Український тиждень

Чи справді Перша світова війна почалася лише у 1914 році, і чи завершилася у 1918-му? У новому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» говоримо про дві книги, які допомагають зрозуміти, чому мир після великої війни виявився лише короткою паузою перед наступними потрясіннями.

Флоріан Іллієс «1913. Літо століття» – історія останнього мирного року Європи через життя митців, письменників, філософів і майбутніх диктаторів.Роберт Герварт «Тhе Vаnquіshеd: Why thе Fіrst Wоrld Wаr Fаіlеd tо Еnd, 1917–1923» –дослідження того, чому завершення Першої світової не принесло миру, а стало початком нової епохи революцій, громадянських війн і політичного радикалізму.

У цьому випуску говоримо про:

Чому 1913 рік став вершиною європейської культури перед катастрофою?Як революції, громадянські війни та крах імперій сформували Європу ХХ століття?Чому Паризька мирна конференція створила не лише нові держави, а й нові конфлікти?Як історія 1917–1923 років допомагає зрозуміти сучасну Європу та нинішню війну?

На полігоні чути стрілкотню. Нещодавно мобілізовані бійці 159-ї ОМБр відпрацьовують навички стрільби по гонгах. Інструктор перекрикує звуки пострілів і дає вказівки. Лається через кожне слово на адресу уявного противника, однак звучить це на диво доброзичливо і переконливо: «І дивіться, шановні, вам треба просто попасти! Ви попали в ногу, б*ядь, чи ви попали в руку, чи ви попали йому в бронежилет…»Тиждень завітав на полігон на Харківщині, де новопризвані військові відпрацьовують навички. Дізналися, хто приходить до війська на 13-му році війни та як їх готують до фронтових реалій.Перший квест — дістатися полігону. Дощі перетворили дорогу на багнюку, що виявляється непрохідною для авто. Машина застрягає, після години спроб вибратися з колії на допомогу приходить інша автівка. По такій самій багнюці доводиться відпрацьовувати навички й рекрутам: у таких умовах, зокрема, їм доведеться воювати.159-та бригада доволі молода, створена у квітні 2024 року. Рекрути вже пройшли базовий курс підготовки і тепер мають донавчання, заточене під завдання, з якими матиме справу бригада. Також це слугує своєрідним бойовим злагодженням. Усі інструктори — люди з бойовим досвідом, а часто і з пораненнями.

Клятва Гіппократа та битва за знищений дім

Старший лейтенант Денис Попков, виконувач обов’язків начальника групи інструкторів, довго відмовляється і соромиться давати коментар: мовляв, не навчений красиво говорити. Та зрештою пояснює свою місію — контролювати навченість особового складу, який проходить адаптацію на полігоні:«Також я контролюю інструкторів, щоб вони правильно викладали згідно розкладу навчання, контролюю заходи безпеки на полігоні, щоб не було випадків травмування. Контролюю особовий склад, який перебуває на навчаннях. Допомагаю інструкторам проводити заняття з вогневої, з тактичної підготовки. Найголовніше моє завдання — я розробляю або допомагаю інструкторам розробляти навчальний план».Денис воював ще до повномасштабного вторгнення, а також має чималий досвід роботи в навчальних центрах, тож із методиками викладання ознайомлений не з чуток. Розповідає — курс, який проходять тут рекрути, триває два тижні, а після нього почнеться безпосередня участь у бойових діях:«І якщо можлива така ситуація, що десь навчальний центр допустив якусь прогалину, боєць щось не зрозумів, ми ці питання вирішуєм, донавчаємо і більше адаптуємо вже».Юнак із хрестом на касці виявляється медиком на псевдо «Плюсик». Йому 27 років, мобілізувався добровільно, змінивши фах цивільного медика на бойового. Розповідає — БЗВП проходив у Польщі, а загалом у війську два місяці:«Зараз в нас стрільби тривають, потім буде метання гранат. Вчора в нас була медицина і ще марш-бросок, орієнтувалися по картам».Він пояснює — у війську бракує медиків. «Плюсик» має освіту фельдшера та навчався на стоматолога. А зараз приєднався до медичної роти бригади, де вже тепер, іще до виходу на бойові, має роботу — лікує хворих. У бригаді є два напрямки роботи для медиків: евакуація та допомога у «жовтій зоні», на стабілізаційному пункті. «Плюсик» готувався до служби два роки, налаштовуючи себе на майбутні труднощі й особливості роботи:«Тому що потрібно захищати і допомагати хлопцям, щоб вони виживали в таких умовах, які в нас є. Нас навчали, що наші руки — це інструмент, ми відповідаємо за кожну людину. Ми повинні надати їй необхідну допомогу, щоб вона лишилась жива. І клятву Гіппократа ніхто не відміняв. У бойових умовах важко надати необхідну допомогу. Звісно, коли ти “на гражданці”, в тебе є все що потрібно. А тут може бути таке: ворог накрив артою або кулеметним обстрілом, і все необхідне залишилося там, де воно було. І потрібно допомогти тим, що під рукою».Інший рекрут, Андрій, іще не має позивного, однак має чітку мотивацію бути тут. Він з Олексієво-Дружківки — селища на Донеччині, що між Костянтинівкою та Дружківкою. Виїхав на Миколаївщину після того, як по їхній оселі «прилетіло». Юнак навіть не може пригадати назву населеного пункту, до якого переїхав: пробув там недовго, одразу ж пішов до військкомату. Поспілкувався з представниками бригади і поїхав на навчання. Згадує: за кращих часів працював у Маріуполі. А зараз між опануванням нових навичок читає новини про рідне селище. Каже — по ньому летять КАБи, якими нещодавно розбомбили завод, назвавши його «складом БПЛА». На малій батьківщині залишились рідні. Андрій зітхає:«Я уже рік не можу з тіткою зв’язатися. Я її просив-просив, говорю: “Давай до нас! Є де жити, є все, давай!..”»Розмову перериває коротка злива. Усі компактно стають під невеличний навіс. Щойно негода вщухає, повертаються до роботи.«Чотири не стрілявших, будь ласка, на вогневий рубіж!» — командує інструктор.«А покурить можна?» — запитують «учні».На іншій локації — метання навчальних гранат із укриття. Інструктор вказує на помилку учнів: ті кричать «граната», перш ніж кинути снаряд. Але така команда зазвичай попереджає своїх, що до них летить або котиться ворожа граната. Тож рекрути, аби попередити про кидання, почали кричати «апельсинка!» або «лимон». Після обіду тут тренуватимуться вже зі справжніми гранатами.Власне обід відбувається просто неба. Військові з різних підрозділів стікаються до довгого столу, де жвава «Маріванна» насипає всім першу і другу страви.«Ну гаразд, знімайте, але тільки щоб я вийшла гарна!» — каже вона, забачивши камери. Поряд — польова кухня, де парують величезні казани і робота не вщухає. Обід, перекури, обмін жартами — підготовку до бою поставлено на паузу. На запах обіду приходять і місцева киця з кошеням.

«Бути у лавах тих, хто святкуватиме перемогу»

Офіцер відділення комунікацій 159 ОМБр Євгеній з позивним «Атлас» розповідає — сьогодні працюють три навчальні групи:«У них загальні заняття, тактична підготовка. Це тактичні входи, холощення зброї, маніпуляції зі зброєю. Переміщення в складі малих тактичних груп. Ведення оборонних дій на позиціях. Тактична догоспітальна допомога. Інженерна підготовка, ознайомлення з мінами, правила їх встановлення, розпізнавання на місцевості. Ми ще раз їм робимо проведення зброї до бою. Виконання вправ початкових стрільб — по гонгам або по підйомникам, мішеням, метання імітаційних гранат на дальність і точність. Також із укриття і з незручних положень, наприклад лежачи».Він запевняє — ненавчені люди в бій не йдуть. Якщо протягом підготовки рекрут не опанував усіх навичок, його залишають на подальше донавчання. Саме на цьому полігоні розкриваються слабкі і сильні сторони людини, й іноді це сприяє рішенню щодо її майбутньої позиції у війську:«Наприклад, людина більш спритна до стрілецької зброї або до батальйону безпілотних систем. Тут наразі це все можна змінити одним наказом, перевести людину з одного підрозділу до іншого, де його навики будуть найбільш придатними. Потрібно використовувати всі знання, які є у цих людей, використовувати їхні домашні скіли, щоб вони були максимально ефективні».Сам «Атлас» воював в 2015 році, повернувся до війська на початку повномасштабного. Після поранення перевівся на більш спокійну посаду комунікаційника. Звільнятися з війська, навіть якщо випаде така нагода, до кінця війни наміру не має. Адже справи, за які берешся потрібно завершувати, а так зване «перемир’я» часів АТО аж ніяк не було завершеною справою:«Прийшло розуміння, що якщо ми не доведемо зараз діла до збереження суверенітету та незалежності України, нас самих не буде. Це наша боротьба за існування на цій планеті, за життя. Це боротьба за існування нашої держави і нас у цілому, тому що нас уже ворог не пощадить. Мотивують сім’ї, друзі, також на жаль, полеглі побратими. Пам’ять про них. І, мабуть, іще егоїстична тонкість: хочеться довести діло до кінця і бути в лавах тих, хто буде святкувати перемогу».«Атлас» переконаний: українське військо щодня опиняється у кращому положенні, ніж було, адже за математичними прогнозами вистояти не мали жодних шансів. А досвід українських військових сприймають всерйоз у світі, адже наших інструкторів почали запрошувати ділитися ним інші держави. Звісно, це не скасовує того, що проблем та роботи над помилками в армії не бракує.Апелюючи до Європи та партнерів, «Атлас» нагадує — історія циклічна, і під час Другої світової хребет фашизму переломити змогла лише коаліція сил:«Якщо буде в Європі дійсно єдність, єдине рішення, Європа прийме дві не дуже приємні речі. Перше: разом ми незламні, а Україна — це частина Європи. І друге: Україна наразі є щитом Європи. Якщо Україна програє цю війну і буде знищена, то наступними будуть європейські діти. І люди європейські будуть приймати участь у війні. Бо Путін — це як ракова пухлина, він не зупиниться. Складно надавати допомогу, жертвувати якимись благами чи доходом. Проте повірте українцям: життя вартує значно більше. І коли ти розумієш, що можеш допомогти зберегти це життя, тоді ці гроші, всі якісь утиски будуть здаватись не таким значними».На прощання «Атлас» показує фото на телефоні. У кадрі він із братом, який також воює, у штурмовій бригаді «Лють». Брати набили собі на руки однакове символічне татуювання: куля, край якої розсипається і перетворюється на птахів. Військовий пояснює — кожен бачить у цьому зображенні щось своє:«Тобто для когось це перехід від кулі, від зброї до миру, а для когось — трансформація того, що ця куля відправляє душу. Розумієте? Кожен бачить своє. І ось про цю трансформацію потрібно пам’ятати. Вибір за вами. Просто розуміння трансформації зброї, як і нащо ми це робимо».

Протягом десятиліть виставка Еurоsаtоry є головною вітриною західної оборонної промисловості. Через чотири роки після початку повномасштабного російського вторгнення Україна постала тут уже не як держава, що залежить від військової допомоги, а як країна-новатор, здатна задавати темп розвитку оборонних технологій і привертати увагу виробників озброєнь, військових та інвесторів з усього світу. Репортаж Тижня з Еurоsаtоry 2026 — найбільшої у світі виставки сухопутної та аеромобільної оборони, що проходила в Парижі з 15 по 19 червня.

Коли Україна стала Еurоsаtоry

Після початку повномасштабного вторгнення, коли західні країни передавали українській армії строкате озброєння найрізноманітнішого походження, експерти — хоч і з гіркою іронією — жартували, що Україна перетворилася на «Еurоsаtоry у натуральну величину». Йшлося про найбільшу у світі міжнародну виставку, присвячену сухопутній та аеромобільній обороні й безпеці, яка раз на два роки проходить у Франції. Заснована у 1967 році, сьогодні Еurоsаtоry об’єднує понад дві тисячі експонентів, офіційні делегації з десятків країн та близько 45 тисяч фахівців галузі. Це давно вже не просто демонстрація новітніх технологій, а стратегічний майданчик, де укладають промислові партнерства, започатковують міжнародні кооперації та підписують багатомільйонні оборонні контракти.«Зазвичай ми приїжджаємо сюди, щоб знайти нових партнерів, ознайомитися з перспективними технологіями та оцінити техніку чи обладнання, які можуть бути корисними для наших збройних сил під час виконання різних завдань», — розповів Тижню французький військовослужбовець, з яким ми поспілкувалися на виставці.Тоді порівняння з українською армією, озброєною безпрецедентною мозаїкою систем озброєння з усіх куточків Європи, здавалося цілком очевидним. Хто міг уявити, що через чотири роки цей жарт набуде зовсім іншого змісту? Україна й досі залишається своєрідним «Еurоsаtоry», але тепер саме українці приїхали показати світові технології, створені ними під час війни.Цифри говорять самі за себе. Якщо у 2024 році український павільйон налічував лише п’ять експонатів, то наприкінці червня 2026-го їх було вже майже вісімдесят, а виставкова площа збільшилася більш ніж уп’ятеро.Однією з головних сенсацій виставки стала компанія Fіrе Роіnt, яка швидко перетворилася на справжній центр тяжіння для відвідувачів. Її масштабний стенд та ефектна крилата ракета Flаmіngо, пофарбована у фірмовий рожевий колір стали одним із найпопулярніших місць у виставковому комплексі. Не менше відвідувачів сподівалися особисто зустріти й генеральну директорку компанії Ірину Терех.Читайте також: Війна та армія, яка змінила Україну та світ

Нова українська м’яка сила

Популярність Ірини Терех у Франціï була миттєвою і дуже швидко вийшла далеко за межі самої виставки. Запрошена на телевізійні ефіри та численні інтерв’ю, вона стала однією з найпомітніших постатей для широкої французької аудиторії. Журналісти, військові, представники оборонної промисловості та експерти з України буквально вишиковувалися в черги, щоб кілька хвилин поспілкуватися з нею, зробити спільне фото або просто сказати, що їм вдалося її зустріти. Її образ скромної студентки — водночас надзвичайно розумної, професійної та рішучої — за лічені дні справив на французів враження, яке певною мірою нагадує той ефект, що вже багато років справляє президент України.За освітою архітекторка, вона належить до нового покоління керівників української оборонної промисловості, які прийшли з цивільного сектору й були висунуті на передній план війною. Лише за кілька днів генеральна директорка Fіrе Роіnt стала у Франції одним із символів нової України — молодої, інноваційної, освіченої, глибоко європейської, здатної не лише вистояти, а й задавати правила гри. Вона стала уособленням новоï Украïни — країни, яка вже не лише викликає співчуття чи захоплення своєю стійкістю, а й надихає, вражає та притягує до себе.Втім, поза окремими харизматичними постатями саме Україна значною мірою визначила порядок денний усієї виставки.«Найбільше вражає місце, яке сьогодні посідають дрони. Тут представлені безпілотники всіх типів і розмірів для найрізноманітніших завдань, але також і наземні роботизовані системи у великій кількості конфігурацій та призначень. Ми очевидно спостерігаємо перехід до дедалі більш автоматизованої війни та до дистанційно керованих систем», — зазначає Жером Пуаро, колишній заступник координатора національної розвідки при Єлисейському палаці.

«Українські інновації — просто у нас перед очима»

Не дивно, що саме українські виробники безроздільно домінували серед розробників безпілотних систем. Біля їхніх стендів до останніх годин виставки не зменшувався потік відвідувачів: сюди приходили представники європейської оборонної промисловості, військові делегації, інвестори та журналісти.«Нас передусім цікавить бойовий досвід, досвід застосування безпілотників і, насамперед, технологічні компетенції, які Україна виробила у сфері їхнього масового виробництва та роботизованих систем, — пояснює французький військовий, з яким ми зустрілися біля одного з українських стендів. — Практично все обладнання, представлене тут, уже пройшло випробування на полі бою. За кожною системою стоїть не лише сама технологія, а й величезний промисловий досвід, який сьогодні має виняткову цінність. Ми давно стежимо за багатьма з цих розробок у спеціалізованій пресі. Побачити їх наживо та поспілкуватися безпосередньо з людьми, які їх створили, — надзвичайно цікаво».Жером Пуаро підсумовує цю трансформацію однією фразою:«Українські інновації, про які ми говоримо вже кілька років, перестали бути лише обіцянкою. Сьогодні вони реальні, відчутні й буквально знаходяться у нас перед очима».15 червня на полях Еurоsаtоry у присутності міністерки збройних сил Франції Катрін Вотрен директор Французького агентства оборонних інновацій (АІD) Патріс Офор та операційна директорка української платформи військових інновацій «Вrаvе1»  Ірина Заболотна офіційно оголосили про започаткування партнерства.Ініціатива, що отримала назву «Вrаvе Frаnсе», покликана зблизити французьку та українську екосистеми оборонних інновацій. Вона передбачає фінансування спільних проєктів компаній і стартапів обох країн у сферах безпілотних систем, радіоелектронної боротьби та робототехніки. Усі розроблені технології проходитимуть випробування в Україні, після чого пропонуватимуться як українським, так і французьким збройним силам. Мета програми сформульована цілком однозначно: максимально скоротити шлях від розробки до появи на полі бою нових ефективних рішень.Читайте також: Дорога гніву: як українські дрони душать логістику Росії та що це означає для фронту

А що далі?

Виставка завершилася. Українські виробники повернулися додому, везучи із собою сотні візитних карток, обміняних за чотири дні роботи салону. Але головне питання тепер — що буде далі?«Нам уже знадобиться певний час, щоб осмислити все, що сталося цього тижня. А далі — побачимо», — сказав Тижню керівник однієї з українських компаній, яка брала участь у Еurоsаtоry.Та незалежно від того, скільки з досягнутих домовленостей зрештою перетворяться на конкретні контракти чи спільні виробництва, один висновок уже можна зробити. Цього року Україна вперше приїхала до Парижа не лише як держава, що потребує підтримки, а як країна, яка сама здатна пропонувати рішення.

Тільки на Київщині станом на зараз налічується понад 140 000 ветеранів російсько-української війни. І майже кожен із них, кого ми бачимо з протезом, пройшов усі випробування, про які з власного досвіду розповідає наш співрозмовник — ветеран ЗСУ Андрій.Без ноги Андрій залишився на Бахмутському напрямку, поблизу Часового Яру, де виконував бойове завдання як командир взводу. Одну ногу довелося частково ампутувати. Крім того, серйозно постраждали обидва коліна, які потребували хірургічного втручання.Далі пропонуємо пряму мову ветерана Андрія про його досвід протезування, повернення до активного життя, проблеми у медичній сфері, з якими стикаються ветерани, та підготовку суспільства до життя поруч із людьми, які отримали важкі поранення під час війни.

«Запорука успішного протезування — співпраця певних медичних ланок»

— Наскільки я можу судити з власного досвіду, успішність протезування — тобто те, чи зможе людина ходити або навіть бігати і наскільки вільно це робитиме — залежить від трьох основних чинників:

операція і формування самої кукси;реабілітація, відновлення рухливості суглобів, м’язів;безпосереднє виготовлення протезу.

Проблема в тому, що ці три медичні напрямки не співпрацюють між собою, кожен окремо виконує свою задачу, не враховуючи подальшого лікування. До прикладу, завдання стабпункту (першої ланки медзакладів, куди воїн потрапляє одразу після поранення, — Ред.) — врятувати життя людини. Ніхто в той момент не думає про майбутнє успішне протезування.Коли після стабпункту потрапляєш до лікарні, головне завдання лікарів — якнайшвидше тебе вилікувати, щоб усе загоїлося і заклад міг приймати інших поранених. Про те, наскільки правильно сформована кукса для подальшого протезування, часто замислюються вже значно менше.У моєму випадку після підриву на міні часткову ампутацію стопи провели безпосередньо на стабпункті. Я, до слова, ту частину ампутованої стопи ще возив із собою в сміттєвому пакеті: на стабпункті не було можливості займатися утилізацією ампутованих кінцівок, тому її віддали мені. Вже у лікарні в Харкові я віддав її в утилізаційний пункт.В Харкові лікарі були вже більш-менш зорієнтовані на проведення операції, яка в подальшому виведе тебе на формування кукси — тієї частини кінцівки, на яку буде кріпитися сам протез у подальшому.І ось тут виникає основна, на мій погляд, проблема — немає єдиної системи співпраці з протезистами. Умовно кажучи, хірурги відрізають, керуючись старими протоколами. Однак саме тут виникає наступна проблема, пов’язана з подальшим протезуванням. Річ у тім, що протезні стопи мають різну висоту.Відповідно до чинного законодавства держава забезпечує нас протезами четвертого класу мобільності, а кожна така стопа має свої технічні параметри, зокрема висоту.Тому перед хірургами постає непросте питання: скільки саме ампутувати? Насправді кожен сантиметр має значення.Якби мені ампутували кінцівку лише на два сантиметри менше, протезна стопа, якою я користуюся зараз, уже не підійшла б за висотою. У моєму випадку висота стопи протеза становить 26 сантиметрів. Встановити її вдалося лише після реампутації у Львові, де мені лікували запалення та повторно формували куксу.Якби між хірургами та протезистами була налагоджена співпраця, для таких пацієнтів, як я, все було б значно простіше й ефективніше.Але тут потрібно знайти дуже тонкий баланс. Якщо сформувати закоротку куксу, зменшується важіль, і людині буде складніше ходити. Якщо ж залишити її довшою, важіль начебто кращий, але це не завжди дозволяє встановити функціональнішу протезну стопу.Читайте також: «Я — не те, що зі мною сталося…»: історія ветерана про Іловайськ, поранення і шлях до відновлення Щоб людина з протезом у майбутньому могла провадити максимально повноцінне й активне життя, на кожному етапі — від моменту травми до виготовлення протеза — потрібно враховувати цілий комплекс нюансів.За словами Андрія, однією з таких проблем є підхід до обробки кістки під час ампутації.Наші хірурги часто роблять прямий зріз кістки, тоді як у багатьох закордонних клініках її спилюють під кутом і додатково заокруглюють краї.Навіть якщо кістка після операції закрита м’язами й зашита, прямий зріз нерідко призводить до проблем у майбутньому. Коли людина починає ставати на протез і навантаження зростає, край кістки може тиснути на тканини й навіть проривати шкіру.У мене сталося саме так. Розвинулося запалення, і довелося робити реампутацію — додатково вкорочувати кістку. Водночас саме ця операція зрештою дозволила правильно сформувати куксу та досягти успішного результату протезування.Є ще один важливий нюанс. Після ампутації м’язи гомілки поступово зменшуються в об’ємі, тому пацієнтам доводиться проходити компресійну терапію, щоб прискорити цей процес і підготувати куксу до протезування.З того, що я читав про практику закордонних хірургів і протезистів, у деяких випадках вони видаляють м’язи, які після ампутації вже не виконують жодної функції. Завдяки цьому кукса швидше набуває форми, оптимальної для протезування, що дозволяє скоротити чи навіть уникнути тривалої компресійної терапії та реабілітації.

«Є попит — ринок розвивається. А фахівців не вистачає…»

Ветеран наголошує ще на одній системній проблемі:— Існують визначені терміни між загоєнням рани та початком протезування. Незалежно від того, готова кукса чи ні, людину мають запротезувати в установлені строки.У моєму випадку кукса ще не була готова, але за протоколом уже настав час протезування. Після опилу кістки виявилося, що м’яких тканин недостатньо.Коли я отримав протез і спробував стати на нього, це виявилося неможливим: кістка почала проривати шкіру, виникло запалення.На той момент я вже перебував не на етапі лікування, а на етапі реабілітації. І саме тоді стала очевидною проблема відсутності взаємодії між фахівцями, які супроводжують пацієнта на різних етапах.Той, хто оперує, виконує свою роботу. Реабілітолог має інше завдання — максимально відновити рухливість суглобів і м’язів. Протезист, своєю чергою, виготовляє протез. Кожен виконує свою частину роботи, але комплексного підходу часто бракує. Саме тому багато хлопців не можуть повноцінно користуватися своїми протезами.Повномасштабна війна різко збільшила потребу в протезуванні, а разом із нею і кількість протезних підприємств в Україні. З іншого боку, основні комплектуючі для протезів виробляються за кордоном. При цьому кожен протез має підлаштовуватися під конкретну людину, адже це суто індивідуальний виріб. І саме тут також виникає чимало викликів.Наскільки я сам вивчав це питання, існують різні технології виготовлення куксоприймачів.Під час мого протезування використали одну з найсучасніших технологій — Dіrесt Sосkеt. У цьому випадку куксоприймач виготовляється безпосередньо на кінцівці пацієнта, тому максимально відповідає його анатомічним особливостям. Такий протез фактично повторює індивідуальні антропометричні параметри людини і забезпечує найкращу посадку.Водночас є підприємства, які працюють за іншим принципом: використовують типові рішення. Якщо проводити аналогію, це схоже на вибір взуття: один варіант не підійшов, інший начебто підходить, додають спеціальні вкладки і пропонують користуватися.Якщо протез виготовлений індивідуально під людину, з ним можна не лише ходити, а й бігати. Якщо ж лише приблизно підходить за розміром, але не враховує особливостей конкретної кінцівки, то користуватися ним буде складно.За словами Андрія, носіння протеза саме по собі пов’язане з постійним тиском на куксу.— Це можна порівняти з відчуттям, ніби ти весь час носиш взуття на розмір або півтора менше. Лайнер частково компенсує цей тиск, але якщо протез виготовлений неточно, навантаження розподіляється нерівномірно. Саме від цього залежить, як довго людина зможе ходити і які відстані долатиме без болю.Окрему роль відіграє правильне налаштування осі навантаження.Протез можна якісно виготовити, але якщо неправильно виставити вісь навантаження, результату не буде. Куксоприймач можна уявити як своєрідну чашу, до якої кріпиться конструкція протеза. Якщо цей механізм встановлений навіть із незначним зміщенням, буквально на кілька міліметрів, людина починає відчувати біль і дискомфорт під час ходьби.За державною програмою протез видається на визначений термін, зазвичай на три роки. Якщо він виявився невдалим або не підходить людині, розв’язувати цю проблему часто доводиться власним коштом.

