Український тиждень

Українські регіони дедалі частіше стають об’єктом наукового зацікавлення як автентичні осередки української культури, виплеканої століттями й не здеформованої новітніми впливами. Попри відсутність багатьох цивілізаційних вигод, такі місцини бережуть у собі живу духовну пам’ять українського народу.Підкамінщина — територія на сході Львівської області, сьогодні сформована в окрему Підкамінську територіальну громаду. Це історичне пограниччя спочатку Польської Корони і Великого князівства Литовського, згодом, відповідно, Руського і Волинського воєводств, а у довгому ХІХ столітті — Австро-Угорщини і Російської імперії. Таке пограниччя залишило слід на культурі цієї місцевості, зокрема сформувало оригінальну рецепцію релігійної культури, яка, особливо в ранньомодерний період, часто запозичувала волинські зразки і практики.Останнім часом дослідники частіше звертають увагу на сакральні пам’ятки Підкамінщини. Вже нормою стала не тільки концентрація дослідницької уваги виключно на Підкамінському домініканському монастирі як визначній архітектурній та історичній пам’ятці України і Центрально-Східної Європи, а й на менших, донедавна взагалі непримітних парафіяльних храмах. Пожвавленню наукового зацікавлення до цієї території неабияк сприяє щорічна наукова конференція для істориків і краєзнавців, а публікація збірників матеріалів дає можливість одразу вводити наші знахідки до наукового обігу.Дослідницькі пошуки виходять далеко за межі архівних і бібліотечних колекцій, адже ми стараємося щорічно проводити експедиції на Підкамінщині, завдяки яким вже вдалося віднайти чимало цікавого. Я цільово запрошую фахових спеціалістів: істориків, мистецтвознавців, архітекторів і реставраторів. Виявлені пам’ятки одразу впроваджуємо до наукового обігу. Зокрема, дослідження професора Володимира Александровича «Мистецька спадщина сільських церков Підкамінської околиці ХVІІІ століття: відкриття невідомого явища в історії української культури», чи ж реставратора Андрія Лінинського «Малярство сільської церкви в околицях Підкаменя: “реставрації” і проблеми збереження», які повністю побудовані на основі матеріалів, виявлених під час експедицій.У серпні цього року відбулася чергова дослідницька експедиція селами північно-східної і східної частин Підкамінської громади. У ній взяли участь мистецтвознавець, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України професор Володимир Александрович; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Андрій Фелонюк; РhD, старший викладач кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ Ігор Букало; РhD, місцевий краєзнавець Андрій Корчак.Читайте також: Найдинамічніша галузь історії України: конференція про ранньомодерну війну і церкву

Майстерні розписи церков і витончене малярство

Виконання окремих ікон Підкамінщини вражає майстерністю. Найдавніша збережена ікона цієї околиці походить із парафіяльної церкви села Голубиця, вона сьогодні зберігається в Підгорецькому василіянському монастирі і визнана чудотворною. За припущенням дослідниці Роксолани Косів, пам’ятку слід датувати серединою ХVІ століття і вона створена в місцевих малярських майстернях. Зрештою, професор Володимир Александрович зафіксував кілька малярів, які працювали безпосередньо у Підкамені у ХVІІ–ХVІІІ століттях. А в сусідніх містах, таких як Броди, Буськ чи Золочів, існували цілі малярські осередки.Експедиція дала цікавий результат: наприклад, у одній із церков св. Миколая вдалося виявити надзвичайно гарні модерні розписи храму в стилі сецесії початку ХХ століття. До речі, до його внутрішнього вистрою також був причетний митрополит Андрей Шептицький, адже після візитації у 1904 році він направив сюди здібних малярів зі Львова. Ймовірно, розписував храм хтось із представників «Краківської школи» іконопису, а фундовані митрополитом розписи належать до його ранніх ініціатив, буквально до одних із перших, після очолення Шептицьким митрополичої катедри.Захопливе враження справляє комплекс двох пар бічних і запристольного вівтарів у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині. Несподіванкою виявилося те, що у церкві, побудованій на початку ХХ століття, є ікони і вівтарі із середини ХVІІІ століття. Виявляється, їх придбали для новозбудованого храму в селі Лідихів на Волині, де, найімовірніше, бічні вівтарі змушені були розібрати під час синодальної уніфікації простору храмів у ХІХ столітті.Купівля в сусідньому Лідихові цих мистецьких речей вчергове свідчить про відносно жвавий рух на австрійсько-російському прикордонні і вказує на комунікацію українців по обидва боки кордону.Ікони вівтарів із Лідихова вражають майстерністю. Ймовірно, їх автора слід шукати серед малярів Почаївського василіянського монастиря середини ХVІІІ століття. Наявність хронологічно старших ікон у новіших храмах свідчить про потребу таких пошуків, незважаючи на вік церкви чи її конфесійну належність.Під час експедиції виявлено цілу низку пам’яток українського іконопису в церквах Підкамінщини, що яскраво демонструють різноманіття традиції. Для прикладу, у празничних рядах іконостасів вдалося зафіксувати три варіації малювання образу Успіння Пресвятої Богородиці. У більшості храмів, звичайно, намальоване канонічне зображення цього свята. А от у церкві св. Юрія у празничному ряд замість Успіння зображено менш поширену іконографію Внебовзяття Богородиці. Тим часом у храмі Великомученика Дмитрія, де іконостас походить із середини ХVІІІ століття, виявлено рідкісну іконографію Несення Тіла Богородиці.Читайте також: Про що розказують свята: політика й повсякдення

Найбільше знахідок — у посторінкових записах на парафіяльних стародруках

Важливо розуміти, що ці парафії віддалені від освітніх та економічних центрів і від осередків книгодрукування. Проте вони вже у ХVІІ столітті були повністю укомплектовані потрібними для проведення Літургії книгами, про що свідчать не тільки збережені примірники, а й описи парафіяльних храмів під час тодішніх візитацій. Тільки в кількох випадках згадано про побутування рукописної книги, а в більшості богослужбові тексти на початку ХVІІІ століття вже були друкованими.Упродовж експедиції нам вдалося віднайти принаймні шість стародруків, виданих Львівським Ставропігійським братством у ХVІІ столітті. Саме із цієї друкарні походить найбільше видань ХVІІ століття на парафіях Підкамінщини. Звичайно, найпопулярнішим було Євангеліє 1690 року. Разом із книгами, що були виявлені в попередніх експедиціях, у громаді зафіксовано понад десять друків ХVІІ століття.Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони Якщо книги ХVІІ століття були надруковані у Львові, то більшість видань ХVІІІ століття походять із Почаївської василіянської друкарні. Це можна пояснити близькістю до цього видавничого центру, адже відстань він Підкаменя до Почаєва становить усього 14 кілометрів. Серед почаївських видань найчастіше трапляються Євангеліє 1759 року (на більшості парафій), а також Мінеї, Служебники та інші видання. На одній із парафій вдалося віднайти Почаївський Богогласник 1791 року видання — унікальну пам’ятку української духовної пісні. Саме там опубліковано руською мовою іконославильну пісню на похвалу Підкамінської ікони Богородиці «Пречистая Діво, Мати Руського краю».Більшість стародруків мають дуже цінні дарчі записи від осіб, які їх придбали і передали до храму, часто з типовими формулюваннями на кшталт «за відпущення гріхів» або ж із засторогою про Страшний Суд для осіб, які наважаться викрасти цю цінну річ. Так, 20 березня 1699 року «обиватель наквашський» Даніель із дружиною Марією придбали до одного з храмів Євангеліє львівського друку 1690 року. Пожертва відбулася за тодішнього пароха Михаїла Крачевича і власника Підкамінського ключа маєтностей Юзефа Цетнера. Жертводавець одразу прописав пересторогу для можливих крадіїв: «хто б міг [цю книгу] від престолу віддалити, з тим я буду мати суд перед страшним суддею».Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври Євангеліє 1690 року для сусідньої парафії 12 серпня 1701 року придбав «обиватель серетецький до храму Рождества Пресвятої Богородиці». Ця парафія тоді входила до володінь Потоцьких, зокрема в записі йдеться про Юзефа Потоцького. 14 березня 1762 року «обиватель немʼяцький» Григорій Ковальчук із дружиною Марією «за держави його милості пана Ігнатія Цетнера обозного коронного» придбали до одного з храмів Євангеліє 1759 року, видане в Почаєві.Не менш цінними для розширення знань з локальної історії стали супровідні записи, зроблені вже пізніше. Наприклад, у 1902 році Петро і Михайлина — парафіяни церкви св. Юрія в околицях Підкаменя — склали кошти на «переплет», або ж оправу для Євангелія. Що важливо, оправу здійснювали «за границею», тобто у підросійському Почаївському монастирі. Запис про це на сторінках Євангелія зробив о. Йосиф Застирець — зять одного з місцевих парохів, до речі, близький товариш Івана Франка.Кілька зафіксованих посторінкових нотаток на богослужбових книгах зроблено під час Першої світової війни. 7 вересня 1914 року дарчий запис для однієї з парафій здійснив намісник Києво-Печерської Лаври Амвросій для новоприбулого православного священника Федора Борецького. Справа в тому, що за російськими військовими одразу прибували православні священники, які ставали адміністраторами місцевих греко-католицьких парафій, примусово змушуючи вірян переходити на православ’я.Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності» Особливо цінним виявився комплекс богослужбових текстів з особистим підписом митрополита Андрея Шептицького. Справа в тому, що навесні-влітку 1904 року митрополит здійснив велику візитацію на Підкамінщину і сусідні парафії. Він зупинявся в кожному з храмів, спілкувався з парафіяльним духовенством і обдарованою молоддю, навіть згодом надавав стипендії для навчання закордоном. У червні 1904 року митрополит відвідав парафію Воскресіння Господнього в околицях Підкаменя й погодив використання тамтешніх стародруків, записавши на них: «Позваляю уживати». Частина записів митрополита заклеєна спеціальною стрічкою — ймовірно, так їх приховували від радянської влади.Окрім стародруків, принаймні на одній із парафій вдалося віднайти цілий парафіяльний архів першої половини ХХ століття з особистими документами репресованих у радянський час греко-католицьких священників, контрактами на виготовлення риз і богослужбового посуду, закупівлю книг. Під час експедиції також виявлено парафіяльні печатки, статути братств, другі примірники метричних книг тощо.Ці богослужбові книги й документи є не тільки важливими пам’ятками українського книжного мистецтва, а й неоціненим джерелом локальної історії. Як на мене, друге навіть набагато цікавіше. Це так звана культурна або соціальна історія книги, адже посторінкові записи дають можливість простежити історію самої пам’ятки і через неї — історію громади. Записи були різноманітними: від увіковічнення фундаторів до доволі буденних справ. Наприклад, у одній з попередніх експедицій ми виявили Євангеліє, де місцевий дяк детально занотував події 1915 року, коли в селі стояв фронт. А ось одна з моїх улюблених нотаток із книги у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині, де хтось із місцевих жителів українською і польською мовами записав: «Ryky, 1909. Пововиденію 3 дна у ночи Тенча Stоjаłа», тобто зафіксував унікальне природне явище — веселку у грудні, яка, за словами записувача, стояла аж три дні і три ночі.Читайте також: Як історія церкви пояснює історію України | Ігор Скочиляс, Володимир Маслійчук | Ідеї, які об’єднують книги Тож, без перебільшення, такі локальні, але водночас колоритні знахідки тільки доповнюють різноманітну і багату українську релігійну культуру. Парафії Підкамінської громади слугують яскравим прикладом спільного українського релігійного простору, який був єдиним, незважаючи на політичні і конфесійні кордони, і виявлені переміщення пам’яток є цьому яскравим підтвердженням. Я впевнений, що такі скарби можна віднайти у багатьох регіонах України, і вони зможуть показати ще більше різноманіття, багатогранність і багатство нашої культури.

Цього літа ситуація на українському ринку пального черговий раз загострилася. Якими були причини нової кризи, чого варто очікувати до кінця року та що потрібно робити, щоб уникнути поглиблення проблем?

Війна на знищення тилів

Енергетична інфраструктура України була пріоритетною ціллю агресора з перших місяців широкомасштабної війни. Зокрема, росіяни методично обстрілювали наші нафтопереробні потужності, а найбільший український НПЗ (Кременчуцький) був остаточно виведений з ладу влітку 2025 року. Як наслідок, наш ринок палива став майже повністю залежним від імпорту.Починаючи з другого кварталу 2026 року Україна та Росія перейшли до етапу взаємного масштабного знищення тилових потужностей. Тож паливні ринки обох сторін опинилися під прицілом особливої уваги. Для нас перекриття чорноморських торговельних шляхів, знищення автозаправних станцій (АЗС), низка несприятливих зовнішніх чинників стали черговим випробуванням, якому ринок поки відносно успішно дає раду. Але що буде далі?Останнім часом багато було сказано про причини і поточний стан ринку, тож ми пройдемося по них побіжно. Натомість більше уваги приділимо тому, чого варто чекати восени-взимку та як варто діяти, щоб запобігти загостренню кризи.

Галузь витримала потрійний удар

Погіршення ситуації на українському паливному ринку цього літа було спричинене російськими обстрілами, міжнародними чинниками, а також деякими діями держави.Російські атаки на портову інфраструктуру, судна й мости фактично паралізували морський канал постачання пального. Загроза нападу на кораблі та пов’язане з нею зростання ставок фрахту призвели до того, що продавці відмовилися заходити до портів Великої Одеси. На додачу через аномальну спеку відбулося критичне обміління Дунаю, призвівши до зменшення завантаження барж до 30–50 %.Відрізання морських шляхів змусило учасників ринку здійснювати переорієнтацію на сухопутні шляхи: залізницю та автотранспорт. Крім того, що доставка суходолом є набагато дорожчою, швидке зростання завантаженості доріг створило значні черги з бензовозів на західному кордоні.Усе це відбувалося на тлі чергового загострення на Близькому Сході, де після порушення меморандуму між США та Іраном ціни на нафту злетіли на початку липня від близько $70 до понад $90 за барель.У цій складній ситуації життя паливним компаніям ускладнив уряд. Із 1 липня набув чинності закон, що запроваджує стандарт бензину Е10 з вмістом біоетанолу 7 % і вище. Фактично це той самий А-95, але з біочасткою, яка, по суті, є сумішшю спирту з кукурудзою. Навіть без воєнних реалій подібні державні ініціативи ускладнюють життя всім учасникам ринку. Щонайменше вони збільшують витрати для продавців і ціну для покупців.Але головне: Е10 треба якось виготовити. Для цього потрібні спеціальні резервуари, установки змішування, які є дуже простими мішенями для дронів. Відповідно, ніхто в Україні не хотів його виготовляти, тож компанії АЗК були змушені купувати його за кордоном. А позаяк не всі виробники там готові робити саме цю суміш, утворився дефіцит. «Найцікавіше», що часто Е10 роблять з кукурудзи, яку за кордон раніше продали самі українці.Так чи так, український ринок зумів витримати цей потрійний удар. Як стверджує директор консалтингової групи «А 95» Сергій Куюн, нині дефіцит на ринку палива вдалося усунути: «Зараз усе добре, але щодо подальших сценаріїв є купа питань. Якщо стисло, то треба розраховувати на гірше (а сподіватися на краще, звісно). По цінах вочевидь буде стабільно: протягом майже всього серпня будуть заходити ресурси, законтрактовані на піку цін наприкінці липня. Про що можна говорити впевнено, то це про скасування прогнозу про 100 грн/л за дизпальне. Вже вдруге за пів року ми зупиняємось за крок до взяття цієї висоти».

Запобігти загостренню кризи

Восени чинники літньої паливної кризи нікуди не подінуться. Найімовірніше, морські торговельні шляхи й надалі будуть заблокованими, росіяни зосередяться на знищенні не тільки складів, а й великої кількості окремих АЗС, а на Близькому Сході буде так само нестабільно.Вочевидь, головною проблемою надалі залишатиметься доставка пального та робота АЗС у наближених до фронту регіонах. Засновник групи компаній Рrіmе Дмитро Льоушкін пояснює, що проблема не в наявності палива, а в його транспортуванні: «Паливо є, його достатньо, канали постачання досить розгалужені. З цим проблем немає. Зараз ми стикаємося з проблемою, як це паливо доставити споживачеві: як його довезти бензовозом, щоб бензовоз не спалили, і як доставити, щоб споживач міг безпечно його придбати».Попри постійні атаки на окремі АЗС, поки учасники ринку не збираються відмовлятися від продажу пального на традиційних станціях. Як розповіли в «Укрнафті», на об’єктах з високим ризиком вживають інженерних заходів: захисні сітки від FРV-дронів, бетонні укріплення, габіони (сітчасті конструкції з міцного дроту, заповнені камінням, щебенем або піском) та мобільні укриття. Працівників на таких станціях забезпечують засобами захисту — касками та бронежилетами. Якщо безпечна робота стає неможливою, її тимчасово припиняють. Згортається «непаливна» складова АЗС (магазини й кафе), під час повітряних тривог продаж пального припиняється.Частина пошкоджених АЗС уже відновила роботу, позаяк підземні резервуари з пальним після влучань зазвичай залишаються придатними. Однак ремонт кожної пошкодженої станції вимагатиме значних витрат, які будуть закладатися у вартість товару.Для пом’якшення ситуації у майбутньому уряд обговорює створення запасів пального. Проте ця ідея не подобається продавцям, оскільки резервуари стануть пріоритетною ціллю для росіян. Генеральний директор групи компаній ОККО Василь Даниляк вважає, що створювати такі запаси можна лише у підземних резервуарах: «Фактично всі наші нафтобази з наземними резервуарами є цілями для ворогів. Тому робити запаси вкрай неправильно. Коли буде підземний парк, що зможе вмістити певний обсяг пального, тоді будемо ці запаси створювати».Ще одна озвучена пропозиція — тримати запаси у сусідніх країнах поблизу українських кордонів. Але це рішення не розв’язує проблеми швидкої доставки палива під час кризи: як і в липні-серпні, зростання попиту призведе до перевантаження сухопутних шляхів.Для запобігання поглиблення паливної кризи учасникам ринку варто вживати таких заходів:державі: створювати максимально сприятливі умови для продавців, відмовитися від директивних методів на зразок обов’язкових запасів, розглянути можливість зниження акцизів, сприяти створенню підземних сховищ;продавцям та імпортерам: підвищувати рівень безпеки паливної логістики, надалі диверсифікувати джерела постачання. Якщо держава допомагатиме, а не заважатиме, бізнес впорається з проблемами, як робив це з 2022 року;споживачам, домогосподарствам: подбати про власні запаси пального. Якщо на ринку трапиться надзвичайна ситуація, це допоможе уникнути ажіотажу. Черги на АЗС можуть стати мішенню для ворога, тож їх потрібно уникати.Росіяни вже не раз показували здатність знаходити нові способи нашкодити нашій економіці та зокрема паливно-енергетичній системі. Однак злагоджена робота всіх учасників ринку дозволить нам успішно протистояти ворогу.

Війна на знищення набирає обертів

Позаяк пальне є пріоритетним елементом національної безпеки, Україна має зробити все, щоб захистити ринок від катастрофи. Імовірно, саме з міркувань захисту паливно-енергетичного комплексу відбулися нещодавні зміни в Кабінеті Міністрів, де прем’єром став уже колишній голова енергетичних компаній Сергій Корецький.Нині наявні всі ознаки того, що взаємна війна на знищення тилів тільки набирає обертів, тож нам потрібно готуватися до найгіршого. Втім, Сили Оборони України потурбуються про те, щоб ворог зазнавав набагато болючіших втрат, як це відбувається вже протягом тривалого часу.

