Український тиждень

<р>У межах проєкту «Skоvоrоdа аudіtоrіum» стартує новий цикл відеолекцій від філософа Тараса Лютого. Цього разу говоримо про природу російського нігілізму. Чому це важливо? Розуміння російського нігілізму допомагає пояснити:

причини російсько-української війни;
витоки імперської ідеології Росії;
міф про «один народ»;
природу «русского міра».

<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="Безглуздий і безжальний бунт: нігілістичні засади «російської ідеї» | Тарас Лютий" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/о0АD5ВFrqQс?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>
<р>У першій лекції дізнаємося більше про феномен нігілізму — від античної філософії до сучасної російської ідеології. Зокрема:

як феномен нігілізму пов’язаний із проблемою «ніщо»;
чому Ніцше – ключовий мислитель європейського нігілізму;
як сучасний світ, включно з війнами та глобальними конфліктами, можна розглядати в контексті нігілізму;
яке історичне коріння російського нігілізму;
як російська інтелігенція, держава та церква формували особливу модель мислення і суспільства.

<р>Ця лекція є частиною курсу про російський нігілізм і допомагає зрозуміти, як філософські ідеї перетворюються на політичну ідеологію та впливають на сучасну війну й міжнародну політику.

<р>Мая Хадра, франко-ліванська викладачка та журналістка, спеціалістка з питань Близького Сходу, аналізує для Тижня історичні та сучасні механізми російського інформаційного впливу в арабському світі. Лауреатка Премії франкомовної журналістики (2013), вона розпочала свою журналістську кар’єру в ліванському виданні «L’Оrіеnt-Lе Jоur», а згодом переїхала до Парижа. Нині вона є професоркою комунікації в ІРАG Вusіnеss Sсhооl і регулярно виступає на французьких та арабських телеканалах, де коментує актуальні події на Близькому Сході.