«Правильний пакет документів дуже важливий для безкоштовного протезування»

— В Україні діє державна програма безоплатного лікування та протезування, і вона справді працює. Однак для військових існують певні умови.Поранення, яке дає право на таку підтримку, має бути отримане під час виконання завдань із захисту України. Крім того, необхідно мати належним чином оформлені документи.Зокрема, йдеться про форму №5, де фіксуються обставини отримання поранення, та форму №6, яка підтверджує участь у бойових діях. Саме тому надзвичайно важливо, щоб військова частина своєчасно оформила первинний пакет документів. Від цього залежить, чи матиме поранений право на державне забезпечення під час лікування та протезування.У моєму випадку все було оформлено правильно. Я вдячний своїй частині, тому що вже з перших днів після поранення мав повний пакет документів відповідно до чинного законодавства.Водночас, за словами Андрія, система документообігу й досі має чимало проблем.— Людина проходить лікування, а паралельно між різними медичними закладами передаються її документи. На цьому етапі щось може загубитися, не дійти до наступної установи або бути оформленим із помилками.Одним із можливих рішень ветеран вважає створення електронного кабінету пораненого, де автоматично збиралася б уся медична документація.— Зараз такої єдиної системи немає. У кожній лікарні доводиться нагадувати про виписки, перевіряти правильність даних і самостійно контролювати весь пакет документів. Якби існувала єдина електронна база, медики просто вносили б інформацію про проведені процедури та лікування, а ризик помилок значно зменшився б.Я спілкуюся з побратимами, які проходять лікування зараз, і ситуація майже не змінилася. Кожну довідку потрібно зберігати самостійно, а під час переведень між шпиталями окремі документи можуть загубитися або не потрапити до наступного закладу. Це створює додаткові труднощі для людей, які й без того проходять складний шлях від поранення до відновлення.Коли надалі починається підготовка документів для проходження ВЛК, потрібен повний пакет медичної документації починаючи з форми №100. Саме в ній фіксується базова інформація: де, коли і за яких обставин було отримано поранення. Далі додаються всі виписки про лікування, операції, ампутації, реампутації, реабілітацію та інші медичні втручання.На момент звільнення в мене вже був скорозшивач на 60 файлів. Його не вистачило, довелося купувати ще один, на 80, і він також швидко заповнився, — розповідає Андрій.Додаткові труднощі виникають під час підготовки до проходження лікарських комісій.— Коли я почав готувати документи для комісій, виявилося, що оригінали мають залишатися в мене, а на розгляд необхідно подавати нотаріально завірені копії. Уявіть обсяг цієї документації. Існують нотаріуси, які безоплатно надають такі послуги військовослужбовцям, однак їх небагато і про них знають далеко не всі.У пошуках інформації Андрій звертався до ветеранських організацій та Міністерства у справах ветеранів. Там йому розповіли про розвиток системи ветеранського супроводу. Ідея полягає в тому, щоб ветерани, які вже пройшли цей шлях, допомагали іншим. Це одночасно і робочі місця для ветеранів, і підтримка для тих, хто лише починає свій шлях після поранення. Втім, на той момент система ще перебувала на етапі формування.Водночас свого часу частину необхідної інформації Андрій отримав від іншого військового, який зазнав поранення ще у 2022 році.— Він підказував, як правильно формувати пакет документів, куди звертатися, які юристи можуть допомогти. На той момент значна частина інформації передавалася фактично через особисті контакти, хоча вже існували окремі корисні ресурси та сайти.

«Що далі?»

— Після отримання рішення ВЛК мене того ж дня звільнили зі служби. Відповідно, припинилися і грошові виплати. Далі починається новий етап — оформлення інвалідності та соціального забезпечення.Для цього необхідно пройти експертну комісію з оцінювання повсякденного функціонування особи, яка визначає групу інвалідності. Процедура починається зі звернення до сімейного лікаря, який направляє до профільного спеціаліста, а той — на комісію.У моєму випадку від подання документів до проходження комісії минув приблизно місяць. Після встановлення групи інвалідності можна звертатися до ТЦК та органів соціального захисту для оформлення виплат, компенсацій і пенсії.До цього моменту людина фактично залишається без стабільного доходу. Доводиться покладатися на власні заощадження, допомогу рідних чи друзів. Моя родина втратила житло на Донеччині, тому певний час я жив у побратима, потім винаймав житло за підтримки знайомих.Загалом від звільнення зі служби до оформлення всіх належних виплат у мене минуло близько трьох місяців. Водночас строки можуть суттєво відрізнятися залежно від регіону, навантаження на відповідні служби та швидкості опрацювання документів.Сьогодні всі необхідні питання для мене врегульовані. Я не почуваюся покинутим ані державою, ані побратимами. Водночас розумію, що досвід інших ветеранів може бути зовсім іншим.Найважливіше — правильно оформити документи від самого початку. Якщо поранення отримане під час захисту України й належним чином задокументоване, це дає право на державне забезпечення, компенсації та інші види підтримки. Тому не можна сказати, що ветеранська політика в Україні не працює. Проте ефективність допомоги багато в чому залежить від того, наскільки правильно оформлені документи на перших етапах після поранення.

«Сьогодні турнікет повинен мати не тільки дорослий, а й кожна дитина! І вміти ним користуватися»

— Ми повинні адаптуватися до того, що серед нас завжди буде багато людей із фізичними чи психологічними травмами. ПТСР, до речі, можна отримати після будь-якої серйозної травми, не лише на війні. Я і сам працюю з психологом — це необхідність, — говорить ветеран.— Я переконаний, що якісний турнікет має бути у кожної людини — і в дорослого, і в дитини. Так само кожен повинен уміти ним користуватися. Ми живемо в країні, яка воює, і смертельно небезпечне поранення можна отримати не лише на передовій. Достатньо одного прильоту. Сьогодні ніхто не може почуватися в абсолютній безпеці, де б не перебував.За словами Андрія, навички зупинки критичної кровотечі необхідно викладати ще з дитинства.— Критична кровотеча вбиває за лічені хвилини. Якщо її не зупинити вчасно, людина може загинути ще до приїзду медиків.Ветеран переконаний, що не менш важливою є й суспільна адаптація до присутності людей із пораненнями та протезами. Він пригадує свій досвід спілкування з вихованцями одного з дитячих садків у Рівному, який працює за системою Монтессорі.— Якось мене запросили поспілкуватися з дітьми та показати протез. Ми заздалегідь обговорили з вихователями, на які запитання я відповідатиму і як саме проходитиме розмова. Усе було організовано дуже делікатно, без травматичних деталей. Але таке знайомство важливе. Діти мають змалку розуміти, що люди з протезами — це звичайна частина суспільства.Тому що війна в країні. Поранених на протезах стає з кожним днем більше і більше. І навіть коли це закінчиться, це ще довгі роки. Це наші реалії.Це наші нові реалії. І що раніше суспільство навчиться сприймати ветеранів спокійно та без упереджень, то легше буде і ветеранам, і всім нам.Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.

У новому випуску «Єстетів» літературознавці Ростислав Семків і Богдана Романцова разом з художницею, поеткою Оленою Павловою за ромовим чаюванням з гостем – мовознавцем Рустамом Гаджієвим – говорять про світ мов, що зникають.

Андрій Добровольський «Кум» — ветеран російсько-української війни з 2014 року. Служив у батальйоні (полку) «Дніпро–1», під час виходу з Іловайська отримав перше поранення хребта, яке тимчасово забрало у нього можливість ходити. Після тривалого курсу лікування в Україні та Литві та багатьох операцій знову став на ноги та продовжив службу у відділі кадрового забезпечення рідного підрозділу. Нині, попри інвалідність, недостатню функціональність правої ноги й сильні болі у хребті, Андрій водить автомобіль, має потужну мотивацію жити далі та мрію — побачити, як держава-агресор згорить на попіл.
У лютому 2022 році він отримав ще один шанс повернутися до бойових завдань. На жаль, водномить плани на життя змінилися. Андрій підірвався на розтяжці й залишився без лівої стопи, а невдовзі йому поставили протез.

Про бойовий шлях, мотивацію, наміри щодо майбутнього та гідне ставлення до ветеранів ми говорили з Андрієм упродовж двох годин. Могли б і довше, але біль у спині не дозволяє Андрієві довго сидіти.

— Розкажи, будь ласка, про свій бойовий шлях з 2014 року. Коли він почався для тебе як добровольця та коли ти відчув точку неповернення до минулого цивільного життя?
— Усе почалося 13 червня 2014 року. 12 травня я був зарахований тоді ще міліціонером у батальйон «Дніпро–1». Потім недовге навчання, чергування на позачергових виборах президента України. І далі — аеропорт Маріуполя, де ми готувалися до знешкодження сепаратистів і їхніх осередків. Уперше я відчув, що таке справжні постріли, та почув кулемет «Утьос» у районі Грецької вулиці. Так і почався мій бойовий шлях.
А от справжній бойовий досвід я отримав в Іловайську, куди нас відправили в серпні 2014-го. Перша точка неповернення — 18 серпня, коли ми втратили побратимів, Романа Харченка й Сергія Тафійчука.
Підходили до Іловайська на чолі з нашим командиром В’ячеславом Печененком, розділившись по два боки — ліворуч та праворуч, за танком. Танк працював по бетонних блоках, але пробити не зміг, і ми вирішили піти в обхід. Підійшли до околиці міста, до залізничного депо, й почався мінометний обстріл. Старший групи Сергій Олещенко дав команду заходити у приміщення, але дуже щільний вогонь не дав це зробити. Романа витягли, а Сергія Тафійчука не змогли відразу. Було понад десять поранених, навколо кров, бруд, пил.
Було страшно, і тоді ми ще не знали, що це лише початок. Деякі з нас брали участь в бойових діях у секторі М, але такого пекла, як в Іловайську, ще не бачили.
Наступного ранку комбат Юрій Береза спитав, хто йде далі, а хто залишається. Поранених на Дніпро відправили. Потім ми почали заходити з боку села Виноградове з батальйонами «Шахтарськ» та «Азов». Батальйон «Донбас» заходив із західної частини міста. Ми не знали, де закріпитися, бо зранку знову почали крити мінометами. І вже 20 серпня ми та ще кілька десятків людей з різних батальйонів закріпилися в дитячому садочку. Охороняли периметр і ходили в наряди.
24 серпня ми зрозуміли, що ворог навколо все перекопав: підходи, виходи. Тоді закралась підозра, що якось ми надто швидко й легко зайшли у місто. Нам повідомили, що росіяни заходять на українську територію. Поранених більшало, нам треба було відступати до школи. Одні кричали, що треба триматися, інші — відходити. Школу вже почали обстрілювати. А 26 серпня загинули Антон Хорольський та Вася Савченко, і знову було багато поранених… В цей же день отримав поранення Андрій Савчук, який помер 31 серпня в лікарні.

Усі були дуже заморені, запаси їжі та води скінчилися, реальність здавалася викривленою. Ми не знали, де ночувати й що їсти, БК закінчувалися. Залишатися в місті вже не було сенсу: або виходити, або всім загинути…
— Як ви виходили та що сталося з тобою під час Іловайського коридору?
— 28 серпня ввечері командири ухвалили рішення — і росіяни пообіцяли безперешкодний вихід. У нас майже нічого не залишалося: ані техніки, ані БК, усі автобуси були побиті. Воду шукали в колодязях. А потім висунулися на пожежну частину, в бік Старобешевого. Чомусь згадую козлика, який прибіг до нас і хотів гратися, ліз мордочкою в руки. А о 5 ранку ми вже вишикувалися і рушили на Многопілля, де формувалася вся колона. Проклали маршрути, а згодом дізналися про домовленості й узгодження коридорів для виходу. Ніби стало легше. Знайшли закинутий кіоск, у якому була мінеральна вода та лимонад. Нарешті попили. І вирушили полями. Але зовсім скоро почався обстріл.
Наша машина їхала в середині колони. По раціях почали передавати про поранених. Коли по нашому бусику зацокотіли кулі, стало очевидно — треба відбиватися тим, що є. Трошки патронів, трошки ВОГів, шість пострілів з РПГ. Нас накривали гарматами, мінометами та кулеметами.
Бусик уже був з пробитими колесами та їхав на самих дисках полями соняшників і кукурудзи. Ми кинули машину й узяли найцінніше. Пішли пішки понад посадкою вперед, побачили дві МТЛБ, заскочили. Я сидів спиною до напрямку руху. В якийсь момент почув, як дзвенить броня. А потім вимкнулося світло… я згас. Це сталося десь о 9:30 ранку, а прийшов до тями я о першій годині дня.

Валявся в полі, а коли в очах розвиднілося, почав оглядатися врізнобіч. Побачив хлопця. Йому був 21 рік. Ми спілкувалися з ним довго. Я лежав, і він лежав. Тільки я був поранений, відчував, що десь в районі хребта, бачив трошки крові, а він просто залишився тут у полі — напевне, випав з транспорту. Каже мені: «Я вже тут третю годину лежу… треба щось робити, бо все тіло затекло». Лежав він, бо з окопів по нас періодично пострілювали. Він усе мене питав, як правильно зробити: тікати чи залишатися, чи здаватися… Це абсолютно нормальні питання були. Я порадив йому дочекатися темряви, щоб менше було помітно. Він не послухав, піднявся та й пішов назустріч окопам з піднятими руками. Виїхав танк у 500 метрах від нього, гепнув один раз — і на місці, де я ще бачив хлопця, залишилася купа пилу… Під*ри завжди були без принципів…
Набравшись сил, я вирішив повзти полем. Допомагав собі руками, бо ноги так і не відчував. Доповз до приватного сектору і почав просуватися городами. Шок минув, і біль почав пронизувати тіло. Важко було. Від болю почав кричати, відключився. Але вночі до мене приходили наші хлопці, які ховалися по будинках. Періодично питали, як почуваюся. Просили, щоб чекав, обіцяли витягти.
Дочекався я ранку, виповз на дорогу і почав кричати — напевне, і з відчаю, і від болю. Вийшов якийсь дід і затяг мене назад, закидав коробками й сказав: «Тут їздить ваш командир, почекай, скоро заберуть». Це була команда Всеволода з несправжнього «Червоного хреста». Вони мене забрали й привезли у місце перебування поранених. Нас накрили брезентом від спеки. А у єдиного медика, що там був, в аптечці не залишилося нічого, крім пляшки коньяку. Він мочив ватку у коньяк і змочував губи нам. А ми всмоктували, ставало ніби легше. Загалом цей Всеволод із «Червоного хреста» зібрав та вивіз 87 поранених.
— Що тебе мотивувало вижити в тих нелюдських обставинах, які думки були в голові?
У мене була злість і невпинна жага помсти. Я хотів вижити та побачити, як згорить Росія…
— Мудрі люди кажуть, що треба думати не на один день, а на століття вперед. А ще я виріс у родині, яка ненавиділа Росію: мої батьки, дідусь, дядько Сергій, навіть викладачка української мови у школі. Мій дід був у німецькому концтаборі, а коли звільнили, його відправили у «Ястребки» при підрозділі «Смерш». І коли він дізнався, що збираються знищити жителів одного з сіл на Тернопільщині (він теж був звідти родом), то зміг попередити про це, й люди втекли. А сам пізніше втік на Кубань, а звідти на Донбас, де біля Слов’янська народилася моя мама. Дідусь змінив ім’я і прізвище й почав жити нове життя.
— Як і коли почалося твоє лікування та відновлення після першого поранення, з якими викликами ти стикався?
— Тоді для мене все було ніби в тумані. Пам’ятаю гелікоптери й те, як, приземлившись у Дніпрі, я нарешті видихнув. Наш борт під час евакуації тричі сідав через загрозу ворожого обстрілу. Було дуже холодно, і дорогою мене хтось зігрівав своїм тілом. Коли побачив у вікно аеропорт, зрозумів: найгірше позаду.

Я написав мамі й дружині, що живий і перебуваю в лікарні Мечникова. Усі ці дні вони не знали, що зі мною.
Потім почалися операції — перша, друга. Нам усім дуже пощастило, що дружня Литва почала приймати поранених українців на лікування. Це був дуже зворушливий і водночас потужний жест підтримки. Нас везли швидкими, а потім у військовому літаку підвісили в спеціальних гамаках. Я летів із великою надією та вірою, що станеться диво, і я знову зможу ходити.
Під час першої операції мені витягли уламок із хребтового каналу. Під час другої — очистили пошкоджені тканини. Ще три операції зробили вже в Литві. Визначальною стала четверта, яку проводив хірург і професор Владислав Кєда: тоді виявили некроз. Лікарі сказали, що навіть без пластин за умови помірних, але регулярних навантажень я зможу відновлюватися і ходити.
Згодом в Україні мені встановили мікростимулятор. Лікарі вірили, що стимуляція допоможе відновити нервові зв’язки. Доти в мене не працювала ліва ступня: під час ходьби я просто за інерцією підкидав її вперед і шльопав нею об землю, адже від коліна вниз м’язи майже не функціонували.
Вперше я відчув себе відносно вільним, коли повертався до Дніпра. Я вже міг самостійно пересуватися на милицях. Але з’явився інший страх — сходи. Я боявся впасти. Згодом почав звертати увагу й на українські пандуси. Дивився на них і не розумів, як ними взагалі користуватися людині з інвалідністю. У Литві з цим було значно простіше. У нас же часто пандуси ледь не вертикальні, тобто занадто круті…
Через постійний прийом знеболювальних біль то відступає, то знову повертається. У такі моменти пересуватися стає значно важче. Нерв пошкоджений, тому сигнали до мозку надходять неправильно.
У 2019 році я проходив обстеження в Інституті нейрохірургії імені Ромоданова. Там мені запропонували зробити надсічення нерва, але без жодних гарантій. Я відмовився. Для мене краще ходити на власних ногах із болем, ніж жити без болю, але втратити можливість ходити.
— Як відбувалося твоє повернення до звичного життя в Дніпрі? Яким було ставлення людей до тебе?
— Після повернення я ще певний час проходив реабілітацію в санаторії «Солоний Лиман». Там не дуже розуміли, як працювати з такими пораненнями, як у мене. Навіть на процедури часто не відпускали самого, бо боялися, що стан погіршиться. Мені такий підхід не подобався.
Водночас я розумів: поки суспільство звикатиме до нас, моє головне завдання — максимально відновитися фізично. Бо всі ми, як би нас не називали — «зайчиками», «котиками» чи ще якось, — хочемо після війни залишатися повноцінними людьми.
Разом із побратимом я почав брати участь у спортивних змаганнях для ветеранів: виступав у Лізі АТО, згодом — в Іnvісtus Gаmеs. Це теж стало частиною повернення до життя.

Траплялися й неприємні ситуації. Одного разу я йшов додому, а якісь напідпитку чоловіки почали насміхатися з моєї ходи. Але мене це особливо не зачепило.
Найважче для мене й досі — проблеми з транспортом. Коли ламається автомобіль, доводиться пішки підійматися вгору або чекати маршрутку. Для людини з важким пораненням пересування громадським транспортом — це пекло.
Згодом я повернувся до свого підрозділу. Там служили люди, які також пройшли через Іловайськ. Ставлення було дуже людяним: без зайвого жалю чи співчуття, але з повагою та розумінням. Спочатку я працював за фахом, пізніше перейшов до канцелярії. Звісно, хотілося більшого, але найважливішим було інше — залишатися поруч із побратимами, а не просто сидіти вдома й відпочивати.
— Як ти зустрів 24 лютого і які настрої та очікування були у підрозділі?
— Ми були готові, бо командування попередило про можливе вторгнення. Казали діставати зі схронів форму й спорядження. Було зрозуміло: 150 тисяч російських військових біля наших кордонів просто так не стоятимуть. Ми навіть жартували, що доведеться викупити все спорядження з магазинів на кшталт «Мілітариста».
Уже 25 лютого 2022 року наш комбат Юрій Береза передав мій номер телефону Арсенові Авакову, а потім він розійшовся мережею. Відтоді моє особисте життя фактично закінчилося — я жив із телефоном у руках.
Я хотів на передову, але мене не брали. У підрозділі було понад 100 ветеранів зі старої гвардії. Згодом полк перевели з поліції до Національної гвардії України. Загалом зібрали понад 700 людей.
6 травня 2022 року я поїхав у відрядження. Формально мене оформили гранатометником першого взводу. Коли прибув до частини, мене дратувало надто обережне ставлення. На бойові виходи не відпускали, але роботи вистачало.
Я займався документообігом, працював водієм, вів документацію щодо бойових дій, возив саперів. Якось навіть випадково натрапив на ворожий схрон із РПГ та боєприпасами. Усе це завантажив і привіз на базу.
— Де і як отримав друге поранення?
— Нам потрібно було прокласти маршрут до одного із сіл поблизу Слов’янська, щоб можна було витягнути танк і МТ-ЛБ. Ми прибули на місце, висадили саперів, а самі рушили далі вже перевіреною та розмінованою дорогою.
Раптом нас зупинили схвильовані місцеві жителі. Сказали, що в полі лежать наші військові, і їх потрібно забрати. Я вийшов із машини й пішов уперед. Переступив через повалене дерево й у ту ж мить відчув сильний удар у ногу, ніби мене вдарили кувалдою. Відразу впав на спину.
Почав кликати побратима, який залишився біля машини з іншого боку посадки. Він почув вибух, але не одразу зрозумів, що сталося саме зі мною. Коли підповз ближче, стало зрозуміло: лівої стопи фактично не було. Побратим дотягнув мене до машини. І тут виявилася ще одна проблема — він не вмів керувати автомобілем. Тож я сам вів її, а він лише водичку давав мені й сигарети підкурював.
Мені було особливо прикро, бо я тільки-но навчився працювати з ПТУР. Нас навчали хлопці з 15-ї бригади. Ніхто з наших не хотів, а я виявив ініціативу — і в мене вийшло. Я навіть думав піти в роту вогневої підтримки, хотів займатися кориснішою справою, ніж возити саперів.
Потім мене доправили до Дніпра. У мене ще залишалася частина п’ятки, але завідувач травматології поставив питання: або ми пів року рятуємо стопу, або робимо ампутацію й готуємося до впевненого життя з протезом. Я згадав побратима, який досі стрибає на п’яті. І погодився на реампутацію. Після цього швидко почав процес протезування і відновлення.
— Як відчувалося ставлення оточення до твого стану вже після другого поранення? Хто підтримував і допомагав?
— Лікарі вже натренувалися на поранених за два роки повномасштабного вторгнення — зайвих емоцій менше. Усе відбувалося спокійно, професійно й майже автоматично. Через величезну кількість поранених лікарям набагато складніше приділяти кожному стільки уваги чи турботи, як у 2014 році.
Найбільшу людську підтримку я відчував від волонтерів. Їх стало значно більше, і вони справді багато опікуються пораненими. Пам’ятаю, як одного разу перебував у відділенні ментального відновлення в лікарні, і волонтери несподівано пригостили нас варениками.
Що ж до соціального захисту, то тут залишається чимало проблем. Насамперед бракує фахівців із супроводу ветеранів — людей, які могли б допомагати пораненим військовим орієнтуватися в системі та розв’язувати численні бюрократичні питання.
— Як ти відчуваєш зараз інклюзивність у нашому суспільстві? Це насамперед про безбар’єрний простір чи про гідне ставлення до людей із військовим досвідом? Як, на твою думку, держава має підтримувати ветеранів?
— Я розумію інклюзивність як довготривалий спільний процес адаптації ветеранів до цивільного життя, у якому однаково важливу роль відіграють держава, громади, бізнес, громадські організації та суспільство загалом.

Особисто для мене важливо почуватися потрібним. Зараз я розглядаю можливості працювати в громадських організаціях, фондах чи бізнес-структурах, де міг би використовувати свій досвід і допомагати військовим. Надсилаю резюме, вже мав кілька співбесід і сподіваюся найближчим часом розпочати нову роботу. У цьому мені допомагає Suреrhumаns.
Ветерани почуватимуться повноцінними учасниками суспільного життя, коли повага до військових і пам’ять про полеглих стануть природною частиною виховання дітей. Ідеться про здоровий патріотизм: знання історії, розуміння ключових подій нашої боротьби за незалежність і усвідомлення, що свою землю, державу та цінності потрібно захищати. Говорити рідною мовою — це правильно. Адже ця війна точиться не за владу чи політиків, а за право на життя.
Що ж до державної підтримки, то вона має полягати не лише в одноразових виплатах, пенсіях чи урочистих заходах. Держава повинна створювати можливості для самореалізації ветеранів. Наприклад, якщо в Дніпрі існує «Університет третього віку», то чому б не створити умовний «Інститут ветеранів України» — простір для навчання, розвитку, обміну досвідом і громадської активності? Я б із задоволенням долучився до такої ініціативи.
Також потребують доопрацювання закони, які допомагали б ветеранам працевлаштовуватися та розвивати власну справу, зокрема через податкові стимули. Ми віддали й продовжуємо віддавати багато сил, часу та здоров’я. Війна не минає безслідно ні для кого.
Наступний крок у розвитку інклюзивного суспільства — не лише зручні пандуси чи доступні вбиральні. Це розуміння, що ветерани є повноцінними громадянами зі своїми знаннями, досвідом і потенціалом.
— Що допомогло тобі пройти цей важкий шлях після двох поранень і зберегти позитивний погляд на життя?
Моє життєве кредо — гнати від себе погані думки.
— Дуже допомагає гумор. Іще одне моє захоплення — порпатися у своєму садочку, бути поруч із природою, дихати повітрям, дивитися на дерева та небо.
Також займаюся спортом, наскільки можливо. Щодня обов’язково роблю гімнастику. Планую вчитися греблі, вже домовилися про початок занять. Для відновлення спини будь-яка фізична активність дуже корисна.
Мабуть, найголовніше — ніколи не зупинятися, якими б складними не були обставини. Є хороша цитата Карла Юнґа, яку я добре пам’ятаю: «Я — не те, що зі мною сталося, а те, ким я обираю бути». Тому мій вибір — рухатися вперед, бо минулого не можна змінити.


Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.

Лабораторія наземних роботизованих комплексів (НРК) — це місце, де лагодять та запускають коліщатка оборони як у прямому, так і в переносному значенні. У прямому — бо жоден дрон чи НРК, що надходить до бригади, не готовий до польової роботи без попередніх доопрацювань. Не кажучи вже про те, що майже з кожної місії роботи повертаються пошкодженими та потребують ремонту. В переносному — бо саме ці технології зараз грають провідну скрипку у ході бойових дій. Вони надають підтримку піхоті, забезпечують логістику, евакуйовують поранених, працюють як камікадзе, розбираючи цілі будівлі, здійснюють розвідку і коригування тощо. Але жоден дрон і жодна НРК не працює без людини.Тиждень побував у лабораторії НРК 14 ОМБр імені князя Романа Великого, поспілкувався з майстрами про їхній досвід та роль технологій у сучасній війні. Перший квест на шляху до лабораторії — дістатися до неї. Обстріли Харківщини тривають без упину, і через роботу РЕБ збивається навігація.

Банка гречки як запобіжник вогню

У майстерні вирує робота: паяють, варять, збирають і розбирають деталі. Один із військових саме підсвічує собі ліхтариком, аби краще розгледіти деталі. Богдан із позивним «Самурай» пояснює свої дії:«Банально згоріла зарядка для НРК. І, виявилось, згорів ще запобіжник. Але ці всі зарядки китайські, вони на один раз робляться. Зараз будемо щось думати, як би подати живлення через запобіжник, але не такий».Він просить не знімкувати його: мовляв, за роки служби завдав достатньо прикрощів противнику. Хлопці телефонують побратимам, які зараз у Харкові, просять подивитися на базарі зарядки.Лабораторія дронів розташована на віддалі від лінії бойового зіткнення. Однак усі, хто працюють тут, свого часу пройшли бої. Більшість була у піхоті, однак через поранення та стан здоров’я більше не може воювати в окопах.Надворі стосом складені пробиті колеса від логістичного наземного дрона. Військові пояснюють: заміна необхідна після кожного виїзду, іноді ще й «запаску» додають до вантажу, аби на позиціях, куди НРК доставляє вантаж, це могли замінити.НРК DОDGЕR може доставляти 250, а то і 350 кг вантажу. Доправляють усе необхідне: дрони, боєкомплект, продукти, пальне, генератори… Від ваги вантажу залежить швидкість і маневровість, тож доводиться шукати баланс. Платформа обладнана камерами попереду і ззаду. Одне з доопрацювань «Доджика» — так лагідно називають комплекс — металева сітка, наварена зверху, що слугує захистом від FРV. Варив її Сергій, майстер на всі руки. Він пояснює:«Захист весь час на FРV спрацьовує. Тобто його постійно, постійно намагаються вразити. Є такі, що й міни витримують. Їх підкидає, перевертає, але вони дальше їдуть. Колеса пробили, поміняли — і далі…»Цей «Доджик» новий і тільки готується до роботи. Однак хлопці показують відео з роботою його «родича». На його рахунку чимало успішних місій. Під час однієї з доставок НРК пережив атаку трьох ворожих FРV. Бійці першого батальйону підняли «Мавік», який коригував платформу згори, допомагаючи їй тікати і ховатися в кущах від ворожих дронів. Один FРV трохи зачепив «Доджика», і той почав горіти. Однак перешкодою для вогню стала… банка консервованої гречки з м’ясом. Так із мінімальними втратами платформа доставила вантаж на позицію і повернулась назад.