Система Stаrlіnk стала однією з найважливіших технологічних переваг України у війні з Росією. Супутниковий зв’язок забезпечує військовим стабільний доступ до інтернету, що  дозволяє підтримувати комунікацію між підрозділами, координувати дії на полі бою, передавати розвідувальні дані та, зокрема, керувати безпілотниками.
Після того, як доступ російських військ до Stаrlіnk був обмежений, Москва почала прискорювати створення власної супутникової мережі «Rаssvеt» — російського аналога системи Ілона Маска. Її потенційне розгортання могло би частково позбавити Росію залежності від іноземних технологій і водночас дати російським військам додатковий інструмент для управління безпілотниками та передачі даних.
Саме тому під час ударів по об’єктах у глибокому російському тилу Україна націлюється не лише на підприємства з переробки та експорту сировини чи величезні логістичні центри Wіldbеrrіеs, а й на об’єкти космічної промисловості. Напередодні українські керовані ракети вперше влучили на територію підприємства, що належить російському космічному агентству «Роскосмос». Ракетно-космічний центр «Прогрес» у Самарській області відповідає за виробництво та обслуговування ракет-носіїв типу «Союз» — це, безумовно, найважливіша модель російської космічної програми, адже завдяки ним необхідні для системи супутники виводяться у космос.
Таким чином, удар по «Прогресу» може мати значення далеко за межами звичайної атаки на російське оборонне підприємство. Він потенційно спрямований на інфраструктуру, від якої залежить подальше розгортання російської супутникової мережі. Чим більше супутників Москва зможе вивести на орбіту, тим ширшим і стабільнішим ставатиме покриття системи, а отже, тим більше можливостей вона матиме для її військового застосування.
Росія, однак, почала розбудовувати власну супутникову широкосмугову систему ще кілька років тому. Провідну роль у цьому проєкті відіграє приватна компанія Вurеаu 1440. Її залучення до проєкту є показовим, адже російське космічне агентство «Роскосмос» має неоднозначну репутацію у реалізації великих технологічних програм.
На відміну від державного агентства, Вurеаu 1440 позиціонує свою систему передусім як комерційний сервіс, хоча після початку повномасштабного вторгнення компанія отримує значну державну підтримку, а військове застосування технології дедалі частіше розглядається як один із ключових напрямів її розвитку.
Перші результати цієї роботи вже є. У березні цього року ракета «Союз» вивела на орбіту перші 16 супутників Вurеаu 1440, а в липні відбулася друга партія запусків. У перспективі Росія планує значно збільшити угруповання. Зокрема, Вurеаu 1440 заявляє про намір вивести у космос понад 250 додаткових супутників уже наступного року.
«Росія прискорено розгортає угруповання супутників “Rаssvеt”, випереджаючи строки, які закладала у власні плани», — заявляв в інтерв’ю «РБК-Україна» заступник начальника ГУР МОУ генерал-майор Вадим Скібіцький.
Утім, наразі говорити про повноцінного конкурента Stаrlіnk ще зарано. Швейцарське видання Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung зазначає, що 30-40 супутників Вurеаu 1440, які нині перебувають на орбіті, навіть близько не забезпечують повного покриття. За словами експертів, над певною точкою наразі надійний зв’язок доступний лише два-три рази на день і лише протягом короткого періоду, у той час, коли Stаrlіnk спирається на понад 10 000 супутників.
Тому головне питання полягає не стільки у тому, чи здатна Росія вже сьогодні створити аналог Stаrlіnk, скільки у тому, чи зможе вона достатньо швидко наростити супутникове угруповання та забезпечити його необхідною наземною і ракетною інфраструктурою. Навіть якщо Вurеаu 1440 реалізує план із запуску понад 250 супутників наступного року, російська система все одно залишатиметься далеко позаду Stаrlіnk за масштабом. Проте для України проблема полягає в іншому: навіть частково функціональна російська мережа може поступово зменшити нинішню технологічну перевагу Києва на полі бою.
Однак для розгортання такої системи Росії потрібна не лише достатня кількість супутників, а й спроможність регулярно виводити їх на орбіту. Саме тому Україна може намагатися запобігти майбутнім запускам або принаймні відтермінувати їх.
«Для транспортування 250 супутників, як планує Вurеаu 1440 наступного року, необхідно щонайменше 15 ракетних запусків. Ще у січні представник “Роскосмосу” поскаржився, що потреба у ракетах “Союз” у найближчі роки на 50% перевищуватиме виробничі потужності заводу “Прогрес”. Українська атака на завод, можливо, ще більше загострила ситуацію», — повідомляє Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung.

21 серпня о 16:00 год у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького відкриється виставка «Володимир Патик. Живопис як життя», присвячена 100-річчю від дня народження одного з найвидатніших українських живописців другої половини ХХ століття.Для виставки відібрано майже 300 творів Володимира Патика з музейних, родинних і приватних зібрань. Значна частина цих робіт раніше не експонувалася.Виставка простежує творчий шлях художника від ранніх пошуків до зрілого періоду та показує, як формувалася його впізнавана мистецька мова. Важливою її складовою був колір — один із головних засобів побудови образу та вираження авторського бачення.Експозицію доповнюють архівні матеріали та спогади, що дозволяють звернутися не лише до творчості художника, а й до контексту його життя та професійної діяльності.Як зазначають Українські новини, експозиція побудована за тематично-хронологічним принципом і охоплює різні творчі періоди й напрямки художника. Виставка включає розділи, присвячені:Портретній майстерності.Працям із натурою.Пейзажам.Натюрмортам.Етномодернізму.Абстрактним композиціям.Колористичним системам.Такий структурний підхід дозволяє відстежити розвиток творчості Володимира Патика через різноманітні жанри та етапи мистецького шляху.Особливу увагу в експозиції приділено творам, в яких яскраво виявляється характерна для митця робота з кольором. Насичені колірні поєднання та експресивний живописний стиль є впізнаваними рисами його творчості. Поряд із майстерністю кольору в його роботах простежується звернення до українських мотивів і культурних традицій.Виставка поєднує роботи з різних музейних і приватних колекцій, що забезпечує широкий огляд творчого доробку художника за межами одного зібрання.До експозиції також включені архівні матеріали та спогади, що стосуються життя і творчості Володимира Патика. Вони розширюють контекст представлених творів і дозволяють звернути увагу на професійне та особисте середовище митця.Виставка «Володимир Патик. Живопис як життя» реалізується в межах проєкту «100 років Володимиру Патику», присвяченого сторіччю від дня народження художника.

Національний музей у Львові імені Андрея ШептицькогоВідкриття — 21 серпня о 16:00Виставка триватиме до 18 жовтня

Володимир Патик (1926–2016) — визначний український живописець, пейзажист, майстер натюрморту. Член Спілки художників України, Заслужений художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Народний художник України.

6 грудня — день Збройних Сил України та святого Миколая. Але для Михайла Ляха — солдата самохідного артилерійського дивізіону 59-ї окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем — він відтепер завжди гірчитиме. Бо торік воїн втратив людину, якій завдячує всім, — батька.
Він і сам у той момент був морально пригнічений через важке поранення. Настільки, що ставив собі філософські запитання і не знаходив на них відповідей. Проте заради пам’яті батька не має права здатися і прагне зробити ще більший внесок у перемогу України в цій війні.
Далі — пряма мова Михайла Ляха.

Досі до дрібниць пам’ятаю розмову з батьком. Я — студент другого курсу вінницького училища, готувався стати маляром-штукатуром. Він служив строкову як моряк. Через стан здоров’я — переніс операцію на нозі, після якої так і не відновився повністю — батько не міг узяти участь у російсько-українській війні. Та заохочував мене після закінчення навчання підписати контракт: «Станеш воїном — змінишся як особистість». Я обрав 59-ту бригаду, бо вона дислокується на моїй малій батьківщині. То був 2020 рік, мені тоді було 19.
Хотів у піхоту. Сержант у ТЦК порадив спробувати артилерію. Дослухався. Хоча було складно зі снарядами, які важать 21,7 кг, а на полігоні вистрілювали по 5–10 таких. Не порівняти з війною, де могло бути і 100.
До «повномасштабки» ми багато часу проводили на полігоні. Я служив в артилерії, діяли Мінські домовленості. Згідно з ними — режим тиші, але, звісно ж, росіяни його порушували. Ми змушені були відповідати з самохідної артилерійської установки (САУ).
24 лютого 2022 року, південь Херсонщини, 4:30. Не міг заснути до того часу. Тільки задрімав, заходить черговий і волає: «Підйом!». Вискакую з модульної казарми, чую від командирів: «Росія почала повномасштабне вторгнення». Одразу заліз у телефон, відкрив телеграм, почав читати новини. Далі надійшла команда вантажити техніку і висуватися на Херсонський напрямок. Поки робили це, «шугонула» перша ракета. До того ніколи їх не бачив. Звук пам’ятаю і досі.
Загалом про підготовку Росії до великої війни я вперше почув 16 лютого 2022 року. Багато побратимів у це не вірили, проте я вірив. Гортав інтернет і натрапив на слова Джо Байдена, тодішнього президента США: «Росія вторгнеться в Україну всіма силами та засобами». Цього мені було досить. Інша річ, що попередня дата була зазначена як 21 лютого. Але в той день Кремль «просто» визнав «ДНР» і «ЛНР». І я трохи заспокоївся. Подумав, що очільник Америки таки помилився. Виявилося, ні.
Наказ отримали одразу: обороняти Херсонщину. Ворог сунув на Миколаїв. У нас були втрати. Як зараз пам’ятаю мехвода Дмитра — 25 років, працював з САУ. Снаряд з РПГ влучив під капот. Дмитро згорів живцем, тільки розірвана бляшанка залишилася.
24 лютого я отримав наказ від командира полагодити САУ. Коли це було зроблено, нас відправили в Миколаїв. Там почалися мої перші бої. Спершу на посаді заряджаючого. Виїжджали з САУ по всій області. Одна позиція змінювала іншу, вичікували годинами відпрацьовували по цілях. Тоді у відповідь найнебезпечнішими були не FРV-дрони, а касетні бомби.
З особистого архіву Михайла Ляха
Наприкінці 2022 року нас перенаправили на Авдіївський напрямок. Одразу почули: так, як на Херсонщині, ви працювати не зможете. Тут закрита вогнева позиція, тобто цілі ворога невидимі. Відповідно, ми стали менш мобільними. Плюс повітря дедалі більше стало «насичуватися» дронами.
21 серпня 2025 року. Працюємо на одній з позицій, чекаємо ротації. Останній день перед нею був найпродуктивнішим. Цілили у ворожих операторів fрv та мінометників, які «кошмарили» наших піхотинців.
Закінчили. Стою в траншеї. Ну, як стою — постійно потребую руху. Чую звук fрv. Коли дрон у польоті щось шукає, це одна швидкість. Коли ж заходить на удар — інша. Відійшов від гріха подалі, попередив побратимів. Перший удар дрона — мимо. Ми після цього «послухали небо» й отримали команду замаскувати техніку. Чуємо — летить інший дрон. Через посадку біжимо в бліндаж. Застрибуємо, прильотів більше не чутно.
У нас перезмінка. Стою в «екіпі», готовий збити дрон, хоча вночі це складно. І раптом лунає знайомий звук. Роблю крок уперед, підіймаю руку до камери і чую вибух над головою. Виявилося, то «ланцет», який йшов на зниження. Його уламки пішли мені по всьому тілу. Стояв боком, тому «бронік» не сильно врятував. Каска злетіла одразу, взявши на себе уламки. Вона й урятувала мені життя. Пам’ятаю сильне світло і вибух. Мене підіймає в повітря і кидає на землю. Розвертаюся на спину, дивлюся на ноги і розумію — я їх не відчуваю. Торкаюсь, мацаю — наче не мої. Перша думка — немає більше ніг. Перевертаюсь на живіт, починаю повзти в бік бліндажа. Бачу — горить посадка. Намагаюся кликати на допомогу. З рота цвіркає кров. Задихаюся. Не можу зробити глибокий вдих. Побратими кличуть, шукаючи. Добре, що знайшли.
Занесли в бліндаж. Зняли «екіп». Не розумію, чому не можу дихати. Далі пам’ятаю тільки перемовини медиків. Боюся за ноги, а потім розумію: що мені ті ноги, якщо я зараз задихнуся.
Намагаюся говорити з лікарями. Далі — чорна картинка, темне приміщення, починає пробиватися невиразне світло. За кілька секунд розплющую очі і бачу лампу та побратимів над собою. Вони сміються. Не розумію, чому. Потім розповіли, що моє серце зупинилося. Побратими масажували його. І саме в цей момент я розплющив очі і почав розмовляти. І от саме тому в них на обличчях були усмішки — запустили-таки моє серце.
Чекаємо на «евак». Я вже при тямі. Пам’ятаю, як вантажили. Медик наді мною схилився і постійно промовляв: «Розмовляй і не заплющуй очі».
На операційному столі бачу велику металеву шпицю. Розумію: мають пробивати легені. Без знеболювального. Відчуваю, як шпиця проходить через м’язи й легені. Неприємно і байдуже водночас. Я й так задихаюся, тому робіть що хочете.
Коли пробили легені, став трохи краще дихати. Виявилося, уламки прошили мої легені, печінку, шлунок — усю праву сторону. Далі прокинувся у лікарні в Дніпрі. Трубка стирчала з горла. Лікарі розповіли, що не всі уламки дістали, бо небезпечно. Один застряг у міжхребцевому диску й пошкодив спинний мозок. Інший дійшов до серця і залишився там. Вони досі в мені. Ризики великі, лікарі не наважуються їх чіпати. Якщо з часом вони почнуть рухатися, потрібна буде складна операція, аби їх дістати.
6 грудня 2025 року — день, який я запам’ятаю назавжди. У реабілітаційному центрі в Одесі настрій був зіпсований зранку. Там мені сказали: «Ходити не зможеш». Відповів: «Не вам це вирішувати. Люди і після важчих травм ставали на ноги». Зазвичай я швидко позбуваюся негативних емоцій, а тут не йде цей діалог з голови, і все. Навіть після того, як добре позаймався у спортзалі і поговорив з дівчиною.
Телефоную матері. Вона кілька разів збиває дзвінок. Згодом набрала сама і плаче. Таке траплялося. Але тут відчув: щось недобре. Після її слів «Мишко, батько помер» мене обсипало морозом.
То був день Святого Миколая. Батьки готувалися до свята і поїхали в місто дещо купити. На розвилці дівчина перекрила дорогу і вдарила нашу автівку. Вона влетіла у відбійник. Батько отримав численні переломи, черепно-мозкову травму. Мама спробувала його витягнути — жодної реакції. Викликали медиків. Ті під’їхали і констатували смерть. Мати отримала порізи і забій грудної клітини. А винуватиця ДТП у ході слідчого експерименту сиділа в машині і дивилася на моїх рідних з посмішкою.
Востаннє я бачився з батьком у липні 2025 року. Мав тоді відпустку. 11 грудня 2025-го мали зустрітися в санаторії Одеси. Не судилося…
Я мав різні думки. Зокрема: «Господи, чому ти забрав його, а мене тут залишив після такого поранення?». Але брат постійно повторював: «Ти маєш жити заради батька». Важко було перші два-три місяці. Набагато легше після того не стало, але взяв себе в руки.
Чесно — після поранення я сумнівався в дівчині. Лежача людина, яку на візку вивозять подихати свіжим повітрям і годують. Кому я потрібен? Неодноразово говорив коханій про це, пропонував мене залишити. Якийсь час вона терпіла мовчки. А потім глянула і сказала чи не по складах: «Ти зараз отримаєш не одного стусана, якщо ще раз заговориш про це». Жалкую про свої слова. Їй теж важко, я повівся егоїстично. Це моя помилка. Добре, що знайшли вихід. Тепер я в ній упевнений.
Чотири роки разом. Познайомилися за кумедних обставин. Одного дня 2022 року після бойової роботи відпочивали з побратимом. У побратима була дівчина, й він хотів познайомити мене з її подругою. Дав акаунт у соцмережі. Я написав. Виявляється, побратим сплутав профіль, і то була племінниця його дівчини. Незвідані шляхи Господні. Так я і знайшов кохання свого життя. Освідчився, весілля не на часі, але він неодмінно настане.
З особистого архіву Михайла Ляха
Під час реабілітації на Рівненщині зустрівся із президентом. Несподівано. Заходить лікар, каже — приїдуть кореспонденти, треба підготуватися. Чекаємо години дві, нічого не підозрюємо. Раптом у палату заходять кілька людей. Попереду — Володимир Зеленський. Президент цікавиться: хто на якому напрямку воював? Тиша. Тоді я наважуюся: на Покровському. Після цього він подякував за службу, вручив мені нагороду — орден «За заслуги ІІ ступеня». Це був найскладніший момент: треба було потиснути руку у відповідь. Боявся втратити рівновагу, адже нижче грудей тіло мене не тримає. Щосили вчепився за бильце ліжка і думав, як би не перевернутися на бік.
Раніше я комплексував, коли виїжджав у міста і бачив здорових людей. Потребував часу, щоб звикнути до цього. Згодом призвичаївся. Тільки дратують люди, яким більше подобається російський напрямок — ті, хто чекають осіб, які прийдуть до них, позбавлять будинків. Але вони все одно сподіваються на цю зустріч.
Захопився читанням паперових книг. Остання, що вразила, — «Характерник» Василя Шкляра. Вивчаю історію України. Постійно думаю, як багато часу я втратив. Плюс спортзал. Руки цілі, можна займатися.
Вірю, що стану на ноги. Прошу Бога про це. Тоді продовжу службу. Хотів би працювати в екіпажі, який перехоплює ворожі шахеди.

17 серпня у київському Музеї у темряві «Третя після опівночі» відкрилася документальна аудіальна виставка «Справжній степ». Це проєкт про український степ, значна частина якого наразі знищена або окупована.На виставці у повній темряві відвідувачам пропонують послухати звуки живого українського степу: спів жайворонків, курликання журавлів, свист бабаків, дзижчання коників і цвіркунів, ультразвуки кажанів. І всі ці звуки супроводжують коментарі науковців.«Справжній степ» створили як інклюзивний досвід: виставка однаково доступна для зрячих і незрячих відвідувачів. Над її створенням працювали незрячі експерти, а супровід забезпечують незрячі гіди.

Медитація в степу

«Заходить перша трійка: ви кладете руку мені на плече, наступна людина кладе руку вам на плече — і так далі по черзі», — говорить гід.Ступаємо у темну кімнату, розсуваючи м’які штори. Нас уже попередили — і про штори, і про суцільну темряву, і про розсипану траву на підлозі. Навпомацки знаходимо стільці й сідаємо — гід тим часом допомагає зайти іншим відвідувачам.Після того, як усі всілися, вмикається запис. У темряві відчуття загострюються: вуха мліють від стіни степових звуків, шкіру на руках мурашить, хоча в залі не холодно. Майже медитативне занурення посилює запах степових трав, який зустрів нас ще на вході (!) у музей.Звуки змінюються: зовсім знайомі й менш впізнавані, м’якші та різкіші, але однаково тремтливо-живі. Розумію, що 23 хвилини у повній темряві для мене тривають відчутно довше. У фіналі звучить народна пісня — про журавлів. Гід оголошує завершення презентації, на підлозі з’являється тоненька шворка білого світла — нас по черзі виводять із зали. Далі пропонують перейти у сусідню кімнату, щоб випити трав’яного чаю або торкнутися степових трав.

Звуковий ландшафт степу

В основі звукової експозиції — архівні польові записи зі степу Асканії-Нова, зроблені до окупації, а також нові записи з територій, де степові екосистеми збереглися сьогодні. Зокрема, з Тарутинських степів Одещини, де триває робота над створенням національного природного парку «Буджацькі степи», та з урочища Касова гора на Івано-Франківщині — одного з небагатьох місць в Україні, де збереглися лучні степи.Звукові історії супроводжують коментарі українських науковців, які досліджують степові рослини, тварин і гриби та працюють над збереженням цих територій. Наукові коментарі підготували Віктор Шаповал, Віктор Гавриленко, Руслан Мішустін, Володимир Бучко, Олексій Василюк, Альона Прилуцька, Наталя Корінець та Іван Мойсієнко. Частина тварин, чиї голоси звучать у виставці, занесена до Червоної книги України через знищення їхнього природного середовища існування.Ніна Диренко з одним із експонатів виставкиНіна Диренко працює в Асканії-Нова і є однією зі співавторок проєкту. За її словами, ідея виставки виникла з усвідомлення того, що степ сьогодні став недоступним для дуже багатьох людей.— До команди Асканії-Нова приєднався незрячий ботанік Юрій Олександрович Войтюк. І я подумала про те, що степ однаково недоступний і для зрячих, і для незрячих, — відзначає Ніна.Команда почала шукати архівні матеріали, зокрема записи, що збереглися у відео колишнього директора Асканії-Нова Віктора Гавриленка.— Нові польові записи робили переважно в Тарутинському степу. Записували загальні звуки — вранці, ввечері, вдень, вночі. Намагалися записувати окремих птахів, ссавців, комах. На Івано-Франківщині також працювали. Наприклад, там ми «зловили» один з моїх найулюбленіших звуків — ховрашка.Матеріал опрацьовував звукорежисер Борис Степаненко. Він займався монтажем, відновленням і покращенням уже зроблених записів.— Це дуже цікава тема і мені сподобалося працювати з нею. Більшість таких звуків українці сьогодні просто не чують, — говорить Борис. — Наприклад, хижих птахів, комах — навіть тих, які є навколо. Зазвичай, коли підходить людина, комахи притихають. А в степу їх чутно у потоці. Врешті в нашій експозиції важливим є не лише звучання окремих видів, а й загальний звуковий ландшафт степу.Ховрах крапчастий. Фото Володимира Бучка

«Для одного це спогад, для іншого — нові знання»

Юрій Войтюк — ботанік, кандидат біологічних наук, автор і куратор проєкту «Справжній», президент ГС «Український міжнародний інститут сліпих». Він пояснює, що автори хотіли створити не просто імітацію степового середовища, а й досвід, який працюватиме для різних відвідувачів.— Все залежить від того, які відвідувачі прийдуть. Для одних ми пропонуємо спогад, для інших це нові знання, можливості, відчуття і емоції. Відвідувачі-зрячі отримають інформацію про те, як звучить степ у різний час доби, — говорить Юрій. — Для незрячих людей із різним життєвим досвідом цей досвід також буде неоднаковим. Наприклад, я повністю втратив зір після 35 років, тож мав досвід зрячої людини. Для мене звуки степу — це спогад про інше життя. Для того, хто народився незрячим — це нові знання. Звуки можуть допомогти йому формувати образ світу.Уже в перший день виставки організатори приймали незрячих ветеранів. Багато військових уперше побачили степ, коли прийшли захищати його на Сході та Півдні.— Для нас важливо дати емоційний поштовх для хлопців-ветеранів, які втратили зір, — наголошує Войтюк. — У них навіть можуть виникнути асоціації з іншими обставинами, іншими територіями, можливо, навіть зовсім не зі степом. Але емоційний зв’язок важить і може допомогти у реабілітації.Юрій Войтюк також бачить у проєкті освітню складову — зокрема для незрячих і слабозорих дітей.— Звуки степу, які супроводжуються інформацією від спеціалістів, мають важливе значення для дітей, і насамперед для учнів спеціальних шкіл. Втім, не лише для них. Я думаю, що не менше 80% дорослих і дітей в Україні не були в степу, тож наш матеріал стане пізнавальним для всіх.У підсумку науковець говорить, що абсолютно для всіх відвідувачів звук може стати окремим способом досліджувати навколишній світ. При цьому умови проведення виставки залежатимуть від міста.— В Херсоні це буде бомбосховище. Там, так само як у Львові й Галичі, відвідувачі слухатимуть степ у темряві. А вже, наприклад, у Миколаєві презентація відбудеться у бібліотеці.