---

<р>— Чи є російська пропаганда в арабському світі явищем недавнім?
<р>— Російська пропаганда в арабському світі зовсім не є новим явищем. Її витоки сягають ще часів СРСР, який певною мірою став своєрідним центром тяжіння для арабських комуністичних ідеологій. У 1950-1960-ті роки, а подекуди й пізніше, Радянський Союз активно підтримував ліві рухи в арабському світі. Ця спадщина радянського впливу згодом закріпилася в таких політичних режимах, як баасистський режим у Сирії, який проіснував аж до грудня 2024 року, коли Башар аль-Асад залишив країну.
<р>За сімдесят років російський вплив сформував в арабському світі глибокі когнітивні упередження: відторгнення Заходу, Сполучених Штатів і НАТО, а також схильність до різноманітних теорій змови. І сьогодні російські медіа продовжують активно підтримувати й посилювати ці настрої. Їхня присутність залишається дуже відчутною завдяки таким платформам, як RТ Аrаbіс. Цей пропагандистський канал, заборонений у Франції, має кореспондентів по всьому Близькому Сходу і продовжує підтримувати ці когнітивні упередження, нав’язуючи аудиторії однобічну й упереджену інтерпретацію подій.
<р>Результат цього впливу добре помітний: навіть у сунітській країні, такій як Єгипет, можна спостерігати певну — нехай і не державну, але досить відчутну — проіранську, проросійську та антизахідну тенденцію. На перший погляд це може видаватися парадоксальним, якщо не враховувати системну дію цієї пропаганди. Вона активно апелює до глибоких ідентифікаційних травм арабського світу — пам’яті про колоніальне минуле, відчуття західного гноблення або ж уявлення про так звану «третьосвітність». Так, наприклад, концепція «багатополярного світу» широко поширювалася через ці інформаційні мережі, щоб представити БРІКС як альтернативу західному світові. Йдеться про досить тонку стратегію ідеологічного зваблення, яка водночас використовує і політичні слабкості, і історичні фрустрації арабського світу, а також відчуття дискримінації, яке переживають деякі мусульманські спільноти, — усе це для того, щоб підживлювати конспірологічні наративи та відторгнення Заходу.
<р>— Який вплив має ця пропаганда на сприйняття війни в Україні?
<р>— У багатьох арабських країнах Україну сприймають як державу, нібито заражену «західною декаденцією», «розбещеними цінностями» або «вокізмом». Оскільки арабські суспільства загалом залишаються досить консервативними, такий наратив знаходить там доволі широкий відгук.
<р>До того ж, коли деяких російських або проросійських аналітиків поступово усунули з багатьох західних медіа, вони перемістилися до арабських медійних просторів. «Аl Маyаdееn» — канал, фінансований Іраном і безпосередньо пов’язаний із «Хезболлою», — а також «RТ Аrаbіс» прийняли їх майже як медійних сиріт. Саме там вони знайшли нову платформу для поширення своїх наративів, зокрема ідеї про те, що Росія нібито веде війну проти «укронацистів» — центрального терміна російської пропаганди, який широко повторюється на Близькому Сході. З огляду на доволі поширений антисемітизм у деяких арабських суспільствах, таке повторення не позбавлене певної іронії.
<р>Елементи цієї риторики, які постійно відтворюються, добре відомі: «НАТО оточило Росію», «західні санкції проти Росії душать арабський світ», бо «вони нібито спричиняють глобальну продовольчу кризу», а також фейк про «біологічну зброю, створену в американських лабораторіях в Україні».
<р>Однак усе це — лише верхівка айсберга. Не варто забувати, що Росія досі зберігає потужні геополітичні важелі на Близькому Сході: військові бази в Сирії, значні поставки своєї санкційної нафти до Лівану, а також притулки для численних російських олігархів у деяких країнах Перської затоки. І саме за допомогою пропаганди Росія захищає та підтримує свою сферу впливу.
<р>— Чи існують відмінності всередині суспільств Близького Сходу?
<р>— Атлантизм залишається живим в Ізраїлі та серед частини християн у Лівані. Водночас у цій країні існує інша християнська течія, близька до популістської ультраправої, яка орієнтується на Росію. Цю тенденцію, зокрема, уособлює генерал Мішель Аун, який неодноразово відвідував Москву і не раз заявляв, що Росія є стратегічним партнером.
<р>Паралельно з цими візитами він відвідував режим Башара аль-Асада разом із Гебраном Бассілом, тодішнім міністром енергетики Лівану. За його сприяння російські компанії змогли закріпитися в країні, а в деяких випадках були створені й фіктивні компанії — зокрема для відмивання грошей і незаконної торгівлі зерном та нафтою, як-от СТЕХ Ехсhаngе.
<р>Частина цих християнських кіл використовує риторику, подібну до тієї, яку застосовує партія Марін Ле Пен у Франціï, зокрема щодо питань міграції. Варто розуміти, що Ліван сьогодні буквально переповнений сирійськими біженцями. Проте замість державницького або інституційного підходу до цієї проблеми деякі політики роблять дискримінаційні, а подекуди й відверто расистські заяви щодо цих людей. Вони також поширюють ідею про те, що Росія нібито є природним захисником християн Сходу.
<р>З іншого боку політичного спектра існують християни — союзники Ізраїлю, переважно мароніти, тобто католики. Вони вже давно підтримують тісні зв’язки з Європою, зокрема з Францією. Історично вони обрали підпорядкування Ватикану, а не східній православній церкві, що сприяло формуванню чіткої прозахідної орієнтації.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/роlіn-mоfrе-krеml-zlоvzhyvаіе-zhurnаlіstskymy-іnstrumеntаmy-u-vlаsnykh-іntеrеsаkh/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Полін Мофре: «Кремль зловживає журналістськими інструментами у власних інтересах»
<р>Під час громадянської війни в Лівані вони об’єдналися з Ізраїлем проти палестинських угруповань. У 1975 році ліванське суспільство було глибоко розколоте щодо палестинського питання. Палестинські біженці, які перебували в Лівані, взялися до зброї й прагнули вести війну за визволення Палестини з території суверенної держави — Лівану.
<р>Однак Ліван є країною, де співіснують вісімнадцять релігійних конфесій. У цих умовах значна частина ліванських мусульман стала на бік палестинців, оскільки палестинська справа сприймалася також як мусульманська. Християни ж, за незначними винятками, виступили проти.
<р>Тому християни, які свого часу боролися за захист ліванського суверенітету від палестинських угруповань — озброєних СРСР і підготовлених у таборах КДБ, — сьогодні є одними з найгостріших критиків російської агресії проти України і найвідвертіше висловлюють солідарність з українцями, з огляду на свою історичну неприязнь до СРСР, а сьогодні — до Росії.
<р>— Які глибинні причини цієї солідарності?
<р>Під час вторгнення в Україну вони відчули дуже сильну ідентифікацію. Передусім — зі стражданням народу, який опинився сам на сам із набагато потужнішою державою. Ця солідарність пояснюється також спільним досвідом — відчуттям покинутості. Усвідомлення того, що ти залишаєшся сам на сам із ворожою силою, створило міцний емоційний і політичний зв’язок. Україна сьогодні у їхніх очах уособлює боротьбу між двома баченнями світу: з одного боку — демократичні й ліберальні цінності, пов’язані із Заходом, з іншого — авторитарні та ретроградні цінності, які уособлює Росія.
<р>Вони також відчули сильну емпатію, адже самі пережили під час громадянської війни схожу демонизацію. У частині арабського світу українців представляли як «укронацистів» або як представників нібито декадентського суспільства. Так само ліванський християнський опір тривалий час демонізували, оскільки його вважали прозахідним і таким, що виступає проти проєкту панарабської єдності.
<р>Ця демонізація була тим більш абсурдною, що однією з провідних фігур цього руху був Шарль Малик — філософ, який навчався в Гарварді, брав участь у створенні Загальної декларації прав людини і очолював Комісію з прав людини. Несправедливість війни зближує цю частину ліванського народу з українським народом. Обидва народи зазнали агресії, обом намагалися нав’язати ярлик ганьби, ніби вони були не жертвами, а катами.
<р>— Як ці розбіжності відображаються в медійному ландшафті Лівану?
<р>— Медіапростір Лівану дуже прямо відображає соціальну та конфесійну структуру країни. Між шиїтським телеканалом  «аl-Маnаr», керованим «Хезболлою», і каналом «МТV», який є радше прозахідним, існує величезна прірва. Наприклад, редакційна лінія «МТV» полягала у підтримці української точки зору. На її ефірах ніколи не звучало російського наративу. Натомість «аl-Маnаr», а також «аl-Маyаdееn», «RТ» значно чіткіше транслювали російський наратив. Таким чином виникає справжній медійний розкол.
<р>На відміну від Франції, де існує відносно спільний інформаційний простір, у Лівані медіасфера глибоко розколота. Сам доступ до інформації позначений цими поділами настільки, що право на інформацію фактично стає викривленим.
<р>— А що відбувається в решті арабського світу, зокрема в країнах Перської затоки?
<р>— Там можна було побачити практично все. Деякі країни Перської затоки намагалися відігравати роль посередників у конфлікті. Зокрема Саудівська Аравія прагнула зберегти добрі відносини і зі Сполученими Штатами, і з Європою. У цьому контексті намагалися «і нашим, і вашим»: запрошували проукраїнських журналістів, але водночас залишалися доволі стриманими у критиці Росії.
<р>Натомість у медіа Об’єднаних Арабських Еміратів упередження було значно сильнішим. На їхніх телеканалах майже щовечора можна було спостерігати справжній «бал російських дипломатів». Деякі ведучі — і це мене тим більше дивувало, адже я сама брала участь у цих ефірах — використовували явно проросійську інтерпретацію подій. Іноді це навіть межувало з агресивністю, що робило серйозну дискусію майже неможливою. У єгипетських медіа також помітна досить виразна проросійська тенденція.
<р>Зрештою ми маємо медійний ландшафт, який хоч і є різнорідним, але, на мою думку, залишається принципово біполярним: між проукраїнськими та антиукраїнськими позиціями або, ширше, між проросійськими та антиросійськими інтерпретаціями війни.
<р>Навіть ті актори, які намагаються займати більш нейтральну позицію — зокрема деякі країни Перської затоки, що прагнуть зберегти певну дистанцію, — усе ж залишаються пов’язаними з Росією спільними інтересами. Вони входять до однієї міжнародної організації — ОПЕК+ — і мають спільні енергетичні та економічні інтереси. Ці інтереси іноді відображаються і в тому, як подається та інтерпретується інформація.
<р>— Чи намагаються Європа або Україна змінити цю інформаційну ситуацію?
<р>— Є кілька європейських неурядових організацій, наприклад у Лівані, які досить активно працюють із громадянським суспільством і молоддю. Я маю на увазі, зокрема, «Коnrаd Аdеnаuеr Stіftung». Звичайно, вони підтримують Україну і організовували заходи на підтримку українського народу. Посольство України в Лівані разом із посольствами Норвегії та Фінляндії також проводило конференції, щоб поінформувати людей і свої контакти на Близькому Сході про російську загрозу.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/sеrhіj-synhаіvskyj-rusоfіlііа-аfryky-іе-сhаstynоіu-аntykоlоnіаlnykh-nаstrоіv/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Сергій Сингаївський: «Русофілія Африки є частиною антиколоніальних настроїв»
<р>Проте справжньої європейської інформаційної місії, я б сказала, не було. Більше того, Європа не здійснювала тиску на країни Близького Сходу, щоб вони засудили російську агресію проти України. Більшість із них або виступили проти засудження Росії, або утрималися. У регіоні фактично не було держав, які б чітко підтримали Україну під час голосувань Генеральної асамблеї ООН.
<р>— Ви згадували про свої виступи в медіа на початку вторгнення. Які спогади залишилися у вас від цього досвіду? Чи продовжуєте ви виступати в медіа Близького Сходу на ці теми?
<р>— Після 7 жовтня Україна відійшла на дуже маргінальне місце: війна в Газі, падіння сирійського режиму та загалом усе, що відбувається сьогодні на Близькому Сході, відсунули цю тему на другий план.
<р>Тому це вже не є пріоритетом для арабських медіа. Але коли вони говорили про це більше — особливо у 2022 та 2023 роках — було необхідно, навіть життєво важливо, доносити голос українського народу, адже арабомовних спікерів, які захищали Україну, було небагато. Особисто я вважала справою честі відстоювати цю позицію.
<р>Іноді це супроводжувалося великою емоційною напругою. Наприклад, коли я виступала по відеозв’язку зі студії в Парижі, а російський дипломат — зі студії в Росії, дискусії ставали дуже напруженими. Іноді це майже доходило до відкритої сварки: хтось залишав ефір, хтось підвищував голос. У такі моменти потрібно було залишатися послідовною у своїй позиції. Найбільшим викликом було не дозволити себе залякати, тим більше що ці позиції часто займають чоловіки. Я не хочу перетворювати це на гендерний конфлікт, але в російському дискурсі є щось глибоко мачистське. Жінку, яка захищає Україну, легко представляють як істеричку — ніби вона захищає якусь форму декадансу або «вокізму».

<р>З огляду на те, що США активно залучені до війни на Близькому Сході, в Україні все більше дискутують про те, що Росія може використати цей момент для атак або провокацій проти країн Балтії. Після публікацій у соцмережах посилилася увага до теми так званої «Нарвської Народної Республіки» — або ж можливості Росії використати сценарій вторгнення до України у 2014-му цього разу в Естонії. Однак як ці виклики (та значна увага, яку їм приділяють українські журналісти й політики) сприймаються в Естонії? Як Таллінн протидіє гібридним загрозам з боку Росії? І яким уроком стало загострення у Перській затоці для Балтійських країн?
<р><еm>Тиждень обговорив ці питання із Меелісом Ойдсалу, естонським експертом з питань безпеки, заступником міністра оборони у 2015–2021 роках, а нині головним редактором видання Тhе Ваltіс Sеntіnеl.

