключову роль у налагодженні наших контактів із військовими. Відомі дослідники та експерти, як-от Мішель Гоя, який сам є колишнім військовим, також публічно висловилися на підтримку цієї ініціативи.
Генерал Венсан Депорт був одним із перших, хто підтримав її на європейському рівні. Але відтоді нашу петицію підписало багато інших високопоставлених військових, серед яких генерал Жан-Поль Паломерос, колишній начальник штабу Повітряних сил, генерал Філіпп Моралес, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій і колишній генерал-майор Повітряних сил, генерал Жан-Поль Перрюш, колишній генеральний директор Військового штабу Європейського Союзу, віцеадмірал ескадри Дідьє Піатон, колишній заступник командувача морських сил НАТО, а також генерал Мішель Яковлефф, колишній заступник начальника штабу SНАРЕ. Серед підписантів також генерал Патрік Дютартр, генерал Жан-Жорж Брево, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій Повітряних сил, і віцеадмірал Жан-Луї Вішо, колишній командувач французьких морських сил у Тихому океані.
Є багато інших. Дехто не міг зробити це публічно, зокрема чинні військовослужбовці та офіцери Повітряних сил, які, однак, надавали нам поради.
— Справді вражаючий список. Але як ви сьогодні бачите свою діяльність у Франції, щоб просувати цю ініціативу?
Філіпп Моро-Шевроле: Наша перша мета — домогтися, щоб Франція політично взяла на себе цю ініціативу, щоб вона справді стала частиною французької політики, а президент Емманюель Макрон чітко заявив про свою підтримку Sky Shіеld та готовність її реалізувати. Або навіть щоб сама Франція запропонувала втілити цей план разом із коаліцією охочих, адже тепер для цього склалися всі умови.
Як ми діємо? Ми спілкуємося з дипломатичною радою Єлисейського палацу та особистим військовим штабом президента Республіки. Таку саму роботу ми ведемо з політичними діячами, з якими зустрічаємося в парламенті, Сенаті, уряді чи в Єлисейському палаці. Усюди, де ми можемо донести нашу думку.
Крім того, ми маємо опитування, яке показує, що французи переважною більшістю підтримують цю ініціативу: понад 60 % висловлюються на ïï користь. Про це потрібно нагадувати, і ми регулярно це робимо, адже один з аргументів проросійських коментаторів, яких, на жаль, досить багато у французьких телевізійних студіях, полягає саме в тому, що ця підтримка нібито не має популярності, що французи більше не хочуть підтримувати Україну.
Це неправда. І ми маємо цифри, які це доводять. Підтримка Украïни залишається надзвичайно популярною у Франції, так само як у Сполучених Штатах та багатьох інших країнах. Люди стають на бік українців, тому що певною мірою ототожнюють себе з їхньою боротьбою.
— І саме тут виникає питання: якщо підтримка України настільки значна, чому вона не втілюється в конкретні дії? Чому цю ініціативу досі не реалізовано?
Філіпп Моро-Шевроле: Вона реалізується в тому сенсі, що ми поступово просуваємо її вперед. Ми бачимо прогрес. Але це відбувається повільно й важко. Тому що серед європейців існує — або, радше, дуже довго існував, адже тепер він починає зникати — певний комплекс: свого часу вони вважали, що програють пряме протистояння з Росією. Тож є також питання страху, який ми помічаємо в деяких наших співрозмовників.
Робін Гастальді: Я думаю, слід наголосити на успіху Росії в одному стратегічному аспекті. Це не лише стратегія зваблення: це стратегія страху, як ми щойно сказали. Це стримування. Російське стримування спрацювало надзвичайно ефективно.
Російська армія зазнала чимало поразок, російська економіка перебуває в поганому стані. Але те, що спрацювало, — це російське стримування. Від 2022 року, від перших днів війни, ми чули цей російський дискурс: «Якщо ви надішлете каску — це буде Третя світова війна. Якщо ви надішлете гвинтівку — ваші міста зрівняють із землею». І сьогодні нам дуже важко вийти з цієї схеми.
Ми говорили про президента Республіки. Сьогодні ми також спілкуємося з кандидатами на президентських виборах. І я думаю, що буде важливо зробити це також темою виборчої кампанії.
Читайте також: Президентські вибори 2027 року: яке місце України у французькій кампанії
Усі кандидати або майже всі — за винятком Жана-Люка Меланшона і, можливо, Марін Ле Пен — говоритимуть, що підтримують Україну, що симпатизують боротьбі українців, що поїдуть до України.
Але потім ми бачимо мало конкретики. І в цьому сьогодні полягає драма Франції: ми маємо риторику підтримки України, але за словами не йдуть дії.
Тож наша мета — сказати: якщо ви справді підтримуєте Україну, тоді підтримайте Sky Shіеld, підтримайте принцип прямого втручання.
— Ви згадали про ментальні блоки, які існують серед нинішніх французьких керівників. Як подолати їх у випадку кандидатів у президенти? Тим паче що Росія також намагається вплинути на ці вибори?
Філіпп Моро-Шевроле: Ми не зможемо заспокоїти всіх кандидатів, оскільки майстерність Росії полягає в тому, що вона має двох основних кандидатів на цих виборах: Марін Ле Пен і Жана-Люка Меланшона.
Парадокс полягає в тому, що населення не хоче підтримки Росії, але її можна нав’язати йому силоміць, підтримуючи — як Росія вміє це робити — вкрай поляризуючих, дуже популістських кандидатів, перед якими помірковані кандидати виявляються доволі беззбройними.
Друга сильна сторона Росії — змусити повірити, що вона ведмідь, хоча насправді, з погляду її нинішньої могутності, вона радше нагадує маленьку безпорадну тварину. Але вона зберігає цей образ ведмедя. Це паперовий тигр, який, однак, убиває людей цілком реально.
Щоб заспокоїти французів, потрібно сказати їм, що навіть у найгіршому випадку, якщо ми дійдемо до конфлікту, Росія не здатна його вести. Вона вже чотири роки насилу утримує свої позиції в Україні. Вона точно не буде здатна напасти на країну, що володіє ядерною зброєю, і тим більше на цілий континент.
Це просто неможливо. Росіяни здійснюють мікроагресії в Європі та активно їх висвітлюють. Але реальність полягає в тому, що у військовому плані вони неспроможні, тому що вони корумповані, тому що їхня інфраструктура застаріла і тому що сьогодні в особі України ми маємо одну з найбільших військових націй світу, чиї знання та досвід мають попит і викликають інтерес у всіх держав планети, за винятком, зрештою, Росії та тих, хто її підтримує.
Робін Гастальді: Я хотів би лише додати три дуже конкретні приклади, які стосуються переважно Сирії. У 2017 році група російських найманців намагається атакувати американські позиції, які захищають американці. Американці буквально знищують цих російських солдатів, їхні втрати становлять двісті осіб: жодних наслідків.
Приблизно в той самий час два російські бойові літаки були збиті під час двох окремих інцидентів турецькими Повітряними силами. Жодних наслідків: війни з Туреччиною не сталося.
Нарешті, зовсім нещодавно, у 2024 році, впав режим Башара аль-Асада — злочинний режим, який Росія всіма силами підтримувала. Під час його падіння було вбито кількох російських військових, зокрема операторів дронів. Росія не вступила у війну з новим режимом, а представників нового режиму запросили до Москви.