Де послухати «Справжній степ»

У Києві виставка триватиме до 6 вересня Музею у темряві «Третя після опівночі» (вул. О. Гончара 45-в).Вхід безоплатний за умови попередньої реєстрації на сайті Музею: httрs://0300.соm.uа/kyіv/17 серпня у київському Музеї у темряві «Третя після опівночі» відкрилася документальна аудіальна виставка «Справжній степ». Фото: Ольга БогомазПісля київської презентації проєкт вирушить в інші міста України. Звуки степу почують у Херсоні, Галичі, Миколаєві, Львові, Бурштині та Івано-Франківську. Потім аудіозапис з’явиться у відкритому доступі на сайті «Асканії-Нова».«Справжній степ» підготовлено Біосферним заповідником «Асканія-Нова», ГО «Еко-Галич» та ГС «Український міжнародний інститут сліпих» за підтримки Українського культурного фонду та Британської Ради в межах конкурсної програми «Стійкість суспільства через культуру».

У новому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» історик Віталій Михайловський розповідає про дві фундаментальні праці, які показують, чому історія церкви є одним із ключів до розуміння формування українського простору.

«Галицька (Львівська) єпархія ХІІ–ХVІІІ століть» авторства Ігоря Скочиляса«Церква на російсько-українському прикордонні. Білгородська єпархія у 1660-х – 1740-х рр» Володимира Маслійчука.

Попри різні регіони й часові рамки, обидві книги показують спільний процес: як Київська християнська традиція формувала український простір, впливала на сусідні території та взаємодіяла з католицьким світом і Московською державою.У випуску говоримо про:

як Київ став інтелектуальним центром православного світу;чому Галичина та Слобожанщина мають більше спільного, ніж здається;чому українська церковна традиція суттєво відрізнялася від московської;яку роль відігравали Унійна церква, Київська митрополія та Білгородська єпархія у ХVІІ–ХVІІІ століттях;чому ці дослідження допомагають краще зрозуміти сучасну російсько-українську війну.

Підписуйтеся на канал Тижня, щоб не пропустити нові розмови про історію, політику, культуру та книжки.

Сергій Распутний, експерт із питань безпеки, будівельник із 35-річним досвідом цивільного та військового будівництва і лідер групи експертів Sаfеty Shеltеrs, розповів Тижню про:

стан укриттів в Україні, зроблене від початку повномасштабної війни, недоліки чинних будівельних норм,іноземний досвід, який варто врахувати Україні.

— Звідки походить наша сучасна нормативно-правова база будівництва споруд цивільного захисту? — Усі подібні нормативи й підходи почали формуватися ще у 1950-х роках, після випробувань ядерної зброї та початку гонки ядерних озброєнь. З появою наступальних ядерних озброєнь почали розробляти й засоби захисту — як технічні, зокрема перехоплення та збиття ракет, так і інженерні.Спочатку були так звані СНіПи та ВСНи. Це були документи першого ступеня таємності — «для службового користування». За ними зводили те, що називали бомбосховищами: підземні споруди з товстими бетонними стінами, масивними сталевими дверима, штурвалами та замками, які закручуються, як на підводних човнах, де перебірки герметично перекриваються.З інженерного погляду вони справді захищали людей, які там переховувалися. Але дуже швидко з’ясувалася інша річ: забезпечити такими бомбосховищами 100 % населення неможливо. І тут виникло певне протиріччя. З одного боку, була ідеологія, яка стверджувала, що держава турбується про робітників і селян. З іншого — неможливість реально їх захистити. Тому було винайдено такий паліатив — протирадіаційне укриття.Що це таке? По суті, звичайні підвали, в яких вентиляційні отвори чи світлові ліхтарі закладалися мішками з піском, і все це вважалося протирадіаційним укриттям. Тобто слугувало, щоб людину не засипало радіоактивним попелом під час ядерної війни. Зрозуміло, що від реальної загрози це майже не захищало і, згідно з розрахунками, більшість населення все одно гинула.Тут виявлявся цинізм ситуації. З одного боку — ідеологія, яка декларувала тотальний захист. З іншого, бомбосховищами забезпечували далеко не всіх. Будувалися вони переважно на виробництвах, насамперед на підприємствах оборонного комплексу.У 1985 році вийшов СНіП щодо укриттів цивільного захисту. А вже пізніше, в роки незалежності, коли взяв наш ДБН (державні будівельні норми) 1997 року, я зрозумів, що це фактично переклад того самого СНіПу.— У якому стані в контексті укриттів Україна зустріла широкомасштабне вторгнення у 2022 році?— Повномасштабне вторгнення 2022 року Україна зустріла абсолютно неготовою до такого сценарію. І йдеться не лише про військову складову, коли, як ми пам’ятаємо, навалу ворога зупиняли ентузіазм окремих військових, добровольців і всього суспільства. Йдеться також про нормативну та законодавчу базу. Всі наші ДБНи, кодекси та інші документи взагалі не враховували військової складової.— Тож ми можемо сказати, що державні будівельні норми, за якими зводилися більшість наших укриттів, були розраховані на захист від атаки десь із Заходу — з боку США чи країн НАТО, а не з такої близької відстані, як зараз?— Абсолютно правильно. Усі норми базувалися на філософії часів Холодної війни. Йшлося про міжконтинентальні ядерні балістичні ракети. Що це означало? Не лише ядерну атаку та ядерну зиму, а й певний час підльоту. Це означало час на евакуацію. Тобто, поки міжконтинентальна балістична ракета долетить до цілі, у людей є час на певні дії. Є можливість відреагувати, сховатися в укриття.Натомість зараз ситуація зовсім інша. Нині час евакуації у разі атаки гіперзвуковими ракетами становить для Києва приблизно 3–3,5 хвилини, а для західної частини України — Львова, Івано-Франківська — 5–6 хвилин.Якщо за цей час ти не опинився у безпечному місці, то наражаєшся на небезпеку. Останні атаки на Київ це підтверджують: люди загинули дорогою до укриттів. Якщо укриття розташоване хоча б за кілометр від тебе, за три хвилини дістатися туди практично неможливо.Цієї проблеми не вирішити окремим ДБНом чи окремим законом. Це має бути комплексна система, яка охоплює всі сфери. Лише тоді вона працюватиме. І, до речі, є країни, де така система вже реалізована.— Які кроки були зроблені одразу після початку великої війни? Що робилося, наприклад, у 2022 році?— Отже, 2022 рік. Норми не відповідають реаліям. Починається дискусія між центральною владою та місцевим самоврядуванням. Замість спільно розбиратися з проблемою почали традиційно перекладати відповідальність одне на одного. Ці суперечки намагалися загасити новою редакцією ДБН В.2.2-5, яка вийшла у 2023 році.Упродовж усіх цих років ми були жорсткими опонентами влади в цьому питанні. Зараз цей ДБН редагують, і зміни вже рухаються в правильному напрямку — в бік індивідуального захисту, кімнат безпеки та просторів безпеки. Адже головна проблема ДБН 2023 року полягає в тому, що одразу в преамбулі написано: захисні споруди згідно з цим ДБН захищають лише від вибухової хвилі та уламків. Від прямого влучання і вибухів у безпосередній близькості вони не захищають.З іншого боку, часом подібні укриття навпаки можуть наражати на небезпеку. За час війни ми всі побачили: щойно з’являється концентрація людей, ворог одразу атакує. Причому незалежно від того, що це: дитячий садок, пологовий будинок, лікарня, ритуальний захід чи скупчення військових. Якщо ворог може дотягнутися, він атакує. Без жодного зважання на закони людяності чи будь-які інші обмеження. І щойно таке укриття починає використовуватися за призначенням, і там збирається велика кількість людей, воно автоматично стає мішенню.З іншого боку, що більше укриттів буде створено, то краще. Адже це якраз забезпечує принцип розосередження людей. Не має сенсу витрачати дорогі ракети на невелику кількість людей.Саме в цьому і полягає принцип індивідуального захисту — створення кімнат і просторів безпеки. Тут ми дуже близько підходимо до ізраїльських норм. Усі за ці роки чули слова «мамад», «маман», «маклат». Саме такі приміщення забезпечують, по-перше, розосередження людей, по-друге, індивідуальний захист, а найголовніше — розв’язують проблему часу, необхідного для евакуації.Тобто якщо одна з кімнат у квартирі виконує функцію кімнати чи простору безпеки, людина фактично вже перебуває в укритті. В Ізраїлі такою кімнатою найчастіше є дитяча. Це зроблено, щоб діти постійно перебували в безпечному просторі, й у разі тривоги не потрібно було будити їх.— На початку 2026 року у нас був ухвалений закон, який зобов’язує забудовників створювати укриття. Чи можемо сказати, що він зобов’язує створювати недосконалі укриття?— Насправді державні будівельні норми набули чинності у 2023 році, і відтоді це вже було обов’язковою вимогою. З іншого боку, так, цей закон дійсно зобов’язує будувати недосконалі укриття. Ба більше — витрачати зайві кошти. Тому що будівництво такого укриття збільшує вартість проєкту. Залежно від умов це може бути плюс 10–20 %, в окремих випадках — навіть 100 %.Наприклад, у мене був реальний проєкт на ділянці з дуже високим рівнем ґрунтових вод. Я доручив кошторисно-договірному відділу порахувати, скільки коштуватиме облаштування укриття за цим ДБН. І коли ми дійшли до збільшення вартості будівництва на 100 %, я сказав: «Зупиніться. Далі рахувати немає сенсу». Водночас індивідуальні укриття дають здорожчання на рівні 2–5 %. Адже це той самий бетон, арматура, але товстіші стіни.Найважливіше, що такий підхід справді забезпечує захист. І вже зараз девелопери починають реалізовувати такі рішення і в громадських, і в житлових будівлях.— Які шанси, що будівельні норми будуть змінені так, як потрібно?— Багато громадських організацій, Спілка архітекторів України, інші професійні середовища провели величезну кількість заходів, дискусій, постійно вели листування і не дозволяли цій проблемі зникнути з порядку денного. Зараз ці норми коригуються. Я думаю, що протягом розумного терміну — декількох місяців — вони будуть скориговані в правильному напрямку.Але цього недостатньо. Нові норми стосуватимуться передусім нового будівництва, а воно сьогодні переважно монолітне. Залізобетонний моноліт уже сам по собі безпечніший, ніж панельні будинки чи хрущівки. Найбільшою проблемою з погляду безпеки є масова забудова радянських часів.Технічне розв’язання цієї проблеми існує. Наприклад, до сходового майданчика можна добудувати ще одну монолітну залізобетонну секцію, у якій розташовуватимуться кімнати безпеки, куди мешканці поверху зможуть евакуюватися. Тобто це буде вже не індивідуальне, а поверхове укриття. Саме по собі таке укриття не є надто дорогим рішенням. Але якщо подивитися на масштаби країни, де роками будувалися мільйони квадратних метрів панельного житла, виникає зовсім інший масштаб проблеми.Є ще один нюанс, який також доведеться враховувати. Річ у тому, що всі ці квартири зараз перебувають у приватній власності. Чи може держава фінансувати такі роботи? Напевно, так. Але тоді виникає інше питання: чому саме держава повинна це робити? Чому не власники повинні дбати про свою приватну власність самостійно?Інший законодавчий приклад. Це Закон №1486-ІХ від 2022 року про внесення змін до деяких законодавчих актів у сфері цивільного захисту. Він зобов’язував вносити інформацію про укриття до Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва. Протягом усіх цих років закон вимагав викладати інформацію про укриття у відкритий доступ, причому разом із GРS-координатами.І тут ми знову стикаємося з черговою маніпуляцією. Коли я говорив про GРS-координати, багатьом це здавалося очевидним абсурдом. У відповідь мені казали: «Зачекайте, але ж у Єдиній державній електронній системі будівництва немає GРS-координат». Добре. Тоді поставимо інше запитання. Будь-яке нове будівництво прив’язане до земельної ділянки. Чи має земельна ділянка координати? Отже, коло замкнулося.Не потрібно надавати ворогові зайву інформацію. Коли противник має точні GРS-координати об’єкта й може просто ввести їх у пускову установку, це небезпечна ситуація. Так, усі будівлі видно із супутників, видно практично все. Але для цього потрібно аналізувати, шукати, витрачати час і ресурси. На щастя, зараз цю проблему вже усунули.— Уявімо, що мешканці багатоквартирного будинку вирішили, що наявне укриття недостатньо надійне чи розташоване надто далеко. І вони захотіли його вдосконалити чи, можливо, створити власне індивідуальне укриття. Що їм потрібно для цього робити?— Сьогодні це практично неможливо. Того інженерного рішення, про яке я говорив раніше — добудови окремої захисної конструкції, — чинні норми не передбачають. Але, враховуючи позитивні зміни в підходах уряду, думаю, це можна було б реалізовувати в режимі експериментального будівництва.Якщо ж говорити про облаштування колективних укриттів, то одразу виникає велике питання. Як розрахувати час евакуації? Наприклад, якщо людина живе на 25-му поверсі, скільки часу їй потрібно, щоб дістатися укриття? Я думаю, що проблему часу евакуації колективними укриттями ми вирішити не зможемо. Потрібні інші підходи й правильні інженерні рішення.І тут є ще один момент. Одна справа — Львів, де переважає щільна фасадна забудова і практично немає великих відкритих просторів. І зовсім інша — Київ і його спальні райони. Там великі відстані, великі відкриті простори, і це потребує інших підходів. Саме тому первинні укриття можуть бути дуже хорошим рішенням. Наприклад, можна облаштовувати зупинки громадського транспорту у вигляді первинних укриттів.Укриттями мають бути забезпечені всі громадські будівлі, усі торгівельні об’єкти, центри. Потрібно розраховувати систему так, щоб після оголошення тривоги люди мали можливість за 3–5 хвилин розосередитися й опинитися в укриттях. Причому не в укриттях у дусі радянської гігантоманії часів Холодної війни, а в невеликих, розрахованих на обмежену кількість людей, але доступній у достатній кількості, щоб гарантувати безпеку у випадку вибуху неподалік.І знову ж таки, прикладом того, як це реалізовано, є Ізраїль. Якщо трохи звернутися до історії, то з 1980-х років, коли агресивний режим Саддама Хусейна почав атакувати сусідні держави, безпосередня загроза виникла і для Ізраїлю. Саме тоді там зрозуміли, що часу на евакуацію немає, а отже, потрібно мати можливість негайно сховатися. Так з’явилися мамади.Так, у перші роки таких приміщень не вистачало для всіх. Але крок за кроком, протягом десятиліть, була побудована цілісна система. Сьогодні квартири мають мамади, торгівельні центри мають аналогічні кімнати безпеки, кожен офісний центр має такі приміщення. Усі без винятку подібні об’єкти обладнані укриттями такого типу.Ба більше, існують укриття й у громадському просторі, щоб люди могли сховатися просто на вулиці. На дитячих майданчиках їх часто стилізують під елементи ігрової інфраструктури.— Ми бачимо, що в Дніпрі, Запоріжжі, Одесі з’явилися мобільні укриття, які просто стоять на вулицях як окремі захисні модулі, й там можна сховатися. Чому в Києві такого майже немає?— Будь-яке розв’язання проблеми починається з аналізу наявної ситуації та постановки мети. На мій погляд, у Києві цього не зробили. Місто має великі відкриті простори, але влада не приділяє цьому належної уваги, і системної роботи в цьому напрямку я не бачу.Мобільні укриття — це дуже непогане рішення. Але, знову ж таки, це лише один із пазлів загальної картини. Потрібно дивитися комплексно, виходити з двох базових тез:

Перша: неможливо на 100 % захистити всіх від прямого влучання.Друга: розосередження людей рятує життя.

— Коли зміни до законодавства будуть ухвалені, чи можемо сказати, що українська концепція укриттів рухатиметься у бік найкращих ізраїльських практик, які там уже реалізовані?— Сьогодні наш досвід вивчають усі. Я достеменно знаю, що ізраїльтяни накопичують базу даних, вивчають наш досвід і аналізують його. Проблема полягає в тому, що ми самі аналізуємо його недостатньо.Думаю, це буде складний і тернистий шлях. По-перше, популізм нікуди не зникне, а браку компетентності вистачає. По-друге, є і цілком логічна складова. Міністерства за своєю природою мають бути консервативними. Вони повинні впроваджувати перевірені рішення. Але наша проблема полягає в тому, що неправильні рішення ми часто впроваджуємо дуже швидко й без жодного консерватизму, а потім роками повільно виправляємо їх на правильні.Я постійно говорю про те, що нам потрібна концепція захисту цивільного населення. Певні кроки в цьому напрямку вже зроблені: розпочато роботу над Містобудівним кодексом України. І саме під час війни розпочалася робота над усуненням цієї прогалини.Я є членом робочої групи з розробки Містобудівного кодексу, до складу якої входить близько 300 експертів з різних галузей. Там закладено правильний комплексний підхід, зокрема, й до питань цивільного захисту. У проєкті кодексу вже закладені такі принципи, як час евакуації, розосередження людей, індивідуальний захист, кімнати безпеки та простори безпеки.На жаль, розробку цього Містобудівного кодексу уряд фактично зупинив. Робота не припинилася повністю — вона триває в дуже обмеженому режимі. Я дуже сподіваюся, що питання розробки Містобудівного кодексу знову повернеться до порядку денного. І тоді ми зможемо комплексно продовжити роботу над питаннями безпеки.

Як Україна повертає собі Івана Мазепу?
Тиждень поспілкувався з дослідницею мазепіани, докторкою історичних наук Ольгою Ковалевською. Говорили про особистий шлях дослідниці до теми Мазепи, боротьбу за місце гетьмана в українській історичній пам’яті та державній політиці, сучасне осмислення постаті та руйнування російських міфів про Івана Мазепу. Розмова незабаром з’явиться на платформах Тижня у трьох частинах.
У першій частині розмови Ольга Ковалевська і засновниця та кураторка проєктів «Skоvоrоdа аudіtоrіum», «Клуб любителів книжки» Юлія Олійник говорять про дослідження Мазепи в пострадянський період, боротьбу за меморіалізацію гетьмана, еволюцію державної політики пам’яті.

Два ветерани українсько-російської війни, – Андрій та Олександр, – розповідають про свій непростий шлях до нової ролі в оборонній сфері країни.Полуденне сонце заливає жовтим світлом простору аудиторію. По центру, за столом, сидить чоловік. На вигляд йому близько 30. Одягнений у вільну футболку й шорти. Під час розмови він часом хмурить брови, дивиться у стелю, замислюючись. Одразу і не скажеш, що він викладач. Проте сьогодні в його класі порожньо: слухачі в інших кабінетах. Тож є трохи часу поговорити. Андрій Білобров, а саме так звуть нашого співрозмовника, кілька годин розповідає свою історію: від служби у 2014-му до викладання військових дисциплін.За кілька десятків кілометрів, в іншому місці, у невеличкому класі його колега, Олександр Папіровий, готується до своєї лекції. У приміщенні, здається, з вільного місця хіба невеличка смуга між столом викладача і рядами й рядами стільців, які скоро мають зайняти люди. Олександр переглядає записи, вичитує презентацію, перевіряє слайди і проектор. Паралельно розповідає про бої під Києвом, роботу на Криворіжжі і своє звільнення з війська.Попри те, що ці двоє сидять у різних місцях і викладають різні дисципліни, вони мають дещо спільне: чоловіки ветерани, вони вчать військових, обидвоє не хотіли просто сидіти на пенсії, обидвоє працюють в одній школі «Боривітер», намагаючись зробити Сили оборони кращими. Втім, багато деталей про свою роботу розповідати не можуть: для росіян об’єкти школи одна з імовірних цілей. Проте нам вони погодилися розповісти свої історії.