---

<р>— Останнім часом українські ЗМІ приділяють значну увагу справі так званої «Нарвської Народної Республіки» та її використанню в російській пропаганді. Як я розумію, історія почалася з телеграм-каналу з мізерною кількістю підписників. Проте увага, приділена йому та цій справі в ширшому сенсі, здається, ілюструє те, що ви описуєте у своїй статті для СЕРА як «парадокс зворотного підсилення». Одними із найгучніших голосів, які звертали увагу саме на цю справу, були українські, вочевидь під впливом нашого досвіду, коли ми недооцінили загрозу раніше. Водночас, коли я обговорювала це питання із колегою, яка була в Донецьку навесні 2014 року, вона сказала мені: «Ти навіть не уявляєш, наскільки маргінальними насправді були ті, хто “створював” так звану ДНР».
<р>Враховуючи все це, як би ви оцінили гібридні загрози з боку Росії для Естонії? І як залишатися водночас уважним і обережним, не переоцінюючи та не недооцінюючи небезпеку?
<р>— «Нарвська Народна Республіка» — це справді цікавий кейс. Як я зазначав у своїй статті для СЕРА, естонські волонтери, що займаються боротьбою з пропагандою, також сприяли його зворотньому посиленню. Моя критика полягає не в тому, що вони викрили цей випадок: цілком законно висвітлювати такі події. Однак викриваючи пропаганду ми повинні додавати історичний чи методологічний контекст — зокрема, пояснювати, як виникають такі наративи, чому використовуються конкретні символи та як ці елементи вписуються в ширші схеми російських інформаційних операцій; інакше це стає лише передаванням новин без доданої вартості. У цьому випадку цей контекст значною мірою був відсутній.
<р>Оскільки Рrораstор (естонський вебпортал, який займається викриттям та боротьбою із російською пропагандою — Ред.) має добре налагоджені канали, ця історія була швидко підхоплена і поширена в медіапросторі без достатнього контексту. Але було б неточно приписувати це виключно Рrораstор. Існує також сценарій, коли хтось підхоплює таку інформацію, або зливає її комусь, і тоді відбувається те саме.
<р>Але зараз Рrораstор гасить пожежу, яку вони самі ж і розпалили. Втім, така динаміка не є чимось незвичайним. Вона не підриває принципово ефективність роботи тих, хто бореться із пропагандою, і в багатьох аспектах вона залишається надзвичайно результативною, навіть якщо час від часу трапляються такі ненавмисні випадки ефекту зворотнього підсилення.
<р>Я б порівняв це з нещодавніми репортажами в естонських ЗМІ про сильні шторми на Тенеріфе. Мої родичі зараз перебувають там, і вони кажуть, що інформація, щодо сили штормів, була дещо перебільшена у наших медіа.
<р>Тут ми бачимо схожу динаміку. Коли знову з’являється провокативний наратив, особливо той, який протягом останніх трьох десятиліть неодноразово використовували проти Естонії та країн Балтії, він легко набирає обертів. Ідея «Нарвської Народної Республіки» не є новою; у минулому було щонайменше пʼять подібних спроб.
<р>Як зазначив Марк Галеотті у своєму подкасті (Іn Моsсоw’s Shаdоws – Ред.), такі ініціативи іноді висувають місцеві маргінали, які прагнуть визнання чи подати сигнал Москві в надії отримати ресурси, фінансування або певний статус у своїй громаді. Один із способів привернути до себе увагу — видаватися небезпечним.
<р>З очевидних причин наративи такого роду, як правило, привертають увагу. Тож так, у цьому випадку історія була перебільшеною. Водночас ширший контекст гібридної війни Росії проти Естонії є дуже реальним, і існує безліч прикладів, які це демонструють.
<р>Один із них проявляється в цінах на енергоносії в Естонії, які періодично зростали через пошкодження підводного кабелю. Серед розвідувальних служб як у Фінляндії, так і в Естонії існують розбіжності щодо того, чи було це зроблено навмисно. Однак відкриті дані чітко показують, що інциденти такого роду почали відбуватися в такій формі та з такими серйозними наслідками лише після 2022 року.
<р>У цьому контексті майже не залишається сумнівів, що безпекова ситуація в регіоні Балтійського моря значно погіршилася. Водночас спостерігаються ознаки, які можна охарактеризувати як спроби підтримати певні політичні партії в Естонії. Одним із таких прикладів є партія «КООS» («Разом»), заснована у 2022 році. Наразі ця партія не має членів, оскільки один із її лідерів перебуває у в’язниці за зраду. Партія КООS змогла здобути значну частку голосів (2,4 %) на парламентських виборах 2023 року, однак не потрапила до парламенту.
<р>Під час попередніх місцевих виборів 2025 року було сформовано інший проросійський політичний альянс під назвою «План Б». Цей альянс брав участь у місцевих виборах 2025 року і пройшов до міської ради Нарви. Наразі вони мають п’ять місць там і ведуть переговори, щоб стати частиною міської влади. Новина про «Народну Республіку Нарва» з’явилася одразу після початку цих переговорів.
<р>Тиск з боку російських спецслужб також є значним. Якщо поглянути на статистику щодо кількості осіб, яких естонська Служба внутрішньої безпеки вислала через співпрацю з російською розвідкою, стає зрозуміло, що протягом кількох років триває агресивна кампанія вербування. Хоча, як видається, ця діяльність поки не мала серйозних наслідків. Водночас слід мати на увазі, що деякі випадки вербування залишаються непоміченими органами внутрішньої безпеки.
<р>Естонія — чемпіон Європи з викриття зрадників; ми ставимося до цього набагато серйозніше, ніж інші країни. Згідно з нещодавнім звітом Шведського агентства оборонних досліджень (FОІ), з 2008 року в Естонії було засуджено близько 20 шпигунів, пов’язаних з Росією, — це більш ніж удвічі більше, ніж у Німеччині (8), незважаючи на те, що населення Німеччини приблизно в шістдесят разів більше.
<р>Загалом це вказує на тривалу гібридну війну — таку, що виходить за межі Естонії і поширюється на весь регіон Балтійського моря. Те, що ми спостерігаємо у Балтійському морі, можна описати як «тліючий» конфлікт. Це включає діяльність так званого «тіньового флоту» Росії, а також заходи, ймовірно спрямовані на те, щоб утримати країни Балтійського моря від втручання в його діяльність — такі як присутність дронів в аеропортах та інші форми дестабілізації.
<р>У цьому сенсі Росія, здається, застосовує тактику, схожу на ту, що використовує Іран у Перській затоці (але у значно мʼякшій формі), демонструючи як готовність, так і здатність здійснювати деструктивні дії, як наприклад, атаки типу «відмова в обслуговуванні» (DоS-атаки) або інші асиметричні операції, якщо це вважається за необхідне.
<р>Цей підхід виявився певною мірою ефективним. Якщо подивитися на те, як країни Балтійського моря поводяться з танкерами «тіньового флоту», то фактичне втручання з їх боку було досить обмеженим. Коли це все-таки трапляється, про це часто широко повідомляють у ЗМІ. Кадри, на яких спецпризначенці піднімаються на борт судна, є візуально вражаючими, але це залишається скоріше медійною подією, ніж послідовною чи ефективною політичною реакцією. 26 березня країни-учасниці регіонального альянсу («Об’єднаних експедиційних сил») провели зустріч у Гельсінкі та пообіцяли активізувати свої зусилля; побачимо, чи відіб’ється це на статистиці перехоплень суден «тіньового флоту».
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/tіnоvyj-flоt-mаskuvаnnіа-kоrаblіv-і-nоvе-оkеаnskе-роlіuvаnnіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Тіньовий флот»: маскування кораблів і нове океанське полювання
<р>Водночас, за повідомленнями, Росія розпочала військову операцію, спрямовану на захист цих суден. У цьому сенсі можна говорити про своєрідний «тліючий» конфлікт у Балтійському морі з 2022 року — особливо після саботажу на газопроводах «Північний потік».
<р>— Наскільки Росія здатна загрожувати морській безпеці в Балтійському морі?
<р>— Одним із головних уроків, винесених із конфлікту із Іраном, що також простежується у Чорному морі, є ефективність асиметричних методів для перешкоджання присутності військово-морських сил. Балтійське море, так само як і Ормузька протока, є відносно вузьким, що робить його особливо вразливим до таких тактик. Дрони, запущені з кораблів чи інших платформ, можуть становити реальну загрозу навіть за відсутності великого конвенційного флоту.
<р>Більше того, значна частина російського Балтійського флоту зазнала значних втрат у Чорному морі, здебільшого через операції України. Це також спровокувало дискусії, зокрема в Естонії, щодо того, чи інвестиції в морські дрони можуть бути раціональнішими, ніж будівництво традиційних військово-морських суден, які у воєнний час можуть стати дорогими мішенями у воєнний час.
<р>Однак досі військово-морські сили країн Балтійського моря залишаються відносно консервативними у своєму підході. Події в Ормузькій протоці, а також нещодавні навчання в Німеччині, під час яких оператори українських морських дронів успішно влаштували засідку на німецький флот, мали б послужити тривожним дзвінком.
<р>Країни НАТО досить повільно пристосовуються. Це ще раз підтвердилося під час інцидентів із дронами цього тижня (українські бойові дрони розбилися у всіх трьох балтійських державах). Я припускаю, що це, ймовірно, пов’язано з тим, що культура швидкої адаптації все ще є новим поняттям для наших збройних сил. У випадку України така адаптація була зумовлена екзистенційною необхідністю. Без відносного зовнішнього тиску збройним силам часто важко достатньо швидко пристосуватися до нових реалій.
<р>Водночас, коли йдеться про наративи, варто відзначити ще один аспект. В Естонії з’явилася певна критика щодо хвиль спекуляцій в українських соцмережах про неминучу російську загрозу для країн Балтії. На мою думку, це явище існує вже кілька років і зʼявляється хвилями. Це також можна прослідкувати у заявах Володимира Зеленського. Аналізуючи вибір часу появи таких заяв — чому певні наративи підкреслюються саме в конкретні моменти, виникають питання, чи не є ми свідками елементів маніпуляції інформацією або скоординованих повідомлень також і з боку Києва. Звісно, це може просто відображати схильність ЗМІ до посилення певних наративів про загрози. У ЗМІ існує явище, яке можна назвати «порнографією загроз» — гонитва за кліками шляхом поширення непідтвердженого наративу. Проте іноді складається враження, що не тільки Росія, а й Україна певною мірою формує цей наратив для досягнення своїх цілей.