Чому я наводжу ці приклади? Тому що, коли Росії протистоять напряму, вона відступає. Росія хоче налякати. Росія нападає лише на тих, хто не хоче захищатися, хто справляє враження слабкого або такого, що не хоче воювати.
Якщо ми залучимо європейські літаки в українському небі, ми надішлемо подвійний сигнал. Перший: ми не дозволимо винищувати українців. Другий: російські погрози не працюють. І я думаю, що це найкращий спосіб прийти до миру.
Потрібно сказати: «Росія не зможе піти далі, тому що ми її зупинимо». І саме тоді, коли цей сигнал буде надіслано чітко, ми зможемо наблизитися до припинення вогню.
«Все життя на колесах»: історія закарпатця, який понад 20 років їздив на заробітки
Економічна ситуація на Закарпатті спонукала заробітчан їхати за кордон — туди, де множилися гроші, але ділилися сім’ї. Це історія про тугу за домом, реальність емігрантських буднів у Чехії, зміну ставлення до українських заробітчан після повномасштабного вторгнення, церкву як осердя спільноти та вибір наступного покоління. Василь Сойма з Лазів був трудовим мігрантом понад 20 років: жив між родиною в Україні та роботою в Європі. Нині він нарешті робить спробу заробляти вдома.
У лелечому гнізді
Зелений. Блакитний. Золотисто-медовий. Хвилі сільського пейзажу, колихані вітром, виблискують перед моїм оком. Липневий вечір. Земля буяє зеленню трав, які де-не-де скошені. Колись тут кожен куточок був доглянутим, а зараз — природа бере верх і дичавіє, адже людських рук на неї не стає. Багато сімей виїхало. Береги мілкої річки Тячівець порослі верболозами, від чого і походить назва села — Лазѝ.Лелеки в гнізді навпроти хати Василя. Фото авторкиСело на Закарпатті є частиною Тячівської міської громади, що на кордоні з Румунією. Центральна вулиця — Перемоги, мов звивисте тіло гірського плазуна лежить у ярах поміж горами і простягається аж на 15 кілометрів. Я прямую асфальтованою Перемогою до хати лазівчанина Василя. Суцільна, переривчаста, знов суцільна — осьова дорожня розмітка веде мене траєкторією на південь. Минаючи жовто-блакитний залізний міст, я зупиняюся поглядом на лінії горизонту — пухнаста, кучерява, місцями заокруглена, дуже нагадує овече руно, тільки зелене. Гори у цій місцевості не високі, тому густо вкриті листяними лісами: дубовими, буковими, грабовими. Таке собі лісове руно.Великий двоповерховий будинок з високим парканом стоїть на східному боці вулиці. Ліворуч та праворуч від нього тягнуться ряди сусідських будинків. Деякі трохи менші, одноповерхові, але здебільшого мають мінімум два поверхи, округлі еркери (невеликі башточки на фасаді), колоноподібні виступи, веранди чи просторі ґанки. Авжеж, майстри, які їх планували й будували, вони ж власники (переважно), заробляють на життя будівництвом та ремонтними роботами, тож логічно, що для власного помешкання стараються чи не найкраще і дають волю фантазії. Навпроти оранжевого будинку Василя бетонний стовп лінії електропередач, на верхівці якого лелеки звили гніздо. Двоє дорослих птахів щось порпають довгими дзьобами у своїй фактурній оселі. Не менш вправні майстри, ніж закарпатські заробітчани. Три невеличкі голови малих пташенят ледь виглядають із гнізда. Потребують батьківської опіки й присутності.Василь з дочкою Златою та сином Давидом. Фото авторкиНаближаючись до будинку, чую дитяче белькотіння. Брама на воротах прочинена, звідти несміливо визирають дві пари очей.— Привіт! Де ви там ховаєтесь? — вітаюся я до чотирирічної Злати та одинадцятирічного Василя.Мала миттю хапає брата за руку. Дві пари очей продовжують несміливо зиркати на мене і мій фотоапарат, який хвилину до цього ловив своїм дзеркальним оком лелечине гніздо. Крізь прочинену браму я заходжу у двір. Старша дочка Влада підмітає бетонне подвір’я, вітається зі мною. Владі 15, вона щойно закінчила середню школу і збирається вступати до медичного коледжу, щоб у майбутньому стати стоматологинею. Розумію, що допомагає матері глядіти молодших, адже коли просить брата провести мене до хати, той залюбки виконує прохання старшої сестри.Заробітчанська арифметика
Трудова еміграція після відновлення незалежності стала масовим явищем для життя пересічних сімей на Закарпатті. Гірський регіон, географія якого не сприяє ані масштабному вирощуванню сільськогосподарських культур, ані розвитку промисловості, яка б створила можливості для працевлаштування населення, опинився в ситуації, де безробіття стало повсюдним явищем.Чоловік середнього зросту, в спортивному одязі та домашніх капцях зустрічає мене у дверях.Василь з молодшим сином Давидом. Фото авторки— Дома я тепер працюю. Три тижні як повернувся з-за кордону. Думались ме довго, бо там [в Чехії — Авт.] ся все настроїло. Я там 10 году робив, з них 6 — офіційно. Переживав, чи вдасться щось дома налагодити з роботою, якщо повернуся в Україну, — каже Василь Сойма. — Ниє́ людей, ниє́ кому робити тут. Тому й вирішив спробувати дома. Цей місяць допрацюємо і я хочу видіти скільки заробляється.Василю 38 років. Більше половини життя чоловік працював на заробітках: 10 років у Москві, ще понад 10 — в Чехії. Він охочий до розмови і радий поділитися своєю історією, запрошує мене сісти на великий диван бежевого кольору у просторій вітальні, гукає дружину Оксану. Вона виходить з кухні, пропонує мені випити чаю і каже, що скоро принесе пончики з цукровою пудрою. Ґазди (господарі — Авт.) чекали на гостю. У вітальні прибрано, навіть дитячих іграшок нема, адже всі вони згромаджені великою купою під сходами у сусідній кімнаті, де чемно на дивані зі смартфонами в руках вмостилися діти. Знайомлюся з найменшим, Давидом, йому майже два. Він із цікавістю приглядається до мене, а потім ховає зашаріле личко у батькових руках.У всі часи сільське життя вимагало від людей певного набору навичок для виживання та облаштування мінімальних умов затишку — побудувати будинок, зробити ремонт всередині, впорядкувати двір і город. Тож свій перший досвід майбутньої роботи Василь отримав вдома від батька. Перша оплачувана робота була в рідному Тячеві, там допомагав на будівництві, маючи всього 16 років. Потім трапилося працювати в Одесі. Далі — за кордон.Для такої роботи не потрібно було закінчувати університет чи проходити спеціальні курси, цими знаннями ділилися між родичами, сусідами та знайомими, просто, без задньої думки. Хоча вищу освіту Василь таки отримав, у «кращих» українських традиціях.— Короче, все життя на колесах, — з присмаком суму, але прагматично підсумовує Василь. — А я ще й вчився, в мене є диплом. Тернопільський комерційний інститут.Питаю, чи економічний факультет.