Від АТО до повномасштабного вторгнення

Олександр Папіровий прокинувся зранку від вибуху. А можливо від яскравого спалаху за вікнами. Важко сказати, що було першим. На календарі було 24 лютого 2022 року. У небі неподалік квартири, в якій він жив зі своєю дівчиною, збили ракету. Власне, тому чоловік і прокинувся. Київ, у якому пара жила, перестав бути безпечним. Тож наступного дня хлопець із дівчиною зібрали речі й документи і вже були на залізничному вокзалі. Сіли на поїзд, який їхав зі столиці. Вона була переконана, що вони разом їдуть до Вінниці. Він планував їхати до військкомату. Того в останній момент вийшов з вагона. І рушив до Голосіївського ТЦК. Атмосфера там нагадувала хаос: бігали люди, вже ходили чутки, що Київ беруть в кільце, тому треба шукати зброю і займати оборону. Врешті, під вечір, приїхав автобус і Олександра разом із групою людей забрали до Житомира.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкОлександр мав бойовий досвід. Контрактник, 80-та окрема десантно-штурмова бригада. 2017-2021-й роки. Ротації у Широкиному, Станиці Луганській. Навіть один раз на адмінмежі з Окупованим Кримом. Перший бойовий досвід у 2018-му в Приазов’ї. Тоді він разом із побратимами заїхав у Широкине: довга дорога в броні, крик «Десант-земля», чоловіки вистрибують з нутрощів БТРа, а навколо — випалена земля. Осінь. Місто весь час тримало в тонусі: постійна загроза від снайперів, російські міномети. За час ротацій по десантниками працювали навіть танки. Звісно, що ту війну неможливо було порівняти із початком повномасштабного вторгнення. Але за ротацію батальйон втратив 5 людей, були й поранені.Саме тоді загроза вторгнення росіян відчувалася найбільше: якраз восени 2018-го у Керченській протоці захопили українські кораблі. Позиції росіян в районі Широкиного були за 600 метрів. Десантники добре їх чули. Так само як і техніку, яка їздила по той бік фронту. Про всяк випадок військовим привезли додатковий боєкомплект, але тоді минулося. Хоча найбільше діставали не обстріли. Найбільші діставала спостережна місія ОБСЄ зі своїми безпілотниками: навіть якщо росіяни крили тебе з артилерії, ти не міг відповісти. Бо ОБСЄ побачить. А якщо у відповідь по росіянах прилітало, то починалися перевірки і в деяких випадках навіть звільнення. Тож спостережну місію ніхто не любив: росіянам було байдуже на обмеження, а українці не могли нормально відповісти.У 2020-му ротація поблизу окупованого півострова. Довелося зимувати на Арабатській стрілці. І це найхолодніша зима з усіх, навіть якщо порівнювати із степами Донбасу. На термометрі могло бути всього -1, але пронизливий вітер з Азову не лишав шансів. Не ртяували ані буржуйка, ані обігрівачі, ані зимовий спальник. Літній будиночок, у якому доводилося жити, мав буквально картонні стіни. Весь час – у собачому холоді, що пробирав до кісток. Ані сховатися від нього, ані зігрітися.Далі – Станиця Луганська, під самим кордоном у росіян. Втім, ця ротація, порівняно з попередніми, нагадувала курорт: впродовж місяців ти просто спостерігаєш за так званими ЛНРівцями за річкою, копаєш бліндажі, риєш окопи, час від часу смажиш шашлик. Тихо. Звільнення влітку 2021-го. Олександр не вірив у повномасштабне вторгнення. Особливо після такої ротації.За кілька днів до 24 лютого Олександр відмовлявся вірити у напад. Тоді він був у справах біля білоруського кордону і місцеві йому розповідали, що українці окопуються і стягують техніку. Тоді здавалося, що це через російські навчання і Україна просто перестраховується. Знайомі, з якими служив, вже були на зборах в районі Олешок: їх готували на ротацію і видавали боєкомплект. 23 лютого вдома Олександр з дівчиною дивився новини, бачив сюжети про рух російської техніки на Донбасі. Але навіть тоді здавалося, що це буде лише загострення на сході країни.А 26 лютого Олександр вже отримував зброю і речі у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді в Житомирі.Його колега Андрій Білобров 24 лютого зустрів з 10-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою на полігоні. Підрозділ саме вивели на відновлення після ротації на Донбасі. Проте цього разу все відбувалося дещо інакше: був інший полігон, були інші навчання. Здається, військових готували до боїв не лише на сході, але й в інших областях України. І в західних теж. Було очевидно, що це підготовка до широкомасштабної війни.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкАндрій на війні з 2014-го, проте у боях участі не брав: більше охороняв стратегічні об’єкти. До всього, з 2015-го лінія фронту була відносно стабільна й існував безпечний тил — варто було від’їхати 5 кілометрів від фронту і все, вважай ти у безпеці. 2022-й приніс зміни: стабільної лінії  майже не існувало, бої відбувалися в постійному русі, а безпечний тил зник як явище: ти в небезпеці на всій території України. Весь час.На початку 22-го року Андрій був начальником розвідки батальйону і розвідував місця, де потенційно його люди могли б вести бої. Неминучість вторгнення він зрозумів 21 лютого. Саме тоді посипалися суперечливі накази: спочатку треба було їхати в одну точку, потім, посеред дороги, приходив наказ їхати в інше місце. Дорогою прилітав третій наказ, у якому була ще одна локація. І все це відбувалося впродовж доби. Стало зрозуміло, що вище керівництво не знає, де саме і як буде використовувати підрозділ. І це не дуже хороший сигнал.Андрій почав телефонувати всім своїм резервістам. Попереджав, аби вони були готові. Певно, кожна бригада, яка була в АТО/ООС мала таких людей: військові, які приходили на ротацію у зону бойових дій, аби заробити грошей. Бо ж базові зарплати військових були геть малі. Поки чоловік їздив вздовж північного кордону, він обдзвонив усіх. На диво, відгукнулися майже всі і майже всі прийшли, коли почалося вторгнення.24 лютого Андрія підняли по тривозі. Військові отримали зброю, розсипалися по території полігону. Техніка вже була заряджена, споряджена і заправлена. Армія готувалася до цього моменту і у тих обставинах намагалася працювати так ефективно, як лише могла: спочатку 10 бригада мала їхати в одну область, проте отримала наказ вантажитися в ешелони. У поїзді Андрій заснув. Прокинувся у Білій Церкві. Виявилося, що задача знову змінилася. Тепер його бригада мала битися за Київ.

Бої, поранення і списання

Батальйон Андрія розірвали на дві частини: одна мала відбивати російський наступ на правому березі від Ірпеня до Василькова. Інша половина працювала в районі Броварів. Втім було видно, що і росіянам наступ давався непросто: у них не вистачало часу на підготовку, вони не орієнтувалися на місцевості, не мали карт, навігації, зв’язку. Боялися рухатися малими групами. Це грало оборонцям на руку.Андрій відчував нестачу людей. Через це йому довелося брати участь у боях, хоча він мав працювати у штабі. Щойно російський наступ почав грузнути на Київщині, прийшов наказ проводити локальні контрнаступи. Один із населених пунктів Київщини. Завдання — зачистити від росіян. Або ж завдати максимальних втрат. На операцію три штурмові групи, група резерву і група вогневого прикриття. Наступати треба було на батальйонно-тактичну групу, яка за даними розвідки мала 30 БМП і 1- Т-72.Групи змогли підібратися до росіян майже впритул. Підбили кілька танків і почали просуватися вулицями. З офіцером ішли оператори дронів та водії. Не всі з них вміли стріляти з різної зброї, тож часто це доводилося робити Андрієві. Якби цю картину бачив сторонній глядач, то могло б здатися, що це лицар в оточенні зброєносців відбивається від навали.В Андрія у руках опинився важкий реактивний вогнемет. Один з розрахунків РПГ поранений. По групі працює танк. 6 секунд на перезарядку — постріл — 6 секунд на перезардяку. Андрій це точно знає. Він знає, як стріляє танк. Після пострілу він висовується з-за укриття. Цілиться. Бачить другий танк. Постріл.Оператори дронів були не дуже досвідчені у штурмах. Але мали ротації на сході. Бачили убитих і поранених. Чоловіки не розгубилися. Організували вогневе прикриття, евакуацію і відхід. Андрій думав, що те, що вони не всі вміють стріляти з гранатомета — не їх біда. Три кілометри лісом, якась районна лікарня. Місцеві медсестри й лікарі були здивовані побачити, як до них з машини вистрибує військовий зі зброєю із залишками ноги, що стирчать на всі боки. Проте медики є медики: йому зробили первинну обробку, далі переправили до Києва, провели реампутацію, сформували культю і відправили на Львів. Бо Київ лишався частково оточений.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкЗагалом його команда добре впоралася. Вже пізніше, передивляючись відео розвідки, Андрій бачив, що росіяни не йшли у наступ під прикриттям танків, а відступали. Чоловікові, як він сам каже, пощастило. Уламок танкового снаряда рівно зрізав ногу. Якби він наступив на міну, то могло бути значно гірше: багато уламків, розшарування тканин. А так 10 березня чоловік отримав поранення, у червні вже стояв на своєму першому навчальному протезі, а у вересні пройшов ВЛК. Його визнали непридатним. Після того він прослужив на штабних посадах ще півтора року. Але 2024-го через проблеми зі здоров’ям почали заважати службі, тож довелося остаточно звільнитися.Приблизно у ці ж дні Олександр у Житомирі готувався до десанту в Херсоні: саме збирали групу на деблокаду 80-ї бригади з оточення. Олександр і ще кілька добровольців, з якими він приїхав із Голосіївського ТЦК, визвалися летіти. Їм видали боєкомплект, повантажили в автобуси. Туди ж закинули гору персональних аптечок.Аеродром. Приліт ракети. Злітає Байрактар. Здалека чути стрілянину. Серед військових ходять чутки, що це до летовища прориваються російські диверсанти. Командири радять не зважати, бо ж у них інше завдання. Приїжджає Урал, з якого викидають реактивні вогнемети. Короткий інструктаж. Плани міняються. Замість Херсона — Макарів. У планах все було чітко: артилерія розбирає російську колону, далі на цілі заходять штурмові гелікоптери, після чого висаджується десант, добиває колону і відходить у зону евакуації. Не у всіх на той момент був бойовий досвід: Євген Моренко, який загину пізніше, у 2023-му, мав лише строкову службу. Хлопець із позивним «Кот» мав досвід війни 14-15 року. Хлопець на ім’я Олег теж мав лише строкову службу. Проте всі були готові.В реальності все пішло не за планом. Ніч, темрява, щось десь горить. Колони не видно. Десант висаджується, займає кругову оборону, намагається з’ясувати де вони, а де колона з росіянами. Холодно. Термоодяг не брали, бо розраховували летіти до Херсона. Не рятували навіть термоковдри. Вертається група розвідників. Знайшли російські Гради, які обстрілюють Макарів.На ранок зав’язується бій. Підібратися близько до росіян не виходить: вони помічають групу заздалегідь. У лісі окупантів більше, ніж очікувалося. І, судячи з усього, там вони стояли давно: встигли окопатися. Десантники відкочуються, розбиваючись на дрібні групи. Олександр випадково потрапляє під дружній вогонь з кулемета. Не найприємніші спогади. Одна з куль влучає, рикошетить від лопатки і вириває шмат м’яса. Олександр не відчуває цього. Врешті, його група залягає у лісі біля дороги і спостерігає, як російська колона, з якою вони щойно билися, рушає: все, як за інструкцією — попереду два танки, БМП, замикають теж танки. Так вони нарахували 72 одиниці техніки.Десантники добралися до одного із сіл неподалік, де їх і побачили місцеві. На авто довезли поранених до фельдшерського пункту, де чергувала лікарка з Києва, яка пару днів тому приїхала в гості до родичів. Врешті, через крововтрату в Олександра почалися галюцинації, тож його евакуювали: поранених до Житомирського госпіталя визвався відвезти таксист. Того дня з групи ніхто не загинув. Вже пізніше, коли Олександр повернувся на місце, то з’ясував, що їм таки вдалося підбити частину техніки.Потім був Кривий Ріг. Там чоловік уперше побачив роботу військово-повітряних сил: десантники виманили на себе російську колону, спаливши їм дві машини. Щойно росіяни вибралися на відкриту місцевість — з’явилася українська авіація. В росіян змогла втекти лише одна машина. Десантники ж знайшли місцевих на Жигулях, які погодилися вивезти поранених, бо найближчий міст для евакуації був за 15 км. Тим часом, Олександр з іншими членами групи допомагав місцевій територіальній обороні відбиватися від російських атак.Далі була Костянтинівка. Групу Олександра розкидали по різних підрозділах. Снайпер на ім’я Слава загинув за два дні після приїзду в місто. Загалом, впродовж місяця загинула половина людей, з якими чоловік приїхав на Донбас.Там він попав в артилерію, командував охороною. Потім Олександра списали і він опинився у кадровій службі. Проте через два тижні роботи з паперами і пошуків людей, які за цими паперами мали бути в артдивізіоні, він зрозумів, що не тягне цю роботу. Обидвоє його батьків мали інвалідність. Тож Олександр списався. Лікувався у Черкасах. І після почав шукати роботу.

Я не знаю, ким я хочу бути, але точно знаю що я не хочу робити

Після звільнення Андрій Білобров лікувався півроку і намагався прийти до тями. У вільний час проходив доволі непрості стратегії, як от Еurора Unіvеrsаlіs, Неаrts оf Іrоn, серія Тоtаl Wаr. Спробував отримати виплати за звільнення, навіть задумувався про військового юриста, проте військова частина допомагала як могла. А сам процес виявився доволі тривалим.Разом з тим, Андрій почав шукати роботу. І від початку не знав, що конкретно він планує робити. Бо війна змінила плани: раніше чоловік планував будувати в армії військову кар’єру й лишатися там до пенсії, але пенсія настала дещо раніше. Ідеальним місцем здавався магазин зброї. По-перше, він знався на зброї, плюс ветерани могли бути б цікаві таким магазинам. По-друге, Андрію думалося, що покупці зброї це або ті, хто вже в армії, або ті, хто там от-от будуть, або до армії наближені. Проте одного дня дружина Андрія, теж військова, скинула йому вакансію: інструктор процесу ухвалення військових рішень.Чоловік вирішив, що шукали саме його: він мав великий досвід, пройшов службу і війну від солдата до офіцера, тож уявляв собі, які проблеми можуть бути на різних рівнях. Подався. Після нетривалого навчання очолив весь напрям загалом. Де працює і нині.Коли Андрій говорить про МDМР, а саме таке скорочення має Міlіtаry Dесіsіоn-Маkіng Рrосеss, який використовують у НАТО, в нього горять очі. Тим внутрішнім вогнем, який буває хіба у тих, хто і справді горить і вірить у свою ідею.Він пригадує: перша група прийшла у 2024-му. І ця робота не сильно відрізнялася від звичної, яку доводилося робити у підрозділі: ті самі люди, військові. Люди, з якими доводилося працювати 10 років і яких ти розумієш.Власне, ми із ним все ще сидимо в одному із класів. Чоловік замислюється, дивиться повз мене, кудись у стіну.«Я не хотів просто сидіти на пенсії. Чи працювати на роботі, яка приносила б більше  грошей. Я хотів бути дотичним», — наголошує на останньому слові.Пояснює: 2022-го армії не вистачало і солдат, і офіцерів. А за 4 роки Сили оборони виросли у кілька разів. А проблеми лишилися. Тепер люди, які керували взводами, можуть очолювати бригади. При цьому, вважає Андрій, у декого все ще не вистачає досвіду, аби керувати такими з’єднаннями. І так, досвід окремих солдатів, сержантів і офіцерів росте. Проте колективний досвід війська — ні. Не зовсім розумію, про що він говорить прошу пояснити.«Ми не воюємо, як Джон Рембо. Ми воюємо підрозділами. І через текучість кадрів, колектив може існувати десь рік. Люди будуть вимиватися. Тому досвід колективу теж не постійний. Ти виховуєш, вчиш, ростиш, а потім людину забирають в інший підрозділ. Потім ще одну. І ще одну. І ти знову на тому ж місці, де і був. Якщо не гірше. Бо люди пішли», — пояснює він.Власне, його завдання у школі — мінімізувати цю проблему. І допомогти офіцерам ухвалювати зважені рішення. Андрій буквально пояснює на пальцях, час від часу активно жестикулюючи руками.Тож уявімо, що був командир роти, який вів піхотинців у штурм. А потім він став командиром батальйону. І тепер, окрім всього, йому треба знати специфіку використання мінометів. Розвідки дронами. Йому треба знати не лише автомати й кулемети, але і роботу засобів зв’язку, і роботу бронемашин. Але так було у 2022-му. Нині 2026-й. До всього, додалося не лише українсько-радянське озброєння, але і європейське та американське, кожна з яких має свою нюанси, які треба знати.Окрім того, треба розуміти, як працює РЕБ. І не лише розуміти, але й усіляко просувати. По-третє, дрони. За роки війни їх стало дуже багато, а за кількістю видів і типів вони змагаються з вінегретом західного озброєння. І окрім того всього треба розуміти своїх людей, розуміти піхотну тактику, розуміти, що нині ніхто не бігає за БМП, як колись. Розуміти, який у тебе противник і які він може використовувати тактики. Які також залежать від місцевості. І все це не враховуючи інженерні підрозділи. Які мають знати і розуміти що копати, де копати і скільки копати.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкАндрій робить невелику перерву, аби перевести подих. Часом його розповідь схожа на захопливу проповідь. Він ніби й не намагається, але непомітно навертає тебе у свою віру делегування повноважень і поваги до чужого досвіду й експертизи у питаннях, в яких ти нічого не розумієш.Лідер-Наполеон не може зробити команду успішною. Має існувати група людей, які мають різні сильні сторони й експертизу. Вони не просто аналітики, які збирають і рахують дані. Вони мають давати свою оцінку командиру. Це і про управління, і про планування. Аби дрони працювали в інтересах піхоти. А піхоти працювала в умовах, коли дрони здатні їх підтримати. Аби артилерія працювала відповідно до реалій на землі. А РЕБ ефективно працював. І всьому цьому ми намагаємося навчити слухачів.Час від часу Андрій з колегами переглядає програми. Аби не відставати і від реалій офіційних військових документів, і від ситуації на землі. Коли виходять нові доповнення — команда ділить між собою напрямки, які варто вивчити. І після того зрозуміти, чи варто міняти програму. Бо тут теж одна людина, навіть якщо вона керівник напрямку, не здатна прочитати і зрозуміти все.Врешті, підрозділи почали звертатися до школи з пропозиціями. А школа намагається підлаштовуватися під своїх слухачів: для піхоти більше про тактику піхоти, наприклад, а для дронів — більше про дрони. Часом люди, які приходять на курси, мають помилку того, що вижив: вважають, що якщо їх досвід спрацював і допоміг, то він завжди працює і може вважатися універсальним. Іноді доходить ледь не до сварок між людьми з різних фронтів, які мають різне бачення. Втім, Андрій з командою все розставляють по своїх місцях: роздають бойові накази, а слухачі мають провести власне планування. Після — справжній варгейм, під час якого кожне рішення розбирають.«Я в найкращому з можливих місць. Я маю досвід. Маю не пересічні знання. Я можу ними ділитися. Я не тягар для державного бюджету, я не просто проїдаю гроші. Я допомагаю армії мінятися. Я відчуваю це у підрозділах, які у нас вчилися. Коли до нас приходять підлеглі людей, які були на наших курсах — це мій найкращий відгук», — Андрій замовкає. Вечоріє. За розмовою непомітно минуло кілька годин. Час прощатися, бо ж попереду багато роботи: нові групи й нові курси.Колега Андрія Олександр так само шукав роботу. І так само не знав, ким саме хоче бути. Розумів, що фізично працювати, як колись, вже не зможе. Але при цьому хотілося бути долученим, бо ж люди з пораненнями продовжували свою службу. Врешті, найшов вакансію: оператор дронів Маvіс. Колишній десантник не те, щоб багато на них літав, але вирішив спробувати податися. І після співбесіди він почав розробляти курс для сержантів.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкОлександр переконаний: сержант не має бути тактікульним, сержант повинен вміти планувати і керувати людьми в бою. І треба вчити сержанта цьому. Бо сержант це людина, яка разом із солдатами спить, їсть і веде їх у бій. Цим Олександр займався 6 місяців. Проте після контрнаступу 2023-го перестав. Він не міг їх вчити. Він не воював під FРV-дронами. Ну, тобто якісь дрони в його досвіді були. Але точно в іншому масштабі. Олександр добре розумів позиційну війну. Розумів ударно-пошукові місії: зайти, спалити, відійти. А нині війна дронів: вони постійно у небі, вони розвідують, мінують, прилітають по позиціях. Росіяни вивчають українську тактику і використовують її. Кожні три місяці щось міняється. Олександр вирішив, що не може вчити людей тому, чого не знає сам. Навіть хотів звільнятися. Проте йому запропонували вести напрям вивчення військового досвіду.Ми сидим із ним у невеличкому кабінеті, повному стільців. Скоро мають прийти слухачі, проте у нас є з десяток хвилин, аби завершити розмову. Олександр пояснює: вивчення військового досвіду було для нього нове. Довелося розбиратися, як це працює у США, а як в інших країнах НАТО. І чому це потрібна дисципліна.«Спочатку, на перших курсах, в людей був ступор. Вони не розуміли, навіщо це потрібно. Типу, «Аftеr асtіоn rеvіеw це що, просто щоби поговорити?» Треба було доводити, що це потрібно, це працює і дає свій результат», — посміхаючись, говорить Олександр.В перші місяці, правда, було тяжко. Навіть здавалося, що краще звільнитися, ніж надалі викладати цей напрям. Проте перші підрозділи, які оцінили навчання, почали давати зворотній зв’язок. І справа пішла.Війна в Україні динамічна. Тож доводиться постійно змінюватися. Олександр часто працює із запереченням. Бо частина слухачів на курсах переконана, що вивчення досвіду не працюватиме. Але це тому, що вони ніколи раніше таким не займалися.«Я даю їм простий приклад. От ви були офіцерами в Афганістані. У вас було два батальйоні. В одній смузі. Перший батальйон штурмував позицію і не зміг її взяти. Другий штурмував і не зміг її взяти. Обидва батальйони зробили однакові помилки. Але якщо б другий врахував досвід першого, то і позицію б могли зайняти, і уникли б зайвих втрат», — пояснює чоловік.Описує свою роботу, як створення певної культури у війську: коли обмін досвіду відбувається не лише знизу вгору, але й згори вниз, між командирами і солдатами, коли командир дізнається про проблему у зародку і може її вирішити, а не коли з’являються наслідки, з якими треба розбиратися. Бо останній варіант, на думку Олександра, прояв авторитаризму.І, здається, це працює. Вони з інструкторами завжди мають групи для навчання. І займаються з людьми не лише у своїх аудиторіях, але і їздять до підрозділів, у зручні для них локації по Україні. А поки їздять — планують. Розробляють сценарії, міняють точки фокусу. Загалом — адаптують програму під війну. Буквально з коліс. А час від часу ще й збираються командою на дебрифінг, аби поділитися досвідом.Аудиторія поволі заповнюється людьми. Вони ніби й у цивільному, але є щось невловиме у тому, як вони говорять і рухаються, що одразу видає військових. Виходимо з Олександром на двір. Він має ще трохи часу до початку лекції. Повз проходять його слухачі. Олександр затягується сигаретою. Випускає дим у небо.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав Козлюк«Я на своєму місці. Я бачу результат. Бачу, що є запит на навчання. Що ці знання потрібні. Це про культуру підрозділів. Так, це не БЗВП, тут ти результат можеш побачити і через роки. Я ж узагалі перед тим на різне навчання ходив. Наприклад, навчався у Міжнародному інституті менеджменту. На курс з відкриття власної кав’ярні ходив. І все, що я зрозумів, що воно мені не треба. Але я намагаюся вчитися весь час», — Олександр наостанок згадує деталь зі своєї біографії: що за освітою він — агроном-технолог. Який не зміг захиститися у 2018-му, бо був на ротації в Широкиному. І захистив магістерську роботу у 2022-му. Як списався з армії.Десь раз на тиждень він обіцяє дружині після війни взяти грант, відкрити власну ферму, посадити овочі і розводити баранів. Власне, це план на «після»: поїхати у село і жити у своє задоволення. Щоправда, не факт, що це «після війни» колись таки настане.