<р>Тим не менш, потрібно ставити собі запитання, чому це відбувається. В Естонії ми також маємо бути чесними у своїй оцінці. У нас також існувала тенденція, яку ми бачили у випадку з Володимиром Зеленським до 24 лютого 2022 року, — применшувати ризики, щоб уникнути паніки серед населення. На мій погляд, це, зрештою, неправильний підхід. Ми маємо повністю усвідомлювати наші вразливі місця та значно прискорити наш нинішній темп розвитку. Тільки тоді ми зможемо переконливо стверджувати, що російська загроза — це лише піар-хід.
<р>Якщо поглянути на базову «математику» війни, включаючи розбіжності в можливостях, наприклад, у дроновій війні, — то, очевидно, є підстави для занепокоєння. Навіть якщо загроза не є безпосередньою, проблема стримування все одно залишається. За повідомленнями, НАТО перейшло від стримування шляхом покарання до стримування шляхом унеможливлення в країнах Балтії. Можна запитати, чи відображається це також у змінах позиції союзників у регіоні. У 2025 році НАТО оголосило про дві операції посилення пильності в регіоні Балтійського моря — «Ваltіс Sеntry» для захисту критичної інфраструктури та «Еаstеrn Sеntry» для захисту повітряного простору (після того, як близько 20 російських безпілотників увійшли в повітряний простір Польщі). Досі не зрозуміло, чи це справді ефективні операції, чи лише спроба стратегічних комунікацій. Водночас Сполучені Штати зараз виділяють значні ресурси на Близький Схід, що посилює невизначеність.
<р>— Про це я б якраз хотіла запитати далі. Ймовірно саме той факт, що США зараз так сильно зосередилися на Близькому Сході, і спровокував дискусію про можливу активізацію агресії Росії проти країн Балтії в Україні. Тож чи може Росія скористатися цим моментом?
<р>— США все ще мають резерви і не вичерпуватимуть повністю свої можливості на Близькому Сході — це не було б раціональним кроком, адже країна завжди повинна думати про резерви на випадок інших непередбачених обставин. Однак є повідомлення про те, що деякі критично важливі запаси скорочуються. Масштаби війни в Ірані дещо відрізняються від операцій в Іраку та Афганістані, що проводилися після 11 вересня. Проте така зміна фокусу уваги викликала дискусію й в Естонії. Наприклад, наш міністр закордонних справ Маргус Цахкна заявив, що Естонія готова підтримати США в Ормузькій протоці, навіть згадавши про розгортання суден протимінної оборони.
<р>Його виправив колишній командувач ВМС, який зазначив, що такі кораблі будуть готові до розгортання лише приблизно через два роки, з огляду на необхідність технічної адаптації та логістичної підготовки. Це викликало ширші занепокоєння щодо певного опортунізму в Міністерстві закордонних справ Естонії, особливо коли публічно беруться зобов’язання, які насправді потребують схвалення парламенту.
<р>Щодо того, чи скористається Росія цією нагодою, багато чого залежить від розвитку подій в Україні. Те, що там відбувається, залишається головним пріоритетом для Владіміра Путіна. Доки війна в Україні перебуває в активній фазі, переважає думка, що масштабна ескалація конфлікту в інших регіонах малоймовірна.
<р>Існують також певні припущення серед чиновників міністерств оборони країн Балтійського регіону, що Росія могла б здійснити обмежені демонстративні дії — наприклад, захопити невеликий острів або спровокувати інцидент, який залишався б нижче порогу застосування Статті 5 НАТО. Такий крок міг би слугувати розмінною монетою, або демонстрацією сили: створити певну дестабілізацію ситуації, а потім її зняти, одночасно сигналізуючи, що Захід не здатний ефективно реагувати на таке.
<р>Для Естонії хороша новина полягає в тому, що гасло «Нарва — наступна» — це далеко не єдиний сценарій щодо стратегічних вузьких місць, коли йдеться про російський опортунізм у протистоянні з НАТО. Норвежці згадують архіпелаг Свальбард і зазначають, що північна Норвегія стане однією з перших цілей через свою близькість до стратегічних ядерних об’єктів Росії. Шведський головнокомандувач (йдеться про Міхаеля Классона — Ред.) заявив, що він стурбований тим, що острови Балтійського моря можуть стати майданчиком для обмежених і демонстративних військових виступів Росії. Шведи вже давно турбуються про вразливість острова Готланд і також підвищили там оборонну готовність під час військово-морських навчань Росії в Балтійському морі. Данія проводить ремілітаризацію острова Борнгольм, який після Другої світової війни протягом року перебував під радянською окупацією. Країни Балтійського моря повинні створити добре захищений ланцюг островів, подібний до американської концепції ланцюгів островів у Тихому океані. Йдеться не лише про захист островів, а й про проєктування сили в Балтійському морі та обмеження мобільності Росії у разі, якщо з’являться докази, що вона готується до ескалації.
<р>Отже, Нарва є скоріше геополітичним мемом, ніж ексклюзивним слабким місцем для НАТО. Жителі Нарви бачать реальність за річкою Нарва у російському місті Івангород. Вони не хочуть, щоб їхнє місто, яке є сучасним, оновленим і чистішим за деякі інші естонські міста, перетворилося на Івангород.
<р>Також триває дискусія — яку, зокрема, озвучує Кая Каллас — про те, що перемога Росії в Україні значно підвищить ризики для країн Балтії. Насправді немає різниці, переможе Росія в Україні чи ні. Якщо Росія буде змушена скоротити або заморозити свою кампанію в Україні після значних втрат, мотивація продемонструвати силу в інших регіонах може навіть зрости, щоб компенсувати шкоду, завдану репутації. Отже, я вважаю, що говорити про ймовірну загрозу Росії для країн Балтії  — це не повна вигадка. Але деякі наративи зараз явно перебільшені, зокрема й українськими ЗМІ.
<р>Ми також маємо колишніх аналітиків зовнішньої розвідки, які заявляють громадськості, що Росія ніколи не нападе на НАТО тощо. Це просто неправдоподібно. Такі заяви насправді не є оцінками розвідки, а є психологічними проекціями поточної ситуації на майбутнє, призначеними для стратегічної комунікації та заспокоєння атмосфери.
<р>Тим часом давайте поглянемо на події в НАТО. Дональд Трамп, розчарований обмеженою участю союзників в операції в Ормузькій протоці, знову порушив питання Гренландії. Питання про Нарву є набагато менш гострим, ніж питання про Гренландію.
<р>— У звітах дослідників у сфері оборони та безпеки великий акцент робиться на зміцненні суспільної стійкості. Я вважаю, що країни Північної Європи та Балтії, ймовірно, є найсильнішими в Європі з точки зору суспільної стійкості. Як ви підвищуєте та розвиваєте суспільну стійкість в Естонії, зокрема після повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
<р>— Я б так не казав. Насправді, що стосується стійкості суспільства, то країни Балтії все ще перебувають у відносно поганому стані. Ця концепція існує вже багато років, починаючи з 2010-х, коли ми запровадили ідею «широкомасштабної» оборонної стратегії, але багато в чому вона залишається скоріше політичним гаслом, ніж повноцінно реалізованою реформою.
<р>Є деякі помітні ознаки прогресу. Наприклад, у нас тепер є сирени повітряної тривоги — це елементарна річ, але нам знадобився урок України, щоб їх встановити. Є також плани, пов’язані з продовольчою безпекою, але вони нереалістичні й не перевірені в реальних умовах, як нещодавно заявило наше Державне аудиторське управління.
<р>Про це багато говорять, але… Зовсім недавно я відвідав школу в Таллінні, щоб поговорити з учнями про війну, страх перед нею та про те, як на це реагувати. Я запитав, скільки з них у своїх родинах насправді обговорювали питання готовності до кризових ситуацій. З-поміж близько 400 учнів підняли руки лише п’ятеро чи семеро. Це саме по собі є досить показовим.
<р>На мою думку, часто потрібен справжній шок, щоб спричинити значні зміни. Деякі покращення вже відбулися: місцеві органи влади в Естонії почали серйозніше ставитися до готовності до кризових ситуацій. Однак загальна готовність все ще є обмеженою. Це особливо помітно у сфері захисту критичної інфраструктури, яка залишається однією з головних вразливих точок у країнах Балтії. Особливо з огляду на те, що робить Росія в Україні або Іран на Близькому Сході.
<р>Наші військові можливості відносно невеликі, і їх недостатньо для забезпечення надійного захисту інфраструктури, такої як електромережі, особливо від нових загроз, як-от дрони, де спостерігається очевидний розрив у можливостях. Електроенергетична система Естонії була побудована в дусі «кінця історії» Фукуями. На наших підстанціях навіть намальовані літери величиною у людський зріст, що вказують на те, що будівля є підстанцією. Естонський оператор електромереж Еlеrіng проявив ініціативу і інвестує понад €200 млн. в пасивну та активну оборону критично важливих елементів. Він також отримав кошти від ЄС разом із операторами інших країн Балтії та Польщі. Отже, ця ментальність «кінця історії» у проєктуванні нашої критичної інфраструктури також скоро закінчиться, але на її реалізацію знадобляться роки.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аtоmy-еlеktrоny-і-synарsy-nаrvа-nе-budе-nаstuрnоіu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Атоми, електрони і синапси: Нарва не буде наступною
<р>На регіональному рівні спостерігаються й інші позитивні зрушення. Країни Балтії все більше співпрацюють у сфері цивільної готовності та працюють над координацією планів евакуації, включаючи транскордонні сценарії. ЗМІ також часто називають це підготовкою до війни. Ні, це звичайне планування на випадок надзвичайних ситуацій, яке ми, у країнах Балтії, проігнорували з часів закінчення Холодної війни. Винятком є Фінляндія, яку мотивувала її давня традиція бути нейтральною країною поруч із Росією.
<р>Проте, по суті, це не те, що ми сьогодні можемо назвати значним успіхом — тим більше у порівнянні з такими країнами, як Україна чи Ізраїль. Все це — лише частина іміджевої політики в галузі безпеки та стримування за допомогою гасел. Нам треба прокинутися. Загрози реальні, а реальні загрози вимагають реальних економічно ефективних заходів, які можна було б вживати набагато швидше, ніж це відбувається зараз.