— Йооо, — сміється Василь. — Бакалавр. І Спеціаліст «Економіка. Підприємство». Коли я кажу в Чехії, що у мене вища освіта та ніко (ніхто — Авт.) мені не вірить. Коли чехи бачать диплом, одразу лаються «ty vоlе» (чеськ. дослівно — ти віл, використовується як лайка — Авт.). А я кажу: бачиш, оце я зі своїм дипломом тебе обробляю тут.І хоча ці, старі як світ, професії будівельника, маляра чи електрика в капіталістичному устрої утратили престижність, попит на них існує завжди і всюди. То здавалося б, чому ці без перебільшень базові навички середньостатистичних жителів села, не стали їхнім «хлібом» вдома? Проблема в тому, що довгі роки оплата праці серед робітничих професій в Україні залишається у кілька разів меншою ніж за кордоном.Арифметика заробітчанського життя проста: вдома заробляєш — витрачаєш — виходиш в нуль, це ще якщо пощастить знайти таку-сяку роботу.1-1=0За кордоном заробляєш вдвічі–втричі більше — приїжджаєш витрачати вдома — в залишку маєш гроші, які можеш відкласти для покупок, що виходять за рамки прожиткового мінімуму. Тобто трохи більше, ніж на хліб і воду. Така собі спроба досягти рівня життя середнього класу.2-1=1— Зараз в Чехії заробляють приблизно 60-65 тисяч чеських крон (>120 тисяч гривень) в місяць. 20 тисяч оренда квартири, 11 тисяч податки, близько 10 тисяч витрачається на харчі, інше — заробіток, який можна на щось відкласти. Якщо там живеш сам, то можеш відкласти більше 1 тисячі доларів у місяць. Якщо приїжджає сім’я до тебе за кордон — нич ни залишається, все йде на прожиток, — стверджує Василь. — Вдома розходи менші, але й заробітки менші. Проте є свої плюси, бо ти — дома. Дома спиш, живеш, дома жона і діти — всі вракашѝ (разом — Авт.). Ти у своєму будинку, за ним доглядаєш. А коли я на заробітках, то мушу платити, щоб чужі чоловіки ремонтували щось у моєму будинку, якщо треба. Одне добудував, друге — розвалюється. Будинок потребує догляду.Василь на Головному вокзалі в Празі, жовтень 2021 року (фото з архіву героя)Коли Василь тільки приїхав до Чехії, то жили вони по вісім чоловік в одній кімнаті. Дво- чи навіть триповерхові ліжка. Жили на обітовнях (чеськ. гуртожиток — Авт. ), щурі там такі величезні, ледь не як свині. У 12 кімнатах жило 52 людей. Кімнати п’ять на шість метрів. На всіх цих людей була одна пральна машинка, три душові, два бойлери, які нагрівали воду, по 100 літрів кожен. На людину десь 20-25 літрів води треба, тобто до десяти людей могли помитися теплою водою. Інші чекали. Бо з роботи всі приходили майже одночасно, від 17:00 до 19:00 вечора. Ну і бувало, чоловік потім сидів-чекав, поки нагріється вода, спітнілий за цілий день з роботи, шукав чим зайнятися, варив вечерю, наприклад, і його черга в душ доходила аж о першій-другій ночі. Але, звісно, в порівнянні з Росією це були квіточки. Там заробітчани не почувалися вільно. Ти був ніким і звати тебе ніяк. Приїжджаєш на вокзал і одразу міліція може зупинити. Навіть якщо в тебе все в порядку з документами, але вони кажуть заплатити, то мусиш дати 1000 рублів, бо ти українець. Там люди спали у металевих вагончиках. Милися на вулиці, навіть взимку. Тому в Європі різниця відчувалася одразу, це була та сама Європа, в якій реально краще. Омріяна. Цивілізована. Чоловіки стали до роботи, почали працювати швидко, гнати так само, як в Москві. Потім приходить чех на контроль і каже:— Якщо ви будете працювати і далі так, як зараз, то за три місяці на цьому будівництві роботи не буде. Все буде виконано. А ми цей об’єкт маємо здавати за рік.— Тоді ми зрозуміли, що тут все инак (інакше — Авт.), — каже Василь. — У Росії ми працювали на результат: чим швидше робиш, тим більше встигнеш — більший заробіток. В Чехії робота і оплата за години, там нема куди спішити. Бувало, приходить бригадир і забирає якийсь інструмент: будівельний рівень чи мастерок (кельм — Авт.), щоб ми не могли робити. Каже: беріть перерву хоч на годину, ідіть покуріть. А коли ти звик робити, то це складно. Як можна просто сидіти без діла? Але в Європі порядок, так і має бути, коли в тебе все офіційно. Головне — ти платиш податки і можеш бути спокійним, що в тебе все буде добре. Мені ся подобає, що в них такий порядок. От нам би так само в державі: хочеш робити — плати податки.Давид з кицькою Зефіркою. Фото авторкиРозмову перериває малий Давид з кицькою. Киця має сіамський окрас — світле кремове тіло, темні вуха, мордочка, хвіст і лапи. На шиї ошийник з маленьким дзвіночком. Це Зефірка.— Це Зефірка вже після банних процедур, — сміється Оксана. — Злата помила її, а потім кинула в пісок.Мала прибігає за братом і кицькою, позирає на мене з-під лоба.— Там трудно (сумно — Авт.) за сім’єю, за людьми своїми. Тут легко, тут добре, ти дома.— Тут сусіди тебе бачать на городі вже кличуть, вітаються, — жваво додає Оксана.— А там які сусіди? Там дикарство, — стверджує Василь. — Але я й там своїх сусідів знав, но а як, і мене знали. Коло нас там жила одразу одна бабка 80-річна, на поверсі ще одна бабка, професорка 85-річна, яка російською говорила, поверхом нижче діду десь 90 й бабі теж понад 80, все старики, восьмий і сьомий поверхи — все старики. На шостому і п’ятому я ни знав, хто жив. На першому і другому поверсі знав, бо там жили українці і кілька чехів. З 24 квартир, я знав сусідів з 12. З інших чотирьох під’їздів знав тих, з ким поряд паркувався. Але зранку в неділю ходили з дітьми гуляти, коли вони приїздили до мене, — ні душі на вулиці. Суцільне дикарство.Вдома краще
Запитую чи є щось таке у чеському менталітеті, що подобається і хотілося б наслідувати. Василь задумується. Піднімає брову і морщить лоба. Після довгої паузи відповідає:— Наші люди культурніші, порядніші, вихованіші. Нема такого, чого б ти хотів від них перейняти. Багато чому їм треба б повчитися у нас.Тривалий процес сезонної трудової міграції українців із Закарпатської області, який став для них нормою життя, пізніше утворив підґрунтя для нової хвилі еміграції після повномасштабного вторгнення. Величезна кількість сімей, чоловіки в яких все життя жили отак «на колесах», між Україною та ЄС, між домом та заробітками, виїхали повним складом після 2022 року. Деякі й досі живуть на дві країни, тільки тепер жінки їздять до чоловіків, а не навпаки. Хтось повернувся в Україну на зовсім, адже не витримує такий довгий час бути далеко від рідного дому.