Світ не стає більш мирним — навпаки, він дедалі більше пристосовується до життя в умовах війни. У 2025 році кількість активних збройних конфліктів досягла історичного максимуму за весь період після Другої світової війни. За даними Реасе Rеsеаrсh Іnstіtutе Оslо (РRІО), торік у світі відбувалося 65 конфліктів у 35 країнах, унаслідок яких загинули понад 245 тисяч людей. Різке зростання було зумовлене передусім російським вторгненням в Україну, війною у Газі та ескалацією насильства у Судані, зокрема облогою та масовим вбивством у місті Ель-Фашер.«Нині світ переживає вже понад десятиліття стабільно високого рівня насильства. Кожен рік, починаючи з 2013-го, був більш насильницьким, ніж майже будь-який попередній після завершення Холодної війни», — йдеться у звіті. Аналітики також додають, що зростання глобального насильства не обмежується одним регіоном, а відображає ширше погіршення міжнародної безпеки.Це означає, що проблема вже не зводиться до окремих «гарячих точок». Міжнародна система дедалі довше функціонує у середовищі, де війна, ескалація та ризик нового конфлікту стають постійними параметрами політики. І саме це змінює головне питання дипломатії: замість того, щоб щоразу шукати спосіб остаточно завершити конфлікт, держави дедалі частіше змушені думати про те, як стримати його поширення, зменшити ціну насилля і не допустити переходу чергової кризи у масштабнішу війну.

Чи може запобігання ескалації насправді продовжувати війни?

У сучасній дипломатії запобігання ескалації майже завжди сприймається як безумовне благо. Не допустити прямого зіткнення між ядерними державами, не дозволити локальній війні перетворитися на регіональну, зупинити найнебезпечніший сценарій — усе це цілі, які важко поставити під сумнів. Але саме тут виникає питання: що відбувається з війною, яку вдається стримати, але не вдається завершити?«Управління ескалацією може зменшити безпосередній тиск на сторони, змушуючи їх іти на болючі компроміси, створюючи конфлікт, який є прийнятним для тих, хто ухвалює рішення, навіть якщо він залишається нестерпним для тих, хто через нього проходить. Але альтернативою стримуванню може бути значно ширша й більш руйнівна війна. Справжня небезпека полягає не в управлінні ескалацією як такому, а в тому, щоб дозволити йому стати заміною політичній стратегії. Стримування має створювати простір для дипломатії, а не ставати самоціллю», — зазначає у коментарі Тижню австралійський правознавець, один із найвідоміших фахівців з міжнародного права, міжнародних організацій та глобального врядування Саймон Честерман.Тим часом, американський політолог, професор міжнародних відносин Університету Флориди, дослідник міжнародної безпеки та завершення збройних конфліктів Девід Сірокі, спираючись на власні дослідження, стверджує, що післявоєнний мир насправді роблять тривалим дві речі: легітимність, тобто те, чи визнають сторони конфлікту післявоєнний порядок обов’язковим для себе, та організаційна спроможність, тобто те, чи зберігають вони людей, зброю та мережі, необхідні для того, щоб знову воювати.«Мир зберігається, коли принаймні одна з цих складових обмежена. Він руйнується, коли необмежена жодна. Як показують глобальні дані, які ми аналізуємо, припинення вогню є найменш стабільною формою завершення війни — значно менш стабільною, ніж переговорні мирні угоди чи військові перемоги. Причина не у тому, що припинення вогню передбачає компроміс. Річ у тім, що вони зазвичай призупиняють насильство, не розв’язуючи основної політичної суперечки та не зачіпаючи спроможності жодної зі сторін відновити бойові дії. Суперечка щодо влади залишається суперечкою, а збройні організації залишаються неушкодженими. Обидва шляхи назад до війни є відкритими», — зазначає він Тижню.Водночас управління ескалацією може породжувати щось подібне на рівні міжнародної дипломатії.«Зниження безпосередньої ціни продовження конфлікту без поєднання цього полегшення з чимось, що або зменшує спроможність сторони, яка воює, вести бойові дії, або підвищує її прийняття врегульованого порядку, усуває нагальність, але не створює завершення. Саме в цьому полягає справжній ризик. Не у тому, що прагнення запобігти ескалації є неправильним. Ризик у тому, що розгляд деескалації як заміни врегулюванню, а не як мосту до нього, як правило, заморожує конфлікт у формі, найбільш схильній до повторення, замість того щоб його завершити», — вважає Девід Сірокі.

Затяжні війни як норма, а не виняток

Сьогодні дедалі більше конфліктів існують роками без жодного з фіналів: вони можуть змінювати інтенсивність, переходити у перемир’я, відновлюватися після пауз і навіть супроводжуватися переговорами — але не зникати. Втім це далеко не нове явище в історії.«Безумовно, у минулому ми мали довші війни, зокрема у ХХ столітті: світові війни, війну у В’єтнамі, ірано-іракську війну 1980-х років та інші. Старіші конфлікти також завершувалися нестабільними режимами припинення вогню, зокрема перемир’ями, які поклали край війні за незалежність Ізраїлю, Суецькій війні 1956 року, війні у В’єтнамі, Шестиденній війні, різним індо-пакистанським війнам та іншим конфліктам. Я погоджуюся, що нині ми маємо затяжні конфлікти, але не впевнений, що це щось нове, оскільки затяжні конфлікти існували й у минулому, хоча деякі з них були громадянськими війнами, а деякі не стосувалися великих держав», — каже Тижню американський політолог, фахівець із міжнародних відносин, війни та військової стратегії, професор політології в Університеті Еморі в Атланті Ден Райтер.Як приклад, він наводить те, що наприкінці 2010-х років Колумбія завершила громадянську війну, яка тривала десятиліттями. «У 1980-х роках було багато затяжних конфліктів, зокрема радянсько-афганський конфлікт, громадянська війна в Лівані та ірано-іракська війна. Крім того, від 1945 року ми спостерігали регіональні суперництва, які коливалися між миром і війною, зокрема, мабуть, найпомітніше — між Ізраїлем та його арабськими сусідами, а також між Індією та Пакистаном», — додає він.Тим часом, Саймон Честерман зазначає, що у певному сенсі відносно оптимістичний період щодо затяжних конфліктів після Холодної війни був радше винятком.«Змінюється кількість конфліктів, які підтримуються зовнішніми державами, внутрішньополітичними стимулами та глибокими розбіжностями щодо самої легітимності міжнародного порядку. Це може призвести до більш мілітаризованих кордонів, опосередкованих конфліктів і повторюваних криз. Водночас “затяжний” не означає “постійний”. Політичні обставини змінюються, лідери змінюються, і домовленості, які колись здавалися неможливими, можуть стати можливими для розгляду», — каже він Тижню.Девід Сірокі стверджує, що війни, особливо ті, у які активно залучені зовнішні сили, дедалі рідше закінчуються чіткими перемогами або всеосяжними врегулюваннями, які домінували у даних попередніх десятиліть. Його майбутня книга разом з Ерін Дженн та Мілошем Поповичем «Сlіеnts, Rіvаls аnd Rоguеs: Why Grеаt Роwеrs Іntеrvеnе іn Rеvоlutіоnаry Сіvіl Wаrs» присвячена тому, чому великі держави втручаються у революційні громадянські війни. Один із висновків цього дослідження полягає у тому, що зовнішня підтримка часто дозволяє слабшій стороні або стороні, що програє, продовжувати боротьбу набагато довше, ніж вона могла би протриматися самостійно.«Зовнішня підтримка не просто затягує війни. Вона також змінює стимули щонайменше одного спонсора, змушуючи його віддавати перевагу неврегульованому конфлікту над повною поразкою свого клієнта, оскільки поразка сама по собі тягне за собою репутаційні та стратегічні витрати. Якщо затяжний, контрольований конфлікт стає нормою, міжнародна система одночасно зазнає кількох типів втрат», — зазначає він Тижню.Так, вона, наприклад, витрачатиме більше дипломатичних і військових ресурсів на управління одночасними кризами замість того, щоб розв’язувати хоча б одну з них. «Цивільне населення роками житиме в умовах хронічної небезпеки замість того, щоб перейти до післявоєнного відновлення, а держави дедалі більше звикають сприймати насильство низької інтенсивності як прийнятне, що може непомітно послаблювати норму проти війни як інструменту політики, навіть коли всі залучені сторони описують свій підхід як контроль над ескалацією», — вважає Девід Сірокі.

Завершення воєн у ХХІ столітті: виклик у провалі дипломатії чи складності?

Якщо війни дедалі частіше тривають роками, природно постає питання: проблема у тому, що міжнародна дипломатія втратила здатність їх завершувати, чи самі конфлікти стали більш складними для врегулювання? Відповідь, ймовірно, не лежить лише на одному з цих полюсів. Сучасна дипломатія справді стикається з ослабленням міжнародних інституцій, суперництвом великих держав і дедалі меншою довірою до домовленостей. Але водночас змінилася й сама природа багатьох воєн — у них стало більше учасників, зовнішніх покровителів, різних рівнів конфлікту та несумісних цілей.«Дипломатія не може штучно створити домовленість, коли сторони вважають, що час працює на них, розглядають ставки як екзистенційні або залежать від зовнішніх союзників, готових підтримувати бойові дії. Іноді кажуть, що дипломатія може бути найбільш ефективною тоді, коли сторони досягають взаємно болісного глухого кута. Тобто жодна зі сторін не має шляху до “перемоги”, і обидві прагнуть покласти край нинішньому глухому куту. Сучасні конфлікти також, як правило, залучають більше акторів, конкуруючих наративів і менше надійних посередників. Тому дипломатія може виглядати не стільки як переговори щодо однієї великої мирної угоди, скільки як створення низки обмежених домовленостей — щодо гуманітарного доступу, полонених, зброї чи територій, — які поступово роблять можливим ширше врегулювання», — каже Тижню Саймон Честерман.Водночас важливу роль відіграють і структурні зміни: деякі особливості сучасних конфліктів ускладнюють їхнє завершення незалежно від дипломатичної майстерності, сторони часто мають різних союзників і власні причини терпіти патову ситуацію замість поразки чи угоди. Крім того, збройні рухи фрагментуються, тому часто не існує єдиного авторитетного контрагента, здатного забезпечити дотримання домовленості, а сучасні фінансові та логістичні мережі полегшують ослабленій стороні відновлення достатньої спроможності для продовження боротьби з меншою інтенсивністю, замість того щоб бути змушеною рухатися до вирішального результату.«Справжня слабкість дипломатії полягає у тому, що вона погоджується на заходи, які зменшують насильство, але не зміцнюють легітимність і не обмежують можливості, а потім ставиться до цих заходів так, ніби вони є остаточним врегулюванням. Коротке перемир’я, приурочене до свята чи обміну полоненими, або меморандум, який залишає невирішеними основні суперечки щодо виконання, може виглядати як прогрес, але при цьому повністю зберігати обидві умови, що зумовлюють повторення конфлікту. Це політичний вибір, зроблений під тиском часу та в умовах внутрішньополітичних обмежень, а не неминучість, і справедливо називати це дипломатичним провалом, коли паузу в бойових діях публічно описують так, ніби це кінець війни», — зазначає Тижню Девід Сірокі.Тим часом, Ден Райтер невпевнений, що дипломатія сьогодні обов’язково є складнішою, ніж у минулому.«Проблема зараз полягає у тому, що війна в Україні та війна з Іраном стосуються великих держав, а міжнародні посередники мають незначні важелі впливу на великі держави, як це продемонструвала Росія у 2010-х роках, фактично ігноруючи дії ОБСЄ. Великі держави завершують свої війни лише тоді, коли самі цього хочуть — як Радянський Союз, залишивши Афганістан у 1988 році, або США, припинивши свою участь у війні у В’єтнамі в 1973 році. Тому я не думаю, що сучасні конфлікти стали принципово складнішими для врегулювання», — каже він.

Розрив між припиненням вогню та фактичним завершенням конфлікту: приклад війни в Україні

Український досвід після 2014 року показує, що припинення вогню не означає одночасного завершення конфлікту, а у випадку з Росією є лише очікуванням наступного моменту, щоб вдарити зі ще більшою силою.«Припинення вогню не завжди створює стійкі політичні домовленості. Саме так, безумовно, було в ізраїльсько-арабських війнах та конфліктах у колишній Югославії у 1990-х роках. У контексті України, думаю, найімовірнішим способом забезпечити тривале перемир’я було би рішення Росії про те, що продовження конфлікту є надто дорогим. Це мотивувало б її погодитися на припинення вогню, а після підписання відповідної угоди вона не мала би мотивації її порушувати», — каже Тижню Ден Райтер.У глобальному наборі даних, який аналізує Девід Сірокі, йдеться про те, що після припинення вогню конфлікт поновлюється майже у 70% випадків, порівняно приблизно з 51% для переговорних мирних угод і перемог уряду.«Причина не у тому, що припинення вогню передбачає компроміс. Мирні угоди також передбачають компроміс, і якщо їх у статистичних даних належним чином відокремити від перемир’я, то вони виявляються такими ж стійкими, як і рішучі військові перемоги. Причина, через яку перемир’я частіше зазнають невдачі, полягає у тому, що вони, як правило, залишають невирішеною основну суперечку щодо території, гарантій безпеки та політичної влади, водночас залишаючи військові структури обох сторін фактично незмінними», — вважає Девід Сірокі.Він додає, що припинення вогню в Україні без тривалого політичного врегулювання — тобто без надійних гарантій безпеки, узгодженої структури врегулювання щодо спірних територій і певного механізму, який обмежував би здатність або готовність будь-якої зі сторін відновити масштабні бойові дії, — цілком може створити умови для нового витка, а не завершити війну.«Це не означає, що перемир’я не має цінності. Воно може негайно врятувати життя та створити простір для переговорів. Однак політикам і громадськості не слід плутати зменшення інтенсивності бойових дій зі завершенням війни. Це різні досягнення, і мої дані свідчать, що вони мають дуже різну тривалість», — каже Девід Сірокі.

Тема самовільного залишення частини (СЗЧ) — одна з найгостріших. Варто усвідомлювати, що за кожним залишенням частини стоїть реальна людина, її проблеми, втома і вигорання.
Нові контракти — не менш важливе питання. Чи дійсно вони означають реальні строки служби? Адже лунає багато критики щодо цього нововведення.
Говоримо про це з командиром 253-го окремого штурмового полку «Арей» Олександром Грищуком з позивним Македонець.

— Чи виправдано називати бійців у СЗЧ «зрадниками», на вашу думку?
— Та які вони зрадники… Це ті самі хлопці, які у 2022-му самі йшли до військкоматів і тримали фронт. Це наші люди, українці.
Війна — це марафон, а не одноденний спринт. Людина воює рік, два, три. Накопичуються контузії, важка втома, побутовий хаос, сімейні проблеми. Десь бійця не почули, десь не дали часу на лікування, десь просто закінчився психологічний ресурс — і людину переклинило. Вона зробила крок убік і опинилася в СЗЧ.
Я сам на цій війні з 2014 року. Бачив різне і знаю, що таке людське виснаження. СЗЧ — це не зрада. Це глухий кут. Моє завдання як командира — не загнати ще глибше, а подати руку й повернути у стрій.
— «Арей» з початку повномасштабної війни асоціювався з добровольцями Кривбасу. Хто воює в полку сьогодні?
— Я сам із Миколаївщини, це мій рідний козацький край. Наш полк починався з добровольчого кістяка на Миколаївщині, а сьогодні «Арей» — це збірна всієї України.
У нас є хлопці з Дніпропетровщини, Закарпаття, Донбасу, Сумщини, Одеси, Полісся. Нас об’єднує не географія, а дух. «Арей» — це родина з добровольчим корінням.
У нас немає совкової «дідівщини». Командири рот і батальйонів прийшли в «Арей» звичайними військовослужбовцями й повоювали в окопах. Ми не ділимо людей на «старих», «нових» чи «колишніх СЗЧшників». Якщо прийшов у полк — ти воюєш за побратима, а ми робимо все, щоб ти повернувся живим.

— Хлопці бояться першого кроку. Кажуть: «Я зараз залишу заявку, а за мною приїде ВСП», або: «Я залишив майно чи зброю на позиціях, мене затаскають по судах». Як це вирішується в «Ареї»?
— Форма на нашому офіційному сайті та наша гаряча лінія — це не оперативно-розшукова служба. Перший дзвінок чи заявка тебе ні до чого не зобов’язує. Це конфіденційна розмова з юристом і рекрутером.
Щодо майна чи зброї: які б нюанси у тебе не залишилися в старій частині — усе це вирішується в правовому полі. Наші юристи подають необхідні клопотання, і ми проводимо процедуру закриття справи через суд відповідно до закону.
Ти не повертаєшся в ту точку, де стався злам. Ти зараховуєшся до нашого полку, повертаєш собі статус військовослужбовця, відновлюєш офіційну зарплату та соціальні гарантії. Не сиди без копійки. Виходь на зв’язок, і ми запустимо процес.
— Що робити бійцю, у якого фізично здало здоров’я — спина, суглоби, важкі контузії, — і він не може йти в штурмову піхоту?
— В «Ареї» ніхто не кине людину з важкою травмою в окоп.
Перше: ми направляємо на нормальне медичне обстеження та ВЛК. Треба лікуватися — будеш лікуватися.
Друге: сучасна війна — це не лише піхота. У нас розвиваються Сили безпілотних систем, аеророзвідка, РЕБ, зв’язок, ремонтні майстерні, логістика, автослужба. Якщо у тебе варить голова, є досвід чи золоті руки — ти принесеш полку в рази більше користі там, ніж у піхоті через силу.