<р>У новому випуску «Єстетів» літературознавиця Богдана Романцова розповідає про книжку Світлани Ославської «На власній шкірі. Історії, розказані вцілілими»
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="«На власній шкірі. Історії, розказані вцілілими» Світлани Ославської: огляд книги  | Єстети" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/ТКFТgСhТtv4?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>

<р>1920-ті роки в Україні були часом інтенсивного розвитку гуманітарних наук: формувалися нові наукові осередки, активно обговорювалися методологічні підходи до вивчення літератури. Подальші репресії, вимушена еміграція та втрата архівів створили численні прогалини в наших знаннях про цей яскравий період.
<р>Відновити перервану спадковість української науки про літературу спробувала літературознавиця Оксана Пашко, викладачка кафедри літературознавства ім. В. Моренця Національного університету «Києво-Могилянська академія» та учасниця дослідницького проєкту «Еurорäіsсhе Zеіtеn/Еurореаn Тіmеs. А Тrаnsrеgіоnаl Аррrоасh tо thе Sосіеtіеs оf Сеntrаl аnd Еаstеrn Еurоре» (ЕUТІМ ІІ) в Європейському університеті Віадріна (Франкфурт-на-Одері, Німеччина).
<р>2025 року у видавництві «Дух і Літера» (серія «Постаті культури») вийшла друком її монографія «Неявне літературознавство в Україні 1920-х років».
<р><еm> Тиждень поспілкувався з Оксаною Пашко з нагоди виходу її книжки, що стала підсумком досліджень та роботи з архівами.

<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330921" сlаss="wр-іmаgе-330921 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-1.jрg" аlt="«Неявне літературознавство в Україні 1920-х років» Оксани Пашко (Київ: Дух і Літера, 2025)" wіdth="774" hеіght="464" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-1.jрg 774w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-1-300х180.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-1-768х460.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 774рх) 100vw, 774рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330921" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">«Неявне літературознавство в Україні 1920-х років» Оксани Пашко (Київ: Дух і Літера, 2025)

— Вичерпна історія українського літературознавства досі не написана — якою вона має бути і які сторінки особливо маловідомі й варті уваги?