Логістика вирішує

Сергій мобілізувався у 2022 році, на початку повномасштабного вторгнення, але в омріяну 14 ОМБр не потрапив:«Бо мене відправили зразу 25-го числа. Нас забрали з усіх навчальних центрів. Я був інструктором, з самих перших днів. Був скрізь на всіх позиціях по Україні. Людей перших виставляли…»Перше своє поранення Сергій отримав під Миколаєвом, друге — в Бахмуті, внаслідок удару ракетою. Після цього був списаний, але довго всидіти вдома не зміг:«А тепер сам знов прийшов. Бо треба працювати. Допомагати».Сергій — технік. Скромно зізнається, що за дипломом, отриманим в технікумі ще у 1980-х, має 24 професії. Та ще й заочно закінчив сільськогосподарський інститут у Харкові. До мобілізації мав свій бізнес. Тож з усіма своїми навичками та досвідом він тут незмінний.Його побратим із позивним «Історик» — молодший. Перш ніж прийти до війська, був студентом:«Моя основна задача — це робота з електронікою, електрикою в НРК. Так само моделювання, наприклад, є багато компонентів, коли ми перероблюємо, потрібні ті самі корпуси, якісь тримачки, різні засоби. Я зразу можу змоделювати цю коробочку чи інший необхідний компонент і роздрукувати зразу на 3Д-принтері».Наприклад, на НРК-камікадзе він переробляє радіокерування, яке віджило своє. «Історик» пояснює:«Час іде, технології змінюються і то, що було актуально, напевно, до 2024-го року, зараз вже взагалі не актуально. Тобто на радіокеруванні добратися до позиції ворога просто неможливо. А це в нас старий варіант, який був закуплений ще у 2024-му».Ще один-камікадзе RАТЕL-S переробили на логістичний, маленький і компактний. Він дозволяє піхоті, яка заходить на позиції, не нести вантажі на плечах, а керувати пультом, що діє на відстані до 100 метрів. Таким чином зберігається мобільність.Хлопці діляться спостереженнями: всі НРК, що використовуються наразі у війську, — українського виробництва. Подібні комплекси виготовляють і в США, однак різниця в ціні десятикратна при абсолютно ідентичних характеристиках.Деякі з майстрів стали майстрами вже безпосередньо в лабораторії, опанувавши мистецтво зварювання та інші лайфхаки.Хлопці показують НРК-камікадзе. У спеціальну комірку закладається протитанкова міна. «Самурай» пояснює: такі платформи є «ювелірним» інструментом і використовуються у рідкісних випадках:«Наприклад, середньостатистична FРV-шка може нести 2–3 кг вибухівки, “Вампір” — близько 15-ти. Цей дрон мінімум 40 кг може нести. Тобто краще працювати дронами, і тільки коли треба будівлю розкласти, щось типу того, тоді використовують це».На його переконання, наземні дрони-камікадзе загалом мало впливають на перебіг бойових дій, натомість вирішальну роль відіграють саме логістичні платформи. Адже найбільші ризики для життя — саме пересування між позиціями через загрозу FРV:«Якраз логістичні дрони дуже сильно змінили поле бою в плані доставки логістики без ризику для життя людей».

Гнучкість і розмаїття як суперсила

Щоб вигравати гонитву технологій, якими ведеться війна, потрібно бути на крок попереду ворога. Однак чи вдається це українським захисникам, визначити важко. Однозначною перевагою українських військових є безпосередній і оперативний контакт із виробниками.«Є якісь поломки, проблеми — ми зразу спілкуємося, і це вирішується в наступних генераціях або, можливо, навіть у тих варіантах, що ми маємо, — говорить Богдан. — А в росіян, у них більше: поставили на конвеєр якийсь дрон, відносно простий, і вони клепають просто десятками тисяч, ми не можемо так. А в нас море різних компаній. І кожен знаходить своє. Один дрон потрапляє до одної бригади, він їй подобається, потрапляє до другої, ті кажуть: “Не подобається, воно не їде”, — і так далі. Кожен знаходить своє і з тим працює. Тому важко сказати, чи ми на крок попереду. Все-таки наша логістика на порядок краща, мені здається, саме в плані НРК, ніж російська».Хлопці визнають: технології розвиваються шаленими темпами і міняють хід війни. Припускають — імовірно, за рік люди взагалі перестануть виходити на поле бою з укриттів. Але для того, щоб зайняти або ж утримати територію, на ній мають бути люди.Швидкість виконання задачі тут залежить від наявності необхідних засобів. Якщо все потрібне під рукою, запит військових задовольняється в режимі «тут-і-зараз». Але часто справа впирається у брак запчастин, які доводиться закуповувати в кращому разі в Харкові, в гіршому ж — замовляти за кордоном. Часом доводиться докуповувати ще й інструмент: пилки, болгарки, електроди.

Підтримка як місія

«Цей світ змінюють мрійники», — переконані хлопці. І це справді так. У цьому просторі бачиш на власні очі, як фантастичні фільми стають реальністю.Командир роти безпілотних наземних систем ВеlFut 14 ОМБр Микола також потрапив сюди, пройшовши піхоту. Він показує ще одну платформу з туреллю під кулемет «Браунінг»:«Калібр усім відомий. Плюс у нього ящик 650 патронів, дистанційно ним можна керувати хоч з Іспанії й стріляти з боксу. Ці дрони використовуються на подавлення вогню противника. Є бригади, які вже успішно штурмують дронами. Просто залітають два таких з браунінгами дрона і розносять позиції. Ми поки вчимося. Ну, результат — це 12,7. Воно розносить все, що хочеш. Чи це буде танк їхати, чи “мотолига” — воно його рознесе. Танк просто пошкодить. “Мотолигу” розрешетить просто як друшляк. Ті самі “бехи” там чи ще щось».Щобільше, вже існують танки і МТЛБ на радіокеруванні. Проте хлопці припускають: вони не дуже ефективні, адже є великою ціллю. На відміну від НРК із кулеметом, який можна легко сховати в «зеленці».«По самих дронах, що ми модернізуємо в майстерні, я думаю, це дурниці, це не основне, — говорить командир. — А саме основне — це якраз співпраця, коли дрони заїжджають туди, де кілзона. По факту, оця рота, вона не потрібна як для себе. Вона потрібна для забезпечення інших підрозділів. В мене немає піхоти, яка стоїть на нулю, і мені її треба забезпечити. Але вона є в першому, в другому, в третьому підрозділі мотопіхотному. І от саме для них ми й маємо працювати. Ця рота іде як підтримка. Можливо, в подальшому ми почнемо розвивати штурмові дрони-камікадзе, тоді ми почнемо вже штурмувати. Такі плани є. Але зараз ми в основному працюємо як підтримка. Підтримка тих самих пілотів “Мавіків”, “Аутелів”, підхоти штурмових підрозділів і все подібне».Про себе командир розповідає неохоче і з підказками побратимів. Повернувся з-за кордону, аби долучитися до війська на початку повномасштабного вторгнення. Як і решта у підрозділі, пройшов піхоту.«По факту, ми ці всі дрони модернізуємо самі, — показує він на своє “господарство”. — Інженера, сварщики, технарі — у нас тут люди є. Це ті самі люди, які пройшли той самий бойовий шлях, як і всі. Наприклад, технар у мене зі снайперів. Сварщик побував у піхоті, один і другий. Зараз у бригаді більшість офіцерів, які пройшли так само шлях з окопів. Так само з пі*арами десь пи*дячились. По кілька місяців на позиціях сиділи. Це нормально. Дуже багато солдатів, сержантів, які за станом здоровʼя не можуть воювати. В мене, наприклад, півтори ноги, в когось ребер не хватає, в когось руки. Хлопці також хочуть воювати, й вони, в принципі, також повертаються в армію і роблять важливу роботу».Він показує на стегно — там стоїть штифт, а вся система рухова замінена.«Чим дальше, тим краще, — так він прогнозує розвиток галузі. — Ми так само не мали надії на дрони. Візьміть 2022–2023 рік. Піхота, штурмовики пи*дячаться. 2024 рік — з’являються дрони, війна помінялася. 2025 рік — з’являється більше дронів, війна знову помінялася. В 2026-му ми почали використовувати нормально НРК, війна знову міняється. Ми не дивимось тільки на свою бригаду. Ми також аналізуємо, як працюють інші, вчимося».Якщо раніше росіяни мали успіх завдяки проникненню на територію малими групами, то тепер дрони унеможливлюють таке пересування. Тож у поточному році їхнє просування стало мінімальним від початку повномасштабного вторгнення. Дрони не забезпечують перемоги, однак блокують можливість подальшої експансії.Хлопці пропонують проїхатися по каву до сусіднього села. Вантажимось у пікап і вирушаємо. Традиційні кава і перекур біля сільмагу. Відповідати на запитання про плани чи мрії після війни уникають. Для них це абстракція, адже всі вони вже мали шанс повернутися до цивільного життя, а зрештою повернулись сюди:«ОТУ “Дубай” відкриють, то поїду туди… — сумно віджартовується Микола. — Війни з Росією закінчуються? Про що ви говорите? Ні одна не закінчилась. Війни ставляться на паузу, але не закінчуються. Так само буде з цією, поки є цей “сусід”».І додає: «Процентів 90 що я не попаду в це цивільне життя».

Українська еміграція до Китаю та Японії після поразки Української Народної Республіки залишається однією з найменш досліджених. В інтерв’ю Тижню Ольга Хоменко, історикиня і сходознавиця, докторка філософії, дослідниця Оксфордськоі школи глобальних регіональних досліджень розповідає про українську діаспору в Маньчжурії та Японії, діяльність Івана Світа, розвиток українського життя в Харбіні, зв’язки між еміграційними центрами в Азії, Європі та Північній Америці.

— Пані Ольго, з чого почалися Ваші дослідження української еміграції до Китаю та Японії після падіння УНР?
— Я закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, де одночасно вивчала україністику та японістику. Після завершення навчання працювала дипломатом у культурному відділі Посольства України в Японії. Водночас мене приваблювала наукова робота. Отримавши стипендію Міністерства освіти Японії, вступила до Токійського університету. Там японською мовою захистила магістерську та докторську дисертації, здобувши відповідно ступені магістра і доктора філософії. Потім ще певний час працювала в Японії. Загалом я прожила там близько чотирнадцяти років.
На той час про Україну в Японії знали небагато. Пересічні японці розуміли, що Україна була частиною колишнього СРСР, але нерідко називали нас росіянами або «радянськими людьми». Знання про Україну здебільшого надходили через російську мову та русистику. Навіть у 2000-х роках, уже розрізняючи українців і росіян, багато хто все ще мало знав про нашу історію та культуру.
Тоді мені спала на думку ідея дати японським читачам можливість самостійно відкрити для себе Україну через літературу. У 2005 році ми разом із колегою, відомою японською перекладачкою Фуджії Ецуко, видали в Токіо антологію сучасної української літератури японською мовою.
Видання Ольги Хоменко, присвячені Україні та Японії.
Крім того, я долучалася до створення телепередач про Україну для японського телебачення та багато писала про нашу країну. У 2014 році та на початку 2022-го, ще до повномасштабного вторгнення, в Японії вийшли мої книжки «З України з любов’ю» та «Українці, які здолали кордони». Через історії відомих і маловідомих особистостей я намагалася розповісти японському читачеві про українську історію та досвід.
Популяризацією України в Японії я займалася багато років. Водночас мене дедалі більше цікавило питання: а що було до нас? Чи існувала українська присутність у Східній Азії раніше?
Свого часу мій перший науковий керівник в аспірантурі Токійського університету, професор Кадзуо Накаї, подарував мені ксерокопію книжки Івана Світа «Історія українсько-японських взаємин», виданої 1972 року у США. Пам’ятаю свою реакцію: «Боже, що це? Я нічого про це не знаю. Виявляється, в Азії існувала українська діаспора!» Саме тоді я почала збирати матеріали й поступово занурюватися в тему.
На жаль, про українську діаспору в Азії й досі знають дуже мало, навіть серед україністів. Китай і Японія тривалий час залишалися майже поза увагою дослідників української діаспори, хоча такі науковці, як Андрій Попок і В’ячеслав Чорномаз, уже понад два десятиліття намагаються виправити цю ситуацію. Японський дослідник Йошіхіко Окабе також багато робить для дослідження теми. Я теж, працюючи в Оксфордському університеті, намаюсь більше писати і говорити про неї.
— Наскільки чисельною була українська еміграція до Китаю та Японії у 1920–1930-х роках? Чи йдеться переважно про політичних біженців?
— У самій Японії українська громада була відносно невеликою. Натомість у Північно-Східній Азії, передусім Манджурії та на Далекому Сході, українців було дуже багато. За різними оцінками, напередодні революційних подій там проживало від 800 тисяч до мільйона вихідців з українських земель.
Корені цього явища сягають другої половини ХІХ століття. Після скасування кріпацтва багато українських селян були незадоволені розмірами земельних наділів, які отримали. Водночас Російська імперія саме розширила свої володіння на Далекому Сході, прагнула заселити нові території лояльним людьми й активно рекламувала переселення серед жителів південних губерній імперії – українців. Переселенцям пропонували ділянки, які були вдесятеро, а іноді й у кількадесят разів більшими за ті, що вони могли отримати вдома. Єдиною умовою було переселення цілими родинами.
У результаті від 1870-х років і до революції 1917-го на Далекому Сході сформувалися великі українські поселення. Японські джерела того часу також фіксують значну частку українського населення в регіоні. Ці громади були економічно успішними, створювали власні господарства, стали організовувати українські хори та театри й поступово саме там, поруч з іншими – росіянами, бурятами, корейцями, китайцями та іншими народностями –  почали усвідомлювати себе окремою національною спільнотою.
Після проголошення Української Народної Республіки цей процес набув політичного характеру. Між 1917 та 1918 роками на Далекому Сході відбулося чотири Українські далекосхідні з’їзди, учасники яких розглядали можливість долучитися до українського державного проєкту. Після останнього з’їзду були оприлюднені проєкт конституції українців Далекого Сходу та декларація до народів світу. Тобто йшлося не лише про культурне життя, а й про цілком серйозне політичне бачення майбутнього.
Ситуація кардинально змінилася після встановлення радянської влади на Далекому Сході. Коли в жовтні 1922 року туди увійшла Червона армія, то напередодні значна частина українських громадських і політичних діячів змушена була залишити регіон. Багато хто переїхав до Харбіна, у 500 кілометрах звідти. Це місто, де вже жило багато українців і навіть із 1906 року існував український клуб, стало одним із головних центрів українського життя в регіоні.
Харбін був особливим містом. Його заснували для обслуговування Китайсько-Східної залізниці, у будівництві та управлінні якою брало участь чимало вихідців з України. Серед них був, зокрема її керівник, генерал Дмитро Хорват, уродженець Полтавщини. Уже на початку ХХ століття в Харбіні діяли українські громадські організації, клуби, культурні осередки, а згодом — Українська Манджурська Окружна Рада та консульство Української Народної Республіки.
Водночас Харбін був надзвичайно космополітичним містом, де співіснували десятки національних і релігійних громад. Саме в такому середовищі багато українців особливо гостро усвідомлювали власну ідентичність, адже бачили поруч інші народи, які також вибудовували свої національні проєкти.
Після встановлення японського контролю над Манджурією у 1932 році українська громада опинилася перед новими викликами. Без власної держави, часто без належних документів, українці були змушені шукати способи зберегти свою культурну та національну самобутність.
Однак треба розуміти, що українську еміграцію в Манджурії міжвоєнного періоду не варто зводити лише до політичних біженців. Її основу становили нащадки економічних переселенців кінця ХІХ століття. Після поразки УНР до них приєдналася й значна група політичних емігрантів та колишніх військових, які надали громадському життю виразного національного та державницького характеру.
— Чи були ці політичні емігранти якось організовані?
— Так, українська політична еміграція в Харбіні була досить добре організованою, хоча й не одностайною. Тут опинилися представники різних політичних течій українського руху: прихильники Української Народної Республіки, гетьманці, ОУНівці та діячі інших напрямів.
Серед помітних постатей був, зокрема, професор Віктор Кулябко-Корецький — колишній міністр пошти і телеграфу в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Прихильників УНР представляв Іван Світ — уродженець Куп’янська, що навчався у Харківському університеті. Переїхавши до Владивостока, він став безпосереднім учасником українського національного руху на Далекому Сході й згодом перетворився на одного з його найважливіших літописців.
Попри ідеологічні розбіжності, українці в Харбіні прагнули зберегти власну національну ідентичність і підтримувати громадське життя. Вони створювали культурні, освітні та громадські організації, видавали пресу, проводили публічні заходи. Саме завдяки таким людям, документам, які вони вивезли, та історіям, які вони розповіли, ми знаємо про українське життя в Манджурії та на Далекому Сході.
Постать Івана Світа займає в цій історії особливе місце. Він був не лише активним учасником подій, а й залишив надзвичайно цінні свідчення про українську присутність у регіоні. Я присвятила йому окрему монографію, яка вийшла у грудні 2021 року і називається «Далекосхідна одіссея Івана Світа». У ній я намагаюсь реконструювати його шлях із України до Китаю, а потім до США. Книга містить окрему частину з інформацією про імена та долі людей, які становили основу тієї громади. І по тим даним видно, що це переважно були вихідці не з Галичини, як у діаспорах Америки та Канади, а з центральної України.
— Якою була «Україна мрій» Івана Світа? Він сподівався на відновлення повноцінного державного суверенітету?
— Безумовно. Іван Світ належав до покоління людей, які пережили українську революцію 1917–1921 років і не сприймали поразку УНР як остаточну. Для нього Україна була не етнографічним поняттям і не культурною автономією в межах чужої держави, а повноцінною незалежною державою. Він вірив, що українське питання рано чи пізно знову постане на міжнародному порядку денному, а тому намагався зберегти політичну пам’ять про український визвольний рух і підтримувати національну свідомість в еміграції.
Одним із головних інструментів цієї роботи стала газета «Манджурський Вістник», яку він видавав у Харбіні впродовж 1932–1937 років. Видання виходило українською та російською мовами, а також мало назви японською й подекуди статті англійською. Газета прагнула об’єднати представників народів, які після розпаду Російської імперії не здобули або втратили державність. Український проєкт на Далекому Сході розглядався як частина ширшого процесу національного самовизначення народів регіону.
Сам Іван Світ був надзвичайно цікавою постаттю. Він народився в Куп’янську на Харківщині в родині православного священника. Рано втратив батька. Навчався в Харківському університеті, одному з головних інтелектуальних центрів тогочасної України, пов’язаному з формуванням модерної української політичної думки. Саме тут формувалися діячі, які згодом стали творцями українського національного руху.
Закінчити університет йому не судилося через Першу світову війну та революцію. У березні 1918 року він вирушив на Далекий Схід, сподіваючись згодом потрапити до Сполучених Штатів. Однак доля розпорядилася інакше. Опинившись у Владивостоці саме в період бурхливого розвитку українського руху, між другим і третім Українськими далекосхідними з’їздами, він долучився до громадського життя і знайшов своє покликання в журналістиці.
Згодом саме Іван Світ стане одним із найважливіших істориків української присутності на Далекому Сході.
— Іван Світ був людиною сформованої української ідентичності?
— Я б навіть сказала, що Іван Світ не став українцем на еміграції — він приїхав на Далекий Схід уже сформованим українцем. Сьогодні часто можна почути, що Куп’янськ чи Харків нібито завжди перебували під визначальним російським впливом. Однак історичні джерела свідчать про значно складнішу реальність. Якщо звернутися до переписів населення Російської імперії, то зокрема побачимо, що в Куп’янську більшість мешканців розмовляла українською. Харківщина була серцем Слобожанщини — одного з ключових регіонів історичної козацької України.
Важливу роль відіграло й середовище, в якому він навчався. Харківський університет був одним із центрів формування модерної української національної думки. Саме тут працювали й навчалися люди, які стояли біля витоків українського політичного руху, зокрема діячі Братства тарасівців. Тож Іван Світ зростав у середовищі, де українська культура та національна ідея були живою частиною інтелектуального життя.
На Далекому Сході ця ідентичність лише зміцнилася. Потрапивши до Владивостока в розпал Української революції та національного піднесення українців, він швидко долучився до громадської діяльності й остаточно утвердився у своїй прихильності до ідей УНР. Показово, що саме тоді він скоротив своє прізвище зі Світланова до Світа. Цей, на перший погляд, формальний крок насправді був символічним жестом самоідентифікації та дистанціювання від російського.
Після переїзду до Харбіна у 1922 році Світ продовжив працювати журналістом. Він співпрацював із газетою «Гунбао», яка виходила російською мовою, де редагував сторінку «Украинская жизнь», про життя української громади в Манджурії. Проте його головною метою було створення повноцінного українського видання.
Парадоксально, але реалізувати цю мрію частково вдалося вже після встановлення японського контролю над Манджурією. Японська адміністрація просувала концепцію співіснування різних народів регіону, хоча офіційно вона стосувалася насамперед японців, китайців, маньчжурів, корейців і монголів. Українці до цього переліку не належали, однак специфіка Харбіна полягала в його надзвичайній багатонаціональності, й Світу вдалося переконати японців, що українцям потрібна газета.
Це було місто, де поруч існували різні національні, політичні та релігійні спільноти. Тут активно діяли українські, грузинські, татарські, польські організації, колишні військові чеського легіону, російські емігрантські об’єднання та багато інших громад. Саме в такому середовищі українці могли підтримувати власне культурне й громадське життя, а Іван Світ отримав можливість реалізувати свої журналістські та суспільні проєкти.
Для нього українська справа ніколи не обмежувалася лише культурною діяльністю. Він мислив категоріями державності й був переконаний, що навіть у вигнанні українці повинні зберігати пам’ять про власну державу та готуватися до моменту, коли питання української незалежності знову постане на порядку денному.
— Ви згадували в одному зі своїх виступів про глобальність українських закордонних мереж, які сформувалися після Першої світової війни, у 1920–1930-х роках. Зокрема про зв’язки між харбінською та паризькою політичною еміграцією.
— Наразі я працюю над цією темою. Насправді мене дедалі більше вражає те, наскільки глобальними були українські мережі вже в міжвоєнний період. Сьогодні ми звикли говорити про глобалізацію в контексті інтернету та сучасних комунікацій. Але українці були частиною світових інформаційних мереж задовго до появи цифрової доби.
Звичайно, тоді не існувало інтернету чи соціальних мереж. Натомість відбувалося інтенсивне листування.
Українські громади в Харбіні підтримували постійні контакти з еміграційними центрами в Парижі, Лондоні, Празі, Варшаві, а також у Північній Америці, передусім у Нью-Йорку. Вони обмінювалися газетами, книжками, ідеями та новинами. Завдяки цим зв’язкам українці в Азії не почувалися ізольованими від загальноукраїнського життя.
Наприклад, «Манджурський Вістник» Івана Світа почав виходити в 1932 році – саме тоді, коли Україна переживала один із найтрагічніших періодів своєї історії. Попри географічну віддаленість від батьківщини, Світ докладав величезних зусиль, щоб отримувати інформацію про події в радянській Україні. Він використовував японські, німецькі та інші іноземні джерела, стежив за міжнародною пресою, аналізував повідомлення радіостанцій. У результаті українці Манджурії часто були поінформовані про події в Україні не гірше, ніж їхні співвітчизники в інших частинах світу. Вони добре знали і про Голодомор.
Пізніше, коли Іван Світ після Другої світової війни опинився у Сполучених Штатах, він став одним із тих, хто розповів західній українській громаді про досвід українців у Китаї та Манджурії. Значною мірою саме завдяки його працям історія далекосхідної еміграції перестала бути локальним сюжетом.
Ми часто уявляємо українську еміграцію як сукупність окремих громад, розкиданих по світу. Насправді ж між ними існували постійні контакти. Українці в Парижі знали про події в Харбіні, а українці в Харбіні стежили за тим, що відбувається в Парижі чи Нью-Йорку. Тобто українська діаспора була глобальною мережею вже сто років тому – просто сьогодні ми лише починаємо повною мірою усвідомлювати масштаб цих зв’язків.
— Ви якось розповідали, що українці, які опинилися в Китаї, підтримували Ольгу Петлюру після вбивства Головного Отамана…
— Так. Це ще один дуже показовий приклад того, наскільки тісно були пов’язані між собою українські громади по всьому світу. Автори та дописувачі «Маньджурського Вістника» підтримували контакти з редакцією паризького «Тризуба» – одного з найважливіших видань української політичної еміграції. Вони регулярно обмінювалися інформацією та передруковували окремі матеріали.
Саме через ці контакти харбінські українці дізнавалися про становище родини Симона Петлюри після його вбивства. В архівах я знайшла свідчення того, що вони намагалися допомагати Ользі Петлюрі цілком практично: надсилали гроші, чай, різні необхідні речі. Для людей, які самі жили в еміграції та нерідко переживали матеріальні труднощі, це був дуже промовистий жест солідарності.
Мене в цій історії особливо вражає те, наскільки вона перегукується із сьогоденням. Ми бачимо ті самі механізми взаємопідтримки, які спостерігаємо серед українських громад від 2022 року. Люди часто навіть не знають одне одного особисто, але відчувають відповідальність за спільну справу й готові допомагати там, де потрібно.
Можливо, це одна з характерних рис українського суспільства. У кризові моменти українці здатні дуже швидко самоорганізовуватися, створювати горизонтальні мережі підтримки й діяти без жорстких ієрархій. Так було і сто років тому, і значною мірою так відбувається сьогодні.
Цю особливість я досліджую у своїй книжці англійською мовою «Ukrаіnіаns Веyоnd Воrdеrs», де через десять біографічних історій розповідаю про український досвід поза межами України. Окрім усіх інших, там є три розділи про людей, які були повязані із Азією – історика та журналіста Івана Світа, дипломата та письменника Степана Левинського та письменниці та мисткині Софії Яблонської. Один із висновків полягає в тому, що українці особливо ефективно гуртуються в періоди великих випробувань. Коли ж загроза відступає, суспільство знову повертається до більш індивідуальних стратегій життя. Але сама здатність до швидкої самоорганізації нікуди не зникає – вона залишається важливою частиною українського історичного досвіду.
— Повертаючись до української глобальної мережі сторічної давності, чи можемо сказати, що вона трималася на прагненні українців не розчинитися в інших, сильніших спільнотах і державах, у яких їм довелося жити?
— Я б навіть сказала, що головною особливістю цих людей була не стільки оборона від асиміляції, скільки вперте бажання залишатися українцями за будь-яких обставин. Вони вміли пристосовуватися до нових політичних реалій, але не відмовлялися від власної ідентичності.
Якщо подивитися на історію Маньджурії першої половини ХХ століття, то там постійно змінювалися режими та державні кордони. Багато українців приїхали туди ще з паспортами Російської імперії або УНР, які згодом втратили чинність. Потім вони жили за китайськими документами, пізніше – за японськими посвідками. Їх потрібно було регулярно поновлювати. Водночас Харбін був багатомовним містом із величезною російською еміграцією, російськими школами, церквами, пресою та навіть радянським консульством. Здавалося б, у таких умовах українцям було легко розчинитися в російському середовищі. Але цього не сталося.
Одним із найважливіших інструментів збереження ідентичності стало друковане слово. Українці видавали газети, книжки, довідники, підтримували власний інформаційний простір. Дуже показовим є приклад карти Зеленої України, яку група діячів на чолі з Іваном Світом видала у 1937 році. Вона фактично фіксувала українську присутність на Далекому Сході та символічно вписувала її в ширший простір української історії.
Мені вдалося віднайти цей документ в американських архівах і я долучила його до своєї монографії про Івана Світа. На карті позначені не лише українці, а й інші народи та регіональні спільноти – коряки, буряти, навіть забайкальські козаки як окрема етнокультурна група. Сам факт її появи викликав невдоволення радянського консульства, яке намагалося перешкодити публікації. Зрештою видання вдалося здійснити після тривалих погоджень із японською адміністрацією.
Іншим цікавим прикладом став україно-японський словник, виданий у 1944 році. Сам факт його появи свідчить про те, що українська громада залишалася достатньо чисельною й активною, щоб виникла потреба в такому виданні.
Водночас було б помилкою ідеалізувати відносини між українською громадою та японською владою. Японська адміністрація, безумовно, намагалася використовувати різні емігрантські групи у власних політичних інтересах. В архівах зберігся японський звіт 1936 року, де українців Манджурії поділено на кілька соціально-економічних категорій. Окремо виділяли колишніх працівників залізниці та заможних власників нерухомості, окремо — найманих працівників, а ще окремо — те, що автори документа назвали «нещасною інтелігенцією». Йшлося насамперед про політичних емігрантів, які прибули після поразки українських визвольних змагань і часто жили в дуже скрутних умовах.
Саме до цієї останньої групи японська влада ставилася з особливою обережністю. Сьогодні виступаючи на конференціях, іноді від західних і що цікаво, переважно німецьких науковців, можна почути спрощені оцінки, що українські діячі в Манджурії були колаборантами. На мою думку, такий підхід не враховує складності ситуації. Ми говоримо про бездержавних людей, які опинилися між кількома імперіями й намагалися зберегти власну громаду та політичну суб’єктність. Тому ці сюжети потребують дуже уважного й неупередженого дослідження, а не поспішних оцінок.
— Чи зберігся контакт із дітьми, онуками й правнуками тодішніх українських емігрантів у Манджурії? Вони залишилися жити в Китаї? Я бачила, що частина з них виїхала до Латинської Америки після Другої світової війни, а Іван Світ допомагав їм емігрувати…
— Власне, саме тут і полягає унікальність цієї діаспори. На відміну від українських громад у Канаді, США чи Бразилії, далекосхідна українська діаспора фактично повністю зникла як локальна спільнота. Сьогодні в Китаї практично немає її прямих нащадків.
Після завершення японської окупації у 1945 році та приходу радянських військ ситуація для українців різко змінилася. У самому Китаї розгорнулося протистояння між Гомінданом і комуністами, яке завершилося перемогою Комуністичної партії. Для більшості українських емігрантів стало очевидно, що майбутнього в Китаї вони не мають.
Частина людей залишила Харбін раніше. Іван Світ переїхав до ще вільного від японців Шанхаю у 1941 році. Після війни саме там він відіграв надзвичайно важливу роль у долі сотень українських біженців.
Проблема полягала в тому, що для того, аби емігрувати, потрібно було офіційно підтвердити своє етнічне походження. Багато людей не хотіли повертатися до Радянського Союзу, але для цього мали довести, що вони не є росіянами. У цих умовах Іван Світ відновив діяльність Українського національного комітету в Шанхаї й почав видавати українцям посвідчення про належність до української громади.
Цікаво, що перші такі документи були оформлені у вигляді невеликих книжечок із тризубом на обкладинці. Вони разюче нагадують сучасні українські паспорти. Радянське посольство негайно виступило з протестом, заявивши, що комітет видає документи від імені держави, якої не існує. Тоді українська організація була перереєстрована як культурне товариство, а посвідчення набули простішої форми. Однак головне завдання було виконано: люди отримували документи, які допомагали їм оформити так звані нансенівські паспорти й виїхати з Китаю.
Сам процес еміграції був надзвичайно складним. Потрібно було знайти кошти на дорогу, отримати необхідні дозволи й знайти країну, готову прийняти переселенців. Значну роль відіграла українська громада в Аргентині, яка погодилася прийняти велику групу вихідців із Китаю. Інші вирушали до США, Канади, Австралії або до країн Європи, де вже мешкали їхні родичі.
Сам Іван Світ переїхав до Сполучених Штатів, де жили родичі його дружини. Там він узяв на себе ще одну місію — зберегти пам’ять про українців Азії. Ще після заборони «Манджурського Вістника» у 1937 році він почав збирати документи, спогади та біографії учасників українського руху на Далекому Сході. Результатом стала рукописна праця «Коротка історія українського руху в Азії», яка за його життя так і не була опублікована, хоч була написала у 1937 році в Харбіні.
Мені вдалося віднайти цей рукопис в архіві й частково опублікувати його у своїй монографії. Це надзвичайно цінне джерело, адже Світ був не лише істориком, а й безпосереднім учасником описаних подій.
— У Івана Світа залишилися діти, якісь прямі родичі?
— На жаль, ні. Іван Світ не мав нащадків. Водночас йому судилося прожити дуже довге життя, яке охопило майже все бурхливе ХХ століття. Він народився у 1897 році, а помер у 1989-му.
Поруч із ним усе життя була його дружина Марія – українка, театральна акторка, яку ще дитиною привезли на Далекий Схід. Вони разом пройшли через революції, еміграцію, війну, втрату батьківщини та численні переїзди між країнами й континентами.
Останні роки свого життя Іван Світ прожив у США. Помер він у Сіетлі. Символічно, що людина, яка більшу частину життя присвятила збереженню пам’яті про українців на Далекому Сході, сама завершила свій шлях на іншому березі Тихого океану.
— Чи існує тяглість між глобальною українською мережею, що сформувалася після падіння УНР, і тією, що існує сьогодні?
— Попри всі відмінності між цими епохами, я бачу дуже багато схожих процесів. Найперше тому, що українське суспільство історично має виразно горизонтальний характер. Ця традиція значною мірою бере початок ще з козацької доби й у різних формах проявляється донині.
У 1920–1930-х роках українці були розкидані по всьому світу – від Парижа й Праги до Харбіна, Шанхаю та Нью-Йорка. Вони не мали соціальних мереж, електронної пошти чи миттєвого зв’язку, проте контакт не втратили. Багато ініціатив виникали не через державні структури, а завдяки самоорганізації самих людей. Саме так працювала українська глобальна мережа міжвоєнного часу.
Сьогодні ми бачимо дуже схожу логіку. Після 2014 року, а особливо після 2022-го, українці по всьому світу знову почали самоорганізовуватися. Волонтерські ініціативи, благодійні збори, культурні проєкти, адвокаційні кампанії на підтримку України часто виникають знизу, без вказівок чи координації з боку держави. Люди самі знаходять одне одного, об’єднуються й беруть на себе відповідальність за спільну справу.
Ми бачили це під час Революції Гідності, бачимо це за нинішньої війни. Українці в різних країнах світу не лише допомагають своїй державі, а й фактично стають її неформальними представниками.
Звісно, між цими двома епохами існує принципова відмінність. Українці міжвоєнного часу були народом без держави. Вони змушені були зберігати свою ідентичність і політичну пам’ять в умовах вигнання, не маючи власних державних структур. Ми ж сьогодні маємо незалежну державу, яка є важливим центром тяжіння для світового українства.
Можливо, саме це і є однією з найстійкіших рис українського суспільства за останні сто років. Сьогодні це називають резильєнтністю. Я ж бачу її як історично вироблену здатність українців самоорганізовуватися, підтримувати одне одного і не втрачати свого власного голосу і суб’єктності навіть у найскладніших обставинах.