— Що б ви сказали особисто тому хлопцю, який опинився в СЗЧ, та його родині?
— Ховатися по хатах, боятися кожного стуку в двері — це не твоє життя. Ти воїн. Ти просто оступився.
Не чекай, поки стане пізно. Заходь на офіційний сайт полку «Арей», заповнюй форму або дзвони на нашу гарячу лінію. З тобою одразу зв’яжуться наші юристи та рекрутери. Вони пояснять кожен крок: як закрити справи, як влаштувати переведення, як опинитися в «Ареї».
Чекаємо на тебе в строю, брате. Дотиснемо ворога разом.
— Один зі страхів страх цивільних і тих, хто роками у війську — це відчуття безстроковості. Що насправді міняє новий контракт?
— Оце і є головна проблема. Найдеструктивніше на війні — ти не бачиш краю. Коли минає рік, два, три, а попереду тільки туман і жодної дати.
Новий контракт це відчуття забирає. Це нормальна, чесна чоловіча угода з державою і з нашим полком. У ній є початок і є кінцева дата.
Ти підписуєш контракт на конкретний термін — наприклад, на рік або два роки. Чесно й професійно викладаєшся цей час у полку. А коли термін контракту закінчується — ти отримуєш офіційне, законне право на відпочинок, ротацію, цивільне життя чи перепідписання за власним бажанням.
Ти заслужив повагу, обійняв родину з чистою совістю й відпочиваєш.
— Але ж є хлопці від 18 до 24 років. Мобілізація за віком їх зараз не стосується. Чому їм може бути цікаво спробувати себе на контракті?
— Для молоді новий контракт — це можливість перевірити свої сили й здобути крутий досвід. Ти сам заходиш на наш сайт, обираєш напрямок і посаду, потрапляєш до наших інструкторів. Маєш чіткий термін контракту та хорошу зарплату. Ну й не це теж важливо — хороші перспективи кар’єрного зростання в армії.
— Тут може виникнути запитання: «Але ж “Арей” — це штурмовий полк. Якщо я за фахом механік, ІТ-шник, водій чи медик — мене все одно відправлять у піхоту?»
— Штурмовий полк — це як складний годинник. Щоб десять хлопців виконали завдання на першій лінії, за їхніми спинами має працювати сотня спеціалістів.
У мене в ремонтній роті є чоловік… Після поранення бронежилет носити не може — спина болить. За документами — обмежено придатний. Але в нього золоті руки! Він наші пікапи й броньовики з того світу повертає після обстрілів.
Який сенс мені гнати такого чоловіка з автоматом у посадку, якщо з нього у майстерні стільки користі?
Якщо ти хочеш спробувати себе на спеціальній посаді — працюєш саме там: БПЛА, РЕБ, автослужба, ремонтні бази, медицина, зв’язок, логістика. Розум та цивільний досвід нам потрібні не менше, ніж фізична сила.

— А якщо хтось хоче спробувати себе саме в штурмовиках? Чи реально пройти контракт від початку до кінця й повернутися живим?
— Штурмовий полк — це не курорт. Це найважча і найнебезпечніша робота на війні.
Але є фундаментальна різниця між непідготовленим хаосом і професійною бойовою роботою.
Непідготовлений штурм — це коли людей кидають наосліп. Без зв’язку, без дронів над головами і без евакуації.
В «Ареї» штурмова група йде в супроводі дронів. Коли помічає ворога, вона зазвичай навіть не вступає в бій, а дає координати пілотам FРV… Бій починається, коли вже наших помітили й нема вибору. Й це завжди відбувається з підтримкою з повітря.
Коли ти навчений, екіпірований і працюєш під прикриттям технологій — шанси повернутися досить великі.
Ми в «Ареї» не любимо гучних гасел чи армійського пафосу. Армія — це перш за все люди, повага і довіра. Я нікого не хочу переконувати. Просто пропоную вам випробувати себе й знайти своє місце у нашій команді.
Як долучитися до полку «Арей», як обрати посаду, з ким можна поспілкуватися, якщо є сумніви, — про все це можна дізнатися на сайті полку.

Метью Кляйн — економічний журналіст, чиї матеріали публікувалися, зокрема, у Fіnаnсіаl Тіmеs, Тhе Есоnоmіst та Ваrrоn’s, співавтор книги «Тrаdе Wаrs Аrе Сlаss Wаrs» та автор блогу «Тhе Оvеrshооt». Він поспілкувався з Тижнем про:

фінансовий бік російсько-української війни; те, як довго Кремль ще зможе підтримувати свою економіку на межі можливостей;те, як Україні варто управляти своєю складною фінансовою ситуацією.

— Чи вважаєте, що фінансування Росією війни обходиться невиправдано дорого її населенню? Адже споживання пересічних громадян явно пригнічується державними цілями. І чи матиме це довгострокові наслідки для її економіки?— Думаю, що так. Від початку війни ми спостерігаємо, що споживчі витрати в Росії зростають значно повільніше, ніж виробництво, яке й саме по собі збільшується досить мляво. Це, безумовно, відображає переорієнтацію російської економіки з виробництва цивільних товарів і послуг на військові потреби.Ситуацію також погіршує масштабна хвиля еміграції, насамперед серед найпродуктивнішої частини населення — найосвіченіших і, в багатьох випадках, найбільш забезпечених росіян. Часто країну залишають цілі сім’ї з малими дітьми. Крім того, багато людей загинули на війні, і значна частина з них була у найпродуктивнішому працездатному віці.Отже, з одного боку, ми бачимо перерозподіл ресурсів усередині економіки, який автоматично скорочує можливості для цивільного споживання. З іншого — економіка втрачає людей, які могли б створювати додану вартість, адже ті або емігрували, або загинули. Ці процеси вже завдали російському суспільству відчутної шкоди й матимуть довгострокові негативні наслідки.— У своєму розділі для звіту Кільського інституту ви описали явище прихованого фінансування війни. Корпоративний борг Росії різко зріс, оскільки Кремль змушує банки кредитувати галузі, пов’язані з війною. Як довго російський банківський сектор зможе витримувати накопичення корпоративного боргу, перш ніж це переросте у масштабну фінансову кризу?— Передусім варто окреслити загальний контекст. Від початку війни приріст заборгованості російських нефінансових корпорацій перевищив приріст державного боргу. Попри всі розмови про дефіцит російського бюджету та інші пов’язані з цим проблеми, найбільше зростання боргового навантаження насправді відбулося поза межами державного сектору.Утім, ці процеси взаємопов’язані. Якщо звернутися до російської банківської статистики, яку щомісяця публікує Центральний банк Росії, можна побачити, що основний приріст кредитування припав на компанії, пов’язані з воєнною економікою. Саме це стало одним із ключових джерел фінансування воєнних витрат. Тому, якщо оцінювати лише стан російського бюджету, повної картини ви не побачите. Це принципово важливо розуміти.Тепер щодо питання, як довго це може тривати. Сказати важко. Головна причина полягає в тому, що фінансова криза зазвичай виникає, коли люди винні гроші й не можуть їх повернути. Якщо ж вони заборгували гроші, які уряд може просто надрукувати, така ситуація може тривати дуже довго.Питання насправді не в тому, чи може російський уряд підтримувати цю систему. Він може, якщо захоче. Однак наслідок полягає в тому, що доводиться створювати достатню кількість рублів і вводити їх в економіку так, що це може спричинити вищу інфляцію, ніж їм хотілося б.Від 2022 року у Росії зберігається проблема високої інфляції та високих відсоткових ставок. Частково вони впоралися з цим завдяки запровадженню своєрідного нормування кредитів. Якщо працюєте у привілейованому секторі економіки чи ведете бізнес, який уряд хоче фінансувати, ви можете позичати кошти під нижчі ставки. Усі інші змушені брати кредити під дуже високі відсотки.Якщо читати російську ділову пресу, можна постійно бачити нарікання на надвисокі процентні ставки. Занадто високі, щоб економіка могла зростати.Тут є кілька можливих пояснень. Одне з них полягає в тому, що офіційний показник інфляції неправильний, тобто насправді інфляція значно вища, адже розрив між ставками та інфляцією надзвичайно великий. Інше пояснення в тому, що публічно видима ставка у 14, 15 або 16 відсотків впливає лише на частину економіки, тоді як значно більша чи активніша її частина кредитується під набагато нижчі ставки.Якби ви дивилися на ці дані поверхово, то могли б зробити висновок: «Ну що ж, банки не мають жодного ризику кредитних втрат за позиками, які видали для війни». Адже багато компаній у військовій галузі зараз працюють краще й обслуговують свої кредити ефективніше, ніж до початку війни.Однак тут є певна циклічність. Причина в тому, що російський уряд створює величезний попит. Якщо війна закінчиться і російський уряд перестане купувати продукцію, відповідні компанії можуть раптом стати неплатоспроможними. До речі, частково це може бути причина, чому вони не хочуть припиняти війну.— Ми вже давно чуємо думку, що припинення війни може коштувати Росії дорожче, ніж її продовження. Чи є це справедливим твердженням?— Це складне питання. І тут також постає питання: дорожче для кого?Вочевидь, продовження війни дуже дорого обходиться багатьом людям у Росії. Наскільки я розумію, Росія втрачає десятки тисяч людей щомісяця. Це, безумовно, дуже багато. Це економічна втрата, але також і гуманітарна. Не можна сказати, що продовження війни не має своєї ціни.Також правда й те, що окремі люди, бізнеси й організації виграли від переходу економіки на воєнні рейки. Якщо Росія повернеться до цивільнішої моделі розвитку, ці люди можуть втратити свої переваги. І для них це також матиме свою ціну. Питання полягає в тому, який вплив ці групи мають порівняно з усіма іншими.Загалом цивільна економіка Росії перебуває у гіршому стані через війну. Якщо невелика, але впливова група людей опинилася у виграші, то вся динаміка стає значно складнішою. Тобто можна зрозуміти, чому війна досі не закінчилася, навіть якщо більшість людей живе гірше.— Уже певний час Росія фактично працює в умовах повної зайнятості. Рівень безробіття там практично дорівнює нулю — лише кілька відсотків, нижче за які просто не може опуститися. Чи може настати момент у майбутньому, коли будь-яка подальша спроба збільшити військове виробництво призводитиме лише до неконтрольованої інфляції, а не до зростання виробництва?— Певною мірою вони вже досягли цієї точки, оскільки не змогли суттєво наростити виробництво понад нинішній рівень. У певному сенсі вони вже вперлися в деякі обмеження.Як відомо, вони вдаються до імпорту людей з інших країн — чи то фактично викрадаючи африканців, чи оплачуючи послуги північнокорейських найманців. Тож у багатьох аспектах вони вже досягли цих меж.Я думаю, що частково причина, чому російські витрати не зросли ще більше, полягає саме в занепокоєнні щодо інфляції. Знову ж таки, якщо дивитися лише на публічно доступну інформацію, складається враження, що вони усвідомлюють ці економічні обмеження і не готові тиснути на військовий сектор настільки сильно, щоб створити ще більший економічний дисбаланс, ніж той, який уже існує.Схоже, що в колах російської еліти тривають дискусії. Нині все вказує на те, що Путін більше схиляється до порад Ельвіри Набіулліної та Центрального банку, надаючи перевагу консервативному підходу замість безоглядно нарощувати витрати та знижувати процентні ставки. Саме через побоювання щодо інфляційних наслідків.Мені здається цікавим показником те, що сума коштів, яку росіяни витрачають на імпорт — а це включає багато різних товарів, зокрема й необхідних для ведення війни, — не є особливо великою в доларовому вираженні. Вона також не надто велика порівняно з обсягом коштів, які Росія отримує від свого експорту.Якби вони справді намагалися діяти на повну потужність і не були занепокоєні внутрішніми ресурсними обмеженнями — хай то потужностями заводів чи нестачею робочої сили, — можна було б очікувати значно більшого зростання імпорту.Частково це може відображати чинну ефективність експортного контролю та санкцій. Але я не думаю, що цим пояснюється вся картина.— У вашій статті для того самого звіту Кільського інституту я побачив показову тезу: насправді переважна більшість доходів російського уряду надходить не від нафти й газу, а з інших джерел. Чи означає це, що для Європи та інших країн, які запроваджують санкції, може бути помилковою стратегія аж такої сильної концентрації саме на нафтогазовому секторі? Можливо, варто більше націлюватися на інші джерела російських доходів?— Я вважаю, що підхід має бути максимально комплексним. Пам’ятаю, що говорив про це ще на початку війни, коли точилися дискусії про те, які саме кроки слід робити. Тоді ціни на нафту були значно вищими, а Європа стояла на порозі справжньої енергетичної кризи. Моя позиція полягала в тому, що відмова європейських країн від імпорту російських енергоносіїв є правильним рішенням.Проте таке рішення дорого коштувало б самим європейцям, тоді як шкода для Росії, принаймні на той момент, була б меншою за втрати Європи. Якщо країни не готові нести такі економічні витрати, ефективніше зосередитися на обмеженні експорту до Росії певних товарів.Наприклад, якщо ви — Німеччина у 2022 році, то відмова від імпорту російського природного газу, за умови що у вас узагалі є такий вибір (адже значною мірою саме Росія припинила ці поставки), могла бути необхідним кроком. Але ще ефективнішим заходом було б припинення експорту до Росії таких товарів, як верстати та промислове обладнання.Це стало б значно потужнішим інструментом, оскільки витрати Росії на експорт нафти й газу для Європи становили відносно невелику частку її доходів. Натомість вплив Європи як постачальника промислового обладнання та технологій був би значно вагомішим.Європа не пішла цим шляхом уповні. Звичайно, за минулі роки ситуація змінилася. Європейці значною мірою відмовилися від російських нафти та газу. Але доходи від нафти й газу все ще мають значення. Водночас Росія виробляє багато інших товарів і має багато інших джерел державних доходів.Я й досі вважаю, що найефективніше, що можуть робити союзники України, — це обмежувати доступ Росії до високотехнологічних компонентів.Досі дослідники — наприклад, у Київській школі економіки — аналізують російські системи озброєння та знаходять у них компоненти, вироблені американськими та європейськими компаніями. Вочевидь, наявні експортні обмеження та санкції виконуються недостатньо ефективно, щоб цьому запобігти. Якби контроль був суворішим, це було б надзвичайно результативно.Водночас я не бачу причин не відмовлятися від імпорту російських нафти та газу, якщо існують альтернативи. Це теж варто робити. Але Росія експортує й багато інших сировинних товарів.Я також вважаю, що українська стратегія ударів по російських нафтопереробних заводах виявилася дуже ефективною. Не обов’язково через її вплив на російські експортні доходи, хоча він таки є, а радше з практичної точки зору, адже паливо — один із ключових ресурсів для ведення війни. Якщо у росіян немає пального, їм значно важче переміщувати людей і техніку, забезпечувати фронт.— Чи вважаєте ви, що економічні проблеми можуть стати тим чинником, який змусить Росію сісти за стіл переговорів у близькому майбутньому?— Думаю, що це допомагає. Мені здається показовим, що проблеми цивільного населення помітно загострилися протягом попередніх шести-дванадцяти місяців. Поки ця тенденція триває, уряду стає складніше стверджувати, що це лише поодинокі чи контрольовані проблеми.Дуже складно передбачити, як це вплине на внутрішню політику Росії і як це позначиться на рішеннях щодо продовження війни. Ми знаємо, що в російській історії вже були випадки, коли поєднання військових труднощів і внутрішніх економічних проблем призводило до значних політичних змін. Це відбувалося у 1905 році, у 1917-му. Певною мірою щось подібне відбулося і в 1980-х роках у зв’язку з Афганістаном. Отже, для такого розвитку подій існує цілком очевидний історичний прецедент.Мені здається, що вирішальне значення має поєднання поразок на полі бою та внутрішніх економічних проблем. Економічні проблеми самі собою зазвичай наростають дуже повільно. Складно оцінити, скільки труднощів люди готові терпіти і як довго. Але я справді думаю, що економічні проблеми посилювали б наслідки відсутності прогресу чи поразок на полі бою та робили б їх іще відчутнішими.— Україна зараз перебуває в особливій фінансовій ситуації, коли до половини дефіциту державного бюджету покривається коштом партнерів. На жаль, це створює ситуацію, коли нам доводиться балансувати між короткостроковим виживанням і довгостроковим економічним добробутом країни. Адже навіть якщо війна закінчиться, ми, ймовірно, не будемо отримувати стільки коштів, як зараз. Що ви порадили б Україні? Як нам управляти цією ситуацією?— Це дуже складна ситуація. Якщо подивитися на неї з оптимізмом, то я сказав би таке: ми вже зараз бачимо, що Україна значно більше інтегрована в європейську економіку, ніж п’ять років тому. І я очікую, що після завершення війни ця інтеграція різко посилиться. Вочевидь, головний приз тут — вступ до Європейського Союзу.Думаю, поєднання реальної інтеграції до ЄС і впевненості в безпековій ситуації України було б дуже позитивним сигналом для інвесторів. У довгостроковій перспективі це виглядало б надзвичайно привабливо не лише для донорів, а й для іноземних інвесторів, готових вкладати кошти у відбудову країни.Найбільш позитивними і цілком реалістичними прикладами є країни Вишеградської групи та держави Балтії після їхнього вступу до ЄС. Вони отримали величезні обсяги інвестицій із Західної та Північної Європи. Їхні економіки швидко зростали, а в деяких випадках фактично наблизилися до середнього європейського рівня життя.Тому я не вважаю нерозумним очікувати, що щось подібне може відбутися і в Україні, якщо війна завершиться відносно сприятливим чином. Звісно, найскладніше — дістатися до цього моменту. Але такий сценарій аж ніяк не є нереалістичним.— Ще до війни Україна мала хронічний дефіцит торговельного балансу. Ми імпортували значно більше, ніж експортували, а наш експорт переважно складався із сировини та сільськогосподарської продукції. Водночас рівень споживання не був особливо високим. Як ви порадили б нам виправляти цю ситуацію? Які заходи могли б збільшити споживання та допомогти усунути ці дисбаланси?— Наскільки я розумію, протягом останніх п’яти років українська економіка зазнала справді дивовижної трансформації, частково у відповідь на виклики, пов’язані з війною.В Україні завжди було багато технічних талантів — п’ять років тому вони переважно працювали у цивільних сферах, — і цей людський капітал нікуди не зник. Крім того, значний підприємницький потенціал був вивільнений через необхідність адаптуватися до воєнних умов і протистояти значно сильнішому противнику асиметричними методами.Як я розумію, українська оборонна промисловість сьогодні є однією з найкращих у світі чи дуже близькою до цього рівня. Сам собою цей сектор не може стати основою всієї економіки, але його значення є дуже великим. Я також думаю, що значну частину цих знань і навичок згодом можна буде використати у цивільній сфері. Технології та компетенції, розроблені у сферах безпілотників, програмного забезпечення та пов’язаних із ними галузей, можуть виявитися напрочуд привабливими. Я уявляю, що вони матимуть значний попит як серед глобальних інвесторів, так і серед виробників по всій Європі.Але я хотів би зробити ширше зауваження: у самому факті наявності торговельного дефіциту немає нічого поганого. Особливо якщо ви країна, менш розвинена, ніж її сусіди, яка водночас інвестуєте в те, що підвищує продуктивність та рівень життя. Сам собою торговельний дефіцит не є проблемою. Я не надто зациклювався б на ньому, за умови що цей дефіцит фінансується сталим способом.Наприклад, якщо після війни Україна почне імпортувати великі обсяги будівельних послуг, сучасного обладнання чи подібних товарів, а цей імпорт фінансуватиметься через прямі іноземні інвестиції з Європи, це буде абсолютно нормальним результатом. Більше того, саме такий результат я вважав би розумним і бажаним.Ситуація, за якої Україна буде змушена роками підтримувати торговельний профіцит після війни, у певному сенсі означала б, що вона програла. І це точно не той результат, якого, на мою думку, варто прагнути.