Василь на реконструкції Костелу Пресвятого Серця Господня на Виноградах, Прага, серпень 2019 року (фото з архіву героя)— Я б там жив. Якби ни було куди ся повертати. Якби не було збудованої хижі (хати — Авт.). Якби ни було влаштоване життя тут, вдома. Мені майже 40, та я б ризикнув там купити житло в кредит. Але я ни роблю цього через сім’ю, в першу чергу. Оксана давно мені казала, мовляв, пробуй шукати роботу вдома. Я боявся, а зараз рішив спробувати. Наразі працюю. Хто зна, може, за пів року-рік знову доведеться збирати ташки́ (сумки — Авт.), заводити корито і їхати, — жартує Василь. — Час покаже.Усмішка, як натягнута тятива, виразніє на його обличчі і мовби ховає за собою щось недосказане. За променем надії на краще ховається примирення, прийняття власної долі, ніби еміграція неминуча її частина.— Я туди ніколи не хотіла, — твердо додає дружина Оксана. Вона заходить до вітальні слідом за м’яким і солодкавим ароматом свіжої випічки, який опинився в кімнаті раніше за неї. В руках тримає тарілку з пончиками. Теплі брунатні колобочки, притрушені цукровою пудрою, мимоволі змушують рот наповнюватися слиною.Василь продовжує:— Вдома заробітки тяжкі, все руками, а там легше фізично. Ось жінка може піти поприбирати кілька разів на тиждень і вже на місяць матиме 25-30 тисяч крон. Там можна тоже відкласти, якщо роблять обоє з подружжя. Дітям там важко буде, особливо старшим. Малі ще, може, й втягнулися б.— Вася, чи хочеш до Чехії? — питає батько сина.— Нє, — ствердно відповідає малий.— А жити там?— Нєа.— Чого? А якби треба було?— Я б не поїхав, — щиро каже Василько і тягнеться за пончиком до білої тарелі.«Ти ся заряджаєш цим»
Василь — протестант. Відвідує Церкву Християн Сьомого Суботнього Дня. Це вагома частина його ідентичності, адже християнська спільнота цієї церкви це і основне коло спілкування, і люди, з якими вперше поїхав до Чехії, і ті, з ким за кордоном проводить малу крихту вільного часу.Біблії на полиці у вітальні. Фото авторки— Спочатку, коли я тільки поїхав, то нас було багато суботників (самоназва учасників цієї спільноти — Авт.) в одному гóроді й ми робили собі зібрання самі, по квартирах і будинках, — розповідає Василь і, з-під обтяжених втомою повік, у карих очах починає виблискувати радість.З часом за кордон почало приїжджати все більше людей з цієї церкви — в основному всі їхали в столицю, тому у Празі організували Дім Молитви. Спільнота доволі закрита, там усі свої, закарпатці, тільки з різних сіл і міст: Кричово, Теребля, Руське Поле, Тячів, Бедевля, Добрянське, Лази, Ільниця, Виноградово. Міша Чопик і Вася Куцин з Лазів перші ініціювали такі зібрання в Празі. Спершу збиралися в будинку Міші, потім орендували приміщення в готелі «ІLF». А вже у 2020 році почали орендувати великий конференц-зал на «Моdrý Раvіlоn», Прага-4 (назва району міста — Авт.). Зараз людей стало настільки багато, що зібрання проводять у двох місцях, бо важко знайти локацію, де всі б помістилися.— Але то треба, йти до церкви. Я розумію, може, ни кожен тиждень ся йшло, пóрас (іноді — Авт.) пропускаєш. Але там добре. Хочеться побачитися зі своїми. Коли приходиме, то наговоримеся так! Зібрання ся закінчує о 14:00, а ми нíґда (ніколи — Авт.) о 14:00 не йдемо, бувало, до 16:00-17:00 просто сидимо й спілкуємося. А звідти по дорозі ще заходимо до тестя й тещі в гості, бо вони теж на заробітках у Празі, то там аж до темної ночі ся засиджуємо. Це неймовірний позитив, ти ся заряджаєш цим. В церкві помолишся, почитаєш, побудеш собі із людьми. Може, це і є підтримка, відчуття дому. Ніби так і має бути.— 148 кілометрів в одну сторону, щоб потрапити на зібрання в суботу. Півтори години їзди. По да́льниці (чеськ. автомагістраль — Авт.) їдеш швидко, а вже у самому місті пробки. Ни такі, звісно, як в будні, бо чехи в суботу переважно відпочивають, а то напевно, ті, хто в суботу їздять, то все наші, — сміється Василь. — Наші деякі можуть працювати і сім днів на тиждень.2022
— Чехи знають, що ти з України. Вони, зазвичай, запитують звідки саме. Кажуть ага, Подкарпатська Русь. Вони знають, що це за регіон, що він був частиною Чехословаччини. Навіть місто Тячів деякі знають. І вони до тебе ставляться нормально, практично як до свого. До закарпатця можуть підійти, поговорити, все ок. До українців, які приїхали туди після 2022 року, ставлення вже інше. Раніше ти б ніде ни почув «забирайтеся до України». Навпаки, кликали на роботу, заохочували. Відколи поприїжджали люди, які сидять на соціальних виплатах як біженці і ни хочуть працювати — ніякої поваги до українців, тільки ненависть. Всі, хто туди їхав на заробітки раніше, — люди з головою і з руками, які вміли й хотіли робити. Зараз там купа наших на соціальних виплатах сидять, а ставлення погіршилося до всіх, навіть до працюючих. Сам знаю людей, у яких були такі випадки, що чехи їм казали: що ви тут забули, їдьте додому робити або йдіть воювати. Агресують на тих, хто ни знає мови, обзивають тупими, навіть в магазині може таке статися. До 2022 року ни було такого. Нас любили і поважали, казали, що українці трудолюбиві, підтримують економіку. Тепер йде мова про всіх українців, узагальнено. Раніше йшла мова більше про закарпатців, бо в основному працювали люди з нашого регіону…«Якби ж то і я міг…»
— Ніч тебе відправила на роботу, ніч тебе зустріла з роботи. Ти відпрацював свої 10-11-12 годин. Вночі пішов, вночі прийшов. Ще іноді по дві години добираєшся до тієї роботи. Офіційну зарплату ти отримуєш за вісім годин, у мене це 37 тисяч крон, все інше — в конверті, бо це понаднормові робочі години. Чеські роботодавці це толерують, бо їм вигідно. Збільшення продуктивності праці, нарощення ефективності виробництва чи будівництва. Самі ж чехи ни роблять так багато годин. Вони кажуть, що живуть вдома, а ни виживають. Їм ті кілька тисяч на місяць різниці ни складають.Пончики. Фото авторкиДавид прибігає і хапає з тарілки вже четвертий пончик. Не доїдає, але злизує пудру. Знов соромиться і ховається за батьковими плечами.— Владко, а ти чи хотіла б жити в Чехії? — питаюся в дівчинки.— Нєа. Там тяжко, треба мову вчити. Тут дома своє все.— А якби я сказав: збираємося і завтра їдемо? — питає батько.— Я б не поїхала, лишилася б вдома.— І що б ти дома робила?— Я б знайшла що робити.— Якби ж то і я так легко міг сказати, що залишаюся вдома, — з сумною усмішкою додає Василь. — От в мене є знайомий, який вже 24 роки живе в Чехії. Він недавно приїздив сюди в село як на дачу, на один тиждень. Каже, шо його дім там тепер. Але який то дім? Ти там все одно українець, а для них — чужинець.Репортаж написаний в рамках магістерського проєкту «Наші серед чужих»: цикл художніх репортажів про трудову еміграцію на Закарпатті Школи журналістики та комунікацій УКУЛюдмила Скокова: «Під час війни читання стає символічним актом спротиву»