У новому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» говоримо про пам’ять, покоління, дитинство і те, як речі, кольори, запахи формують наше відчуття минулого.Історик Віталій Михайловський обговорює дві книжки:

«Кольори наших споминів» Мішеля Пастуро — про пам’ять, кольори та асоціації, які супроводжують людину все життя;«Селянки. Розповідь про наших бабусь» Йоанни Кучель-Фридришак («Сhłорkі. Ороwіеść о nаszyсh bаbkасh», Jоаnnа Кuсіеl-Frydryszаk) — про життя селянок, важку працю, побут і досвід покоління наших бабусь.

Як працює пам’ять, чому певні кольори чи запахи миттєво повертають нас у дитинство і як особисті спогади допомагають краще зрозуміти історію власної родини та суспільства — відповіді на ці та інші питання ви знайдете у подкасті.

26 травня у Культурному центрі України у Франції відбулася міжнародна конференція «Перша українська незалежність, спадок Української Народної Республіки та постать Симона Петлюри». Захід, організований у співпраці з Українською бібліотекою імені Симона Петлюри та Українським кризовим медіа-центром, став однією з ключових інтелектуальних подій української громади Франції, присвячених осмисленню спадщини Української Народної Республіки та її впливу на сучасну українську державність.На перший погляд — ще одна академічна подія, присвячена сторічній історії українських визвольних змагань. Однак насправді дискусія у Парижі виявилася значно ширшою за звичний формат наукової конференції.Вона об’єднала істориків, культурологів, дослідників української еміграції та представників академічного середовища з України та Європи. Центральною темою дискусій стала не лише постать Симона Петлюри як одного з лідерів українських визвольних змагань початку ХХ століття, а й питання української державності, ролі культурної дипломатії та значення спадщини УНР в умовах сучасної російсько-української війни.У своїх виступах учасники неодноразово проводили паралелі між подіями сторічної давнини та нинішньою боротьбою України за незалежність. Саме це стало одним із головних акцентів конференції.Упродовж десятиліть українська історія ХХ століття залишалася під впливом радянського дискурсу.  Існування і діяльність УНР подавалася як короткий епізод поразки та невдалий експеримент. Сама ж постать Симона Петлюри — через призму пропаганди, маніпуляцій, перекручування та замовчування фактів. Сьогодні ж, на тлі війни з Росією, українське суспільство фактично повертається до переосмислення власного державницького проєкту.Символічним є й місце проведення заходу. Париж був одним із головних центрів української політичної еміграції після поразки визвольних змагань 1917–1921 років. Тут загинув Симон Петлюра, тут формувалися інтелектуальні осередки української діаспори, тут українська політична еміграція намагалася зберегти свою ідентичність після втрати незалежності.Сьогодні французька столиця знову стає простором розмови про українську державність — уже в контексті сучасної війни та європейського майбутнього України.

Держава після імперії

Історик Ігор Стамбол у доповіді «Українська сучасна держава: правонаступниця УНР чи УРСР» порушив питання історичної та політичної спадкоємності сучасної України. Дискусія зайнялася довкола того, яку саме державну традицію продовжує нинішня Україна — радянську чи ту, засади якої закладала сто років тому Українська Народна Республіка.Тема тяглості концепту й цінностей УНР тим більше актуальна в контексті сучасної війни, адже саме під час визвольних змагань 1917–1921 років обґрунтовувалися засади української незалежності та європейського вибору. Фактично йдеться про боротьбу за українську історію як таку. Російська політика щодо України впродовж століть значною мірою будувалася на запереченні самої можливості існування України, як окремої держави. Саме тому сучасне переосмислення  діяльності УНР виходить далеко за межі академічної дискусії: воно стає елементом повернення історичної пам’яті, – переконаний науковець.Заступник директора Національного військово-історичного музею України Міністерства оборони України Ярослав Тинченко у доповіді про відродження традицій Армії УНР у Збройних силах України наголосив, що сучасне українське військо дедалі більше звертається до символічної та історичної спадщини визвольних змагань початку ХХ століття.Йдеться не лише про військову символіку чи історичні назви підрозділів, а й про повернення до традиції українського війська як самостійної національної армії, що веде боротьбу за незалежну державу.

«Щедрик» як політична зброя

Однією з найпомітніших тем конференції стала культурна дипломатія УНР на території Європи. Дослідниця Тіна Пересунько у виступі нагадала про маловідомі  широкому загалу факти щодо діяльності Симона Петлюри на культурному фронті. Зокрема, вона зупинилася на гастролях Української республіканської капели Олександра Кошиця, яка у 1919–1924 роках мандрувала світом і фактично стала голосом молодої української держави за кордоном. Саме завдяки цьому хору світ уперше почув «Щедрик» Миколи Леонтовича, який згодом зажив світової слави як Саrоl оf thе Веlls. До речі, вперше вперше цей музичний твір пролунав у Франції. І лише згодом потрапив до Сполучених Штатів — разом із хористами, більшість яких там опинилася в 30-х роках минулого століття.Історія капели Кошиця у цьому контексті звучала майже сучасно. Сто років тому українська музика розповідала світові існування унікальної, автентичної української культури, коли значна частина Європи сприймала українські землі частиною російських територій. У ХХІ столітті Україна знову змушена доводити  світу, що наша культура є  сучасною, самобутньою, але також має глибоке коріння.

Еміграція, яка зберегла державу

Окремий блок дискусій був присвячений українській еміграції та ролі Парижа у збереженні пам’яті про УНР. Марина Палієнко у доповіді про Українську бібліотеку імені Симона Петлюри розповіла про столітню історію інституції, яка стала одним із головних центрів збереження українських архівів, документів та інтелектуальної спадщини еміграції.Саме Париж після поразки визвольних змагань став одним із провідних центрів українського політичного та культурного життя в еміграції. Тут діяли українські видавництва, бібліотеки, громадські організації та політичні осередки.Дослідниця Ольга Хоменко, розповідаючи про глобальні мережі української діаспори між Харбіном і Парижем показала, наскільки масштабними були міжнародні контакти української еміграції у міжвоєнний період. Українці Маньчжурії брали участь у виборах до Українських Установчих Зборів, у роботі Українських Далекосхідних з’їздів і навіть вимагали від уряду гетьмана Павла Скоропадського зробити Зелений Клин та смугу відчуження в Маньчжурії адміністративною частиною Української Держави. У червні 1918 р. Петра Твердовського, командира української сотні імені Тараса Шевченка в Харбіні, призначено консулом України на Далекому Сході з резиденцією в цьому ж місті. Маньчжурська Українська Об’єднана Рада в своєму меморандумі вимагала визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України! Ці історичні факти доволі промовисті — вони віддзеркалюють не лише етнографічну чи етнічну ідентичність українських громад на Далекому Сході, а й бажання взяти на себе частково і функції держави на спільних засадах із Великою Україною.А в 1935 р. три найбільші осередки української еміґрації в Китаї (Українська Громада в Шанхаї, Українська Громада в Тяньцзіні та Спілка українських еміґрантів у Харбіні) приєднуються до Головної Еміґраційної Ради в Парижі. Проте глобальні політичні події, зокрема окупація цих міст японцями в період 1937–38 рр., перешкодили перспективам формування сталої міжконтинентальної комунікації українців.

Повернення Петлюри

Конференція у Парижі засвідчила, що постать Симона Петлюри дедалі активніше повертається у сучасний український суспільний та науковий дискурс.Для учасників заходу Петлюра постав не лише як історичний діяч доби УНР, а як символ української боротьби за незалежність, державну суб’єктність та право України на власний політичний і культурний шлях.Показово, що повернення Петлюри в український публічний простір відбувається саме під час великої війни. Те, що упродовж десятиліть залишалося маргіналізованим або витісненим пост-радянською історичною політикою, нині поступово повертається до епіцентру суспільної уваги.Показ художнього фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри» став органічним завершенням конференції. Основною метою авторів фільму стала протидія російській пропаганді, спроба неупереджено подивитися на фігуру Петлюри і його роль в подіях Української революції 1917-22 рр., а також розвінчати міф про антисемітизм головного отамана. Створений ще у 2018 році, фільм і досі викликає дискусії.Конференція, що відбулася в Культурному центрі – перший масштабний захід, який відбувся в рамках вшанування 100-річчя від дня вбивства Симона Петлюри. Серія заходів містить також наукову конференцію «Без території» в паризькому Інституті східних мов (ІNАLСО) про формування української діаспори, круглий стіл  «Симон Петлюра та Франція» про судовий вирок у справі вбивці Петлюри та презентація останніх видань про Головного Отамана. До організації цього насправді глобального проєкту залучено науковців з України, Франції та Великої Британії.

27 травня в музеї Національного університету «Києво-Могилянська академія» презентували книжку Наталії Яковенко «Милість і кара: Богородичні чудотворні ікони в Україні ХVІІ‒ХVІІІ століть». Книжка, написана ще до ковіду, нещодавно вийшла друком у співпраці «Критики» та видавництва Українського католицького університету.
Авторка долучилася до презентації віртуально: записала аудіовітання учасникам і поміркувала про напрями, які залишаються особливо перспективними і ще чекають на дослідників. Серед заслуг Наталії Миколаївни Яковенко — створення наукового середовища й виховання кількох поколінь істориків ранньомодерної доби. Тож делікатне наставництво втілилось і в новій книжці: в дороговказах для тих, хто продовжить студії соціорелігійної культури України ХVІІ‒ХVІІІ століть. Це стосується і збору матеріалів (додатком до книжки є каталог із півтори тисячі Богородичних ікон), і методологічних рекомендацій (зокрема, звернення уваги на Балканський регіон, що суттєво доповнить уявлення про Україну в колі середземноморського ареалу та дасть змогу не обмежуватися розвінчуванням російських міфів).
Читайте також: Поза тінню Росії: як Україна переосмислює спадщину Русі
Книжка «Милість і кара» ставить низку фундаментальних запитань. Зокрема, чи вплинули взаємні міжконфесійні поборювання ранньомодерних полемістів на світовідчуття простих вірян? Як культи чудотворних ікон реагували на зміни політичних кордонів? Як віряни різних конфесій звертали свої молитви до тих самих ікон? Чим є чудо для ранньомодерної людини — абстрактною категорією чи частиною повсякденного досвіду? Які чудотворні образи творили мапу українського священного та як відбувалося накопичення сакральної пам’яті в «намолених» місцях? Чи були релігійні культи чинником соціального дисциплінування чи навпаки, формою спротиву?
Учасники заходу ділилися враженнями від книжки «Милість і кара» та окреслювали її місце в доробку Наталії Яковенко. До розмови долучилися директор Центру релігійної культури імені Ігоря Скочиляса Іван Альмес, дослідниця мілітаризації святих Лілія Бережна, дослідниця системи цінностей в українській культурі ХVІІ століття  Лариса Довга, дослідник Києво-Братської ікони Богородиці Ярослав Затилюк, дослідник практик релігійності духовенства і мирян Максим Яременко.
Милість і кара: Богородичні чудотворні ікони в Україні ХVІІ‒ХVІІІ століть. Наталя Яковенко. Львів: Видавництво УКУ 2026, 632 с.
Серед іншого, обговорювали методологічні засади вивчення соціально-релігійної культури. Чи доцільний поділ на еклезіальний підхід, що намагається зрозуміти релігійні практики в баченні вірян, і культурно-антропологічний підхід (чи то пак «методологічний атеїзм»), що розглядає чудо радше як соціальне, аніж сакральне явище? І чи можливий третій шлях — з повагою до практик вірян і водночас із використанням понятійного апарату, без екзальтації й апологетики?
Читайте також: Архангел Михаїл в історії та культурі: виставка
Під час дискусії було згадано і проблему термінології, якою заведено говорити про релігійні практики повсякденного спілкування з Богом. Скажімо, чи коректним є термін «низова побожність», якщо в ХVІІ–ХVІІІ століттях до чудотворних ікон звертали свої молитви й представники політичної та інтелектуальної еліти Гетьманщини? Усвідомлення цього спонукає переосмислити усталені конфесійні та соціальні межі ранньомодерного суспільства, яке не вкладається в редуковані схеми.
Насамкінець йшлося про велику інтелектуальну спроможність, необхідну для того, щоб поставити цікаві дослідницькі питання до корпусу текстів (у цьому випадку — збірників чуд), які самі собою мало що промовляють. Якщо додати до цього знання мов, ретельність роботи з джерелами і широту ерудиції, вийде непересічне гуманітарне дослідження, яким є книжка «Милість і кара: Богородичні чудотворні ікони в Україні ХVІІ‒ХVІІІ століть» Наталії Яковенко, як і попередні її праці, як-то «У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського» (2016), «Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІІ — початку ХVІІІ століття» (2012), «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ–ХVІІ ст.» (2002) чи «Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ століття. Волинь і Центральна Україна» (1993). Усе це робить Наталію Яковенко однією з ключових постатей української історичної науки.
Читайте також: Найдинамічніша галузь історії України: конференція про ранньомодерну війну і церкву

Один із найкращих американських романів — «Грай, як випаде» (Рlаy Іt аs Іt Lаys, 1970) Джоан Дідіон — нарешті перекладено українською. В центрі — два подружжя: Марія і Картер, Гелен і БЗ. Марія була моделлю, потім зіграла головну роль у двох фільмах чоловіка — фестивальному і комерційному. Картер — популярний і вмілий режисер, що випускає один успішний проєкт за іншим. БЗ — продюсер, який уміє дружити з гангстерами, готовими інвестувати в кіно. Гелен — голлівудська дружина, яка навчилася вдавати, буцімто не знає, чим займається її чоловік насправді. Марія розлучилася з Картером і вбила БЗ, а Гелен після цього все ще намагається з нею дружити: про це ми дізнаємося десь на п’ятій сторінці роману, ніяких сюрпризів у сюжеті… Ну, не зовсім так, звісно: далі «Грай, як випаде» здивує, ще й як.
[Раптова дилема: чи можливо заспойлерити один із найвідоміших романів ХХ століття? Якщо для вас так, то перемотайте закурсивлений фрагмент]
Марії тридцять один. Походить вона з родини професійного гравця. Мати Марії наклала на себе руки чи то загинула в автотрощі, коли її донька, заледве підлітка, працювала моделлю. Смерть матері Марія переживала важко, і то в клінічному сенсі, зокрема мала глибоку депресію, на яку, втім, мало хто звернув увагу. Марія — акторка, має дві великі головні ролі в минулому, але нині майже без роботи чи з якимись прохідними ролями другого плану на кшталт «мудра вчителька». Річ у тому, що одного разу вона просто пішла зі знімального майданчика — певно, через депресію, — але тепер довіри до неї, а відтак і роботи для неї, нема.
У Марії є донька Кейт, їй чотири. Дівчинку нещодавно госпіталізували, діагноз нам не повідомлять, але прихильники роману реконструювали його як тяжку форму розладу аутичного спектра. Марія відвідує Кейті так часто, що лікарі зрештою забороняють їй це робити. Марія заміжня: її чоловік Картер — успішний режисер, який саме почав натурні зйомки десь у Мексиці, а водночас там-таки — роман із провідною акторкою. Подружжя на межі розлучення, але Картер використовує Кейт, щоби тримати при собі Марію, погрожуючи відсудити опіку над дитиною. Для нього Марія поруч — запорука красивої картинки щасливого подружжя. Ну, а ще час від часу Картер «підкладає» дружину під потрібних йому для зйомок чоловіків.
За таких обставин Марія й познайомилася з продюсером БЗ, котрий згодом став чимось на зразок друга родини. З дружиною БЗ Гелен у Марії добрі стосунки, а у Маріїного чоловіка — ще кращі: триває інтрижка. БЗ гей, його шлюб — прикриття, і мати БЗ платить Гелен грубі гроші за мовчання. Втім, Гелен не раз і сама бере участь у садистичних розвагах БЗ — той каже, що добровільно (навряд). Марія вагітніє від відомого сценариста, про її зв’язок з яким Картер в курсі. Він змушує Марію зробити аборт. Втручання посилює депресію жінки, вона закидається барбітуратами й поволі зближується з БЗ, у якого, судячи з описів, теж функціональна депресія. Під час однієї з вечірок БЗ пропонує Марії закинутися смертельною дозою «Секонала».
«Грай, як випаде» — себто «не ускладнюй собі життя, намагаючись змінити вихідні умови». Повідомлення про «не ускладнюй» зашито в майстерно ускладнену форму, в якій домінує неповнота інформації — на рівні як репліки, так і речення. Синтаксичні структури у Дідіон непрості: треба дочитати речення до кінця, щоби зрозуміти, що в ньому відбувалося — або й не зрозуміти, бо часом реми в ньому нема. Її письмо може нагадати письмо Гемінґвея, але більш афектоване — і це не випадково, Дідіон ним надихалася. Читач що речення розгублений перед навалою людей, які примудряються нічого в ньому не робити — у книжці сотні імен, які не ведуть до жодних персонажів. Звісно ж, це зроблено навмисно.
У передмові до збірника есе, який передував «Грай, як випаде», у Дідіон є репліка, зронена буцімто випадково. Вона пише, що її часом знерухомлює/паралізує переконання, що письмо за своєю суттю є недоречною дією. Ця репліка з есе — дороговказ до спеціально «ускладненої» й водночас «неповної» форми роману. Письмо недоречне. Проговорювати щось, пояснювати щось іншому чи й собі самій — недоречно. Не тому, що тебе ніхто не слухає, а тому, що порожнечу не можна оформити в слова і сцени.
На місці пустоти має бути пустота. Саме це й робить Дідіон у романі: пише порожнечу й ізоляцію героїні пропусками — сюжетними й граматичними.
Уже ближче до початку роману знаходимо красивий образ, що ілюструє цю тезу: татусь-гравець купує місто Сільвер-Велс, штат Невада. Тоді його населення становило 28 осіб, зараз — 0. Тепер на місці Сільвер-Велса — ракетний полігон, де випробують новітню зброю США. «Сільвер-Велса нема», — спокійно констатує донька Марія. Але ні, я не про це ніщо на місці міста. Коли Сільвер-Велс іще існував, татусь Марії — а саме йому належить порада, винесена в заголовок роману, — одержимий азартом, скуповував на швидкі гроші не лише міста-привиди, а все підряд: лижні курорти, так і не споряджені, мотелі подалі від трас, ніколи не побудованих. Було серед цих покупок і феноменально прекрасне «скотарське ранчо без худоби» — образ, генеральний щодо роману-без-наративу.
Після смерті БЗ Марія відтворює в пам’яті сцени й події, вибудовує їх у такій послідовності, щоби вони стали причиною і наслідком одна одній. Одержима тим, «як воно було», зрештою вона полишає ці спроби — не тому, що не бачить причин, а тому, що не спроможна осягнути наслідків. Такій невротичній поведінці героїні Дідіон надає ідеально невротичної форми роману.
У системі флешбеків-флешфорвардів, на яких будується роман, воленс ноленс треба знайти точку, звідки до нас говорять, себто в якому моменті художнього часу фізично (!) перебуває оповідач, — ну бо інакше зрозуміти прочитане не виходить. А її направду складно визначити: точніше, її можна «поставити» в різних моментах, і тоді щоразу виходить геть інакший роман (у тому його розкіш, одна з).
Логічно припустити, що момент події — убивство Марією БЗ, от тільки це обманка: не було там злочину. Розлука з Кейт? Так, вона стала тригером депресії, але не причиною. Аборт? Безумно, пекельно важливо, але теж наслідок, не причина. Марія йде зі знімального майданчика. Марія розлучається з Картером. Марія бесідує з БЗ, і той каже, що вона наближається до порожнечі в собі. Марія, п’янюча як чіп, бере участь в оргії БЗ і Гелен. Марія зустрічає в Неваді людину, котра дружила з її батьками й може знати причину смерті матері. В життя Марії повертається її перший чоловік-ґвалтівник… Кожен із цих епізодів може стати точкою, звідки треба розмотувати цей клубок. Але всі ці припущення — надто очевидні, як для складної Дідіон. Мені здається, що точка, з якої до нас говорить оповідач у цій книжці, зовсім непримітна.
Картер зняв авторське кіно з Марією в головній ролі. Він ходив за нею з камерою Нью-Йорком, де вони тоді жили, знімав її в універмазі, в підземці, фільмував, як вона просіює через ситечко марихуану на кухні їхньої квартири, як плаче, як сперечається з банком телефоном. У фіналі фільму у глядача має скластися враження, що жінка на екрані от-от накладе на себе руки. Кажуть, то геніальне кіно. Марія бачила стрічку лише раз: тоді її почало люто нудити, вона ледь додивилася кіно й тепер уникає будь-яких спроб втягнути себе в повторний перегляд. Ось і цей момент: Марію нудить, коли вона бачить на екрані, як хтось за нею споглядає.
Ні, йдеться не так про насильство погляду Іншого, який визначає межі Марії, не про скопофілію чоловічого погляду, який стежить за тілом жінки, яка йому нібито належить. Марію нудить від власного погляду. Її тривога наростає не тому, що її об’єктивують і змушують саму себе об’єктивувати. Річ у тім, що Марія в кадрі виглядає мертвою. Від цього нудить Марію в залі: вона боїться і раптом усвідомлює, що є живим мерцем, що вона не існує, є нічим і ніщо. Вона в паніці від того, що може бути Нічим. І коли після аборту її починають мучити нічні кошмари, в яких вона бачить то абортований плід, то саму себе як шматки мертвої плоті — це не біль від того, що її змусили не-народити дитину.
У такий спосіб Марія тріумфально подолала своє народження (вкраду сказану з іншого приводу влучну фразу П’єра Непве). І ця точка ненародження і є місцем фізичної присутності того, хто розказує.
З цього темного залу, де Марія переглядає кіно, роман і слід читати. Звідси він розходиться лабіринтом.
Абсолютна більшість сцен у книжці відбувається в авто. Марія розкаже, що в депресивному епізоді за те літо, коли Картер пішов від неї, а Кейт забрали до психіатричної лікарні, вона подолала на жовтому корветі сім тисяч кілометрів. На такій відстані від Лос-Анджелеса (повітрям, звісно) розташовані Рек’явік, Ліма, Бора-Бора… Марія доїздить до Лас-Вегаса, Невада — це крайня точка її подорожі, але все ж не пункт призначення. Всі її поїздки закінчуються в глухих кутах, на дорогах, де вже нема асфальту і руху.
Дідіон — авторка взірцевих романів про Лос-Анджелес, а в такому романі має бути шосе, бо саме така специфіка цього міста. Його будували відносно пізно і відразу під авто, не під людей, у Каліфорнії добре розвинені багатосмугові автостради. Природне тло для роману про тамтешні палестини — і символічне, куди ж без цього. Широка дорога перед водієм, керування автівкою широкою дорогою на високій швидкості — це свобода, втеча до свободи й спосіб наздогнати, дуже буквально, свою мрію. І от, маючи на увазі таку символіку, Дідіон саджає Марію за кермо і відпускає кататися по трасах. І посилює цей елемент: в одній зі сцен Марія бере в авто попутника, і це посередник, який показує їй дорогу до лікаря, що зробить їй нелегальний аборт без знеболення. Дорогою попутник починає обговорювати з нею переваги спортивних авто над седанами, і Марія перестає нервувати й боятися, вона застигає в русі…
Це дуже тонко зроблено в романі — не хочу розкривати, як саме. Натомість розкажу, як це зробили в кіно. «Грай, як випаде» екранізували у 1972 році, сценарій до фільму писала сама Дідіон із допомогою чоловіка (вони часто і плідно працювали в тандемі). Перша сцена імітує суто голлівудський шик: молода вродлива жінка в темних окулярах і в дорогій хустці на голові кермує яскраво-жовтим спортивним авто. Далі бачимо дорогу з перспективи погляду головної героїні: широта і свобода руху. Але в середині фільму камера піде нагору і покаже нам мандри Марії зверху, «з дрона». Автотраси змотані в якийсь моторошний жмуток, вони скидаються на лабіринт, яким рухається маленьке жовте авто. І відритий простір широкої дороги раптом стає нестерпно клаустрофобним. А в романі все ще цікавіше.
Автотраса у Дідіон — що завгодно, тільки не втеча до свободи. Зрештою, то взагалі не втеча.
Відкритий шлях, численні можливості «грати і вигравати» рано чи пізно усвідомлюються як умови, які нас обмежують. Свобода обмежує. Ми самі себе обмежуємо, щоби підтримувати ілюзію свободи — обирати, досягати успіху, грати. Вітання Американській Мрії: ти можеш стати ким завгодно, якщо просто докладеш зусиль і довго працюватимеш. І слова татуся навздогін: карти тобі, мала, випали гівняні, але грай ними до кінця. «Грай, як випаде» — екзистенційний роман, йому притаманна «негативність», присутня в самому жанрі. Це книжка про Ніщо. Це роман про щасливого своєю продуктивною працею Сізіфа.
Дідіон закидають нігілізм і, певно, мають рацію. Її «Грай, як випаде» далекий від позитивної, вибачте, програми. Але партію Марія розігрує незлецьку. Вона нічого не робить. Її пасивність — це опір. Не конкурувати — ні за гроші, ні за життєвий простір, ні за професійний успіх, ні за чоловіка: вийти з процесу, що передбачає лише категоричний імператив «або досягни успіху, або помри». Є два способи вийти з порожнечі: один обирає БЗ, вкорочуючи собі віку, інший — Марія, яку самогубство не влаштовує. Суїцид — антипасивність, це свобода не жити, яка у парадоксальний спосіб доводить цінність життя. Такий варіант не для Марії. Вона не робить нічого і воліє бажати нічого (так, граматично помилково, проте правильно по суті).
У перекладі роману українською мені нарешті впало в око те, чого не помічала в оригіналі. Більшість інтеракцій Марії з іншими героями виглядають так: «Марія нічого не сказала». В політичній економії це називають імпотенцією — потенціалом нічогонероблення. В літературі можна просто зацитувати фінальні репліки роману «Грай, як випаде»:
«Я знаю, що означає “нічого”, і продовжую грати.
— Чому? — міг би спитати БЗ.
— А чому ні? — відповідаю я».
Роками цей роман читали як історію про потребу жінки стати жертвою, роздуми про мазохізм Марії (та й Гелен теж) як про базову опцію жіночності, котра її (їх) тепер руйнує, як роман-скарифікацію. На це у своїх інтерв’ю Дідіон відповідала, одразу після ремарки про те, що роман не є автобіографічним: «Та ні, Марія була сильною, надто сильною і надто жорсткою»… Такою книжка і є, до речі: надто сильною.