Через трохи більше ніж рік після приходу Фрідріха Мерца до влади у Німеччині дедалі гучніше звучить питання, яке ще кілька місяців тому здавалося передчасним: чи зможе він довести свою каденцію до кінця? На тлі падіння популярності канцлера, зростання підтримки «Альтернативи для Німеччини» (АfD) та нової хвилі внутрішньопартійних проблем у ХДС/ХСС у німецькому політичному середовищі почали обговорювати й можливих наступників Мерца.
«Нинішню дискусію щодо можливої заміни Мерца на посаді канцлера безперечно слід сприймати серйозно. Наразі я не бачу жодних ознак безпосередньої загрози для нього, але останніми тижнями ми спостерігаємо значне невдоволення, яке пов’язане з фундаментальною критикою невиконаних ним обіцянок, даних напередодні федеральних виборів у лютому 2025 року. Будучи лідером опозиції, Мерц багато чого обіцяв: менше міграції до Німеччини, нижчі ціни на енергоносії для німецьких компаній, суттєве покращення економічної ситуації, відповідальну фіскальну політику та значне покращення результатів ХДС на виборах і в опитуваннях, особливо порівняно з “Альтернативою для Німеччини”. Він досяг небагато з цього — що, звичайно, також багато у чому пов’язано з міжнародною безпековою ситуацією щодо Росії та війною в Ірані», — зазначає Тижню німецька політологиня, професорка політичних наук і одна з помітних експерток Німеччини з питань внутрішньої політики, партій та політичних процесів Урсула Мюнх.
Водночас багато прихильників ХДС звинувачують чинного канцлера у тому, що він зрадив їхню довіру, насамперед через його фіскальні поступки коаліційному партнеру — Соціал-демократичній партії Німеччини — та призупинення так званого «боргового гальма».
«Це означає, що критика, яку висловлюють як публічно, так і особливо всередині ХДС щодо того, як він ухвалював і комунікував кадрові рішення під час перестановок у кабінеті міністрів, є лише приводом, а не справжньою причиною критики канцлера. Очікується, що невдоволення Мерцом, який також є головою ХДС, зростатиме протягом вересня: тоді у трьох німецьких землях відбудуться вибори, і, зокрема, у Саксонії-Ангальт очікується, що права популістська партія АfD, яка використовує етнонаціоналістичні та авторитарні аргументи, виступить значно краще за ХДС, який нині очолює там урядову коаліцію. Очікувано слабкий результат ХДС, найімовірніше, буде насамперед покладено на голову партії Мерца — також тому, що колишній генеральний секретар партії, якого інакше можна було би вважати відповідальним, щойно перейшов на урядову посаду», — переконана Урсула Мюнх.
Через те, що падіння особистої популярності Мерца відбувається одночасно зі зниженням підтримки ХДС/ХСС та посиленням «Альтернативи для Німеччини», важко пояснити ситуацію лише невдалими рішеннями канцлера, хоча він і справді зробив низку політичних кроків, які викликали критику. Тому важливо розділити дві речі: чи є Мерц причиною політичних проблем ХДС/ХСС, чи радше — їхнім найбільш помітним проявом?
«Німеччина потерпає від тих самих проблем, що й інші європейські країни: відчуття незадоволеності, фрагментація партійної системи, зростання популярності радикальних правих сил тощо. Водночас манера спілкування та стиль лідерства Мерца відштовхують як широку громадськість, так і його власний електорат і навіть членів його ж партії. Це давні проблеми (саме тому у нього була перерва у політиці), і очевидно, що він уже певний час працює над ними, але, схоже, він не може перестати бути Мерцом», — зазначає Тижню німецький політолог, професор політології Університету Йоганна Гутенберга у Майнці, експерт із німецької внутрішньої політики, виборчої поведінки та правого радикалізму Кай Арцгаймер.
На думку Урсули Мюнх, ідеться про поєднання двох чинників: Мерц припустився значних помилок, але він опинився у дилемі, з якою зіткнувся би будь-який інший поміркований уряд.
«Німеччина має міжнародні зобов’язання — перед Україною, Ізраїлем. Водночас будь-який серйозний і поміркований німецький федеральний уряд має так само враховувати інші європейські держави-члени та ЄС загалом, як і США. Те, що німецька економіка перебуває у глибокій кризі, багато у чому пов’язано зі зміною умов експорту та високими цінами на енергоносії», — каже вона Тижню.
Ті частини електорату, до яких звертаються «Альтернатива для Німеччини» та Ліва партія, більше не хочуть нести витрати цих зобов’язань.
«Вони прагнуть іншого визначення політичних пріоритетів — на користь внутрішнього населення та вітчизняних компаній. Тому цілком справедливо сказати: політичному центру у Німеччині зараз дуже важко: значна частина населення, особливо у східнонімецьких землях, побоюється падіння рівня життя, що космополітична та міжнародно солідарна політика останніх років і десятиліть велась за їхній рахунок — і саме тому вони більше не хочуть такої політики, а також відкидають її представників і, відповідно, помірковані партії центру», — каже Урсула Мюнх Тижню.
Хто може стати потенційним наступником Мерца?
Дискусія про можливу зміну Мерца наразі залишається радше політичним сценарієм, який обговорюють у медіа та всередині консервативного табору, ніж реально запущеним процесом зміни канцлера. Перші помітні розмови про можливого «запасного канцлера» з’явилися навесні, коли німецькі медіа назвали серед потенційних альтернатив прем’єр-міністра Північного Рейну-Вестфалії Гендріка Вюста — сам він ці припущення публічно відкинув.
У липні тема отримала новий імпульс на тлі кадрової кризи у парламентській фракції ХДС/ХСС та відставки Єнса Шпана: німецькі ЗМІ обговорювали не лише його наступника, а й те, як кадрові перестановки змінюють внутрішній баланс сил навколо Мерца. Водночас призначення Торстена Фрая главою фракції за підтримки 91,9% депутатів стало сигналом, що, попри зростання критики, канцлер поки зберігає значний контроль над союзом.
«Я не впевнений, що ми справді вже говоримо про наступників. За Мерца ХДС повернувся праворуч. Він став лідером, тому що більшість партії хотіла розриву з епохою Меркель, прихильники якої тепер опинилися у меншості. До недавнього скандалу Шпан — ще більш правий, але значно молодший — був би головним претендентом, але він пішов у тіні скандалу, а також відштовхнув багатьох у партії. Прем’єр-міністри земель Північного Рейну-Вестфалії та Шлезвіг-Гольштейну, Вюст і Гюнтер, користуються великою повагою, і їх часто називають потенційними лідерами партії (хоча обидва заперечують, що зацікавлені в цій посаді). Обидва очолюють коаліції із Зеленими, тож багато хто у партії, ймовірно, сприймав би їх як надто ліберальних. Крім того, вони, схоже, щиро задоволені своїми нинішніми посадами», — зазначає Тижню Кай Арцгаймер.
За словами Урсули Мюнх, оскільки Шпан більше не є головою парламентської фракції Союзу у Бундестазі, він як потенційний наступник на посаді канцлера наразі виключений.
«Залишаються лише двоє прем’єр-міністрів земель: прем’єр-міністр землі Північний Рейн-Вестфалія Гендрік Вюст (ХДС) та прем’єр-міністр Баварії Маркус Зьодер (ХСС). Обидва варіанти не є особливо ймовірними — у Північному Рейні-Вестфалії навесні 2027 року мають відбутися земельні вибори, а Маркус Зьодер стикається з застереженнями принаймні у частині ХДС через його тодішню протидію під час федеральної виборчої кампанії 2021 року кандидату у канцлери Арміну Лашету», — каже вона.
На думку політологині, Вюст представляв би політику Союзу, яка відкривається до партії «Союз 90/Зелені» і є досить відкритою до політики лівіше політичного центру.
«На мій погляд, саме це говорить проти нього: я не бачу, щоб такий курс наразі був бажаним усередині Союзу. Зьодер більше виступає за консервативнішу політику, хоча це краще сприймається значною частиною електорату, йому, ймовірно, було би складніше знайти одного або навіть двох коаліційних партнерів. Боріса Райна, прем’єр-міністра землі Гессен, також називають ще одним можливим варіантом. Однак він абсолютно невідомий німецькій громадськості», — переконана Урсула Мюнх.
Тож у такому разі усі троє прем’єр-міністрів земель зіткнулися би з проблемою, що вони не мають опори — і, передусім, мандата — у німецькому Бундестазі.
«Жоден із них раніше не був депутатом Бундестагу. Для всіх трьох перехід на посаду федерального канцлера протягом нинішнього законодавчого періоду означав би розрив із їхньою кар’єрою як земельних політиків. Звичайно, усі троє набули значного досвіду у федеральній політиці як прем’єр-міністри земель — але лише через важливий Бундесрат, федеральну палату. Не через Бундестаг — парламент, який є значно важливішим для політичної підтримки федерального канцлера», — пояснює Урсула Мюнх.
Та й дискусію про майбутнє Мерца складно відокремити від ширшої проблеми, перед якою опинилася ХДС/ХСС: як повернути виборців, не допустивши подальшого посилення АfD.
«Здається, сьогодні все її посилює. Заміна чинного канцлера — рідкісний і відчайдушний крок. Якщо вони хочуть це зробити, то це потрібно було би зробити скоро — можливо, після земельних виборів у вересні. Водночас додам, що за частковим винятком деяких земельних партій на сході (які навряд чи висунуть потенційного наступника), підтримка України, оборони та європейської безпеки здебільшого не викликає суперечок усередині ХДС», — каже Тижню Кай Арцгаймер.
Тим часом, Урсула Мюнх уточнює: зміна керівництва Союзу на Вюста або Зьодера, хоч і могла би принести покращення з огляду на нинішні низькі показники особистої підтримки Мерца в опитуваннях, не змінила би фундаментальної проблеми — слабкої економічної ситуації та втрат в експортній економіці, а також нинішньої орієнтації політики у сфері безпеки та підтримки України. Але є «але».
«Якщо партії Союзу продовжать слабшати і АfD у найближчій перспективі потенційно зможе сформувати федеральний уряд (чого наразі не очікується), це безпосередньо вплине на політику Німеччини щодо України: АfD має намір зближуватися з Росією», — наголошує вона Тижню.

Медична сестра 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади Валентина Айзель отримала відзнаку «За збережене життя». За роки великої війни рятувала поранених на Куп’янському, Торецькому та Покровському напрямках, пережила пряме влучання російського дрона-камікадзе в стабілізаційний пункт і продовжила працювати.
Далі — розмова з Валентиною.

«Ой, око смикається… Ще комбриг подумає, що я йому підморгую», — посміхається молодша сержантка Валентина Айзель. За кілька хвилин командир 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади вручить їй відзнаку Головнокомандувача «За збережене життя». Ця неймовірна жінка з Умані — медична сестра лікувального відділення, яка пройшла Куп’янськ, Торецьк, Покровський напрямок, вижила після прямого влучання «шахеда» й тепер точно знає: життя варте того, щоб боротися за нього до останнього подиху.
— Це було 19 грудня, на Миколая по-старому, — згадує Валентина. — Ми на «Мальдівах» (так називали наш стабпункт) чекали поранених. Я саме зайшла у ванну помити голову. Чую — летить. Мокра, як була, вибігаю: «Шахед!». Він упав поруч. А за кілька хвилин, коли ми саме виходили до операційної зустрічати чотирьох «трьохсотих», — грохот, дим, вогонь. Пряме влучання.
Тоді час ніби розтягнувся. Страх був неймовірний, паралізуючий. Але поки хлопці гасили пожежу, ми почали працювати. Відтягували поранених, бо ще летіло. Це були «легкі», з контузіями, але після вибуху — обпалені, обшмалені. У мене потім три місяці в голові «музика грала». Якби вміла ноти писати — точно Моцарта б переплюнула, така була мелодія красива… А пізніше ми побачили: мотор від того «шахеда» лежав саме там, де я за мить до того мила голову. Якби затрималася хоч на хвилину — там би й привалило.
Ми переїхали в той же день. Поки три дні «лікувалися» на стаціонарі, нам уже знайшли нове місце, перевезли апаратуру. І знову робота.
До великої війни Валентина 15 років пропрацювала сімейною медсестрою в рідному селі. Каже, медицина — це її стихія, хоча робота в такому меланхолійному ритмі після декрету здавалася нудною.
— Я сама прийшла у військкомат. В Умані ніхто не хотів брати: «Куди ви, жінко?». Дали три напрямки: Запоріжжя, Миколаїв і Біла Церква. Обрала те, що ближче. Привезли нас у якесь село… Я спочатку плакала, гідазепаму наїлася. Боже, куди я потрапила? А потім такий істеричний сміх розібрав. Нас було троє дівчат, двоє відмовилися, а мені стало так незручно за них. Питаю командира: «Дівчата ще є?». Каже: «П’ять». Ну, все, кажу, тоді я лишаюся. Це моє.
У бригаді Валентина працює в тандемі з анестезіологом Іллею. Її робота — маніпуляції, катетери, ліки. Каже, на стабпункті немає «твоєї» чи «моєї» роботи — всі роблять усе.
— Найбільше щастя — це коли привозять хлопця вже без пульсу, без свідомості. Санітари над ним «танцюють», дефібрилятор, медикаменти… І коли він робить перший вдих — оце диво. Бачу, як у молодих хлопців-санітарів очі світяться від того, що вони реально врятували життя.
Валентина зізнається: на війні стала «дорослою тьотею», яка часто сварить бійців, як мати.

— Був випадок у квітні. Привозять чоловіка, каже — поранень немає. Роззуваємо, а там запах гнилі на весь стабпункт. Обмороження ніг ще з лютого. Два місяці сидів, не роззувався. Кажу: «Ти дурень? Ти ж до сім’ї без ніг повернешся! Кому ти такий тягар потрібен?». Сварилася страшно. Мені їх жалко, але іноді хочеться ременем переперезати.
Але є й інші. Подруга з евакуації розповідала про хлопця: сам собі наклав турнікети, виповзав через рейки. Перекладав турнікет нижче, бо незручно було повзти. Йому таки ампутували ногу, а він каже: «Нічого, я вже знаю, який протез замовлю, бо люблю у футбол грати». Оце жага до життя!
Або є у нас такий інструктор Воллі — перевівся з Третьої штурмової. Спілкувалися на амбулаторному з ним. Обезбашенний хлопець. Смерть від нього сама тікає, бо він на неї пре. Я йому казала: «Малий, я б тебе придушила!». А він сміється: «Чого, я ж хороший». Таких би нам у бригаду чоловік двадцять — ми б той Покровський напрямок рвали, як мавпа газету.
Валентина намагається підтримувати бійців гумором. Коли хлопці кличуть заміж, сміється: «Та в мене вже і чоловік, і коханець є, куди мені ще ви?». Але іноді сміх обривається за мить.
— Був один казус, досі неприємно… Привезли хлопчика пораненого. Ми на них одягаємо штани спеціальні на липучках, для швидкого скиду. Я йому кажу: «Оце одужаєш, приїдеш до жінки і будеш їй стріптіз танцювати». Хотіла розрядити обстановку. А він дивиться на мене і каже: «Немає жінки… І дитини немає. Чотири місяці тому в дім ракета прилетіла».
Я тоді наче в землю провалилася.
У мене донька ще маленька, син неодружений.

Коли на душі геть важко знімаю веселі тіктоки. Рідні дивляться, думають — я тут наче на дискотеці, «ги-ги, га-га». Так мені спокійніше. Коли в Куп’янську за кожним «трьохсотим» ревіла — ховалася від колег, аби не бачили, що тьотя доросла плаче.
Про тих, хто ховається від мобілізації, Валентина говорить неохоче:
— Бог їм суддя. Але як вони будуть в очі своїм дітям дивитися? Чому ми, жінки, тут, а вони там у хатах відсиджуються? Це до пори до часу. Рано чи пізно всі тут будемо.
Пані Валентина знову торкається ока. Воно справді трохи сіпається — дається взнаки контузія після того самого грудневого «шахеда». Але вона посміхається. За кілька хвилин вийде з шеренги, почує своє прізвище і міцно стисне в руках нагороду. «За врятоване життя». Одне з багатьох, які пройшли через її теплі, впевнені руки.

У п’ятій лекції циклу про російський нігілізм у межах проєкту «Skоvоrоdа аudіtоrіum» філософ Тарас Лютий аналізує феномен «русского мира» — ідеологічну конструкцію, що поєднує імперські уявлення, радянську спадщину, російський націоналізм і тоталітарні практики.Зокрема, у лекції говоримо про:

витоки концепції «русского мира» та причини відсутності її чіткої самоназви;зв’язок сучасної російської ідеології з радянським тоталітаризмом і російським нігілізмом;поєднання комуністичних, імперських і фашистських елементів у російській політичній традиції;ідеї Миколи Бердяєва, Івана Ільїна, Ніколая Данилевського та інших мислителів, які вплинули на формування російського світогляду;роль міфів про велич, «особливий шлях» і месіанську роль Росії;концепцію рашизму та ознаки сучасної російської імперської ідеології.

Ця лекція є частиною курсу про російський нігілізм і допомагає зрозуміти, як історичні ідеї, тоталітарні практики та імперські наративи сформували підґрунтя сучасної російської агресії та вплинули на появу ідеології «русского мира».

Попри назву з українським звучанням, Drоnіvkа — французька компанія, яка поєднує українську експертизу у сфері безпілотників із потребами Європи та США. Її співзасновники Мет Гаузер та Арам Калос розповіли Тижню, що забезпечує успішність українських ударів углиб території Росії, яку роль у цій технологічній революції відіграють дані та які перспективи відкриває роботизація.