Кожен із нас, мабуть, поклав у свій «тривожний наплічник» бодай одну книжку. Хтось обрав Біблію, хтось — любовний роман, хтось — збірку віршів. Так, читання не є тією обов’язковою умовою, яка визначає тривання біологічного життя людини. Але для її емпатичного, духовного, соціокультурного розвитку книжка — це, як то кажуть, must hаvе. Звісно, війна багато що перекроїла і змусила багатьох переглянути пріоритети. Але чи стосується це також і читання? Чи відмовилися українці від книжки, відклавши її «на потім», на час, коли настане мир? Про це та інше Тиждень говорить із Людмилою Скоковою, докторкою соціологічних наук, виконувачкою обов’язків завідувача відділу соціології культури й масової комунікації Інституту соціології НАН України.— Наскільки соціологи занурені у вивчення культурного дозвілля соціуму? Яке місце у ваших дослідженнях займає моніторинг того, як часто респонденти відвідують театри, кіно, виставки тощо?— Безперечно, такі дослідження є предметом нашого постійного зацікавлення. Але я хотіла б відзначити, що включеність людей у подібні практики, тобто дозвіллєва активність, відвідування культурних закладів тощо, залежить від різних соціокультурних чинників. Серед них — і індивідуальний ресурс людини, її так званий культурний капітал, тобто рівень освіти, сформовані смаки, готовність до сприйняття літератури, мистецтва тощо. А також і фінансовий та інфраструктурний чинники, тобто наявність за місцем проживання людини того-таки кінотеатру, музею чи бібліотеки.І тут населення поділяється на декілька груп або стилів культурного споживання. Перший з них — це низький рівень залученості до всіх цих занять. Коли на запитання «чим ви займалися у вільний час?» респондент відповідає «нічого не робив», «просто відпочивав» або ж «дивився телевізор», «спілкувався зі знайомими». Так відповідають до 54–66 % опитаних.Далі йде середній рівень споживання. Його демонструють 14–24 % респондентів. Тут уже додається і читання книжок, і походи в кіно. Тут бачимо ширший діапазон занять, так само як і на верхньому щаблі споживання культурного продукту (20–25 %). Середній та високий рівні більше характерні для молоді й осіб середнього віку, а також для людей освіченіших, заможніших і мешканців великих міст.— Війна поставила подібні дослідження на паузу?— Певною мірою так. Культуру в нас завжди вивчали не так прискіпливо, як бачення респондентами політичної й економічної ситуації. Але у час війни якраз зацікавленість культурою як продуцентом, транслятором смислів і цінностей стає наочнішою. Адже суспільство намагається осмислити те, що відбувається, в тому числі й зміни у самосприйнятті, у культурній ідентичності. Саме через це різні державні інституції та громадські організації починають частіше замовляти комерційним соціологічним центрам дослідження на ці теми.Додам, що у нас в Інституті соціології Національної академії наук України ще з початку 1990-х років проводиться моніторинг «Українське суспільство». Ми опитуємо респондентів за однаковою методикою, і в тому числі маємо блок питань, які стосуються культури. Тобто у нас накопичена дуже цікава емпірична база, яка дозволяє відстежувати динаміку культурних процесів. На жаль, у час війни вже немає періодичності, яка була раніше, хоча за декількома напрямками ми й далі отримуємо інформацію і порівнюємо з довоєнними даними.— І що показує динаміка довоєнних і воєнних процесів?— Приміром, ми ставили цікаве запитання — і у довоєнний період, і вже зараз: «Що вам здебільшого заважає активніше брати участь в культурному житті?». Приблизно кожен третій відповідав на нього так: «бракує часу», «незручний час культурних заходів», «складно добиратися до місця проведення».На другому місці була відповідь про те, що участь у культурних заходах надто дорога в фінансовому сенсі — недешеві квитки тощо. У 2020 році до чинників, що перешкоджали долученню до культурних процесів, додався ще й карантин у зв’язку з пандемією коронавірусу.Нині, у воєнний період, до 38 % респондентів як чинник, який заважає поринути у культурне життя, вказують наслідки бойових дій. І це виявляється найважливішим. Тобто люди зазначають як перешкоду обстріли, тривоги, комендантську годину тощо. І тут дуже значущою виявляється регіональна диференціація. Бо якщо у нас є регіони більш-менш безпечні порівняно з прифронтовою зоною, то природно, що й відповіді там відрізнятимуться.Буває й так, що ми пропонуємо респондентам додати свій варіант відповіді, залишаємо відкриту графу. Тоді вони часто пишуть — ще й зі знаками оклику! — що, мовляв, нині не до культури, бо гинуть люди. Або зазначають, що культурне дозвілля їм не по кишені, адже передусім вони перераховують кошти на ЗСУ. Ось у цьому й полягає різниця з довоєнним і нинішнім періодом.— А якщо говорити про читацькі практики, якими цифрами ви можете поділитися і які тенденції відзначити?— На жаль — і тут безвідносно до війни — слід констатувати, що починаючи з 1990-х років спостерігається тренд на зниження читання. От вам дві цифри з двох часових зрізів.
- 1994 рік: 38 % респондентів зазначають, що читають літературу постійно.2016 рік: про регулярне, щотижневе читання говорять лише 17 % опитаних.
- допомога армії (51 %),допомога ВПО (23 %),боротьба з корупцією (15 %),розвиток місцевої молоді (8 %),соціальний захист населення (7 %),сприяння бізнесу (6 %),проблеми культури (5 %).
- «Подбали про місце сховку» — відповіли 46 % респондентів;«знайшли роботу або додатковий заробіток» — 29 %;«здобули іншу освіту або підвищили кваліфікацію» — також 29 %.
Військовик, який уперше застосував ударний FPV-дрон: «Ворожий “Рубікон” не міг літати так далеко, як ми»
Неможливо уявити, щоб Сергій «Швайгер» Жуковін опинився осторонь цієї війни. Увесь його шлях із дитинства і до сьогодні пронизаний вивченням історії України та прагненням захистити її суверенітет. Він ніколи не шукав легких шляхів у цій боротьбі. Узяв до рук зброю — готовий бути піхотинцем. Лопату, бо треба копати — без проблем. Сів за пульт керування дроном — маєш показати свою ефективність і там.
Жуковін добре робить свою роботу у складі «Сігнуму» — батальйону безпілотних систем, який із квітня цього року входить до складу 59-ї бригади. Він втомився, та не має часу на відпочинок. Готовий працювати з будь-якої точки, аби війна закінчилася. Але визнає: до цього ще далеко.
Далі — пряма мова Сергія Жуковіна.
Пішов на війну 2016-го. Півтора місяця у складі Української добровольчої армії. Прикольно: можна було «стрілятися». Отримав перший досвід, знання, вміння і бойові навички. Уже тоді на полі бою були дрони — DJ «Фантом». Виконував розвідувальну функцію.