Книжки, схожі на «Грай, як випаде»:
Якщо якась книжка схожа на прозу Дідіон, то, скоріше за все, у такий спосіб її автори виказують пошану авторці, яка їх надихнула, як це робить, наприклад, Оушен Вуонґ у романі «На цій землі прекрасні ми лиш мить», Б. І. Елліс у «Менше ніж нуль» або Тейлор Дженкінс Рід у «Сім чоловіків Евелін Г’юґо». Спробую назвати книжки, де немає прямого впливу Дідіон, але є таке ж занурення у перехідні стани: передовсім це «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат, а також «Пробудження» Кейт Шопен, «Кімната 19» Доріс Лессінг, «Мій рік відпочинку та розслаблення» Оттесси Мошфег, «Кімната на Марсі» Рейчел Кушнер і нарешті «Жовті шпалери» Шарлотти Перкінс Гілман.

Що таке інклюзивність, або доступ до життя в усіх його проявах, для важкопораненого ветерана в Україні? Це лише можливість безбар’єрно потрапити в будь-який заклад — чи все ж таки питання, яке лежить у площині базової людської гідності? Яким має бути ставлення суспільства до ветеранів, які просять відкрити двері чи підтримати фізично?Що має робити держава, щоб військовий, тіло якого зазнало незворотних змін, почувався людиною, а не покинутим напризволяще захисником, який сам на сам має вирішити, як йому жити далі?Про ці та інші питання ми поговорили з Дашею — українською ветеранкою, яка понад пів року торує разом із чоловіком важкий шлях від його поранення до протезування. «Правильно саме так…» — гасло родини Даші й Олександра. Воно проголошує безупинність часу, в якій минуле змінити вже неможливо, а вплинути на майбутнє можна лише діями. Дар’я Андрусенко-Якотюк та її чоловік Олександр Амосьонок — військовослужбовці. Для обох війна почалася ще в період АТО — у 2014–2015 роках. На долю Даші випало безліч важких випробувань, зокрема численні втрати побратимів під час війни. Восени 2025 року Олександр отримав на Харківщині важкі поранення обох ніг — одна була розірвана, а іншу, з відірваною стопою, завдяки роботі лікарів-професіоналів вдалося врятувати. Родина не нарікає на обставини, в яких опинилася, та, попри сотні бюрократичних та психосоціальних викликів, не збирається опускати руки та впускати смуток у своє життя.Одного вечора, Даша вирішила, що їй таки потрібна психологічна підтримка. Щоб якось розрадити себе, набрала гарячу лінію психологічної допомоги й почала розповідати про свій стан і проблеми. На тому кінці її слухала пані, періодично коментуючи. Та коли зв’язок випадково обірвався, ніхто не передзвонив…«Напевне, вони тепер теж будуть дзвонити на психологічну лінію», — пожартувала Даша під час інтерв’ю.— Коли для тебе почалася війна і хто став твоїм колом підтримки у час, коли для більшості людей у країні війна була далекою?— Я брала участь у бойових діях з 2014 року. Моє ключове завдання полягало в забезпеченні підрозділу, в правильній логістиці та в моральній підтримці побратимів, а також у розв’язанні нескінченних бюрократичних питань, у тому числі питання документообігу. Це тилова робота в умовах бойових дій. До служби я займалася забезпеченням військового шпиталю. Згодом прийшло розуміння, що на війні також є потреби, забезпечуючи які (аптечки тощо), можна знизити кількість поранень.У 43-й батальйон мене привела Юлія Сегеда, дніпровська адвокатка та волонтерка. Тоді я познайомилася з Олександром Водолазьким, комбатом. У 2015-му після кількох ризикованих вилазок під обстрілами ухвалила рішення підписати контракт. Це гарантувало моєму синові захист, якщо зі мною щось станеться. І на рівні комунікацій з керівництвом стало простіше розв’язувати питання забезпечення.— Розкажи про військові операції, в які ти була залучена на своїй посаді. Що нині згадуєш про найтяжчі періоди АТО/ООС?— Була в Бахмуті (тоді ще Артемівськ), Зайцевому (ближче до Майорська), на Світлодарській дузі, в Щасті та Кримському. Пройшла майже весь Донбас. Вже ближче до 2019 року були Мангуш та Волноваха. Коли ми мчали у Піски, попередньо перехрестившись, я щоразу розуміла: це може бути дорога в один кінець. Перші втрати побратимів сталися у 2015 році. Не встигли ми обійнятися з людиною перед бойовим виїздом, як уже повідомили про її загибель.Від самого початку я дуже раціонально ставилася до подій, налаштувавши себе, що це війна, і на ній гинуть люди…Деякі втрати були дуже важкими. Коли не стало Сергія з позивним «Одеса», я не могла вийти на позицію. Були ситуації з ідентифікацією тіл, якими я займалася. Мені доручили це зі словами: «Даша зможе». Мене тоді поглинув сильний страх, я не могла себе опанувати, часом несила було навіть вийти з машини. І хоч ніколи не працювала з психологами, я просто зрозуміла, що маю думати про майбутнє і про те, що можу зробити тут і зараз. Минулого вже не змінити, і застрягати в ньому немає сенсу. У мене був вибір — залишитися в Дніпрі з дитиною, заховатися в цивільному житті, — але я знайшла сили допомагати побратимам далі. В цьому й було моє зцілення.1 травня 2017 року загинули троє моїх побратимів. А я в цей момент була у невеликій відпустці у Карпатах. Мені надіслали фото полеглих… Уперше з початку АТО я відчула, як земля йде з-під ніг. Утім, зібралася і пішла жити далі. Бо хто, як не ми? Попереду ще багато роботи з допомоги побратимам, у тому числі реабілітація та повернення до нормального життя.— Коли ти дізналася про поранення чоловіка, хто вас підтримував? Розкажи про ваш шлях відновлення і виклики.— Я перебувала на Вінниччині, коли мене набрав побратим і повідомив, що Саша «важкий». Я сіла за кермо і поїхала в Харків, куди його везли зі стабіка. Коли я приїхала, він уже був у реанімації. Саша поводився дуже зібрано в усіх сенсах. Одну ногу йому розірвало, на другій не було стопи. Він стягнув обидві ноги ременями від АК, потім сам повідомив про поранення по рації. Водій Саші дотягнув його до машини. Близько 40 хвилин Саша фактично сам собі надавав допомогу. На стабпункті його також гарно підтримали, зробивши все можливе, щоб довезти до лікарні. Далі вже ліву ногу частково ампутували, з перспективою протезування.У мене вже сформувався вимушено професійний досвід розв’язання питань з пересування з чоловіком. Якось у державному військовому шпиталі Саші не змогли зробити КТ голови, бо в будівлі, де є відповідне обладнання, немає пандуса.Усі військові, яких я зустрічала в лікарнях, говорять про те, що їм дуже важливо відчувати самостійність і самим вирішувати, куди і як іти чи їхати. Адже як до війни, так і на війні вони були абсолютно вільними й дієздатними. Після важких поранень, втрати кінцівок, слуху чи зору в нашому суспільстві у них майже не лишається такої можливості.Пандуси та підйомники, спеціальні двері чи кріплення в Україні сьогодні — це не про комфорт, а про гідність, про відчуття впевненості у своїх діях. У державних лікарнях і шпиталях бракує широких туалетів, можливості під’їхати на кріслі колісному до умивальника… Дуже вузькі двері, коридори та проходи. Військовим доводиться просити інших людей про допомогу чи про судно, і це дуже погано впливає на їхній стан та настрій. Деякі не можуть просто виїхати на вулицю, адже, наприклад, двері зачиняються вгорі, а крісло колісне нижче за рівнем. Треба просити когось відчинити. Якось я стояла на вулиці, і до мене звернувся боєць, щоб я відкрила йому двері: у нього не було обох рук.У приватних клініках ситуація інша. Є і пандуси, і підйомники, і спеціальні механізми для перекладення пацієнтів, зручні ліфти, відсутні пороги. Ми були в Києві, Вінниці, в Дніпрі — усюди виникали проблеми з вільним доступом до процедур. Хоча сама якість лікування та реабілітації в державних закладах нічим не гірша за приватні. Зараз ми в Дніпровському реабілітаційному центрі, який свідомо обрали для подальшого відновлення. Бо в Україні, на мою думку, саме в державних медичних закладах працюють найкращі фахівці у сфері хірургії, травматології та реабілітації. Причина очевидна: багато державних лікарів проходять службу на ротаціях, у зоні бойових дій, а тому розуміють причини тих чи інших поранень і мають фронтовий досвід.— Як почувається чоловік нині та які думки має щодо нового етапу життя?— Мій чоловік — підполковник, бойовий офіцер, який отримав травму піхотинця. Звісно, йому дуже важко і не подобається, що дуже часто люди не виконують обіцянок. Його кредо — «слово — дія». Але насамперед складно тому, що раніше він міг пересуватися вільно, а тепер залежить від купи факторів. Побутові проблеми дратують, незручно виїхати навіть попити кави чи в магазин.Звісно, моя присутність поруч майже 24/7 полегшує чоловікові побут. Та я бачила військових, у яких немає такої людини. За законом у нас є патронатна служба, яка має допомагати та підтримувати ветеранів після поранень (у тому числі допомагати з оформленням довідок, документів, виплат). Але при цьому багато питань їм доводиться вирішувати самим. Як людині з пораненням доїхати кудись на громадському транспорті? Якось нам треба було зробити скринінг крові в одній із місцевих лабораторій, але заїхати туди неможливо. Сашу могли б занести, але, по-перше, він чоловік кремезний, по-друге, повертаймося до честі та гідності — він не хоче, щоб його носили на руках. Тепер для вирішення безлічі соціальних, медичних і буденних питань нам доводиться максимально прораховувати маршрут.— Як держава допомагає у відновленні здоров’я ветеранам з пораненнями?— Багато програм діють, але не всі підходять через брак вільного доступу. Наприклад, стоматологічна програма чудова, держава майже все компенсує. У Дніпрі це 1-ша та 2-га державні стоматології. Нам до вподоби друга: в ній відчутно дбайливе ставлення до військових. Якось нам прописали УЗД судин, але в Дніпрі ми не змогли це зробити, довелося їхати в Київ. Тут нам допомогла місцева лікарка з військового шпиталю, яка знайшла приватну клініку з обладнаним доступом для крісла колісного.При кожному шпиталі зараз є Цивільно-військове співробітництво, всюди є оголошення. При мені до інших військових у палаті приходив представник із питанням: «Які у вас є проблеми, на що жалієтеся?». А там усе очевидно: у людей на трьох три ноги… Тож такі співробітники мають приходити й одразу пропонувати конкретні кроки. Наприклад, надання грошової підтримки від держави, змога дізнатися про наявність документів для лікування й одержати допомогу з їх оформленням. Робота має бути підготовленою і цілеспрямованою.Глобальна проблема — це відсутність кінцівки, можливості бачити та чути, а в декого через різні травми голови немає й змоги зрозуміти, як дати собі раду. Зараз діє супровід «Помічник ветерана», я користувалася ним. Мені запропонували поїхати на консультацію. Але в мережі я і сама можу знайти потрібну інформацію. Тобто, система є, але тримається на людському факторі. І поки ветеран сам не піде чи не поїде, або поки поруч не буде дієвої фізичної допомоги, бюрократичні етапи неможливо пройти швидко. Подати заявку на оформлення інвалідності чи на одноразову грошову допомогу ти можеш іще під час лікування. Це дозволяє майже рік почуватися більш-менш спокійно. Та потрібна людина, яка буде поруч…Зараз в Олександра Амосьонка вже є протез на одній нозі. Друга – з апаратом під наглядом.Нам пощастило знайти реабілітаційний центр Suреrhumаns та Ірину Ткач з «Дніпропротез» — це стало важливим кроком на шляху лікування та відновлення. Зараз у чоловіка вже є протез на одній нозі, але друга з апаратом іще під наглядом, до того ж зберігається больовий синдром. Крім того, у нас удома немає ліфта, і подолати 21 сходинку йому поки не під силу, а в ребцентрі є можливість відновлюватися.— А як щодо одягу та білизни — чи є якісь проблеми, чи всі військові забезпечені необхідним?— Держава надає комплект білизни, але без трусів: штани, шорти, майка та кофта. Всі ці елементи на липучках, які швидко псуються і не тримаються. І, на жаль, одяг не розрахований на апарати зовнішньої фіксації кінцівок. Але дівчата зі швейної сотні Вінниці придумали нам свій одяг: одна штанини ширша, інша, де ампутована кінцівка — коротка. І спідня білизна також уже є — вся на кнопках, і це дуже полегшує нам побут. Упродовж лікування нам завжди допомагали медичні сестри та брати. У всіх них не лише золоті руки, але і добрі серця. З обережністю питають про потреби й без тіні сумніву допомагають з душем або туалетом.— Що вас тримає в психологічному сенсі та наснажує жити далі?— Саші не вистачає самостійності, це важко від самого початку. Якось до нас навідалась психологиня, яка пізніше зізналася, що у нас позитивна позиція, до якої вона з пацієнтами приходить через десятки сеансів. У нас є чітке й реальне сприйняття ситуації. Ми з Сашею розуміємо, що не скасуємо поранення. Він сам свідомо обрав піти на війну, де це могло статися. Перші місяці ми жили в стані, що завтра ось-ось щось зміниться на краще. Самі собі придумали терміни відновлення, уявляючи, що процес лікування можна пришвидшити. Втім, це було помилковою стратегією. Тож одного дня ми зупинилися і видихнули, вирішивши жити тут і зараз, але з мріями про майбутнє.Шукаємо приємні дрібниці щодня: хай то нова смачна кава, чай чи величезна магнолія у парку, якої раніше не помічали. Поїхали в ресторан колись… Мене також підтримує син, який бачить, що життя триває і в ньому слід постійно шукати хороші моменти. Я виростила дуже сильну і чуйну дитину…— Чим ваша родина хоче займатися після відновлення? — Саша не бачить себе поза армією. Але при цьому каже, що життя починається тепер з нуля. Однак налаштований на нове й успішне життя. І я теж.Утім, повернення у військо цілком реальне. Чоловік пішов на війну в 23 роки, дослужившись до командира взводу та заступника командира бригади. Його досвід може допомогти іншим, менш досвідченим військовим.— А як ти сама все це пережила?— Моїй рідній людині гірше, ніж мені. Значить, я маю знаходити ресурси, щоб мені було краще, щоб я була вмотивована, могла підтримувати і вести нас у цей період життя. Психологи мені не допоможуть розв’язати проблеми з лікуванням чоловіка, а поплакати і розділити біль зі мною можуть мої друзі, які так само, як і я, варяться в темі війни. Я не можу довго бути пригнічена, тому традиційні кола підтримки родин військових впливають на мене гірше. Я маю бути в ресурсі для себе і для чоловіка, бо «правильно саме так…». І дуже хочу, щоб він не відчував, ніби зобов’язаний мені чимось.— Яким ти бачиш доступне і комфортне життя в Україні для військових, які зазнали важких поранень?— Наші захисники та захисниці не повинні самостійно шукати шляхи для допомоги собі. До них мають приходити фахівці та пропонувати конкретні види допомоги, а вони вже оберуть, яка саме їм потрібна підтримка/допомога і чи потрібна взагалі.Це саме стосується й інклюзивної політики. Військовий/ветеран не повинен шукати шляхи чи заклади, куди зможе дійти або доїхати самостійно: це вибір без вибору. Для нього має бути доступне все: будь-який магазин, аптека, кафе, навчальний заклад, ресторан, перукарня, спортзал, СТО тощо.Люди з інвалідністю чи маломобільні люди — такі самі, як і будь-хто інший, і вони потребують самостійності, адже самі хочуть обирати свої маршрути.Корисні посилання для військовослужбовців та ветеранів, які зазнали важких поранень, та їхніх родин:

Про виплати пораненим військовим;Suреrhumаns;Dnірrо.рrоtеz;Рrоtеz Нub;Безкоштовне протезування кінцівок та засоби реабілітації для військових та цивільних.

Закони:

«Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (№ 3551-ХІІ): Основний закон, що гарантує пільги особам з інвалідністю внаслідок війни, право на безоплатне протезування, медичне обслуговування та соціальну реабілітацію.«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» (№ 2011-ХІІ): Визначає право на безкоштовне покращене харчування під час лікування та реабілітації.«Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я»: Встановлює правові засади для створення ефективної системи реабілітаційних послуг, що забезпечує рівні можливості для військових, які втратили функціональність.«Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліцейських на соціальний захист» (Закон № 3621-ІХ від 04.05.2024): Оновлює норми щодо лікування та реабілітації.

Постанови КМУ (оновлення 2024–2026):

Постанова КМУ № 1438 від 07.11.2025 (оновлення реабілітації): Чітко закріплює вимоги до реабілітаційних закладів та розширює можливості отримання реабілітації: амбулаторно, у центрах громад, або вдома.Постанова КМУ № 163 від 14.02.2025: Вносить зміни щодо спрощення процедур для осіб з інвалідністю, дозволяючи подавати копії документів для ВЛК, засвідчені відповідними органами, а не лише оригінали.Постанови щодо забезпечення безбар’єрності: Спрямовані на фізичну доступність лікарень, вокзалів та інших інфраструктурних об’єктів для осіб з інвалідністю, зокрема, використання коштів на ліфти та ескалатори.Постанова КМУ № 1644 від 10.12.2025: Регулює зміни у процедурах оформлення військово-облікових документів та обліку інвалідності.

Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Це завершальна частина розмови історика Віталія Михайловського і засновниці та кураторки проєктів «Skоvоrоdа аudіtоrіum», «Клуб любителів книжки» Юлії Олійник про історичну географію.Цього разу говоримо про український простір, його регіональну різноманітність та принципи історичної регіоналізації. У фокусі — питання, як поєднати географічні, історичні, етнографічні та мовознавчі підходи до опису регіонів України, не втрачаючи цілісної картини.Також у розмові:

роль джерел і методів історичної географії;мікро- і макропідхід у дослідженнях;трансформація регіонів упродовж століть;взаємозв’язок регіональної та національної ідентичності;значення українського простору в умовах сучасної війни;європейський контекст української історії.

Перша частина: Чому історична географія небезпечна для імперійДруга частина: Як Росія маніпулює історією через карти?

Україна — один із найбільших експортерів меду. З року в рік тисячі тонн українського меду вивозять у світи, аби він потрапив на полиці європейських та американських супермаркетів. Нинішній успіх був би неможливий без багатовікової традиції пасічництва: бджолярі поколіннями експериментували з вирощуванням медоносних рослин і доглядом за бджолами… Один із винаходів виявився настільки вдалим, що ліг в основу сучасного раціонального бджільництва: 1814 року чернігівський пасічник Петро Прокопович виготовив перший у світі розбірний рамковий вулик. Його рамки зі стільниками зберегли медолюбам ХІХ століття животи, а бджолам — життя.За часів Петра Прокоповича бортне бджільництво вже поступалося колодному: за своєю будовою колоди мало чим відрізнялися від бортей (природних або штучних дупел у живому дереві) — це були відокремлені шматки деревного стовбура, серцевину яких видовбували для мешкання й роботи бджіл. Коли ж надходив час медозбору, у ямці під колодою запалювали гнотик, змочений сіркою. Домівка бджіл обкидалася землею, а вічко для вильоту щільно закривали. Не маючи змоги порятуватися, вся сім’я гинула. Відтак пасічник вибирав стільники разом із мертвими комахами та їхнім розплодом і сік вміст в однорідну суміш. Петро Прокопович вважав винищення бджіл варварством, оскільки за грамотного догляду й збору бджолина сім’я може віддавати мед без жодної шкоди для себе. Що ж до самої січеної лагомини, то її чернігівський пасічник напрямець називав «гидкою».Поштова марка із зображенням Петра ПрокоповичаНавчившись екосвідомого й вигідного господарювання, Петро Прокопович вів активну просвітницьку діяльність, звертаючись у своїх статтях до чиновників і обивателів всієї Російської імперії — як підросійських земляків-українців, так і представників інших народів.По розпаді цього штучного політичного утворення, російські дослідники почали визначати Петра Прокоповича як «видатного російського пасічника», керуючись логікою, за якою єдиними спадкоємцями інтелектуальних надбань імперії є Росія із росіянами. Воно й не дивно — надто вагомою і бажаною є постать винахідника першого у світі рамкового вулика та засновника унікальної школи пасічництва.За міфічними віруваннями східних слов’ян, мед, як сакральна речовина, має надзвичайне походження: він зароджується на небі — і вже звідти зоряна перга падає на тичинки квітів. Петро Прокопович, з його оригінальним мисленням, наполегливістю й педагогічним талантом, теж став справжньою бджолярською зіркою. А от у чиїй саме традиції вона сяє — ще належить розібратися.