— Українські безпілотники вже здатні проривати російську протиповітряну оборону й уражати цілі на глибині понад тисячу кілометрів. У чому секрет цього успіху?
Мет Гаузер: Перший чинник — це техніка: українці мають безпілотники, здатні завдавати ударів на дуже великі відстані, водночас залишаючись недорогими у виробництві. Але цей успіх також ґрунтується на досвіді й умінні українських військових — компетенції, яка формувалася й удосконалювалася протягом останніх чотирьох років.
У кожній успішній операції передусім важить людський чинник. Потрібні оператори, здатні спланувати місію, врахувати погодні умови та визначити оптимальний маршрут дрона, інколи з точністю до метра. Залежно від обставин потрібно буде летіти дуже низько або дуже високо, рухатися вздовж залізниці чи річища, щоб уникнути загроз на землі.
Арам Калос: Донедавна головна складність стосувалася дронів, призначених для ударів у глибокому тилу. На таких відстанях стає надзвичайно складно зберігати контроль над дроном або, якщо це неможливо, навести його на ціль із достатньою точністю. Проблема, зокрема, пов’язана з явищем дрейфу. Що довше дрон здійснює навігацію за допомогою інерційної навігаційної системи або GРS, то більше його розрахункове положення поступово відхиляється від реального. Наприклад, можна уявити похибку приблизно у п’ять метрів на кожні сто кілометрів. Після тисячі кілометрів відхилення може сягнути близько п’ятдесяти метрів, а це вже дуже багато, коли йдеться про ураження конкретної цілі.
Отже, вся складність полягає в тому, щоб коригувати цей дрейф під час польоту. І в цьому українці починають досягати справжньої майстерності. Сьогодні вони вже мають чимало технічних рішень.
М. Г.: Можна також додати, що одна з головних переваг українців полягає в їхній здатності створювати численні варіанти однієї й тієї самої системи. Наприклад, дрони «FР-1», «FР-2» або «Лютий», які використовують для ударів по Росії, існують у кількох конфігураціях. Одні використовують для навігації інерційну систему, інші спираються на LТЕ-зв’язок, тобто мережу мобільного зв’язку, а ще інші використовують Stаrlіnk або інші засоби комунікації. Інакше кажучи, одну й ту саму платформу можна реалізувати в багатьох конфігураціях залежно від потреб конкретної місії.
— Яка логіка лежить в основі такого підходу?
М. Г.: Українці запровадили логіку, яка нагадує роботу стартапу. Вони працюють із дуже точними показниками ефективності.
Уявімо, що вони запускають сто дронів, кожен із яких трохи відрізняється від інших. Після завершення місії аналізують результати й визначають три моделі, які показали найкращу ефективність: ті, що пролетіли найдалі або найбільше наблизилися до цілі. Для наступного удару вони беруть за основу ці три конфігурації, виготовляють нову серію зі ста дронів на базі цих моделей, а потім повторюють увесь процес. Таким чином кожна операція слугує для вдосконалення наступного покоління. Це безперервний процес.
— Яку роль у цьому процесі відіграють дані?
А. К.: Це ключовий чинник.
Передусім існують візуальні дані, які, зокрема, дають змогу навчати системи штучного інтелекту. Наприклад, їх використовують, щоб навчити ШІ виявляти дрон у небі або розпізнавати цілі на землі. Уже самі собою ці дані мають величезну цінність.
Але існує й інша, не менш важлива категорія даних. Наприклад, інформація про реальну дальність виявлення російської системи С-400 під час дощу або за хмарної погоди. Такі відомості мають надзвичайно високу цінність.
На цьому етапі ми вже майже виходимо за межі поняття «дані» в тому сенсі, в якому його використовують стартапи або технологічні компанії, і фактично переходимо до сфери розвідки.
Мат Гаузер: Здійснюючи дедалі більше ударів і випробувань, вони постійно поповнюють свою базу знань. Наприклад, знають, що в одному місці дрон був перехоплений, а в іншому зміг пройти, і поступово накопичують достатній обсяг інформації, щоб проводити власний аналіз. Сьогодні після понад чотирьох років війни вони мають у розпорядженні величезний масив даних.
Їхня сила полягає в тому, що вони не обмежуються лише вдосконаленням своїх безпілотників. Вони систематично збирають усю доступну інформацію. Вони могли б просто спостерігати, що працює, і відповідним чином розвивати свої системи. Але вони йдуть набагато далі: використовують увесь RЕТЕХ — досвід і оперативні висновки з кожної кампанії ударів, — щоб покращувати свої знання про техніку противника, погодні умови, радари та, ширше, про все оперативне середовище.
— Отже, дані відіграють визначальну роль для повітряних дронів — як у їхньому проєктуванні, так і в керуванні ними та плануванні місій. А як щодо наземних роботів, які дедалі активніше використовують в Україні?
М. Г.: Сьогодні дані мають набагато менше значення для наземних роботів, оскільки рівень їхньої автономності поки що залишається дуже обмеженим.
Головний виняток — дистанційно керовані турелі. Це не дрони у прямому розумінні, а системи озброєння, встановлені на наземній платформі. У такому разі дані стають необхідними для навчання штучного інтелекту, здатного спочатку виявити, а потім уразити ціль. Імовірно, це один із головних довгострокових напрямів розвитку. У цьому напрямі вже працюють кілька українських компаній, зокрема «Буря», «Хижак» та інші виробники. Мета полягає в тому, щоб турель могла самостійно розпізнавати, а потім автоматично уражати ціль.
Але сьогодні ми ще дуже далекі від цього. Українці вже вміють розробляти турелі, здатні перехоплювати дрони: така технологія існує і працює. Водночас сьогодні жоден виробник не має достатньої довіри до своїх моделей штучного інтелекту, щоб розгорнути на полі бою повністю автономного наземного робота, завданням якого було б відкривати вогонь по військовослужбовцях. Ризик помилки залишається надто високим.
А. К.: Насправді головне питання полягає в тому, щоб зрозуміти, чому ці системи взагалі з’явилися.
Українська армія не може дозволити собі втрачати кількох військових щоразу, коли потрібно евакуювати пораненого, забезпечити постачання на позицію чи перевезти обладнання. Вона також не може постійно ризикувати втратою транспортного засобу вартістю кілька десятків тисяч євро.
Отже, розвиток наземних роботів передусім відповідає дуже прагматичній логіці: зберегти людські життя, водночас обмеживши матеріальні втрати. Щойно певне завдання можна доручити роботизованій платформі, а не військовослужбовцю, її використання набуває повного сенсу.
— Яких змін можна очікувати в майбутньому — як в Україні, так і в інших арміях?
А. К.: У довгостроковій перспективі мета очевидна. Якби існували автономні роботи вартістю десять тисяч євро, здатні воювати замість нас, усі армії світу негайно їх придбали б. Але сьогодні ми ще дуже далекі від цього.
Натомість штучний інтелект, здатний допомагати оператору, вже створює величезну додану вартість. Якщо дрон може самостійно дістатися до своєї позиції, автоматично повернутися, змінити розташування чи виконати евакуаційну місію без втручання людини, це вже значний прогрес.
Тому все, що стосується автономної навігації, надзвичайно перспективне. Зокрема й у випадках, коли передавання даних або радіозв’язок перериваються.
Другий великий напрям розвитку стосується FРV-дронів, ударних дронів середньої дальності, засобів для ударів у глибокому тилу та дронів-перехоплювачів.
Завдання просте: коли засоби радіоелектронної боротьби переривають зв’язок із пілотом на останніх метрах або кілометрах, як дати дрону змогу автономно досягти цілі та підтвердити влучання без втручання людини? Сьогодні це один із головних напрямів досліджень в Україні. Мета полягає в тому, щоб продовжувати завдавати ударів попри глушіння, яке часто унеможливлює будь-яке керування в найкритичніший момент.
Нарешті, штучний інтелект відкриває величезні перспективи у сфері розвідки. Ідеться, наприклад, про те, щоб розвідувальний дрон міг виявити траншею, приховану під деревами, розпізнати теплову аномалію, яка потенційно свідчить про присутність групи військовослужбовців, або автоматично ідентифікувати різні елементи поля бою.
Після цього вся ця інформація надходить до системи командування та управління, яка дає командиру бригади або батальйону змогу отримати набагато чіткіше уявлення про зону його відповідальності, наприклад про перші п’ять кілометрів углиб. Така спроможність має величезну цінність.
— Чи є штучний інтелект майбутнім війни?
М. Г.: Головна перевага штучного інтелекту полягає передусім у тому, що він дає змогу заощадити час під час ухвалення рішень. Однак сьогодні він усе ще недостатньо надійний. Наразі штучний інтелект не замінює людського мислення. Він зменшує частину когнітивного навантаження на операторів, але остаточне рішення все одно ухвалює людина.
Реальний світ складається з нескінченної кількості різних ситуацій. Штучний інтелект, розроблений для гусеничного робота, не обов’язково працюватиме так само на колісній машині.
Читайте також: Тріумф української зброї в Парижі: чим Україна здивувала світ на Еurоsаtоry 2026
Сьогодні найефективніші українські платформи є передусім модульними. Дорогою до позиції вони можуть перевозити ящики з боєприпасами чи запаси води для військовослужбовців. А на зворотному шляху — евакуювати пораненого чи загиблого.
Однак це цілковито змінює динамічні характеристики машини. Робот, який перевозить кілька пляшок води, може дозволити собі певні маневри. Натомість якщо перевозить пораненого на ношах і перекинеться під час подолання перешкоди, він може просто спричинити смерть людини, яку мав урятувати. Усі ці параметри необхідно враховувати.
Тому ми все ще дуже далекі від штучного інтелекту, здатного повністю замінити людину-оператора. Саме тому я дуже обережно ставлюся до європейських компаній, які обіцяють цілковиту автономність.
Сьогодні людський чинник залишається абсолютно визначальним.

У новому випуску подкасту «Акценти Тижня» говоримо про одну з найбільших безпекових проблем сучасної України — гуманітарне розмінування.Гість випуску — директор Центру гуманітарного розмінування Володимир Байда.У розмові:

як за кілька років в Україні сформувався ринок гуманітарного розмінування;чому головний виклик — не кількість операторів, а їхні спроможності;як готують сучасних демінерів і чому навчання триває протягом усієї кар’єри;які технології вже змінюють процес розмінування;скільки часу може знадобитися для очищення більшості забруднених територій;як працює державна програма розмінування сільськогосподарських земель;чому ліси та лісосмуги залишаються одними з найскладніших об’єктів;який досвід Україна перейняла від Хорватії та інших країн і чому сьогодні світ дедалі більше вивчає українські рішення.

Відвідуючи Музей просто неба в Пирогові, мимоволі замислюєшся про чимало явищ української культури.

1. Народність

Як по-марксистськи звучить офіційна назва — «Музей народної архітектури та побуту». Позитивно конотований «народний» тут подумки протиставлено елітарному, панському, шляхетському, а село постає дистильованим втіленням українства. На це питання у ХІХ столітті мали свої погляди народники, що шукали серед селян нерусифіковані джерела ідентичності. Згодом з ототожненням питомо українського із сільським боролися модерністи від Лесі Українки до Миколи Зерова, нагадуючи, що українська культура мала і високий вимір.Більшовицька політика будувалася на подвійних стандартах та ідеологічних маніпуляціях. З одного боку, режим декларував підтримку незаможного селянства поруч із робітництвом як своєї опори, а з іншого — системно нищив українське село та культуру господарювання. Влада проголошувала повагу до селянської праці, нагороджувала орденами доярок і висувала в депутати буряківниць — і водночас засуджувала селян як «ворогів народу». Зрештою, однією зі стратегій боротьби з українським самостійництвом стало прищеплення меншовартості через асоціацію українського із сільським, несучасним, провінційним. На жаль, за незалежності цей комплекс уявлень некритично успадкували, так і не осмисливши, в чому проблема з пластиковими віночками, солом’яними стріхами та іншими кітчевими атрибутами, які аж ніяк не наближають до розуміння «народної архітектури та побуту».

2. Подвійна лояльність

Київський «музей народної архітектури та побуту» було засновано в 1969 році, цьогоріч він відзначив 50-річчя (відраховують від 1976 року, коли музей прийняв перших відвідувачів). Його творцем є академік Петро Тронько.У постаті Тронька втілилася парадоксальність радянської номенклатури: переконаний системний функціонер і комсомолець із 1937 року, який робив кар’єру по лінії ідеології (завідувач відділу пропаганди ЦК КПУ, секретар Київського обкому) водночас став одним із головних архітекторів збереження української спадщини. Якось-то йому вдавалося служити режиму — і просувати ювілеї Сковороди, Шевченка, Лесі Українки та Франка, ініціювати відзначення 1500-річчя Києва і лобіювати відновлення Золотих воріт. Символічно, що Тронько очолював редколегію знакового багатотомника «Історія міст і сіл УРСР», у якому зафіксовано і багато цінного, і багато полови.Цей бекграунд варто враховувати, вдивляючись у простір «музею народної архітектури та побуту».«Для колонізованої культури, що тривалий час розвивається під імперським гнітом, гострою й болісною стає проблема пристосування, роздвоєння, маскування, необхідність складної гри з панівною ідеологічною догмою. Людина змушена працювати на систему і проти неї водночас», — пише про таких людей Віра Агеєва. У цій-таки когорті були і Рильський, і Бажан, і чимало інших діячів — тих, що не пішли на пряму конфронтацію із системою, користувалися пільгами, проте латентно просували український порядок денний. Їм є що закинути — і є чим завдячувати. Якби вони були більш рішучими, ми мали б більше чи не мали б і того?Із настанням незалежності цей складний спадок так і не був належно осмислений. У 1992 році колишній партійний ідеолог Петро Тронько очолив проєкт «Реабілітовані історією», документуючи злочини тієї самої системи, з якою співпрацював. А торік з нагоди 110-річчя від його народження і 14-х роковин смерті у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі було звершено молебен за Петра Тимофійовича Тронька — він-бо був і ініціатором відновлення Михайлівського собору.Цікаво, що Львівський скансен заснували майже синхронно, в 1971-му, але з дещо іншим бекграундом і контекстом — із Галицькою крайовою виставкою 1894 року (попри по-своєму колоніальний погляд на народність і гуцульський побут), ідеєю Іларіона Свєнціцького (який ще наприкінці 20-х років ХХ століття започаткував роботу зі створення музею просто неба, подібний до скансену в Стокгольмі) зусиллями зі збереження української культури Климентія й Андрея Шептицьких, Михайла Дарагана, Івана Крип’якевича, Михайла Возняка, Ірини Вільде, Філарета Колесси, багатьох музейників та інтелектуалів. У розповіді про себе Шевченків Гай (Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького) не ставить точкою відліку радянський дозвіл 1971-го, а згадує власні давніші ініціативи українських діячів. А також наголошує як головну вісь зусилля громади зі спротиву системі — наприклад, відродження традицій святкування Різдва і Великодня зусиллями Товариства Лева наприкінці 1980-х, осередком яких був саме Шевченків Гай.

3. Простір і час

Прикметно й те, як структуровано простір у «музеї народної архітектури та побуту». Які історичні регіони виділено (у Пирогові це Полісся, Слобожанщина, Полтавщина, Середня Наддніпрянщина, Карпати, Поділля та Південь). Очевидно, одна з підстав — наявність і доступність історичних будівель саме із цих регіонів, проте саме таке зонування відображає й ширший ідеологічний наратив.До того ж хотілося б, щоб для школярів, іноземців та інших туристів у Пирогові українську культуру не редукували до формули «як жили наші предки в українському селі», а наголошували, що в українському соціокультурному просторі до ХІХ століття не було того конфліктного поділу на місто і село, не було «залізної руки города», не було негативно конотованої провінції. Що заможніші козаки й посполиті теж жили в хатах — нехай трохи більших. Що це хати заможних, працьовитих землевласників, сільської еліти — такі доглянуті, мальовничі, зі стількома скринями. Що тут є і сільський уряд, і школа, і церкви, де поруч молились і гетьмани, і старшина — теж наші.Окремо стоїть експозиція «Українське село середини ХХ століття». Співробітниця дивується бажанню піти туди й радить краще завертати на Поділля. Цікаво спостерігати за змінами в цій «радянській» частині. Останнім часом в інтер’єрах пожертвували достовірністю і в спробах декомунізації поставили в радянських кімнатах то синьо-жовтий прапорець, то ікону. Потенціал цих будівель найменше реалізований — якщо в інших етнографічних частинах Пирогова проводять святкові заходи — Різдво, Колодія, Великдень, Купала, свято хліба, Покрову, — то тут поки нічого не відбувається. Хоча цей простір міг би стати майданчиком для розмов про те, як жило українське село в умовах тоталітарного режиму, з листами дисидентів (того ж Стуса, котрий три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області), з інформацією про мінусників та заборону жити в місті як репресивну практику, з критичним переглядом кінофільмів.

4. Символи

Вказівники з напрямком руху до садиб, брендовані виразним спонсорським написом «Первак», і фудкорт у шароварно-горілчаному стилі занурюють в атмосферу тих-таки стереотипів щодо традиційної української культури, яких хотілося б не мати.Новий меценат — МХП — маркує пожертви більш відповідально, скажімо, табличка про реставрацію вітряка із села Олександрівка в зоні Півдня виглядає відносно органічно. Чого не скажеш про халат із логотипом МХП на плечах співробітниці, яка поливає квіти на подвір’ї дерев’яної церкви святої Параскеви ХVІІІ століття.Можливо, колись для відвідувачів Пирогова розроблять зручний додаток із GРS-навігацією, щоб мандрувати великою територією і онлайн бачити, в якому ти регіоні і які попереду відкриття. А поки тут навіть не всюди ловить мобільний інтернет, тож можна йти навмання, всотувати барви національного пейзажу і пригадувати літературні алюзії.Це ж втілені кононівські поля з «Іntеrmеzzо» Михайла Коцюбинського: «На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом.»Це ж Шевченкове:Поставлю хату і кімнату,Садок-райочок насаджу.Посиджу я і походжу.В своїй маленькій благодаті.Це ж «Хати біліше сорочок дівочих…» Олекси Стефановича.Це ж втілена неспішність вірша Вінграновського:Димів долинних вечорове стлище,Крила низького повечірній плин,І попелище хмар ще попліє поки щоДо погляду зорі подимлених долин.Долинює відра криничний темний голос,Важкий холоне пил, немов гречаний мед.Одягнений, як з голочки, з малогоНе диха над водою очерет.Додому дітлашні вечірньосірогусо,Вечірньосірогусто ластівкам —Додому всі, хто є: стручок квасолі луснувІ лусканням своїм всіх на ніч налякав.Та кашлянуло в полі за городом,Йому відкашляло у нашому дворі,І тихо сни пішли своїм легким походом,Старі і молоді, в подимленій зорі…Вказівник на Буковину будить спогади про «Землю» Кобилянської. Будинки другої половини ХХ століття оживлюють сюжети з новел Григора Тютюнника…Коли вдихаєш запах хати, минаєш величні вітряки, дивишся, як червоніє калина — неодмінно зринають в пам’яті рядки з пісень, віршів, романів. Цей архетипний пейзаж із синім небом і жовтим полем просто не може не подіяти.

Між родинним щастям і художньою кар’єрою — ці дві зафіксовані в щоденнику мрії рівноважливі для Анни Крюгер-Прахової. І їй вдалося втілити обидві. Дружина і матір (про цю ідентичність свідчить і її відомий портрет із первістком пензля Олександра Мурашка) — а водночас одна з перших українських мисткинь, що зробила спробу виходу у простір європейського модернізму початку ХХ століття. Тут інтуїтивно відчувається паралель із Михайлом Коцюбинським — і невипадково: обоє митців мають капрійський цикл творів. Під час мешкання на Капрі народилися троє з шести дітей Анни Крюгер-Прахової, і паралельно з’явилися чимало її робіт. До того ж Чернігівський музей Михайла Коцюбинського — один із небагатьох, що мають у фонді картини Прахової (більшість — у приватних колекціях).





За життя художниці її роботи експонували в Києві, Одесі, Відні, Мюнхені, Римі, але нині вона фактично забута. Іпостасі дружини (Миколи Прахова), невістки (Адріяна Прахова), своячки (Олександра Мурашка), бабусі (Олександри Прахової) витіснили художницю. Нині жіноча історія мистецтва відроджує великі імена, і цьому сприяє виставка до 150-ліття Анни Крюгер-Прахової в Київській картинній галереї — по-своєму «музейна прем’єра», бо вперше в державному музеї. Ця установа отримала в дарунок від родини Понамарчуків найчисленніше серед державних музеїв зібрання доробку художниці — 37 робіт.
Читайте також: Відновлена тяглість: жіночі імена бойчукізму
Виставка продовжує цикл заходів, присвячених видатним київським художникам, — їй передували «Київські вібрації» Олександра Мурашка. В експозиції є портрет Миколи Прахова, який позував одночасно для Крюгер-Прахової і для Мурашка — маленька деталь, наголошена кураторками Дар’єю Добріян і Галиною Алавердовою, підкреслює паритетність художників за життя. Київський вимір не є індиферентним до національного. Мисткині вдавалося поєднувати родинне, національне і загальноєвропейське. Яскравим прикладом є портрет батька, київського нотаря Августа Федоровича Крюгера, у вишитій сорочці на тлі капрійського пейзажу.
Анна Крюгер-Прахова. Портрет Августа Федоровича Крюгера на Капрі. 1908.
Добір експонатів свідчить про ретельну кураторську роботу. До глядача промовляють яскраві пейзажі Капрі, психологічні зображення корів і коней, портрети дітей і знайомих, графічні замальовки з часів навчання в рисувальній школі Миколи Мурашка, власноручні листівки, а також архівні документи художниці — від імператорського диплома до радянського членського квитка, каталоги прижиттєвих виставок, світлини, щоденникові записи, хроніка життя.




Хоча не все вдавалося так гармонійно, як на груповому портреті дітей і племінниці. Ще за часів навчання в рисувальній школі Миколи Мурашка, яке передувало студіям в Академії Делеклюза в Парижі, Анна Крюгер зафіксувала в щоденнику 10 грудня 1896 року потребу власного простору для творчості: «А вдома займатися майже неможливо: то одна прийде побазікати, то інша, то підсунуть якусь роботу, то пошлють сказати кухареві те й те, або покликати Анюту, або годувати собак і т. д. і т. д. Сподіваюся, що наступного року мене пошлють куди-небудь — у Мюнхен, чи в Петербург або в Москву — байдуже, тільки б геть з дому, де надто добре, надто затишно, щоб серйозно займатися ділом».
За рік до того мисткиня окреслює свої естетичні пріоритети: «Аби тільки не “слов’янщина” взяла гору — здібностей, либонь, вистачить!».
Це вже була художниця іншого покоління, її погляд на об’єкт зображення — суто естетичний, а не соціально заангажований. Це особливо помітно на контрасті з виставкою Іллі Рєпіна «Реаліст і мрійник», яка також триває в Київській картинній галереї. Одна з робіт митця — «Панянки на прогулянці серед стада корів» 1896 року — зображує ошатно вбраних дівчат поруч із пастушкою в обносках і підкреслює соціальну нерівність у дусі передвижників. Реаліст показує зовнішнє й типове. Проте нічого не каже про те, що бачать ці панянки. У цей час Анна Крюгер-Прахова теж шукала способів зображувати корів — по-модерному, з акцентом на власне враження.





Дев’ятнадцятилітня Анна Крюгер зафіксувала 1895 року атмосферу київського мистецького життя: «У школі велике збудження — пишуть натурницю, пишуть nаturе-mоrtе’и, малюють, ліплять, базікають — усе жваво, весело. Готуються до великого святкування та публічної виставки на честь 20-річчя школи. Мурашкові ми готуємося піднести чудову папку з рисунками; через це зчинилися довгі й дуже серйозні дебати між учнями та ученицями, останні перемогли, і всі помирилися».
Читайте також: Модерні жінки Олександра Мурашка
Потому, після повернення з Капрі 1912 року, Анна Крюгер-Прахова викладала в Київському художньому училищі, приватній студії свояка Олександра Мурашка та жіночій гімназії старшої сестри Катерини Крюгер. Їй пощастило із середовищем і родинною підтримкою. Це був свій самодостатній український мистецький світ, інтегрований у провідні європейські тенденції. Буремного 1918 року Анна Крюгер-Прахова відкрила власну студію разом із Михайлом Козиком… Але так тривало недовго, вже наступного року більшовики вбили на вулиці Олександра Мурашка. Після 1920-х творче життя Анни Крюгер-Прахової значно менше насичене подіями. Останньою прижиттєвою виставкою стала Осіння виставка робіт художників Києва 1938 року. Хоча вона ще встигла побачити перші кроки шістдесятників перед смертю в 1962-му.