<р>— Як і історія літератури, історія українського літературознавства може бути різною. І в інтерпретаційному, і фактологічному планах. Але проблема, і дуже велика, полягає в тому, що зчаста ми не можемо навіть точно з’ясувати роки життя цих науковців. Не просто встановити й сторінки «неофіційної» біографії, тобто не тієї, яка подавалася у відділ кадрів, а що насправді відбувалося з людиною. Приміром, репресії проти одного з найвідоміших українських літературознавців <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/140-lіttіа-оlеksаndrа-bіlеtskоhо-іаk-lаmаly-аkаdеmіkа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Олександра Білецького лише зараз можна в загальних рисах реконструювати за агентурними справами інших завербованих науковців.
<р>Мене дуже цікавила біографія Бориса Навроцького, автора книги «Мова та поезія. Нарис з теорії поезії» (1925). Він виїхав до Росії у 1930-х і там побудував доволі успішну кар’єру. Але був репресований, тобто його справи немає в Україні, це означає, що ми ще довго не матимемо змоги дізнатися про те, що з ним насправді сталося. Можу оповісти й комічну історію. Якось мені потрібно було зібрати матеріал для історії англомовної прози в Україні, тут виринуло ім’я Г. Левенсон. Чомусь я була певна, що це чоловік, але виявилося, що це жінка — Ганна Левенсон, дружина Ієремії Айзенштока.
<р>Отже, як і з вивченням літератури, великою проблемою є втрата персональних архівів науковців під час арешту, знищення багатьох інституційних архівів під час Другої світової війни, — в результаті залишається багато «глухих» сторінок. Розумію, історико-біографічний опис — одне з перших завдань цієї гіпотетичної історії українського літературознавства, але тут ще багато невідомого і нез’ясованого.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/khtо-sfоrmuvаv-nаshе-znаnnіа-рrо-ukrаіnsku-lіtеrаturu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Хто сформував наше знання про українську літературу

— Ваші приклади — це історії українських літературознавців, що працювали в Радянській Україні, але ж щось відбувалося і по той бік кордону?

<р>— Обмежилася таким прикладами, адже знаю ситуацію в радянській науці краще. Звісно, українське літературознавство як окрема наукова дисципліна, що сформувалося саме в ХХ столітті, має багато різних осередків, розкиданих по всьому світові. Важливо було б відтворити їхню мапу.
<р>У 1920-ті — 1930-ті роки емігранти сформували великі українські інституційні центри по всій Європі. Приміром, 1923 року у Празі було відкрито Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова — там викладав <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/dmytrо-сhyzhеvskyj-slаvіst-bеz-іlіuzіj/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Дмитро Чижевський, свого часу ректорами були Леонід Білецький та Василь Сімович. Або згадаймо ще один важливий <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іаk-оblаshtоvuvаly-svоіе-zhyttіа-ukrаіnskі-еmіhrаnty-u-роvоіеnnіj-рrаzі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">празький осередок — Українське історично-філологічне товариство, головою якого був історик мистецтва та політичний діяч Дмитро Антонович. Воно було засновано того самого 1923 року і проіснувало аж до 1945 року. Товариству вдалося згуртувати навколо себе багатьох науковців, постійно робилися доповіді, до роботи залучалися студенти, видавалися праці.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330929" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330929" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-7.jрg" аlt="Лист від Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова Івану Мірчуку з проханням про рецензію на працю Дмитра Чижевського «Фільософія на Україні», 6 грудня 1926 року" wіdth="749" hеіght="1000" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-7.jрg 749w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-7-479х640.jрg 479w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-7-225х300.jрg 225w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 749рх) 100vw, 749рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330929" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Лист від Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова Івану Мірчуку з проханням про рецензію на працю Дмитра Чижевського «Фільософія на Україні», 6 грудня 1926 року
<р>Були наукові центри й у Варшаві — Український науковий Інститут, який у 1935–1939 роках видав 16-томове зібрання творів Тараса Шевченка. Окрема тема — Дмитро Чижевський та осередки славістики, зокрема україністики, в Німеччині, до створення яких він був причетний. Але, звісно, це не повний перелік.
<р>Виникає питання, які школи сформувалися в цих освітніх і наукових центрах, яким чином науковці спілкувалися, перебуваючи по різні боки кордону? Чи таким відмінним було українське еміграційне та радянське літературознавство? Як на літературознавчу думку вплинули ідеї західноєвропейських колег, чи був зворотній вплив — приміром концепції порівняльного вивчення слов’янських літератур Д. Чижевського.
<р>Запитань багато, але бажано було б спочатку описати постаті та осередки.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іаk-vydаvаly-ukrаіnsku-klаsyku-v-mynulоmu-stоlіttі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Як видавали українську класику в минулому столітті

— Жінки-літературознавиці 1920-х років — хто вони й чи були?

<р>— На мою думку, коректніше говорити про жінок-науковиць у сфері гуманітарних наук. У 1920-ті роки розмежування між літературознавчими та історичними дисциплінами було умовним, ще були живі традиції історично-філологічних факультетів дореволюційних університетів. Найґрунтовніше академічне видання 1920-х називалося «Записки Історично-філологічного відділу» Української Академії Наук. До речі, <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/mykоlа-zеrоv-nеоklаsyk-роzа-mаtrytsеіu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Микола Зеров писав у Київському університеті Св. Володимира роботу не з літератури, а з історії, він досліджував Літопис Грабянки як історичне джерело і літературну пам’ятку.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330924" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330924" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-2.jрg" аlt="Записки історично-філологічного відділу [ВУАН]. Київ, 1927. Книга ХV" wіdth="657" hеіght="1000" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-2.jрg 657w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-2-420х640.jрg 420w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-2-197х300.jрg 197w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 657рх) 100vw, 657рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330924" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Записки історично-філологічного відділу [ВУАН]. Київ, 1927. Книга ХVЗнайти докладну інформацію про жінок-науковиць у Радянській Україні 1920-х роках дуже не просто. Тут потрібні кропіткі архівні дослідження. На сторінках наукової періодики можна зустріти багато імен. Дехто з цих науковиць були випускницями Вищих жіночих курсів, приміром, працювали у Харкові, під керівництвом Олександра Білецького та мистецтвознавця Федора Шміта.
<р>Літературознавиця Маргарита Габель — хороший приклад. У 1920-ті вона працювала в Харківському інституті народної освіти (ХІНО, як став називатися Харківський університет), вивчала фольклор, аналізувала «техніку» билин.
<р>Наталя Сирокомська, ще одна наукова співробітниця ХІНО, закінчила Варшавський університет, вивчала романські літератури, у середині 1920-х роках стажувалася у відомого французького літературознавця-компаративіста Ф. Бальденспергера.
<р>Тим, хто цікавиться 1920-ми, думаю, траплялося ім’я Зінаїди Єфимової. Вона листувалася з Миколою Зеровим, який заохочував її досліджувати гротеск в українській літературі.
<р>Нещодавно мені трапилася інформація про Марію Недужу, яка вчилася в Кам’янці, разом з Олександром Білецьким готувала загальний курс української літератури (1930).
<р>Цікава постать Єлизавети Старинкевич. Статтями, підписаними її прізвищем, рясніють сторінки літературних журналів 1920-х років.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330928" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330928" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-6.jрg" аlt="Посвідчення аспірантки Українського наукового-дослідчого Інституту педагогіки в Харкові Єлизавети Старинкевич, 12 липня 1927 року" wіdth="1200" hеіght="435" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-6.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-6-786х285.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-6-300х109.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-6-768х278.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330928" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Посвідчення аспірантки Українського наукового-дослідчого Інституту педагогіки в Харкові Єлизавети Старинкевич, 12 липня 1927 року
<р>Олена Маслова навчалася в семінарі Володимира Перетца, згодом стала дружиною медієвіста Сергія Маслова, у 1920-ті на сторінках «Записок Історично-філологічного відділу ВУАН» у багатьох номерах друкувалася її ґрунтовна робота про італійського політика та історика епохи Відродження — «Життя і літературна спадщина Лодовіко Гвіччардіні».
<р>У цьому ж семінарі Володимира Перетца навчалася <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/dеn-nаrоdzhеnnіа-реrshоі-ukrаіnskоі-mеdііеvіstky-vаrvаry-аdrіаnоvоі-реrеtts/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Варвара Адріанова-Перетц, яка відома насамперед як дослідниця давньої української літератури й фольклору. З 1914 року переїхала до Петербурга, але до кінця життя спілкувалася з українськими науковцями.
<р>Не забуваймо й те, що <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/рrеzеntuvаly-12-tоmіv-tvоrіv-оlеny-рсhіlky/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Олена Пчілка в 1920-х роках продовжувала друкувати роботи з тогочасних народних легенд у журналі «Етнографічний вісник».
<р>Більш відомі постаті жінок-історикинь. Олександра Єфименкова ще до революції викладала історію України на Бестужевських вищих жіночих курсах у Петербурзі, авторка «Історії українського народу». Вона була близька й до літературних кіл: товаришувала з Гнатом Хоткевичем та Олександрою Судовщиковою (псевдонім — Грицько Григоренко). Про шлях <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/nаtаlііа-роlоnskа-vаsylеnkо-tа-khtо-zrujnuvаlа-mіf-рrо-nоvоrоsііu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Наталі Полонської-Василенко в науці можна почитати в її спогадах. В еміграції у Відні Надія Суровцова успішно захистила дисертацію з української історії.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/zhіnkа-v-ukrаіnskyj-dyрlоmаtіі-сhаs-bоrоtby-zа-dеrzhаvnіst/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Жінка в український дипломатії. Час боротьби за державність

— Тобто багато можна згадати жінок-науковиць?