Інновації на пасіці Х

З погляду російських пасічників, бджоли Петра Прокоповича були політично ненадійними комахами, адже збирали нектар у садках козацької старшини. Майбутній винахідник народився 29 червня (10 липня) 1775 року в селі Митченки, що поблизу Батурина — колишньої столиці Лівобережної України та гетьманської резиденції. Вздовж берега річки Сейм розкинулися залишки парків і гаїв таких відомих українських політичних діячів, як генеральний писар Пилип Орлик, генеральний суддя Василь Кочубей, а також два гетьмани — Іван Мазепа й Кирило Розумовський. Останній навіть збудував завод воскових свічок (створивши попит на продукцію місцевих бджолярів), коли відновлював Батурин, що його за особистим наказом Петра І зруйнували російські війська під проводом Олександра Меншикова. Це сталося після того, як у часі Північної війни гетьман Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем Карлом ХІІ, прагнучи скинути з України московський гніт. Парадоксально, але екскурси вглиб української історії ХVІІІ сторіччя куди частіше трапляються в російських пасічницьких довідниках, аніж українських. Так, у збірці праць Петра Прокоповича, виданій у Москві 1960 року, вже на 4 (!) сторінці передмови подибуємо пропагандистську примітку:«Село Митченки розташоване на річці Сейм і пам’ятне тим, що тут було помістя Пилипа Орлика — генерального писаря при гетьмані-зраднику Мазепі та активного учасника його зрадницької змови. Тут же було й помістя Кочубея, значного українського козацького діяча, який старався викрити перед Петром І гетьмана Мазепу, що готував відокремлення Лівобережної України від Росії».Гречка — важлива медоносна культура, яку Петро Прокопович сіяв біля своїх пасік.Засуджуючи український «сепаратизм» Івана Мазепи, російські дослідники намагаються попередити спроби українців вийняти з російського контексту й постать Петра Прокоповича. Однак трудність полягає в тому, що все життя бджоляра, за короткочасними винятками, пов’язане тільки з українською Чернігівщиною. Досягши 11-річного віку, Петро Прокопович вступає до Києво-Могилянської академії. За 23 роки перед тим, 1763-го, уряд цариці Катерини ІІ видав указ про заборону викладання українською мовою в її стінах. Попри це рівень освіти все ще лишався високим: випускник Петро Прокопович добре володіє грекою, латиною та французькою мовою. Відтак юнак записується до військової школи Переяславського полку, внаслідок чого, як громадянин імперії, змушений брати участь у придушенні польського повстання 1794 року. У чині поручика й із нагородою від полководця Олександра Суворова, Петро Прокопович подає у відставку, адже розуміє, що військова справа не для нього — краще вже повернутися до рідної Чернігівщини й мирно займатися сільським господарством. Так він і вчиняє.Маючи на руках невеликі заощадження зі служби (3000 рублів), Петро Прокопович купує в Митченках землю і ставить перші вулики-дуплянки (32 пні за 200 рублів). Як він напише пізніше, знань зі сфери бджільництва в нього не було зовсім, отож пасічник-початківець кинувся по сусідах-поміщиках у пошуках книжок-довідників. І що, знайшов? — ні, катма. Тоді випитує секрети простонародного бджільництва в селян, але, замість стрункої системи догляду за бджолами, отримує мішанину забобонів. Усе, що могли дати старі пасічники, — це зшитки, списані магічними замовляннями. За словами етнографки Лідії Шульгиної, ще на початку ХХ століття бджолярі Чернігівщини уповали на підвішену кінську голову й ікону Зосима та Савватія, покровителів пасічництва, як найсильніші обереги від негараздів, — що ж тоді казати про їхніх пращурів. Петро Прокопович, оцінивши ситуацію, враз усвідомлює, чому бджолярство вважається таким ненадійним ремеслом: його успіх (цвіт медоносів, здоров’я бджіл, щедрий медозбір) пов’язують виключно із зовнішніми факторами — буцім узяти добробут пасіки під повний контроль людини просто неможливо. Молодий бджоляр переконаний, що, згідно його улюбленої приказки, не терши, не м’явши, не їстимеш калача: відкритість до здобутків передової науки та наполеглива праця мають виявитися ефективнішими за дивні ритуали й задобрювання сил природи. Іспитом для переконань пасічника стає пожежа. За рік, у вересні 1801-го, згорає дощенту майже все майно Петра Прокоповича — в паніці він встигає врятувати лише 10-рублеву асигнацію та діжку меду. Дивом лишаються цілими частина пасіки й омшаник (бджолиний зимівник). Хтось, можливо, розчарувався б і покинув бізнес, але тільки не Петро Прокопович — цей пробивний стартапер позичає гроші, аби поставити собі землянку й найняти козака-столяра, і цілу зиму 1801—1802 років виготовляє вулики для масштабування пасіки.Вулик 1851 року з пасіки Петра Прокоповича (фото з сайту Чернігівського обласного історичного музею імені В. В. Тарновського)З того часу справи бджоляра йдуть вгору: звісно, ранні експерименти не завжди добре позначаються на здоров’ї сімей і кількості зібраного меду, однак поразки переброджують на цінну своєю гіркотою медовуху досвіду. У 1808 році Петро Прокопович вже настільки тямущий пасічник, що, регулярно виписуючи спеціалізовану літературу з-за кордону, переконується: його емпіричні знання часто суперечать поглядам пасічників-теоретиків. Та сама проблема і з вуликами різних конфігурацій, які він заводить на своїй пасіці, — всі вони малозручні що для бджіл, що для бджолярів. Довгі літа невтомних спостережень концентруються в миттєве осяяння — під Новий рік Петру Прокоповичу приходить ідея вулика абсолютно нової конструкції. Він одразу ж береться за столярські інструменти — і вже 2 січня 1814 року на світ з’являється перший у світі рамковий (чи за термінологією винахідника — втулковий) вулик, що дозволяє пасічнику виймати мед без шкоди для бджіл. А щоби він був чистим від бджолиного розплоду, Петро Прокопович виготовляє ще одну новацію — роздільну решітку — крізь отвори якої можуть пролітати робочі бджоли, але не матка. Сподіваючись на майбутнє поширення винаходу по пасіках імперії, бджоляр називає перший рамковий вулик на честь її столиці — Петербурга. Пізніше це стане його традицією — використовувати для найменування вуликів назви міст, сіл, зірок, історичних періодів тощо. Водночас прагнення універсального рішення наштовхується на локальні особливості. У статті «Погляд на бджолярство й пожиток, який воно дає» Петро Прокопович напише, що розробив вулик, орієнтуючись на знайомий йому клімат — тобто клімат Чернігівщини. Ідентична ситуація і з фенологією — у розвідці «Про медоносні квіткові рослини» пасічник спеціально наголошує: може судити лише про «південні губернії» (NВ: за часів імперії росіяни називали Україну «Югом России» або «Южно-Русским краем»), оскільки мало того, що ніколи не мешкав поза ними, ба навіть не виїжджав деінде, щоб оглянути сади й поля. Та російські дослідники обирають не зважати на такі «дрібниці».Впливовий російський бджоляр Іван Шабаршов в історичному нарисі «Російське бджільництво» (1990), пишучи про діяльність Петра Прокоповича, виявляє чудеса мисленнєвої гнучкості, аби жодним словом не прохопитися про Україну. Чернігівський клімат учений «натягує» на російські широти, визначаючи саму Чернігівщину як абстрактну «зону» (зяючий пропуск, куди можна вписати будь-який топонім) — оце й уся деталізація місця, в якому жив і пасічникував Петро Прокопович:«Його пасіки бути розташовані в зоні, де росло чимало цінних медоносів, що забезпечувало рясний “урожай” меду».Заради справедливості, варто додати, що в контексті педагогічних заслуг Петра Прокоповича Іван Шабаршов усе ж обмовляється про Митченки, хоч-не-хоч конкретизуючи, де саме вітала учнів відома школа пасічництва, проте з оповіді видається, буцім і село це також розміщене десь у Росії. Виходить такий собі анекдот про ведмедя, який замість того, щоб просто вдертися на пасіку й поласувати медом, підробив документи на володіння всім обійстям, та ще й пасічника-господаря на плече закинув. Український письменник Андрій Курков 2018 року випустив роман «Сірі бджоли» — історію про сучасну російсько-українську війну, де у прифронтовій, так званій «сірій» зоні на Донеччині посіріли цілі рої. На сторінках праць із російського бджільництва українських пасічників ХІХ століття спіткала та сама доля. Декольоризація як денаціоналізація — із подальшим перефарбовуванням у росіян.

Перша школа пасічництва в Російській імперії та перекладацькі виклики

Із кожним роком пасіка Петра Прокоповича розросталася — з’явилася потреба в помічниках. Відібравши шістьох найбільш тямущих селян, бджоляр приставив їх до вуликів, аби ті опановували ремесло в процесі безпосередньої роботи. Однак практика, не підкріплена теорією, дала сумнівні плоди — що далі, то ясніше ставало: ніщо не замінить повноцінної шкільної освіти. Почувши, що їхній сусід збирається відкрити школу — понад те: першу школу пасічництва в Російській імперії! — поміщики відправили до нього ще 12 учнів-селян. За словами Петра Прокоповича, він погодився, оскільки потребував додаткової мотивації: рівень відповідальності підвищився, а отже, він точно не пропускатиме занять і буде дисциплінованим викладачем. 1 листопада 1827-го символічно завершився землеробський рік і розпочався навчальний. А вже 1828-го ця низова ініціатива здобуває визнання держави: Міністерство внутрішніх справ підтверджує за курсами Петра Прокоповича статус школи, та є одна умова: бджоляр надсилатиме регулярні детальні звіти. За два роки Петро Прокопович навіть купує неподалік рідних Митченків просторіший хутір Пальчики — так багато прибувало охочих до пасічництва.Спершу це були селяни з Чернігівщини, згодом приїжджати почали й із інших українських губерній: Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини. Зважаючи на моноетнічний контингент, Петро Прокопович читає лекції українською мовою й навіть скаржиться у свої статтях на подвійне навантаження: аби підготувати освітні матеріали для газет, він змушений перекладати свої конспекти з української на російську. Попри вільне володіння російською мовою, пасічнику-новатору нерідко важко давалися бджолярська термінологія та ботанізми і поруч із російськими термінами він вказує українські відповідники. «По краям вощины» — «на торчі», «сирень» — «лемас», «чертополох» — «будяк». Як зауважує чернігівський краєзнавець Василь Різниченко, навіть поверховий лексичний аналіз текстів Петра Прокоповича доводить: пасічник думав українською і здійснював самопереклад на письмі. Так, у статті «Про рапс або польову суріпицю, як їжу для бджіл» він вживає такі «українські пояснюючі слова»: «свырипа», «свырипа рогата», «свырипа безрога», «обьилась свырипы», «рядно», «олій», «на свитло», «въ каганцяхъ», «перга», «на порохни». Подекуди трапляються й цілі речення українською, вирвані з розмов на пасіці: «Напалы, пане, Вовковы пчолы на всю пасику там як хмара, так я отце поодставляв, щоб не знеслы — так трохы и утыхлы…».Колоди на території Національного музею народної архітектури та побуту УкраїниУсі ці статті, з українізмами й без, були сигнальним бджолиним танцем, що мав привести читачів до mаgnun орus-у Петра Прокоповича — його 12-томної праці про бджільництво. Для її публікації пасічник-дослідник закупив друкарське обладнання, тим часом відправивши запит на дозвіл відкрити друкарню. Однак уряд Миколи І був настільки наляканий повстанням декабристів, що вбачав крамолу навіть у на позір невинних амбіціях, — дозволу Петро Прокопович, звісно, не отримав. Василь Різниченко, міркуючи про пальчиківські верстати, яким так і не судилося запрацювати, фантазує, якою могла би бути надрукована на них освітня пасічницька література — передова й мовно не цензурована:«Звичайно, що в виданнях, які б були надруковані в Митченках чи в Пальчиках, ці українські елементи (українізми — прим. Авт.) значно збільшились би — і хто знає? — може б, перша друкована пасічницька книжка українською мовою побачила б світ не в середині ХІХ століття, а раніше».Зрештою, замість нереалізованих книжок-привидів в хід пішли цілком реальні, хоч і не точні, конспекти учнів. За ними автори-шахраї складали піратські посібники, що буцім розкривали методику Прокоповича. Сам Петро Прокопович страшенно обурювався і, щоби спростувати міфи й перекручування, активніше писав для періодики й запрошував гостей побачити пасічницьку школу на власні очі. Чого ж там навчали? Передусім грамоти й основ математики. Підготовлені учні бралися за ознайомлення з бджолярськими традиціями єгиптян, юдеїв, греків, римлян, германських народів, а також систем сучасних бджолярів — Яна Дзержона, Августа фон Берлепша та інших. Окрім цього, пасічники-початківці опановували столярство і навіть отримували грошову винагороду за кожен вироблений рамковий вулик (заохочення були особливо важливі, адже Петро Прокопович, як наставник, принципово відмовився від покарань). На 1848 рік при школі було понад 1400 вуликів усіх можливих конструкцій, аби школярі спостерігали за продуктивністю бджіл у різних умовах. Величезні території займали рослинні насадження: на одному хуторі сусідили городні, садові, польові, лугові, лісові, степові й болотні зразки. На думку Петра Прокоповича, сапка й лийка — такі ж важливі інструменти для бджоляра, як і пасічницький ніж.Найбільше в Пальчиках зростало верб, малини й синяка — «царя медоносів», як називав його український цар пасічників. 1846-го Департамент сільського господарства видав статтю Петра Прокоповича «Про користь розведення для бджіл синяка, рослини медоносної та олійної» окремою брошурою. Синяк, як не подивитися, гарний зусібіч: цвіте з червня по вересень, невибагливий до тої міри, що трапляється на узбіччях та забур’янених ділянках, а головне — перекриває одразу кілька господарчих потреб. З його перги виходить смачний світло-бурштиновий мед, насіння можна відвезти до олійниці, а сухі стебла є гарним паливом. Універсальність — ось, що практичний Петро Прокопович цінував найбільше. Усюди, окрім питань мови й ідентичності. Тут він обстоював багатоманіття.Як наголошує дослідник спадщини бджоляра Сергій Сенюк, коли до школи почали записуватися представники інших народів (кримці, литвини, поляки, росіяни, башкири, грузини, німці), Петро Прокопович створив декілька груп із різними мовами викладання, хоч міг би полегшити собі життя й запровадити єдиний загальноімперський стандарт — навчання російською.

Демократизм = українофільство

Мальва (фото Дарини Постернак). Петро Прокопович вважав мальву цінним медоносом. Її насіння продавалося при школі бджоляра.Чимало поміщиків не розуміли, навіщо Петру Прокоповичу біч-о-біч трудитися з селянами-кріпаками, витрачаючи сили та гроші на їхню науку: «Є ж йому охота займатися з “підлотою”!» На це бджоляр звично відповідав, що підлотою є не селяни, на чиїй мозольній праці тримається суспільство, а ледарі. Петра Прокоповича не цікавила робота з окремими осередками бджолярства, необхідно було реформувати саму систему, а для цього найкраще починати з витоків — селянських пасік. Цей промисел приступний усім станам, потребує мінімального стартового капіталу й не обкладається податками — отже, стане в пригоді людям у скруті. Демократизм пасічника страшенно заімпонував Тарасу Шевченку, що в 1843 році приїхав на батьківщину робити замальовки для альбому «Мальовнича Україна». Мальовничості батуринським околицям і справді було не позичати, та не менше розцвітила душу митця народна школа: потішений, він написав картину «На пасіці», зобразивши закапелок хутора Петра Прокоповича — із м’яким сонячним світлом та постатями в буденних українських строях: чоловік, одягнутий у полотняні сорочку й штани, ненадовго відволікся від роботи — корисної і, як підказує радісна настроєвість полотна, сродної. Увіковічене ім’я Петра Прокоповича також у прозі Тараса Шевченка. Герой повісті «Близнюки», сотник Никифор Федорович Сокира, такий запеклий бджоляр, що навіть підкинутих йому дітей називає Зосимом і Савватієм. У розмові з дяком-учителем, якому він пожалував вулики, Сокира звіряється: хоче поїхати в Батурин, аби послухати напучування «нашого великого пасічника Прокоповича».Петро Прокопович точно порозумівся б із Никифором Сокирою, адже й сам походив із давнього козацького роду. За спогадами етнографа Степана Носа, старовину пасічник любив і шанував. Розширяючи володіння, він придбав історичний маєток із гаєм Пилипа Орлика та келією українського церковного діяча ХVІІ сторіччя Димитрія Ростовського: засівав ці землі медоносами й розміщував на алеях вулики. Продовжив справу й інтереси батька спадкоємець Степан Великдан, народжений 1819 року від селянки Ганни Боровиківни. Як пише Василь Різниченко, по смерті Петра Прокоповича, його син купив Городок — колишню резиденцію Івана Мазепи: звідти був хороший взяток для бджіл і духовна пожива самому Великданові. Він любив відпочивати на місці, де стояли палати гетьмана, та запрошувати туди друзів — частував їх медом і батуринським квасом із яблук та груш, який виготовляли в монастирі неподалік. Таке «радикальне» українофільство було неприйнятним навіть для багатьох українців. Приміром, історик Микола Костомаров, відвідавши пасіку Степана Великдана в 1878 році, був вражений тим, що пасічник виявився відкритим прихильником Івана Мазепи — про це гість написав у газеті «Порядок» за 1881 рік:«На його думку, коли Мазепу і не можна зовсім виправдати, то у всякому разі треба поставитись до нього поблажливо і вибачити йому за його перехід на бік шведів, через те що царювання Петра І-го було для українців занадто нестерпним своєю жорстокістю […] Скільки я не силкувався довести йому помилковості його поглядів — ніщо не допомогло…».Україноцентричні погляди Великдана, як і багатьох інших поміщиків Великданового покоління, Микола Костомаров пояснював читанням «Історії русів» — твору української історіографії та публіцистичної думки другої половини ХVІІІ — початку ХІХ століття. Захоплювався нею і Тарас Шевченко — на переконання інтелектуала Михайла Драгоманова, уся його історична візія бере свій початок з цього літопису, або ж «літопису Кониського». Під такою назвою «Історію русів» згадано в «Близнюках»: уже знаний нам сотник-пасічник Сокира завжди тримає її розгорнутою на своєму столі. Літературознавець Станіслав Росовецький, підмічає, що коли в переяславській Покровській церкві герой бачить ікону Покрова Богородиці, на якій зображено Петра І зі сподвижниками й Мазепою, він переповідає дружині трагічні епізоди з «Історії русів» — аж сотничиха Парасковія реагує запитанням: для чого Покрова покриває Меншикова, ката батуринців? Вочевидь Степан Великдан, син Петра Прокоповича, не раз і сам задумувався над цим «для чого?». За матеріалами Василя Різниченка, він говорив українською не лише в побуті, а й у державних установах — принаймні в одній реляції ображеного чиновника, з яким посварився Великдан, його репліки навмисно передано українською: імовірно, позивач, зберігаючи мову оригіналу, хотів одразу ж викликати в начальства неприхильність до пасічника-«малороса». Який дуб, такий тин, який батько, такий син — Великдан виховувався й працював поруч із Петром Прокоповичем, отож можемо виснувати, що й українську мову перейняв ні від кого, як від нього. Що ж до Росії, яку Петро Прокопович згадує у своїх статтях і про чий добробут переймається, варто не забувати: Росія для нього — не держава в сучасному розумінні, а політичний конгломерат кількох народів. У мікросвіті Чернігівщини — кількох громад, за яких він, як громадський діяч, ніс відповідальність. Ця позиція аж ніяк не пов’язана з тим, що Петро Прокопович почувався росіянином.

Останній із перших — вулик у Чернігівському обласному історичному музеї імені Василя Тарновського

По наглій смерті Степана Великдана (1879) влада, замість того, щоб підтримати школу бджоляра, яким вона так сильно пишалася, швидко закриває навчальний заклад. Пасіки ж виставляють на публічний аукціон — майже всі землі купує конотопський худобопромисловець Юдович. Держава, ворожа до батуринських пам’яток, не клопочеться захистом відомих парків: спершу Юдович випасає там худобу, а згодом, відкривши «Лісний склад», вирубує насадження Петра Прокоповича та гаї козацької старшини. Дім, де жив винахідник першого у світі рамкового вулика, і будівля школи йдуть на знос. Перед тим незаконно народжені діти Степана Великдана, а отже, позбавлені прав на спадок, продають частину особистих речей родини — у передаукціонному шарварку губиться архів, зокрема неопублікований 12-томник Петра Прокоповича. Один за одним зникають вулики: щось продається, щось розкрадається, залишки руйнує час.Картина “На пасіці” Тараса ШевченкаНині відомо про один атрибутований рамковий (втулковий) вулик із пасіки Петра Прокоповича, зберігається він у Чернігівському обласному історичному музеї імені Василя Тарновського. «Тиждень» розпитав про цей унікальний експонат Світлану Олександрівну Половнікову, старшу наукову співробітницю музею та заслужену працівницю культури України:«Рамковий вулик потрапив до нас у 1950-х. Складно сказати, хто саме його виявив (свідчень пошуковців не лишилося), та завдяки паспорту експоната відомо, де сталося відкриття. Вулик стояв у дворі жительки села Пальчики Пухкало Ганни Олександрівни.106 сантиметрів заввишки, 57 завширшки, має 4 відділення з втулками, що закриваються, а головне — на поверхні є прізвище й дата: Черепов, 1851 рік. Цей підпис дозволив атрибутувати власність відомого бджоляра. Я дослідила питання і виявила, що Черепови мали маєтності неподалік Батурина. Вочевидь поміщик Черепов відвідав пасіку, і за традицією, яку запровадив Петро Прокопович, вулик було названо на його честь: так пасічник вшановував своїх гостей. Із цього звичаю навіть жартували: як кораблі називають перш ніж спустити на воду, так само вулики Петра Прокоповича не лишаються без імені. Здогадуємось, що на пасіці мав бути й вулик, названий на честь Тараса Шевченка, та він не зберігся.На жаль, зараз відвідувачам не вдасться оглянути музейний зразок: у зв’язку з воєнним станом його разом із іншими цінними експонатами перенесено в сховище. Мені пощастило поспілкуватися з праправнучкою Прокоповича — Марією Аркадіївною Поляковою (уродженою Мельниковою) 1911 року народження, що походила від Онисії Петрівни, доньки винахідника. Марія Аркадіївна жила в Чернігові зі своїм чоловіком Филимоном Филимоновичем. Дуже приємні люди, запам’яталося, що в родині зберігалася оригінальна світлина Миколи Лисенка. Хтось із їхніх пращурів спілкувався з композитором і отримав фотокартку. До 220-річного ювілею Петра Прокоповича Марія Аркадіївна передала сімейний альбом до фондів музею. Та стан такий, що всі ці речі спаковано й підготовано до можливої евакуації.Батько Марії Аркадіївни, правнук Петра Прокоповича, як і його пращур захоплювався садівництвом: 1909 року заклав дослідний сад на дідових землях у Митченках, після Першої світової працював агрономом. Однак у 1930-х зазнав репресій і втратив улюблену роботу. Так розвивалася садівничо-бджолярська справа в роду Прокоповича.Синяк звичайний (джерело зображення: сайт “Аграрії разом”). В “Атласі медоносних рослин України” (1993) найвищою похвалою медопродуктивності синяка є прихильність до нього Петра Прокоповича: “На його цінні медоносні властивості вказував ще П. І. Прокопович, який вивозив свою пасіку до заростей синяка”.Від середньовіччя й дотепер мед присутній у всіх ключових обрядах українців — будь то хрестини, весілля чи поминки. За часів Русі споживанням сити, напою з розведеного меду, завершувалася кожна урочиста трапеза, звідси походять такі вислови, як «наїстися досита», «насититися». Життя Петра Прокоповича — взірець відданості цьому продукту: протягом п’яти десятиліть видатний винахідник не бачив нічого важливішого за добробут бджіл і виробництво меду. Його рамковий вулик став предтечею подальших новацій: скоро по смерті Петра Прокоповича конструкцію вулика вдосконалить американець Лоренцо Лангстрот, зібравши зразок, що відкривається зверху, 1857 року Йоган Мерінг у Німеччині вигадає штучну вощину, а 1865-го чех Франц Грушка представить світу відцентрову медогонку… Починати національну історію професійного пасічництва від постаті рівня Петра Прокоповича — честь для будь-якої країни. Двісті років тому Російська імперія контролювала батьківщину Петра Прокоповича, батуринський край із тисячами вуликів. Нині Чернігівщина, як і вся Україна, дає відсіч російським загарбникам, отож усе, що їм залишається, — це привласнювати спадщину бджоляра, маніпулюючи його ідентичністю. На ділі ж міф про російськість Петра Прокоповича не витримує простого фактчекінгу: так, за ретельного аналізу гаданий «мед» виявляється підробкою — цукровим сиропом, наточеним із діжки з етикеткою «Колонізація».

Віра Курико — одна із найцікавіших українських репортажисток сьогодення. У своїй першій книжці «Вулиця причетних» вона описала, як звичайні люди, сусіди й знайомі, доклалися до повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка, що мешкав тоді у Чернігові. У романі «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька» Курико пропонує образ ненадійної нараторки. Це ніжний глибокий текст, який постійно обманює читачів, і в цьому його найбільша принада. Багато років Віра співпрацює із Тhе Ukrаіnіаns, а з 2024 року є редакторкою видавничих проєктів цього медіа. У вільний час веде подкаст «Бегонії в агонії», займається балконним садівництвом і гуляє із прекрасним лабрадором на ім’я Саган — на честь фізика, не письменниці. Я знаю Віру багато років і стільки ж нею захоплююся. У цій розмові для Українського тижня є і про рослини, і про Чернігів, і про Сагана. А ще більше — між рядків.