У цивільному житті я активно цікавився історією Другої світової війни. А ще — розкопками. Хотілося доторкнутися до того, що було багато років і навіть століть тому. Перенестися машиною часу. Вперше я побував на археологічних розкопках у старших класах школи. З шостого класу «поперло». Копати почав у дев’ятому: здебільшого рідний регіон, але і у Карпатах «ворушився». Відшукав золоту античну монету часів Стародавнього Риму. Таких у світі було знайдено сім. Хотілося б покопати в Австралії і на Балканах.
Зараз їжджу зрідка — раз на пів року. Насправді, якщо хочеш знайти щось суттєве, треба робити це щодня. Набуті навички знадобилися в армії: в картографії та навігації орієнтуюся дуже добре.
У дев’ятому класі сам спаяв металошукач. Після школи вступив у радіоелектронний технікум. Думав, буде цікаво. А там поставили телевізор «Оризон» 1983 року і кажуть: покажемо, як лагодити. Ні, думаю, дякую. Хоча технікум закінчив — чотири роки віддав. Потім — Український державний університет залізничного транспорту. Але заочно, «для галочки».
Саме навчання і сімейні обставини не дозволили долучитися до війни 2014-го. А я хотів. Був головою місцевого осередку Національного корпусу на малій батьківщині. Під час Євромайдану перебував на блокпості, контролював виїзд на Київ. А строкову не проходив через три проблеми з серцем. Дві переріс, одна залишилася і досі. Служити не прагнув: мав купу кентів, які пройшли строкову, і відгуки у них були стримані.
Мав відчуття, що почнеться «двіж», бо вивчав історію. Коли навчався в технікумі, до рідного міста, де жила бабуся, приїжджав тип звідти. То був 2011 рік. Русак класичний. Але парадокс: саме він «роздуплив» мене щодо ОУН-УПА, всього національно-визвольного руху України. Порекомендував фільм «Залізна сотня». Їздив по містечку з червоно-чорним прапорцем.
Перш ніж вступити до лав Української добровольчої армії, я пройшов п’ятиденний вишкіл — курс молодого бійця. Оцінили схвально.
Війна тоді була чудернацька. Мешкаєш у хаті в селі Широкине. Проходиш 200 метрів на край вулиці в поле, а там уже росіянці. Саме звідти нам прилітало з 82-го міномета. Мінські домовленості не діяли. Втратили двох побратимів від снайперського вогню: вони там орудували жорстко. Ми теж ходили у групі прикриття снайперів. Пам’ятаю Марину — колишню біатлоністку з Росії. Воювала на нашому боці: в шортах, з гвинтівкою.
Так тривало півтора місяця. То був винятковий досвід. Я мав усі можливості проявити себе як особистість. Прилаштували камеру через кабель, знайшли його в школі — 250 метрів. Пішли на край села. Вилізли на дерево, вдарили по противнику. Повернулися в хату і звідти по відео спостерігали, що там у них діється.
Там я бачив різних людей. І запам’ятав: якщо нормально робиш свою роботу, то і ставлення буде відповідне.
Коли залишав службу в УДА через сімейні причини, знав — повернуся. З іншого боку, з моїм ентузіазмом, гаряча голова — до повномасштабної війни міг не дожити. Ще 2019 року планував йти до побратима в «Азов». Готувався і напередодні 24 лютого 2022-го. За півтора тижня до трагічної дати відпочивав на Канарських островах. У той час лоукости уже поступово припиняли рейси до України. Для мене це було маркером початку великої війни. Хоча в Іспанії на пляжі познайомився з типом, який запевняв: «Нічого не трапиться. Можеш повірити: я служу у зовнішній розвідці». Ці слова засіли в голові і викликали певній сумнів.
15 лютого був удома. Коли почалося, був у теробороні. Дали гвинтівку 308 калібру. Завдання — забезпечити оборону рідного міста. Тоді ворог підійшов до Києва. Оперативної обстановки ніхто не знав. Думали, якщо такими темпами продовжиться наступ росіян, за чотири дні чекати їх тут — причому з двох боків. Охочих захищати місто було достатньо. Інша річ, що їх треба було вчити правильному поводженню зі зброєю. Але коли просування росіян зупинили, ми зрозуміли: тут «ловити» нічого, треба йти ближче до фронту.
Я мав спільних знайомих з адвокатом Віктором «Совою» Печерицею. Почалася повномасштабка — зв’язалися. «Сова» запропонував до них. На той час то був неофіційний підрозділ, який у травні 2022-го отримав назву «Сігнум». «Неофіційність» влаштовувала, бо у разі чого готові були повертатися на захист рідного міста.
Виставлялися на піхотних позиціях. Це Мазанівка, Краматорський район. «Передок», хоча поле розділяло нас і росіян. Це трохи рятувало. Хоча вороги заскакували в траншеї у 200 метрах від нас. Звідти ми нахабно працювали гранатометами. В Соледарі з гвинтівкою та побратимом, який мав кулемет, бігли «пострілятися» з русаками. Зайняли позицію в дитсадку. Ворогів бачили чудово.
Скиди з дронів були ще в 2016 році. Влітку 2020-го ми з побратимом пішли на риболовлю. Він літав на FРV. Тоді вперше прийшла думка щодо використання дрона як засобу ураження. Проте в той час організувати це було фінансово складно.
10 червня 2022 року таки вперше успішно застосували FРV-дрон як бойовий. Було три рекогностування. «Літали» до точки на «мавіках», бачили постійний рух ворога на відстані 300 метрів. Визначили, що ця ціль — «четверта хата, сині двері» — нам підходить. У підвалах росіяни живуть. Усередині — готують їжу. Полетіли — вразили, відео поширилося. Уже в жовтні виробники активно збирали дрони, зокрема «камікадзе».
Навесні 2023-го я «літав» у Бахмуті. Назустріч — ворожий танк. Треба поцілити FРV. Важко, втомлений після добової зміни. Треба бігти 600 метрів до іншої «точки», виставляти антену. Стріма немає, все всліпу: технічно ще важко було зрозуміти, як то все робити.
Дрони стали домінувати у цій війні з осені 2023-го. Перш ніж стати пілотом, я чимало побігав піхотинцем з автоматом. 2024-го здавалося несправедливим, що людина прийде в оператори дронів без «сухопутного» досвіду. Зараз так не скажу. Але дратує, коли одразу хочуть бути оператором на віддаленому керуванні без того, щоб попрацювати ближче до кіллзони.
Невдовзі можна буде «літати» зі Львова. Недавно я працював за пару сотень кілометрів від лінії фронту. Аби інтернет був якісним, до 100 мегабіт.
Протягом останніх двох місяців Росія активно атакує Україну реактивними шахедами. Рішення проти них поки немає. Усе в процесі: потрібні реактивні перехоплювачі на відповідній тязі. Вони розроблені. Але треба час на те, щоб випробувати їх у відповідних умовах.
Ні, реактивні шахеди не стали несподіванкою. Вони літали і пів року тому. Мій побратим збивав ці штуки ще на початку весни звичайним «Стінгом». Просто раніше летіли далеко на повну потужність — 240 км/год. Зараз — на великих швидкостях в районі лінії бойового зіткнення. Бо якщо летітиме повільно, все одно використає пів бака пального. Відповідно, краще пришвидшитися. Для них краще.