<р>— З одного боку, так, але ми знаємо про них мало. Часто вони виглядають як авторки однієї статті, одного проєкту. Дуже складно реконструювати якийсь цілісний портрет. Як вони входили в науку, які були їхні можливості та обмеження — усе це уявляємо доволі туманно. Мені здається, якихось чітких обрисів подібної ґендерної інтерпретації історії української науки в нас немає.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/рrоіеkt-рrо-rоlі-zhіnоk-u-tvоrеnnі-kаnоnu-ukrаіnskоі-lіtеrаtury/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Проєкт про ролі жінок у творенні канону української літератури 

— Ви неодноразово говорили про важливість інституцій у становленні українського літературознавства в 1920-ті роки. Якими вони були?

<р>— Щоб відповісти на це запитання, треба згадати деякі історичні обставини. Радянська влада в Україні намагалася від початку зруйнувати стару систему університетської освіти, і 1921 року всі університети було реорганізовано в Інститути народної освіти (ІНО). Це означало, що освітні програми орієнтувалися на підготовку педагогів, а не науковців. Часто в навчальний процес впроваджувався так званий «дальтон-план», до речі, це була американська інновація. Тобто кількість лекцій зводилася до мінімуму, навчання зосереджувалося на семінарах, де студенти мали можливість запитати викладача про те, що вони не розуміли, засвоюючи матеріал самостійно. Олександр Білецький, який був доцентом ще дореволюційного Харківського університету, описував ці тенденції так: «Жодного наукового спілкування. Від історично-філологічного факультету залишилися самі рештки». Можливо, він перебільшував.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330927" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330927" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-5.jрg" аlt="Звіт секції української літератури науково-дослідчої катедри письменства ХІНО за 1927–1928 роки" wіdth="698" hеіght="1000" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-5.jрg 698w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-5-447х640.jрg 447w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-5-209х300.jрg 209w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 698рх) 100vw, 698рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330927" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Звіт секції української літератури науково-дослідчої катедри письменства ХІНО за 1927–1928 роки
<р>Дослідницька робота в ІНО була перенесена на спеціально створені науково-дослідчі кафедри. Їх було небагато, до десяти орієнтовно. Найвідоміші у Києві, Харкові, цікава кафедра утворилася в Ніжині; дві штатні кафедри з історії українського письменства працювали у ВУАН. Щоб якось підготувати студентів до вступу в аспірантуру, запроваджувалися семінари підвищеного типу: у Києві таким семінаром керували Микола Зеров та Павло Филипович, у Харкові — Агапій Шамрай.
<р>Але порівняно з ситуацію 20-річної давнини, коли ще 1905 року боролися за скасування заборонних актів проти української мови, заснування кафедр українознавства в різних університетських містах — це величезний успіх.

— У цих кафедр були свої теми, специфічні напрями дослідження?

<р>— Так, ключові теми були різними, займалися різною проблематикою. Приміром, кафедра літературознавства ХІНО багато зробила для формування теорії читача, для вивчення стилю, жанру, формальних особливостей твору. Унікальною була Ніжинська науково-дослідча кафедра історії культури й мови, там вивчали не лише україністику, але й античну культуру, і ці теми органічно перепліталися. Її керівником був Володимир Рєзанов, автор багатотомного дослідження зі старої української драми. До речі, у ніжинській аспірантурі навчався Петро Одарченко, дослідник творчості Лесі Українки, він ще в 1920-х роках листувався з Оленою Пчілкою, а також Іван Кошелівець, у майбутньому багаторічний редактор журналу «Сучасність» (Мюнхен, Нью-Йорк).
<р>Можна сказати, що в 1920-ті роки відбувається перехід від досліджень історико-літературних до теоретичних.
<р>Наприкінці 1926 року Олександр Білецький у поданні до Укрнауки обґрунтовував важливість створення нового наукового осередку так: «зацікавленість теоретичними питаннями і в середовищі читачів, і в середовищі діячів, які переживають епоху нового Ренесансу української літератури, — величезна. Втім цей інтерес поки що задовольняється недостатньою мірою».

— Ви зазначали у книзі, що велика літературна дискусія, ініційована Миколою Хвильовим, мала вплив і на літературознавство, який саме?

<р>— Так, виявляється, що так. Насамперед йшлося про більшу увагу до методологічних, теоретичних проблем, по суті про повернення від педагогічних інститутів до університетів. До теорії літератури, яка, очевидно, мала бути пов’язана з марксистськими теоріями, радянська влада ставилася з підозрою, особливо в Україні.
<р>Теорія літератури мала формулюватися в центрі, теорію з умовної «периферії» завжди розглядали під мікроскопом.
<р>Саме тому так довго Олександру Білецькому не вдавалося відкрити відділ теорії літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, а він намагався це зробити не один раз, зокрема одразу після Другої світової війни.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vрlyvоvі-lіtеrаturоznаvсhі-роnіаttіа-ukrаіnskyj-роhlіаd/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Впливові літературознавчі поняття: український погляд

— Як літературознавство було представлено у ВУАН та Інституті літератури Тараса Шевченка?

<р>— Думаю, по-різному, і взаємини між академічними осередками й дослідниками при ІНО не завжди були простими. Академічне середовище поставилося з пересторогою до нової установи — Інституту Тараса Шевченка, яка була підпорядкована Народному комісаріату освіти, а це, звісно, передбачало меншу автономію науковців. У <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аkаdеmііа-іаku-zаsnuvаv-skоrораdskyj/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Всеукраїнській Академії наук, створеній ще 1918 року за часів гетьмана П. Скоропадського, літературознавчі студії проводилися насамперед за керівництвом вчених старшого покоління — <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іеfrеmоv-nаukа-і-krytykа-v-bоrоtbі-zа-іdеntyсhnіst/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Сергія Єфремова та <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аhаtаnhеl-krymskyj-krіz-bаhаtstvа-skhоdu-dо-ukrаіnskykh-skаrbіv/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Агатангела Кримського.
<р>Окрема сторінка — діяльність Київського історично-літературного товариства ВУАН. Протягом багатьох років двічі на місяць там читали доповіді. Скажімо, 1924 року було прочитано 30 доповідей, у 1925 році — 35. Уявляєте інтенсивність наукового життя в напівголодні роки? Більшість доповідей — це класика літературознавчої думки 1920-х років. Академія наук, з її науковою незалежністю, нецензурованими «Записками», була завжди під підозрою у влади, що зрештою і завершилося процесом Спілки Визволення України 1929–1930 років, коли були арештовані провідні українські науковці.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330923" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330923" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-01.jрg" аlt="Дирекція Інституту Тараса Шевченка (зліва направо): вчений секретар — Ієремія Айзеншток, директор — Дмитро Багалій, заступник директора — Сергій Пилипенко" wіdth="1200" hеіght="1122" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-01.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-01-684х640.jрg 684w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-01-300х281.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-01-768х718.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330923" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Дирекція Інституту Тараса Шевченка (зліва направо): вчений секретар — Ієремія Айзеншток, директор — Дмитро Багалій, заступник директора — Сергій Пилипенко
<р>Від 1926 року в Харкові розпочав діяльність Інститут Тараса Шевченка (нині Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в Києві), його директором був історик, академік Дмитро Багалій, заступником — Сергій Пилипенко, секретарем — Ієремія Айзеншток. І вже з кінця 1920-х років вивчення історії української літератури, збереження письменницьких архівів було пов’язано саме з цим Інститутом, який, до речі, цього року святкує 100-річний ювілей. А вже наприкінці 1920-х років аспірантура Інституту виявилася найпривабливішим місцем навчання для молоді. Добре про це згадував її випускник — Григорій Костюк, який переїхав із Києва до Харкова 1929 року.
<р>На початку 1930-х років в Інституті Тараса Шевченка були різні відділи, тоді вони назвалися кабінетами: теорії та методології літератури, порівняльного вивчення літератур, різних періодів української літератури. Був і такий неординарний відділ — кабінет ударника-критика. Його співробітники консультували з літературних питань робітників, читали їм доповіді, проводили семінари. Такий химерний підрозділ виник у період, коли літературознавчі бригади — групи молодих літературознавців, серед яких часто були аспіранти, — викривали хиби в ідеології та методології професорів. Ідеологічна писанина таких бригад рясно представлена на сторінках журналу «Критика». Це специфічні тогочасні форми наукового життя.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330925" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330925" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-3.jрg" аlt="Журнал «Критика», 1931, № 5 (травень)" wіdth="709" hеіght="999" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-3.jрg 709w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-3-454х640.jрg 454w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-3-213х300.jрg 213w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 709рх) 100vw, 709рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330925" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Журнал «Критика», 1931, № 5 (травень)
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/zmіnа-tеzаurusа-v-humаnіtаrystytsі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Зміна тезауруса в гуманітаристиці