— Я хочу почати нашу розмову з місця. Регіональна ідентичність важлива для тебе, і це помітно з текстів. Чернігів — один з постійних героїв твоїх репортажів, а ще місце дії у романі «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька». У Чернігів ти мріяла повернутися з Києва, і під час локдауну таки повернулася. В Чернігів проривалася крізь окуповані села у перші тижні повномасштабки — і 3 березня таки прорвалася. Які твої стосунки з містом сьогодні?
— Останнім часом я багато думаю, звідки в мене взялася така любов до Чернігова і небажання жити деінде. Адже це не моє рідне місто. Я народилася у прикордонному селі і вперше побачила Чернігів, коли ми зі школою поїхали на агробіостанцію. Тоді я ще не любила рослини й не знала, що таке агробіостанція, та це був шанс вибратися бодай кудись із мого кінця світу. Так я опинилася у саду Коцюбинського, і мені там страшенно сподобалося. Нам тоді запропонували взяти яблук зі словами, що Коцюбинський сам садив ті дерева. Та ми, дурні підлітки, лише віджартовувалися: «І погладьте кота, Коцюбинський сам його виростив».
У п’ятнадцять я поїхала вчитися в обласний ліцей — місце із суворою дисципліною, що формує страшенно сильних і впевнених людей. Ми мусили бути у гуртожитку вже о сьомій вечора, тож можливостей дослідити міський простір лишалося небагато. Мене завжди заносило в сад: це було єдине місце, куди я знала дорогу.
Прив’язаність до міста почалася з того, що я перейнялася його історіями. Тут вчилися писати вірші Павло Тичини та Василь Еллан-Блакитний, жили Микола Вороний і його син Марко, сюди до Михайла Коцюбинського приїжджала у гості інтелігенція. Я мріяла до тридцяти років — тоді здавалося, що це вже прикінцевий період життя, — сформувати навколо себе таке коло, як Коцюбинський. Крок за кроком я переконала себе у тому, що Чернігів — єдине можливе місце мого життя.
Пізніше, коли я почала займатися журналістикою, мені здалося, що Чернігову бракує образів на мапі. Всі співвідносили його з козаччиною, однак Чернігів значно більш розмаїтий. Це сколихнуло у мені бажання стати авторкою міста, його тихим голосом. А ще я хотіла, аби мене поховали на Болдиних горах, де лежить Коцюбинський — це одне з моїх улюблених місць. Однак для цього треба зробити щось мегавизначне. І я вирішила розповідати про Чернігів — раптом спрацює?
— Те, що ти визначаєш себе як регіональну журналістку, пов’язано із бажанням нанести Чернігів на культурну мапу України?
— Радше із тим, що я сама себе так відчуваю — локальною журналісткою, локальною репортеркою. Колись мене сколихнула думка, що писати треба про те, що знаєш найкраще. Тоді я усвідомила, що найкраще знаю Чернігів, де живу. Це дає змогу будувати з людьми глибші, складніше взаємини, як і потребує репортаж. Якби була можливість, я не бралася б за нечернігівські теми. Повернутися з Києва до Чернігова було нашим із чоловіком свідомим рішенням. Купити дерев’яний будинок, поставити піаніно — такий був план. Вже на місці я познайомилася зі свідомими людьми, які так само повернулися з Києва у Чернігів — це добре працює для втомлених тридцятирічних. Та якщо подумати, я не маю чіткої відповіді на твоє запитання. Здається, я просто людина, якій важко щось змінювати — така велика неповоротка скеля. Якщо вже десь стала, стоятиму там і знайду тисячу виправдань, аби не рухатися.
— Ти завжди захоплено оповідаєш про своє місто. У тебе є улюблена чернігівська будівля?
— Я дуже любила будинок «Просвіти». У російськомовному Чернігові моєї юності це був особливий локус. Вперше я потрапила у цю будівлю, яку легенди назвали «будинком-кораблем», коли затопило їхню бібліотеку. У фейсбуці — тоді ще непопулярній мережі — опублікували допис із закликом допомогти. Прийшло троє людей (зараз, думаю, були б усі). Я прийшла — і як прийшла, так і приросла до того місця. Часом здається, що я почала носити спідниці тільки тому, що мені подобалося притримувати поділ, підіймаючись гвинтовими сходами й слухаючи історії про танці і прийоми, що відбувалися у цьому домі у ХІХ столітті. Одного разу керівник «Просвіти» сказав нам, студентам: «Робіть тут що хочете». І тоді ми почали проводити літературні вечори, грали музику, а тоді надихнулися на власне медіа.
Друге важливе місце — сад Коцюбинського, де я вперше поцілувалася біля агави, яку саме винесли з теплиці. Цей епізод є в «Летиції…» — боюся, я там виклала все своє життя і тепер не матиму про що розповідати.
— Репортаж «Вулиця причетних» також присвячений Чернігову. Це історія про сусідів Левка Лук’яненка, які свого часу допомогли радянській владі його посадити. Читаючи цю книжку, я постійно поверталася подумки до тексту Ганни Арендт «Айхман в Єрусалимі». Ти називаєш цей репортаж своєю обсесією. Чому?
— Пояснення буде дуже грубе. Як репортерка я розумію, що існує журналістське везіння. Це коли тема така, що куди не штрикнеш — звідти б’є нафта. У двадцять років я натрапила на цю тему і могла говорити лише про неї.
Але почну спочатку. У двадцять я почала відкривати для себе інший світ — 1970-ті роки. Не як другу хвилю репресій, а як період, що був зовсім нещодавно. Тоді я зрозуміла, що 1970-ті — це дуже реальний час, та й самі репресії вкрай реальні, і поламати життя дуже просто.
Коли помер Лук’яненко, журналісти кинулися до будинку, де він жив. Це поруч із моїм домом. Того дня там була купа репортерів, і всі розпитували старших людей, що ті пам’ятають про Лук’яненка. А сусіди відповідали, що не пам’ятають нічого. Журналісти також знали, що там живе перша дружина Левка — Надія Никонівна. Вони постукали, але вона їм не відчинила. Я спостерігала за всім цим і думала: як ви можете не знати Лук’яненка, у вас що, телевізора нема? І радіо теж? Ви ніколи не зіштовхувалися з ним на сходах? Не зрозуміли, хто той кремезний чоловік із вусами? Не може такого бути. Я почала приходити туди, і мене хвилювало: чому ж люди не хочуть про це говорити, чому всі брешуть. Якось моя співрозмовниця з того будинку кинула фразу: «Хай би хтось про президентшу подумав». Я перепитала, про кого мова. А вона каже: «Ну, про Надію, його дружину». Коли Лук’яненко балотувався, вони вже були розлучені, тож це прозвучало іронічно. Тоді я зрозуміла, що вони знають, хто там жив.

Також усвідомлювала: КДБ мусило залучати сусідів у цю справу, щонайменше у нагляд. На той час я вже подивилася фільм «Життя інших» і знала, що квартири могли прослуховувати. І так, «Айхман в Єрусалимі» Арендт справив на мене враження і підштовхнув до цих пошуків. Та відправною точкою став день, коли я пішла в архів КДБ, і жінка з архіву «по секрету» почала розповідати мені геть усе. Тоді я зрозуміла: бути репортеркою — це просто слухати людей. Я взяла справу Лук’яненка і побачила, що до мене її брали сотні людей. Тієї миті подумала: ну Віро, що ти у свої двадцять побачиш такого, чого не помітили інші? Та я все ж погортала і на одній сторінці натрапила на впізнаване прізвище, яке зауважила б тільки людина з Чернігова. Почала гуглити інтерв’ю цієї людини — вона у нас відома, — та в жодній розмові цей чоловік не згадав, що знав Левка. Я подумала: а чому ж він про це мовчить? Адже всі намагаються причепитися до чужої слави. Це підштовхнуло мене перевірити прізвища тих, хто писав доноси й приходив на допити у цій справі. Як виявилося, жінка, що вдавала подругу Надії Никонівни, переповідала розмови, які лунали за вечерею, куди був запрошений Левко, та й сама ця вечеря була спланована. Вечеря, підстава — тут спрацювали всі мої гуманітарні коди. І я повернулася у той будинок.
Думаю, сьогодні я вже такого не повторила б, а тоді, у двадцять, була сповнена сил та енергії. Стукала у всі двері, вставляла ногу в щілину, аби мене пустили. Питала: «Вибачте, а ви не співпрацювали у 1970-х з КДБ? Я шукаю Віктора, що співпрацював з КДБ». Потім дізналася номер квартири, постукала, мені так само заперечили, а я відповіла: «Вибачте, але ви таки співпрацювали з КДБ». Це було схоже на фільм, і тільки від мене залежало, чи я його додивлюся. Так усе почалося — і вже не припинялося ніколи. Коли вийшли перші статті на цю тему, у газету почали дзвонити люди й доповнювати мою історію. Я перевіряла факти, отримувала нові й нові джерела. Пізніше мною зацікавилася стара агентура, і хтось із них навіть захотів поговорити. Це й була нафта, і вона била звідусіль.
У мене біполярний розлад, тож трапляються фази гіпоманії, коли я фіксуюся на темі, вона мене поглинає. Так сталося й тоді. Я майже не їла і постійно говорила з чоловіком та друзями про Лук’яненка, проговорювала факти, аби не забути. Мені снилося, що Надія Никонівна таки мене пустила. У якийсь момент стало так важко, що я захотіла написати книжку, аби це припинилося. Книжка вийшла, та я не отримала задоволення, бо історія тривала. У мене й зараз залишається багато запитань, ніяк не можу додивитися цей серіал. Ось чому я думаю, що ця історія — моя обсесія. Коли читала роман «Одержимість» Баєтт, я чудово розуміла героїв, які розслідують свою справу. Мене аж піднуджувало — так я хвилювалася, що їх хтось випередить, раніше знайде ці вірші чи документи. Я так само тоді, у двадцять, вважала, що кожен журналіст полює на історію про Лук’яненка, і слід усіх випередити.
Ще одним питанням було ставлення до людей, які свідчили проти Левка. У процесі роботи я їх засуджувала. А потім хтось із їхніх рідних спитав: «А що б ви тоді зробили? Це зараз ви знаєте всі факти, а тоді?». І я подумала: а справді, що зробила б я? Повертаючись до Ганни Арендт, мусимо визнати, що зло таки банальне. Як зрозуміти, що зараз моїми руками не робиться щось зле? Якщо завтра до мене постукає СБУ і скаже, що сусід знизу — російський шпигун (а я його знаю як милого україномовного дядька з собакою), що я робитиму?
Як журналістка я припустилася помилки: мені хотілося, аби ця книжка була не про Левка Лук’яненка, а про систему, яка змітає все на своєму шляху. Пізніше я усвідомила: ця книжка мала бути про Надію Никонівну, яка майже 27 років так чи так була поруч зі своїм чоловіком. Вона могла розлучитися з ним ще під час першого заслання, вийти заміж знову, народити купу дітей. Але натомість вона чекала, передплачувала йому газети, відправляла їжу, їздила до нього на заслання і приймала його друзів. Я подумала: у всіх відомих людей, про яких ми знаємо, були дружини. Вже коли книжка вийшла, я ближче познайомилася з пані Надією і зрозуміла, що треба було писати інакше.
Після Лук’яненка зі мною не трапилося жодної такої теми. Все, що я написала пізніше, до неї не дотягувало, все було простішим та очевиднішим. І більше ніколи не було таких пригод. Штрикаєш палицею — а нафти немає, ніщо більше так не надихає. Може, тому я й вирішила написати щось художнє: мені бракувало вогню. Боюся лишитися Леонардо Ді Капріо журналістики — авторкою однієї книжки.
— Ти сама себе описуєш як екзальтовану людину, якій потрібен уявний світ, де улюблені автори ходитимуть вулицями твого улюбленого міста. Тобі ця екзальтованість допомагає у письменництві чи навпаки?
— Знаєш, хто вперше мені сказав про мою екзальтованість? Ростислав Семків на Семінарі творчої молоді в Ірпені. І не уточнив, це добре чи погано. Ми саме заходили до великої зали, де мало щось відбуватися. Після цієї фрази в мене потемніло в очах і я почала шукати, за що б ухопитися. Подумала, чомусь у поганому ключі: все, моє життя зруйноване, бо я екзальтована. Але потім вирішила, що немає жодної проблеми у тому, аби бути екзальтованою, нічого страшного. Хай що Ростислав мав на увазі, я йому вдячна за ці слова. Екзальтованість — і моя слабкість, і моя сила, отже, треба її врівноважувати. Моя емоційність природна, всі Курико — екзальтовані люди, які ніби постійно грають у виставі, переживають будь-яку емоцію з розмахом перебільшеної акторської гри, і з цим нічого не зробиш. Тато такий самий. Ми з ним іноді перебиваємо співрозмовників і договорюємо за ними або одне за одним цілі фрази, бо нам хочеться почути все якнайшвидше. Моя екзальтованість — щит від усього, що відбувається.
Я часто жартую, що в моєму селі на дві сотні людей було мало варіантів, чим займатися після уроків: ані спортивних секцій, ані музичної чи художньої школи — нічого. Ми палили гаражі, лазили через паркани, а ще я ходила в бібліотеку — єдина з усього села. Там була красива лампа, під якою можна було читати. Пані Інна, що опікувалася бібліотекою, мусила відкривати її тільки для мене. І коли о сімнадцятій їй треба було йти доїти корову, вона просила мою маму нарешті мене забрати.
Я перечитала майже все і дійшла навіть до видання «Реабілітовані історією. Чернігівська область. Том 2». Бібліотека була єдиним моїм контактом зі світом у селі, куди їхати з Чернігова взимку годин п’ять, бо дорога геть кепська. Потрапивши у більший світ, я так і не вийшла зі світу книжок, де мені безпечніше, де мене нічого не шокує, де хорошу історію можна пережити безліч разів. Добре мати вихід зі страшної реальності — а реальність у маленьких селах таки страшна. У селі ти безпорадна, бо люди руйнують себе, чоловіки бігають за жінками із сокирою, тобі нема куди піти й нема з ким поговорити. Я не розуміла, чому близькі лишаються там. Та на всі мої запитання тато відповідав: «А чого це ми маємо кудись їхати? Мусимо змінювати умови під те, що нам потрібно». Я ховалася у книжках і знаю, що й зараз можу там сховатися. Вигадане життя здається мені безпечнішим, ніж реальне.
— Як я розумію, «Летиція…» для тебе — це безпечне місце, а ще спроба осмислити стосунки з батьком, який пішов на фронт ще в період АТО, єдиний з вашого села. Це історія про тата, що лишив родину на довгий час, аби воювати десь далеко, а не захищати рідних тут, у селі на кордоні. Водночас війна — найважливіша тема в нашій літературі сьогодні. Як вона впливає на твою оптику як репортажистки та як письменниці?
— Здається, війна загалом сформувала те, як я бачила світ і як писала. Тож пізніше повномасштабне вторгнення додало тем, але не змінило підходів до тексту. У мене день народження 20 лютого, і це найгірший день, аби народитися. Коли мені виповнилося сімнадцять, у ці числа на Майдані розстрілювали людей. Нам у гуртожитку нічого не пояснили, ми сиділи в кімнаті самопідготовки, на столі стояв мій торт, і його ніхто не їв. У 2015-му було Дебальцеве. З року в рік мій торт ніхто не їсть, тож я не святкую день народження.
Деякі читачі вважають, що Летиція сама надумала проблему з батьком. Ну, пішов на війну, дорослий чоловік, це ж його рішення. Але тут варто усвідомлювати специфіку нашого села на російсько-білоруському кордоні. Це не патріотичне, не проукраїнське село, не безпечне місце. У моєму ліцеї між дорослими ходили поголоси, що росіяни підуть і на Чернігівську область, що тут зроблять ЧНР (так не сталося, ото тільки одну таку агітку мені в руки всунули дорогою зі школи). Дитина у мені не могла зрозуміти, чому той, хто має мене захищати, їде боронити населені пункти, яких навіть на карті не покаже. Я так сильно образилася за своє покоління, за все, що нам дісталося, що хотіла це виговорити.
Читайте також: Усвідомлення причетності: хто насправді репресував Лук’яненка і Гончарука
У моєму ліцеї була вчителька фізики, що постійно повторювала: «Ой, це ж Друга світова війна почалася, коли був випускний у школі, а у вас теж скоро випускний, і от знову війна». А тобі сімнадцять, ти хочеш випускний. Все, що мало асоціюватися з закінченням школи й переходом у доросле життя, не відбулося. Після випуску я мала їхати у Львів вчитися на журналістку, але натомість повернулася до Чернігова, аби не лишати маму геть саму, і вступила на філологічний факультет. Час показав, що це було чудове рішення.
Війна дозволила мені познайомитися з нашим Сходом. Я дуже рано дізналася всі ці назви: Попасне, Мар’їнка, Старобільськ. У Старобільську вперше побачила перекотиполе. Тоді я ще не знала, що так, чіпляючись одна за одну колючками, рослини розмножуються, — вітер розносить їх на великі відстані. Я була така вражена цим перекотиполем, що схотіла перенести його на свої чернігівські болота. Інколи думаю: якщо забрати з мого життя війну, яким би воно було? Може, мені не довелося б швидко дорослішати. Може, я і не поїхала б зі свого села. Моя оптика завжди була такою, бо я не пам’ятаю нічого до війни, крім спалених гаражів і поцілунку біля агави. Війна триває весь час, який я доросла.
Повномасштабна війна підтвердила, що я ніколи не виберуся із цього кола. У перші дні думала, що Чернігів зітруть з лиця землі. Невелике місто легко стерти авіацією — на щастя, на нас падало кілька бомб на день, а не одразу всі. Мама, до речі, ще з часів АТО повторює: «Закінчиться війна — і я точно розлучуся з твоїм батьком». І ось ми тут.
— Ти дуже чутлива й уважна до деталей оповідачка й репортажистка, твоїм текстам хочеться вірити, вони викликають глибокі переживання. У прозі ж ти обираєш ненадійну нараторку, гру та іронію, вірити твоїм персонажам зась. Це така компенсація за потребу бути чесною і точною у репортажистиці?
— Я просто люблю гру, несподівані повороти й виклики. А ще мені треба було написати історію так, аби ніхто ніколи не довів, що вона правдива, ніхто ніколи не повірив у неї. Все тому, що я не можу сісти й поговорити з батьками про наше минуле, як це роблять дорослі люди, дати їм знати, що я відчувала протягом багатьох років. Мені все ще треба за щось заховатися, повернутися до вигаданого світу, в якому мені комфортніше. Я журналістка і репортерка, яка працює із реальністю, та живу я у вигаданому світі, де можна заховатися. А ще ця форма дає змогу розійтися вповні та розповісти історію так, як мені хочеться. Наприклад, дозволити прабабі втекти від кулі, а не загинути. Покращити життя людей, які вижили і завдяки яким з’явилася я. Я переліплюю свою родину, як пластилін, з позиції тої сімнадцятирічної дівчинки, яка впевнена, що знає, як краще. А ще мені хотілося написати книжку, яку я сама радо прочитала б, де були б Чернігів і ненадійна оповідачка.
— Читаючи твій роман, я згадувала своїх університетських героїв. Ми так само цитували вірш про терикон Миколи Холодного, любили Майка Йогансена і юного Тичину. Хочу спитати тебе не про алюзії у тексті — хай кожен сам знайде свої коди, — а про традицію. Чи відчуваєш ти тяглість літературного процесу, ниточку, що йде від тебе до попередніх поколінь?
— Не хочу, аби це прозвучало зверхньо але, здається, таки відчуваю. Я виростала у світі, де не було нічого, крім книжок, тому я так сильно до них прив’язана. «Летиція…» — це поєднання й Андруховича, і Йогансена, і Шкурупія, і Мар’ямова, і ще трохи Герасим’юка, і ще багатьох, ким я захоплювалася. Часом мені здається, що я боюся власного голосу і тому ховаюся за ними. Філологічний факультет — річ невиліковна.
У студентські роки, звісно, я була в захваті від вірша Холодного. А потім дізналася, що він з Чернігівської області, а життя доживав під Черніговом у невеликому Острі. Історія Холодного — можливо, ще одна тема, яка захопить мене так само, як історія Лук’яненка. Чому в Чернігові ніхто не хоче про нього говорити, навіть журналістки, які точно тусили з ним у тих самих місцях у ті самі періоди? Що він накоїв? Як так сталося, що поет помер удома непоміченим? Як, вибачте, філологічний факультет Чернігівського університету це допустив?
Мені хотілося віддати Чернігову його людей. У моїй юності побутувала думка, що в Чернігові лишаються ті, хто нікуди не вступив і нічого не досягнув, однак це неправда. Гадаю, розуміння тяглості від мене до письменників початку ХХ століття і глибше навіяло думку, що Чернігів нічим не гірший за решту міст. І, можливо, не варто мірятися амбіціями, а слід спробувати їх втілювати тут, на місці.
— Одне з важливих місць «Летиції…» — сад. В одному інтерв’ю ти сказала, що будь-який сад — це хаос. Розкажи трохи більше про садівництво як утішну, терапевтичну практику і про свій подкаст «Бегонії в агонії».
— Я часто жартую: мовляв, от, десятки років займаєшся серйозною журналістикою, пишеш про КДБ, а якщо дзвонять з телебачення, то питають про квіти. Як я придумала «Бегонії в агонії»? Все просто — якось я слухала один іноземний подкаст про рослини й подумала: я не знаю, як писати про свої горщики, але уявляю, як про них говорити.
Якщо щось з’являється у моєму житті, воно повністю мене поглинає. Рослини — моє хобі, і, як і кожне хобі, часом воно стає обсесивним. Це коли кількість горщиків перевалює за кількасот. Був період, коли у своїй чернігівській квартирі я не могла навіть поїсти за столом, бо для цього треба було зняти кілька горщиків і поставити на підлогу. Така ситуація тривожила моїх рідних.

Як це почалося? Бувши хаотичною, сумбурною і невпевненою у собі людиною, я подумала: коли колупаєшся у собі, посади туди щось. Пам’ятаю, як у мене проросла насінина соняшника, і я раптом заспокоїлася. Постійний вир думок у голові стих. Я тоді подумала: нічого собі, я можу щось створити, кинути мандаринову кісточку — і вона проросте. Як авторку мене хвилює, чи зробила я бодай щось хороше, чи мої тексти гідні, чи читабельні. А що як я графоманка? Від постійного страху, від думки, що хтось досяг більше за мене, рятує садівництво, бо це місце, де я втілююся на 100 %. Інколи на 80 %, тому кидаю багато насіння, аби щось точно проросло. Сад — це хаос, як і я, але для того, щоб він існував, потрібна впорядкованість дій. Сад непередбачуваний, на рослини завжди можуть напасти шкідники або до тебе завітає самосійний мак. Та впорядкованість дій — посадити, полити, підрізати, обробити, підживити, — це впорядкування себе.
Пам’ятаю, як вийшла на балкон одного жовтневого вечора. Це був період, коли сонце вже не тепле, але проміння глибоко проникають у кімнату. Я підійшла до календули, ткнула її пальцем, і звідти випала насінинка. Така сама, як та, що я закопала в землю пів року тому. Для мене це була дивовижа: тієї насінини вже не існує, однак є ця, і вона вже налаштована на наступне літо, її сценарій уже прописано. У цьому і полягає магія саду: від простого до немислимого, від крихітного до великого, від жолудя, який можеш потримати у долоні, до дуба, що житиме сотні років. Усе це стало моїм способом заземлятися. Коли хочу поколупатися у собі, беру лопатку і йду колупатися в землі.
Ще я помітила, що люди надто тривожно ставляться до рослин, їм соромно, якщо рослина помирає. У мене теж усе помирає, але мені не соромно. Хай садівництво буде безпечним простором, де можна творити та помилятися, і ці помилки нікому не загрожують. Врешті, з десяти насінин дві точно зійдуть.
— Це буде дивне запитання, але я хочу поговорити з тобою про тварин у часи війни. Мені здається, ставлення до них — один з маркерів нашої людяності. Розкажи більше про свого собаку Сагана, названого на честь фізика, а не письменниці, як я вже знаю.
— Так, це не Франсуаза, це Карл. Я частіше буваю десь із Саганом, ніж без нього. Мені навіть дозволили водити його у Чернігівську бібліотеку. Мій пес — це мій друг, важлива частина мене. А ще Саган кращий за мене. Якось у мене була подія у просторі РЕN-клубу. Після розмови до мене підійшла жінка і запитала, чи можна сфотографуватися. Я, авторка книжок і репортажів, гордо відповіла: «Так, звісно». Вона дала мені в руки свій смартфон і сіла біля Сагана. Тут я зрозуміла, що час попуститися.
Поясню, чому саме на честь Карла Сагана. Річ у тім, що астрофізика — моя точка опертя. Можливо, через любов до минулого, адже зоряне небо — відгомін того, що вже сталося, багатьох із цих зірок не існує, вони вже давно догоріли чи вибухнули, а їхнє світло досі лине до нас. Карл Саган залюбив мене у космос своєю книжкою «Блакитна цятка». Вона допомагає згадати, що ми перебуваємо у безмежжі космосу, що наша цивілізація — лише плівочка на поверхні планети, й рано чи пізно все закінчиться. Наша планета скінченна: ми або самі вб’ємо Землю, або щось її знищить. Коли боляче і страшно, я думаю, що покоління до мене пережили це, тож і я якось переживу. А потім все закінчиться.
— Свій стан під час війни ти описуєш як стояння над проваллям, від якого іноді хочеться відсахнутися, а іноді, навпаки, нахилитися. Що, крім усвідомлення скінченності нашого існування, дає тобі силу не впасти?
— Мені здається, що я вже падаю, просто дуже довго лечу. Падіння не обов’язково означає кінець, катастрофу: ми ж не знаємо, що внизу. Гендальф теж падав — і вижив.

У цьому відео історик, провідний науковий співробітник Музею історії Києва Віталій Нахманович та історична оглядачка Тижня Ольга Петренко-Цеунова обговорюють, як в Україні та світі змінюється погляд на Другу світову війну в контексті сучасної російсько-української війни.

Чи можна говорити про переосмислення Другої світової війни, чи йдеться лише про інструменталізацію історичної пам’яті?Чому в Україні досі не сформовано консолідованої академічної візії Другої світової війни? Коли вона може постати і чим загрожує її відсутність?Чому, попри злочини радянського режиму, на Заході досі домінує позитивне ставлення до Радянського Союзу як учасника антигітлерівської коаліції?Як російсько-українська війна вплинула на рецепцію Другої світової війни в Україні та світі?

Мій побратим-офіцер у штабі 32-ї Сталевої бригади бере зі столу сліотар — м’яч для ірландської національної гри герлінг — і здивовано питає: «О, ти граєш?». Я давно колекціоную спортивні артефакти різних народів, але цього разу м’яч став приводом для знайомства з неординарною людиною. Офіцер виявився родом із Вінниччини та звів мене з латвійцем Андісом Прієднієксом, який живе там уже понад 15 років.
Він — колишній автогонщик, чемпіон із ралі та автокросу. Колись приїхав в Україну, щоб відкрити підприємство з виготовлення ключок для того самого герлінгу. Бізнес-історія завершилася не надто красиво через традиційні для нас бюрократичні реалії та війну. Але Андіс залишився. З початком повномасштабного вторгнення він перетворив своє подвір’я на Вінниччині на справжній авторемонтний хаб для ЗСУ. Ми зідзвонюємося з ним у короткій перерві між його черговими поїздками на фронт і до Латвії.

— Пане Андісе, по суті, в Україну багато років тому вас привела Ірландія та її національний спорт — герлінг.
— Якось колега розповів, що в Ірландії є гра герлінг — найшвидший спорт на траві, з історією від 1200 року. Ключки для неї (hurlеy) традиційно роблять із кореневої частини ясена. В Ірландії тоді був бум будівництва. Євросоюз закидав їх грошима, і під нові автобани вони вирубали дуже багато своїх лісів. Раптом зрозуміли, що їм не вистачає дерева для національного спорту: за рік там ламають майже пів мільйона ключок. Поки вони посадили нові дерева, утворився часовий проміжок, коли можна було зайти на ринок. Я відправив двох латвійських хлопців до Ірландії вчитися цього ремесла. Але в Латвії ясен росте понад 100 років, клімат холодніший, деревина інша. Фахівці порадили мені країну, де ідеальні умови й багато цього дерева — Україну.

— І ви вирішили налагодити виробництво тут, на Вінниччині?
— У 2005 році я приїхав сюди зі старшим сином і побачив, що ясен тут дійсно шикарний. Спочатку пробував працювати через українські лісгоспи у чотирьох областях. Хотів навчити їх робити правильні заготовки (там треба зрізати пень вище, ніж зазвичай, а потім викорчовувати корінь). Але з того нічого не вийшло: справа дуже тонка, потрібен був жорсткий контроль. Я втратив купу часу і грошей.
Тоді у 2009 році я переїхав сюди сам, оселився в Тульчинському районі. Ми домовилися з лісгоспом: ми їх навчаємо, працюємо разом. Справи йшли непогано. В Ірландії є понад 200 майстрів, у кожного графства свій стиль ключки, і ми працювали з ними напряму за їхніми лекалами. Ми виготовили понад 20 тисяч ключок і близько 50 тисяч дощечок-заготовок, які розходилися по всій Ірландії. Нашими ключками грали навіть на головному 80-тисячному стадіоні в Дубліні. Але прийшов Янукович, почалися проблеми з митницею. Після Майдану місцевий директор лісгоспу взагалі почав вставляти палиці в колеса. Потім пандемія, війна… Виробництво довелося поставити на паузу.
— Повномасштабне вторгнення змінило ваші пріоритети. Замість ключок ви тепер постачаєте на фронт автомобілі. З чого почалося ваше волонтерство?
— Коли росіяни поперли у 2022-му, я віддав свій джип знайомому лейтенанту з нашого містечка. Його група заходила в тил до ворога, виконувала складні завдання. На жаль, офіцер загинув.
Тоді я вирішив, що маю привезти для його підрозділу ще автівок із Латвії. Пригнав одну, потім іншу. Оскільки я все життя в автоспорті (був механіком, брав участь у ралі), то чудово розумію, які навантаження техніка отримує на фронті. Тому я варив рами, посилював ходову.