Трапляється, що летиш за шахедом, у якого швидкість 180. Ти його бачиш за кілометр. Тоді достатньо дати газу на 100 — обженеш і ліквідуєш.
2023 рік. Працювали у Бахмуті. Через поля — пряма видимість дев’ятиповерхівок міста. Спокійно працювали, нищили їх «пачками». У відповідь — нічого, хоча відстань до нас така ж сама. Пояснення одне: тоді росіяни мали обмаль дронів. А ті, що були, не мали ретрансляторів. Ворог ігнорував безпілотники до кінця весни 2024-го. Я міг під’їхати на відстань 2200 метрів, розкластися і працювати по росіянах. Пізніше вони зрозуміли цінність безпілотного компоненту і розвинули його.
Важко сказати, у кого нині дронова перевага. Треба оперувати повною статистикою: яка кількість бортів зайшла, яка втрачена. Росіяни мають багато екіпажів. У «Рубікона» їх 1300. Але ще півтора роки тому «рубіконівці» не «літали» так, як ми 2023-го, на 23–25 кілометрів. Серйозна дистанція, як для того часу.
Літаю у будь-яку погоду: дощ, сніг. Найгірше — це туман. Але якщо орієнтуєшся на місцевості, можна працювати.
Протидіяти КАБам складно. Треба визначити точку злету носіїв і ліквідувати її. Ми у Слов’янську ефективно збивали «крила» — розвідники. Лінія фронту — і в радіусі 30 метрів нічого не літає. Можна було б підтягнути засоби ППО і гатити, бо жоден засіб ніхто б не бачив. Так само можна і «клацати» і літаки-носії керованих авіабомб. Думаю, вони запускаються метрах в 30 від лінії фронту. Можливо, навіть ближче.
«Сігнум» зараз знищує ворота «крила» у 50 кілометрах від лінії бойового зіткнення. Нинішня кіллзона — 20 кілометрів. З’явився в цьому радіусі пішки чи на машині — тобі гаплик. Водночас не треба применшувати роль піхоти. Просто розумні піхотинці окопуються. А ще більше — ворог. Упевнений, вони активно копають, щоб «виринути» в нашому тилу.
Лінію фронту надалі уявляю так: з обох боків — буферна зона, яку контролюють оператори дронів.
Не бачу ознак закінчення війни найближчим часом. Тільки ідіоти вважають, що для цього треба вийти з Донецької області. Такий хід просто дозволив би Росії підійти ближче і вимагати більше.
Жуковін добре робить свою роботу у складі «Сігнуму» — батальйону безпілотних систем, який із квітня цього року входить до складу 59-ї бригади. Він втомився, та не має часу на відпочинок. Готовий працювати з будь-якої точки, аби війна закінчилася. Але визнає: до цього ще далеко.
Далі — пряма мова Сергія Жуковіна.
Пішов на війну 2016-го. Півтора місяця у складі Української добровольчої армії. Прикольно: можна було «стрілятися». Отримав перший досвід, знання, вміння і бойові навички. Уже тоді на полі бою були дрони — DJ «Фантом». Виконував розвідувальну функцію.
У цивільному житті я активно цікавився історією Другої світової війни. А ще — розкопками. Хотілося доторкнутися до того, що було багато років і навіть століть тому. Перенестися машиною часу. Вперше я побував на археологічних розкопках у старших класах школи. З шостого класу «поперло». Копати почав у дев’ятому: здебільшого рідний регіон, але і у Карпатах «ворушився». Відшукав золоту античну монету часів Стародавнього Риму. Таких у світі було знайдено сім. Хотілося б покопати в Австралії і на Балканах.
Зараз їжджу зрідка — раз на пів року. Насправді, якщо хочеш знайти щось суттєве, треба робити це щодня. Набуті навички знадобилися в армії: в картографії та навігації орієнтуюся дуже добре.
У дев’ятому класі сам спаяв металошукач. Після школи вступив у радіоелектронний технікум. Думав, буде цікаво. А там поставили телевізор «Оризон» 1983 року і кажуть: покажемо, як лагодити. Ні, думаю, дякую. Хоча технікум закінчив — чотири роки віддав. Потім — Український державний університет залізничного транспорту. Але заочно, «для галочки».
Саме навчання і сімейні обставини не дозволили долучитися до війни 2014-го. А я хотів. Був головою місцевого осередку Національного корпусу на малій батьківщині. Під час Євромайдану перебував на блокпості, контролював виїзд на Київ. А строкову не проходив через три проблеми з серцем. Дві переріс, одна залишилася і досі. Служити не прагнув: мав купу кентів, які пройшли строкову, і відгуки у них були стримані.
Мав відчуття, що почнеться «двіж», бо вивчав історію. Коли навчався в технікумі, до рідного міста, де жила бабуся, приїжджав тип звідти. То був 2011 рік. Русак класичний. Але парадокс: саме він «роздуплив» мене щодо ОУН-УПА, всього національно-визвольного руху України. Порекомендував фільм «Залізна сотня». Їздив по містечку з червоно-чорним прапорцем.
Перш ніж вступити до лав Української добровольчої армії, я пройшов п’ятиденний вишкіл — курс молодого бійця. Оцінили схвально.
Війна тоді була чудернацька. Мешкаєш у хаті в селі Широкине. Проходиш 200 метрів на край вулиці в поле, а там уже росіянці. Саме звідти нам прилітало з 82-го міномета. Мінські домовленості не діяли. Втратили двох побратимів від снайперського вогню: вони там орудували жорстко. Ми теж ходили у групі прикриття снайперів. Пам’ятаю Марину — колишню біатлоністку з Росії. Воювала на нашому боці: в шортах, з гвинтівкою.
Так тривало півтора місяця. То був винятковий досвід. Я мав усі можливості проявити себе як особистість. Прилаштували камеру через кабель, знайшли його в школі — 250 метрів. Пішли на край села. Вилізли на дерево, вдарили по противнику. Повернулися в хату і звідти по відео спостерігали, що там у них діється.
Там я бачив різних людей. І запам’ятав: якщо нормально робиш свою роботу, то і ставлення буде відповідне.
Коли залишав службу в УДА через сімейні причини, знав — повернуся. З іншого боку, з моїм ентузіазмом, гаряча голова — до повномасштабної війни міг не дожити. Ще 2019 року планував йти до побратима в «Азов». Готувався і напередодні 24 лютого 2022-го. За півтора тижня до трагічної дати відпочивав на Канарських островах. У той час лоукости уже поступово припиняли рейси до України. Для мене це було маркером початку великої війни. Хоча в Іспанії на пляжі познайомився з типом, який запевняв: «Нічого не трапиться. Можеш повірити: я служу у зовнішній розвідці». Ці слова засіли в голові і викликали певній сумнів.
15 лютого був удома. Коли почалося, був у теробороні. Дали гвинтівку 308 калібру. Завдання — забезпечити оборону рідного міста. Тоді ворог підійшов до Києва. Оперативної обстановки ніхто не знав. Думали, якщо такими темпами продовжиться наступ росіян, за чотири дні чекати їх тут — причому з двох боків. Охочих захищати місто було достатньо. Інша річ, що їх треба було вчити правильному поводженню зі зброєю. Але коли просування росіян зупинили, ми зрозуміли: тут «ловити» нічого, треба йти ближче до фронту.