Хлопці побачили якість і почали дзвонити: «Андісе, зроби ще!». Людський поголос пішов. Так я зробив і відправив на фронт уже близько 300 машин. Вчора повернувся з Павлограда: одну завіз, іншу забрав на ремонт евакуатором.
У мене тут, у селі Маяки, тепер своя майстерня. Обладнання для шиномонтажу подарував один київський підприємець.
Зараз я щодва тижні їжджу до Латвії. Купую там машини, привожу сюди, ремонтую, приводжу до ідеалу і відправляю на фронт. Це важко. Мені 64 роки. Але коли бачу, що там, на передовій, пацанам іще важче, я відчуваю, що просто не маю права зупинятися.
— Ви купуєте машини у Латвії, самі женете за півтори тисячі кілометрів. Хто вам у цьому допомагає?
— Коли професійний автоспорт став задорогим, я перейшов у механіки. Сьогодні я безмежно пишаюся своїм учнем — чемпіоном Латвії з автокросу. Нещодавно він передав для ЗСУ свій надійний Нyundаі Теrrасаn. Раніше цей джип брав участь у жорстких зимових автоспринтах на засніжених трасах Латвії, а тепер у нього зовсім інша, значно важливіша місія. Сьогодні ця спортивна машина воює на Запорізькому напрямку — просто з-під обстрілів вивозить і рятує українців
Допомога ЗСУ — це колосальна робота моїх латвійських друзів. У Латвії рух розпочав Рейніс Позняк (керівник ГО «Агендум»). Він приїхав сюди в перші дні війни, побачив усе на власні очі, ризикував життям. Відтоді латвійці передали в Україну тисячі машин.

Також тут, в Україні, я маю величезну підтримку від народної депутатки Лариси Білозір та фонду «МХП-Громаді». Вони знаходять фінансування. Наприклад, виділяють 120 тисяч гривень, я їду в Латвію, знаходжу за ці гроші ідеальний варіант, привожу, ремонтую у своїй майстерні та передаю військовим.
Чому ми, латвійці, це робимо? Тому що знаємо, що таке русскій мір. Вони як у 1940-му році до нас прийшли, так і зупинили наш розвиток на 50 років. У Латвії немає жодної родини, чиїх родичів не вислали б до Сибіру.
Ми це чудово розуміємо. Моя маленька Латвія сьогодні віддає третину свого військового бюджету Україні. Ми безмежно вдячні українському народу за те, що ви стоїте і тримаєте цю наволоч.
Як казав понад 30 років тому Джохар Дудаєв: Росія — це країна, яка втратила духовність і все людське. Їм не вистачить Кавказу, їм знадобиться Крим, а потім і вся Україна. Але саме тут, у запеклій боротьбі, їм нарешті обламають зуби.
Я вже 15 років в Україні. У мене тут дружина, родина. Коли почалася велика війна, багато хто поїхав. А я зрозумів, що іншої країни, крім України, в мене вже немає. Це мій дім, і я буду допомагати йому перемагати, скільки вистачить моїх сил.

Алан Райлі — запрошений професор Коледжу Європи в Натоліні, член Консультативного комітету Енергетичного співтовариства у Відні та старший науковий співробітник Аtlаntіс Соunсіl. Тиждень поспілкувався з ним про наслідки виходу Об’єднаних Арабських Еміратів з ОПЕК, про те, чому це погана новина для Росії та чому удари України по російській нафтовій галузі справді високоефективні.— Як написали у Wаll Strееt Jоurnаl, вихід Об’єднаних Арабських Еміратів з Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК) — це велика стратегічна перемога Сполучених Штатів над альянсом на чолі із Саудівською Аравією і, відповідно, Росією. Чи погоджуєтеся ви з цим? — Я думаю, ми спостерігаємо дещо таке, що було б неможливим іще 20 років тому. Це втілилося значною мірою тому, що Сполучені Штати стали найбільшим у світі виробником як нафти, так і природного газу — передусім завдяки сланцевій революції. США додають значний рівень ліквідності на ринки й до того ж послаблюють здатність ОПЕК щось контролювати.На зміну ринкової динаміки варто дивитися з кількох позицій. По-перше, масове виробництво у США. По-друге, нещодавня фактична згода Венесуели на американське спрямування та контроль. Тепер є Об’єднані Арабські Емірати, і це починає впливати на всю динаміку. Я думаю, що це справді змінює ситуацію.Об’єднані Арабські Емірати завжди були важливими з низки причин. Одна з них полягає в тому, що вони мають значні так звані «резервні виробничі потужності». ОАЕ фактично мають можливість збільшувати видобуток, як і Саудівська Аравія. Для функціонування нафтового картелю необхідно мати здатність як підвищувати, так і знижувати видобуток. Виведення ОАЕ з ОПЕК — справжній удар по організації.Можна очікувати на низку наслідків. Уже зараз Емірати мають приблизно 2 мільйони барелів на добу трубопровідного видобутку, який може обходити Ормузьку протоку. Я підозрюю, що в майбутньому потужність трубопроводу буде суттєво збільшена. Імовірно, це потребуватиме значного українського протиповітряного захисту для гарантування безпеки, але я бачу, що це цілком може статися.Звичайно, проблема полягає в тому, що ОПЕК має менший вплив, ніж у минулому, частково через Сполучені Штати. Почасти це пов’язано з тим — і це те, що, на мою думку, недооцінюють, — що революція електромобілів становить величезну загрозу для майбутніх доходів.Погляньмо на це так: Європа приблизно споживає 10 мільйонів барелів нафти на добу. ЄС використовує близько шести мільйонів для транспорту. Якщо почати масштабно впроваджувати електромобілі, це матиме величезний вплив. Пам’ятайте: глобально ми споживаємо близько 100 мільйонів барелів на добу. Близько 20 мільйонів барелів зазвичай проходить через Ормузьку протоку. Якщо врахувати, що приблизно половина цього глобального споживання припадає на транспорт, та зважити на потенціал електромобілів, можна побачити потенційну загрозу для ринку.Тут сходиться кілька факторів, які є частинами однієї мозаїки:

США як виробник, що створює тріщину в ОПЕК;революція електромобілів;шкода, якої завдають російському виробництву всі ті ефективні дії, які зараз здійснює Україна.

— Чи справедливо сказати, що вихід Об’єднаних Арабських Еміратів з ОПЕК — погана новина для Росії в довгостроковій перспективі?— Якщо виходити з принципу, що картель може контролювати ціну, вони не обов’язково просто намагаються встановити максимально можливу ціну. Вони розуміють: якщо так зробити, це створить величезні стимули для пошуку нових джерел постачання, як сталося в 1970-х роках, або для переходу на електромобілі. Картель намагається отримати максимальний дохід, не підриваючи функціонування ринку. У цьому сенсі, хоча і не є членом ОПЕК, Росія є своєрідним «тіньовим» членом і співпрацює з ними. Це приносить користь Росії.Наразі перспектива така: Емірати виходять, і їхні резервні потужності працюють разом зі США для максимізації видобутку. Основний американський підхід з внутрішньополітичних причин полягає в тому, щоб завжди мати якомога нижчу ціну на нафту.Є ще один фактор, який може впливати на розрахунки ОАЕ. Якщо виходити з того, що дні нафти в статусі абсолютно критичного глобального ресурсу добігають кінця з огляду на революцію електромобілів, то нафта на ринку сьогодні може бути значно ціннішою, ніж нафта в надрах завтра. Це створює стимул видобувати якомога більше вже зараз, до завершення домінування нафти. Це реальна загроза.Ми поки що не знаємо, чи потягне вихід ОАЕ розвал усього картелю. Якщо всі почнуть видобувати максимально можливі обсяги, це врешті-решт знизить ціну на нафту в майбутньому.— До речі, про ціну: міністр фінансів США Скотт Бессент нещодавно заявив, що очікує зниження цін до рівнів, нижчих за січневі, протягом трьох-дев’яти місяців за умови відкриття Ормузької протоки. Він також назвав вихід ОАЕ з картелю важливим фактором зниження цін і припустив, що може навіть початися цінова війна. Чи очікуєте ви реалізації такого сценарію і чи справді є ймовірність цінової війни після виходу ОАЕ?— Думаю, є кілька факторів. Я більше схилявся б до дев’яти місяців, ніж до трьох. Нині приблизно 20 мільйонів барелів на добу зазвичай проходять через протоки. Ми бачимо, що наразі нафтопровід Еаst-Wеst від східних провінцій Саудівської Аравії до Червоного моря працює на повну потужність і транспортує 7 мільйонів барелів на добу. Вважається, що Ірак транспортує близько 1 мільйона барелів на добу. ОАЕ мають обхідний трубопровід, який може транспортувати до приблизно 2 мільйонів барелів на добу. Вважається, що Іран здатний експортувати щонайменше 1 мільйон барелів на добу. Це дає близько 11–12 мільйонів барелів. З 20 мільйонів приблизно 12 виходять на ринок. Проблема в тому, що решта нафти не може бути доставлена. Потрібно кілька тижнів, щоб відновити потоки. Я сказав би навіть, щонайменше 3 місяці.Звичайно, якщо іранці, ізраїльтяни й американці почнуть реально знищувати термінали, нафтопереробні заводи, виробничі об’єкти та насосні станції, це буде зовсім інша ситуація. Під час Холодної війни існувала концепція взаємного гарантованого знищення. Думаю, побутував і своєрідний нафтовий еквівалент цієї концепції. Ніхто не завдає суттєвих ударів по ключових об’єктах видобутку чи розподілу нафти, за винятком деяких випадків у Бахрейні та Кувейті, які, можливо, були випадковими. Загалом нічого масштабного не було атаковано. Американці, втім, заявляли, що можуть атакувати такі об’єкти. Поки це не відбувається, можна очікувати на відновлення протягом трьох-дев’яти місяців за умови відкриття проток і застереження, що інфраструктура не буде зруйнована.Існують цікаві дослідження Міжнародного валютного фонду з порівнянням впровадження двигуна внутрішнього згоряння після 1900 року та швидкості впровадження електромобілів. Є ризик запустити процес, який суттєво підважить ціну на нафту. Близько 40–50 % споживання нафти припадає на транспорт. Існує загроза для всього світового нафтового ринку, і це може бути найгіршим сценарієм для домінування нафти. Можливо, ми виходимо з нафтової епохи завдяки Дональду Трампу, що досить іронічно, з огляду на його гасло «Drіll Ваby Drіll». З погляду Москви те, що робить Дональд Трамп, може бути абсолютно катастрофічним для подальших доходів. Якщо поєднати удари України по нафтовій інфраструктурі, санкції та можливе падіння попиту, що призведе до зниження ціни нижче $40 за барель, це вагома небезпека для Кремля.— Коли, на вашу думку, електромобілі стануть значущим фактором зниження цін на нафту?— Гадаю, що відносно швидко. Китай різко наростив виробництво. Він здатен виробляти значну частину загального світового річного обсягу продажів. Зараз він може виробляти приблизно 50 мільйонів автомобілів на рік, і, ймовірно, понад половина з них можуть бути електромобілями. Потужності для масового виробництва величезні. Ризик полягає в тому, що якщо ці автомобілі почнуть масово входити у вжиток з огляду на високі ціни на енергоносії або страх повторення криз, це створить безпрецедентну загрозу для ринку.— З огляду на ситуацію на Близькому Сході, вихід ОАЕ з ОПЕК і можливе відкриття Ормузької протоки до кінця року, чи очікуєте ви, що Індія повернеться до переважної закупівлі близькосхідної нафти замість російської? Чи може Китай також зробити вибір на користь Близького Сходу?— Тут відбуваються два процеси. Наскільки я розумію, Індія вже почала отримувати нафту з Венесуели на заміну іранській. Вона все ще отримує певні обсяги іранської нафти, але цей зсув відбувається за підтримки США.Що ж до Китаю, то є кілька факторів. По-перше, вплив електромобілів на споживання нафти в Китаї, який має бути значним. По-друге, вони великою мірою покладаються на нафту з Перської затоки, а не лише з Ірану, та все ще отримують іранську нафту через протоки. Я припускаю, що якщо Саудівська Аравія транспортує 7 мільйонів барелів на добу через Червоне море, Китай також отримує частину цих обсягів, а можливо, і частину з Еміратів. Ці країни все ще можуть видобувати й продавати нафту. Звісно, Китай також отримує багато російської нафти з родовищ на сході Росії. Вони мають значні запаси — за деякими оцінками, щонайменше на 7 місяців. Вони мають альтернативні маршрути та можуть скорочувати споживання завдяки електромобілям. Їхнє головне занепокоєння полягає в тому, щоб не опинитися залежними від Сполучених Штатів.Є побоювання, що цей конфлікт завершиться ситуацією, коли Сполучені Штати матимуть більший контроль над протоками, ніж раніше. Це бентежить Китай. Вони можуть отримувати нафту з Росії, але водночас не хочуть залежати й від неї. Це створює для Китаю певну дилему: вони мають іще кілька джерел, але незначних, і це створює проблеми на майбутнє.— Щодо ударів України по російських нафтопереробних заводах і терміналах: чи можливо суттєво підірвати здатність російської нафтової галузі експортувати та постачати паливо на фронт за рахунок постійних щоденних ударів?— Тут є кілька аспектів. Подивіться, що вже зроблено. Українські Збройні Сили діють за принципом «ефективності дії». Вони вражають термінали та системи розподілу і видобутку нафти, які обслуговують напрямок Балтійського моря. 57 % морської торгівлі нафтою проходить через Балтійське море, тому удари по цьому напрямку є надзвичайно ефективними. Це відносно близько до України, і це найважливіші цілі. Якщо завдавати достатньо потужних і повторюваних ударів у різних місцях, це створює дуже серйозну проблему. Неможливо просто переспрямувати нафту в інші місця, бо вона прив’язана до цих систем. З погляду ефективності ресурсів це надзвичайно дієво і має великий сенс у контексті економічної війни.Щодо фронту, проблема росіян полягає в тому, що їм потрібно накопичувати паливні ресурси і доставляти їх у певні точки. Створюються склади для концентрації різних видів пального, необхідного для роботи літаків і танків. За наявності відповідної дальності, потрібних безпілотників і розвідданих Україна може знищити значну частину цих запасів. За умови наявності цих факторів можна вивести з ладу значні обсяги постачання.— Після завершення бойових дій між Іраном, США та Ізраїлем: чи очікуєте ви скасування нафтових санкцій проти Ірану?— Я припускаю, що це було б можливо за умови, якщо американці вважатимуть, що отримали угоду, яка їх повністю влаштовує. Без цього, думаю, так не трапиться.Водночас існує економічний стимул: якщо виникне проблема з рівнем постачання нафти, санкції можуть бути скасовані як частина угоди з Китаєм. Це дало б Ірану більше можливостей експортувати нафту до Китаю.

Про наслідки війни проти Ірану для Росії та України, ситуацію на енергетичних ринках, вплив конфлікту всередині НАТО на російсько-українську війну Тиждень поспілкувався з Олегом Шамшуром, дипломатом, колишнім послом України у США (2005–2010) та Франції (2014–2020).

— Якими є нині найбільші вигоди для Росії від війни на Близькому Сході? Можливо, є і негативний її ефект для нашого ворога?
— Я б сказав так: зараз є дві країни, які очевидно отримують переваги від ситуації в Перській затоці, тобто від війни між Іраном та Сполученими Штатами. Це Росія та Китай. Негативних моментів для РФ найменше. Схоже, вона зараз виступає стороною, яка виграє від цієї війни.
Одразу скажу про негативний момент: Росія вчергове не може захистити й підтримати свого союзника Іран так, як хотіла б, і це мінус. Але, як на мене, інші позитивні ефекти переважають цю неприємну для Путіна обставину. Ми бачимо спроби декомпенсації: він намагається надавати розвіддані та коригувати іранську стратегію використання дронів і ракет. Це зрозуміло.
Тепер про позитив. Очевидний плюс — підвищення цін на нафту. Волатильність світових енергетичних ринків завжди була на користь Росії. Ускладнення ситуації в Ормузькій протоці завжди призводило до зростання цін. Воно могло бути більшим чи меншим, але так було. І Росія від цього безумовно виграла: вона змогла дещо виправити свої економічні показники та покращити ситуацію в країні. Це по-перше.
По-друге, ми бачимо, що на цьому фоні відбувається ерозія санкційного режиму. Це пов’язано насамперед із тим, що Сполучені Штати — попри запевнення, що це тимчасово — все-таки продовжують робити винятки з санкцій для Росії. Офіційна версія — щоб стабілізувати ситуацію на світових енергетичних ринках. Експерти вважають, що це навряд чи матиме позитивний довготривалий вплив, але так чи інакше це відбувається. Тут можна пошукати й інші причини, пов’язані з тим, що Трамп вводив ці санкції дуже неохоче і прагне зберігати можливість розмовляти з Путіним як із партнером.
Третій момент полягає в тому, що суто об’єктивно інтенсивні бойові дії на перших тижнях призвели до виснаження запасів зброї (ППО та інших засобів), необхідних нам від Сполучених Штатів. Тому те, що відбувається зараз — це навіть не допомога, а закупівля зброї у США на європейські гроші. Цей процес об’єктивно ускладнюється; вже кажуть про те, що використано було дійсно багато. Є повідомлення про сигнали з американської сторони європейцям, що дечого вони не зможуть продати, і це, безумовно, дуже погано для нас.
Четвертий момент: Росія користується тим, що зараз увага всіх головних гравців на світовій політичній шахівниці зосереджена на війні в Перській затоці. Це значною мірою відволікає увагу від того, що відбувається в Україні — і на рівні керівників світових держав, і на рівні суспільств, які зараз більше переймаються питаннями інфляції та власної купівельної спроможності.
Разом із тим треба відзначити: експерти, які аналізують глобальні економічні тренди, кажуть, що ця нестабільність у деяких моментах справляє і негативний вплив на російські економічні інтереси. Головне те, що (якщо виходити з останніх заяв керівників економічного блоку та підприємців РФ) підвищення цін на нафту дає певну паузу, але не прибирає ті фактори й не нівелює негативні тенденції, які є в російській економіці. Але загалом продовження війни у Перській затоці є безумовно вигідним для Росії.

— Ви згадали про часткове послаблення санкцій проти російської нафти. Чи вважаєте, що цей крок Сполучених Штатів продиктований суто обставинами, чи це вже фундаментальний рух до того, щоб знімати санкції з Росії більш глобально?
— Розумієте, з Трампом та його адміністрацією (оскільки вона діє за його вказівками), за всієї волатильності й непередбачуваності, дуже складно оцінювати чи прогнозувати дії. Як ви пам’ятаєте, показово відбувалося останнє продовження виключень. Спочатку була заява міністра фінансів Бессента: мовляв, ми не будемо продовжувати призупинення санкцій, а будемо санкціонувати російську нафту. І буквально за день було ухвалене абсолютно протилежне рішення Білого дому про те, що винятки будуть продовжені ще на 30 днів.
Це свідчить про те, що завжди треба слухати, що каже саме Трамп, а не люди, які стоять близько до нього. Коли вони роблять кроки «вправо-вліво», то потім коригують свою поведінку або її коригує сам президент. А коли вперше призупинялася дія санкцій, він сказав, мовляв, сподівається, що до застосування обмежень не доведеться повертатися. От вам і відповідь на всі питання. Він дуже хоче зберегти можливість розмовляти з Путіним як із партнером. Має ілюзію, що можна буде якщо не примусити, то принаймні спонукати того до кроків, необхідних для встановлення перемир’я чи припинення вогню. Тому Трамп ніколи не робить таких рухів щодо Росії, які можна характеризувати як точку неповернення. Він завжди зупиняється, щоб мати змогу повернутися до майже партнерського діалогу. Така ситуація створює серйозні ризики та небезпеку для України.
Тим більше ми бачимо, що перемовний процес взагалі зайшов у глухий кут.
— Щодо нещодавньої пропозиції про переговори в Азербайджані. Як вважаєте, чи з цього може вийти щось результативне?
— Від того, відбудуться переговори в Азербайджані, Туреччині чи Женеві, нічого не змінюється. Єдине, що є абсолютно неприйнятним, — це проведення переговорів у Москві чи Білорусі. Все інше несуттєво. Так само некритично, чи приїде тандем Віткофф-Кушнер, адже всі рішення ухвалює особисто Трамп. Головне — не «де» і «хто», а який зміст.
Ситуація з перемовинами між Іраном і США свідчить, що в складних питаннях потрібні люди, які мають інституційну пам’ять і навички. З іранського боку беруть участь люди, задіяні в попередніх процесах, які знають, що є важливим. З американського боку зараз переважно аматори, які не мають глибокого знання тем. Одне питання — відкрити чи закрити Ормузьку протоку, тут усе зрозуміло. Інше — проблеми ядерної програми. Тут треба дуже глибоко знати, як ті чи інші кроки впливають на ситуацію.
— З ходу ірансько-американських переговорів здається, що ситуація в глухому куті. Іранці вже втратили забагато, вони воюють радше за ідеологічні принципи. А американці хочуть, щоб іранці віддали все. Чи можна зараз знайти вихід?
— Якщо подивитися, чого хоче досягти Трамп: він транслює, що війна ведеться, аби покінчити з ядерною програмою Ірану й убезпечити Перську затоку. Він хоче, щоб понад 400 кілограмів збагаченого до 60 % урану чи плутонію було вивезено з території Ірану.
Друга ціль — розблокування Ормузької протоки, оскільки ця дестабілізація призводить до підвищення цін на пальне в США. А це, з огляду на внутрішньополітичні міркування, є дуже серйозною загрозою для Трампа перед проміжними виборами.
Перед нашою розмовою з’явилася новина в Ахіоs про контрпропозицію Ірану. Вони пропонують відкриття Ормузької протоки в обмін на відтермінування питання ядерної програми на певний термін. Як правильно вказують автори публікації, це позбавляє Сполучені Штати важелів впливу. Питання протоки вирішується, але вплив на Іран втрачається, оскільки це супроводжуватиметься угодою про припинення бойових дій. Трамп стоїть перед важким вибором.
Раніше був розрахунок, що потужні удари з повітря призведуть до колапсу режиму чи до ситуації, подібної до венесуельської, коли до влади прийдуть люди, готові домовлятися. Але виглядає так, що режим збережеться, а безпекова ситуація буде навіть гіршою, ніж до початку американо-ізраїльських ударів. Популярність Трампа падає, особливо в галузі економіки та боротьби з інфляцією. Це небезпечно для Республіканської партії, яка може програти в одній або обох палатах Конгресу. А це, своєю чергою, фактично поставить хрест на ініціативах Трампа, бо демократи зможуть проводити розслідування та викликати членів адміністрації на слухання.
Читайте також: Омар Ашур: «Перська затока має змінити свою політику в бік більшої підтримки України та меншого фетишу щодо Росії»
— Перенесімося на європейський театр. Війна проти Ірану породила нову стадію конфлікту між Штатами та Європою в рамках НАТО. Як цей етап відносин вплине на нас? Адже почалися розмови навіть про можливий вихід США з Альянсу.
— Я не вірю у вихід США з НАТО. У цього є серйозні законодавчі перешкоди (ініційовані, до речі, Марко Рубіо), і малоймовірно, що в Сенаті набереться дві третини голосів для такого рішення. Разом із тим цілком можливо, що Трамп здійснюватиме кроки в бік вихолощення участі США в НАТО, насамперед у військовій компоненті.
Вже розглядаються «репресалії» проти країн, які недостатньо допомагали США у війні проти Ірану. Це продовження кризи, яка почалася ще з «гренландського епізоду». Це відбиває вкрай негативне ставлення Трампа до європейців: він вважає, що всі користуються ресурсами США. Європейці вже серйозно розглядають імовірність, що НАТО не буде таким, як раніше, навіть з’являються думки про створення нової організації, в рамках якої’ Європа захищатиметься сама.
Для нас важливо, щоб закупівлі зброї продовжувались у потрібному обсязі. Також стежимо за тим, як це позначиться на санкціях, адже вони найефективніші, коли скоординовані. Європейці зрозуміли, що більше не можна «аутсорсити» свою безпеку партнерам, які перестали бути надійними. Нам треба шукати місце в новій архітектурі європейської оборони, і в нас тут непогані стартові позиції.
Складність для України в тому, що нам треба тримати баланс. Наша залежність від американської зброї зберігається, без неї ми не можемо ефективно боротися проти російської агресії. Це створює дипломатичні складнощі. Проте наше майбутнє — саме з Європою.
Європейцям теж треба відкалібрувати ставлення до війни в регіоні, бо вона зачіпає їхні інтереси навіть більше, ніж американські. Треба розуміти: розраховувати можна тільки на себе. І робити конкретні кроки швидко. Наприклад, НАТО ухвалило рішення про підвищення видатків на оборону з розрахунком на 10 років, тоді як розвідки кажуть, що російська провокація може відбутися через 3–5 років. Як ці терміни стикуються — мені незрозуміло.
— Останнім часом активізувалися розмови про вступ України до ЄС. Існує думка: якби Європа хотіла, то прийнялаб  нас без реформ і бюрократії. Чи вважаєте ви, що в Брюсселя просто немає політичної волі?
— Наше бажання бути в ЄС — це абсолютно правильний, безальтернативний шлях. Але розмови про те, що нас мають прийняти за будь-яких умов без реформ — це розмови дилетантів або політичних спекулянтів. Зміни всередині країни необхідні не для «галочки», а для нас самих. Це мають зрозуміти й можновладці, і суспільство.
Якщо подивитися на позицію Німеччини чи Франції, вони часто пропонують «половинчасті» рішення. І там часто йдеться не лише про корупцію чи верховенство права (що є аксіомою), а про суто економічні аспекти. Вступ України — це не вступ маленької країни на кшталт Болгарії. Це вступ держави з величезним аграрним потенціалом, великою територією та населенням. Це серйозна інтеграційна проблема, особливо в сільському господарстві. Треба готуватися до складних і довгих переговорів.
Розраховувати, що все вирішиться за рік — це створювати завищені очікування. Президент правильно каже: нам потрібне повне членство, а не напівзаходи. Але для цього треба прискорювати внутрішні зміни, на які ми розраховували після «плівок», але які, на жаль, не відбулися повною мірою.
Читайте також: Перська рулетка: чому двотижневе перемир’я не знімає загрози війни на Близькому Сході
— Поділіться вашим прогнозом щодо того, як довго триватимуть бойові дії проти Ірану та блокада Ормузької протоки.
— Зараз вам цього не скаже ніхто. Навіть західні експерти чесно визнають, що не знають відповіді. Значною мірою це залежатиме від реакції на нові іранські пропозиції. Але вже очевидно, що «чистого», вигідного лише для США рішення Трамп не отримає. Найбільше проблем я бачу саме у внутрішньополітичній площині США.
Потрібно спостерігати за розвитком подій на дипломатичному фронті. Поки що все має вигляд глухого кута. Багато залежатиме і від ситуації всередині Ірану: яка фракція переможе — прагматична чи радикальна. Найближчий час це покаже.