Я мав спільних знайомих з адвокатом Віктором «Совою» Печерицею. Почалася повномасштабка — зв’язалися. «Сова» запропонував до них. На той час то був неофіційний підрозділ, який у травні 2022-го отримав назву «Сігнум». «Неофіційність» влаштовувала, бо у разі чого готові були повертатися на захист рідного міста.
Виставлялися на піхотних позиціях. Це Мазанівка, Краматорський район. «Передок», хоча поле розділяло нас і росіян. Це трохи рятувало. Хоча вороги заскакували в траншеї у 200 метрах від нас. Звідти ми нахабно працювали гранатометами. В Соледарі з гвинтівкою та побратимом, який мав кулемет, бігли «пострілятися» з русаками. Зайняли позицію в дитсадку. Ворогів бачили чудово.
Скиди з дронів були ще в 2016 році. Влітку 2020-го ми з побратимом пішли на риболовлю. Він літав на FРV. Тоді вперше прийшла думка щодо використання дрона як засобу ураження. Проте в той час організувати це було фінансово складно.
10 червня 2022 року таки вперше успішно застосували FРV-дрон як бойовий. Було три рекогностування. «Літали» до точки на «мавіках», бачили постійний рух ворога на відстані 300 метрів. Визначили, що ця ціль — «четверта хата, сині двері» — нам підходить. У підвалах росіяни живуть. Усередині — готують їжу. Полетіли — вразили, відео поширилося. Уже в жовтні виробники активно збирали дрони, зокрема «камікадзе».
Навесні 2023-го я «літав» у Бахмуті. Назустріч — ворожий танк. Треба поцілити FРV. Важко, втомлений після добової зміни. Треба бігти 600 метрів до іншої «точки», виставляти антену. Стріма немає, все всліпу: технічно ще важко було зрозуміти, як то все робити.
Дрони стали домінувати у цій війні з осені 2023-го. Перш ніж стати пілотом, я чимало побігав піхотинцем з автоматом. 2024-го здавалося несправедливим, що людина прийде в оператори дронів без «сухопутного» досвіду. Зараз так не скажу. Але дратує, коли одразу хочуть бути оператором на віддаленому керуванні без того, щоб попрацювати ближче до кіллзони.
Невдовзі можна буде «літати» зі Львова. Недавно я працював за пару сотень кілометрів від лінії фронту. Аби інтернет був якісним, до 100 мегабіт.
Протягом останніх двох місяців Росія активно атакує Україну реактивними шахедами. Рішення проти них поки немає. Усе в процесі: потрібні реактивні перехоплювачі на відповідній тязі. Вони розроблені. Але треба час на те, щоб випробувати їх у відповідних умовах.
Ні, реактивні шахеди не стали несподіванкою. Вони літали і пів року тому. Мій побратим збивав ці штуки ще на початку весни звичайним «Стінгом». Просто раніше летіли далеко на повну потужність — 240 км/год. Зараз — на великих швидкостях в районі лінії бойового зіткнення. Бо якщо летітиме повільно, все одно використає пів бака пального. Відповідно, краще пришвидшитися. Для них краще.
Трапляється, що летиш за шахедом, у якого швидкість 180. Ти його бачиш за кілометр. Тоді достатньо дати газу на 100 — обженеш і ліквідуєш.
2023 рік. Працювали у Бахмуті. Через поля — пряма видимість дев’ятиповерхівок міста. Спокійно працювали, нищили їх «пачками». У відповідь — нічого, хоча відстань до нас така ж сама. Пояснення одне: тоді росіяни мали обмаль дронів. А ті, що були, не мали ретрансляторів. Ворог ігнорував безпілотники до кінця весни 2024-го. Я міг під’їхати на відстань 2200 метрів, розкластися і працювати по росіянах. Пізніше вони зрозуміли цінність безпілотного компоненту і розвинули його.
Важко сказати, у кого нині дронова перевага. Треба оперувати повною статистикою: яка кількість бортів зайшла, яка втрачена. Росіяни мають багато екіпажів. У «Рубікона» їх 1300. Але ще півтора роки тому «рубіконівці» не «літали» так, як ми 2023-го, на 23–25 кілометрів. Серйозна дистанція, як для того часу.
Літаю у будь-яку погоду: дощ, сніг. Найгірше — це туман. Але якщо орієнтуєшся на місцевості, можна працювати.
Протидіяти КАБам складно. Треба визначити точку злету носіїв і ліквідувати її. Ми у Слов’янську ефективно збивали «крила» — розвідники. Лінія фронту — і в радіусі 30 метрів нічого не літає. Можна було б підтягнути засоби ППО і гатити, бо жоден засіб ніхто б не бачив. Так само можна і «клацати» і літаки-носії керованих авіабомб. Думаю, вони запускаються метрах в 30 від лінії фронту. Можливо, навіть ближче.
«Сігнум» зараз знищує ворота «крила» у 50 кілометрах від лінії бойового зіткнення. Нинішня кіллзона — 20 кілометрів. З’явився в цьому радіусі пішки чи на машині — тобі гаплик. Водночас не треба применшувати роль піхоти. Просто розумні піхотинці окопуються. А ще більше — ворог. Упевнений, вони активно копають, щоб «виринути» в нашому тилу.
Лінію фронту надалі уявляю так: з обох боків — буферна зона, яку контролюють оператори дронів.
Не бачу ознак закінчення війни найближчим часом. Тільки ідіоти вважають, що для цього треба вийти з Донецької області. Такий хід просто дозволив би Росії підійти ближче і вимагати більше.
Вмотивовані власним бажанням: як Науковий парк адитивних технологій Sikorsky Challenge зцілює душі й тіла ветеранів
Сьогодні Україна зіткнулася з безпрецедентним для сучасної Європи масштабом травматичних ампутацій, пов’язаних із війною. Ця проблема матиме наслідки й актуальність для української медицини, реабілітації, протезування та виробництва ще багато років.На цьому тлі розвиток українського виробництва протезів та ортезів, зокрема технологій 3D-сканування і 3D-друку, набуває стратегічного значення.«Проєкт із душею» — так називають Науковий парк адитивних технологій Sіkоrsky Сhаllеngе усі: і його творці, і ті, хто тут відновлює ментальне та фізичне здоров’я, здійснює наукові прориви у сфері протезування та робить життя людей з інвалідністю, передусім ветеранів та учасників бойових дій з ампутаціями, комфортнішим.Історія Наукового парку адитивних технологій Sіkоrsky Сhаllеngе при КПІ імені Ігоря Сікорського розпочалася два роки тому.Парк засновано в червні 2024 року. Це сучасний інклюзивний інноваційний простір, який об’єднує університетську науку, інженерію та 3D-друк для розвитку медичної інженерії, протезування і реабілітації.Основні напрями роботи Sіkоrsky Сhаllеngе:
- адитивне виробництво (впровадження 3D-друку та новітніх технологій);медична інженерія — розробка і виготовлення українських ортезів і реабілітаційних виробів.
About news channel
Новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site tyzhden.ua.