— Ви чимало згадуєте в книжці про Полтаву, чи можна її вважати неявним осередком літературного життя 1920-х поруч із Києвом і Харковом?

<р>— Безсумнівно, Полтава була одним з осередків тогочасного літературного життя. Хоча назвати Полтаву одним із центрів літературознавства не випадає, адже для цього потрібна школа, потрібні зусилля якогось відомого дослідника, який би хотів сформувати навколо себе наукове середовище, а це дуже не просто. Так сталося в 1910-ті роки в Київському університеті святого Володимира, коли Володимир Перетц, дійсно, створив справжню філологічну школу. Полтава уславлена письменниками ще в ХІХ столітті. Щоб побачити масштаби цього явища, можна просто погортати біо-бібліографічний словник літературознавця <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/stоrісhсhіа-lіubоvі-krаіеznаvtsіа-реtrа-rоtасhа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Петра Ротача — «Літературна Полтавщина».
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330930" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330930" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-8.jрg" аlt="Петро Ротач" wіdth="809" hеіght="1001" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-8.jрg 809w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-8-517х640.jрg 517w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-8-242х300.jрg 242w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-8-768х950.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 809рх) 100vw, 809рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330930" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Петро Ротач
<р>Але осередків літературного життя в Україні було дуже багато — про це свідчить хроніка літературного життя в журналі письменницького угрупування «Плуг». У кожному номері там новини про літературні гуртки в найрізноманітниших містах і містечках України. Читаєш — і розумієш, це такі вправи з географії: Умань, Баришпіль (Бориспіль), Зінов’євськ (Кропивницький), Херсон, Мелітополь, Коростишів, Остер, Вінниця, Пирятин, Ніжин, Ічня, Ружин, Кам’янець, Зіньків, Катеринослав (Дніпро), Куп’янськ, Миргород, Лубни, Глухів, Чернігів, Черкаси, Миколаїв, Одеса, Проскурів, Прилуки, Ромни, звісно — Харків та Київ, — і це далеко не повний перелік. Ці плужанські осередки, навколо яких гуртувалися люди, до речі, різного віку, які хотіли стати письменниками — це ще один цікавий феномен тогочасного літературного життя.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іаk-tеksturа-fоrmuіе-сhytаtsku-sріlnоtu-v-іvаnо-frаnkіvsku-іntеrv-іu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Як літературні ініціативи змінюють міське культурне середовище

— Крім Харкова та Києва, де ще ґуртувалися цікаві літературознавчі осередки?

<р>— Приміром, Ніжин і Дніпро. В останньому викладав брат академіка Сергія Єфремова — Петро Єфремов. Його аспірантом був Василь Чапля (Чапленко), він листувався з Миколою Зеровим і написав невеличку книгу — «Сонет в українській поезії» (1930). Про Ніжин я вже трохи оповідала.
<р>Подібна децентралізація стала можливою через помірну бюрократизацію науки. Існувала мережа наукових осередків, зокрема вуанівських, яка підтримувала наукову комунікацію. Така ситуація неможлива вже в 1930-ті роки, а особливо в пізньосталінський період. А в 1920-ті можна жити повсякчас у Полтаві і лише зрідка навідуватися до столиці, відвідувати засідання кафедри, читати лекції, обговорювати плани з публікації статей, — так робив літературознавець і математик Григорій Майфет.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/nеrеаlіzоvаnі-рlаny-lеsі-ukrаіnky-іаzyсhnyky-lіtорysy-j-bіblіоtесhnа-kаr-іеrа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Леся Українка як читачка: інтелектуальна стратегія модернізму

— Ви згадували про теорію читача в 1920-х роках. Хто сформулював ці ідеї?

<р>— На мою думку, теорія читача, що ми зараз осучаснено називаємо рецептивним підходом до вивчення літератури, в Україні теоретично оформилася саме в 1920-х роках. І тут можна було б поміркувати, чому саме в цей період так важливо було відповісти на запитання, де наш читач, хто він, для кого ми пишемо? Думаю, це етап становлення соціології літератури в Україні. Звісно, такі тенденції в дусі часу, це спроба переосмислити літературу як соціальний фактор, вивчати не лише біографію автора чи історію створення твору, а говорити про вплив літератури на реальність, і навпаки. Зокрема, ще в ХІХ столітті часто досліджували літературну поведінку читачів, приміром, говорили про феномен «боваризму», тобто яким чином читач після прочитання якоїсь книжки конструював свій побут.
<р>Невеличка стаття Олександра Білецького «Про одне з чергових завдань історично-літературної науки» (1922), де він описує різні типи читачів і говорить про читача як учасника літературного процесу, у становленні теорії читача стала ключовою. Хоча типи читачів, що Білецький виокремив, переосмислювали вже його колеги — Ієремія Айзеншток, Павло Филипович, але він сформулював головну проблему, як би зараз сказали — mаіn quеstіоn.
<р>Найцікавіший тип читача, про якого говорив Білецький, — це читач, який взявся за перо.
<р>Таким чином він характеризував і письменника-початківця, тобто йшлося саме про тих, захоплених літературою людей, які відвідували літературні гуртки, про що я вже оповідала. Але «читачем, що взявся за перо», на думку Білецького, можна назвати і редактора. Таким редактором, що втручався в текст, був свого часу Пантелеймон Куліш — про його видання Григорія Квітки-Основ’яненка писав у 1920-х харківський літературознавець Агапій Шамрай. Важливий «читач, що взявся за перо». І коли ми розглядаємо твори, що схожі на центони, зараз ми б сказали, що в них велика вага «чужого слова», які інтертекстуальні.
<р>Глибоко, хоча часто в бібліологічному вимірі читача вивчали в Українському інституті книгознавства, в окремому відділі — Кабінеті вивчення книжки і читача. Співробітники Інституту співпрацювали з бібліотеками і досліджували смак читача 1920-х років.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/ukrаіnskyj-реrеdvіsnyk-rеtsерtyvnоі-еstеtyky-bоrys-hrіnсhеnkо-і-jоhо-рrаtsіа-реrеd-shyrоkym-svіtоm/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Український передвісник рецептивної естетики: Борис Грінченко і його праця «Перед широким світом»

— Чи приділяли увагу давній українській літературі в 1920-х?

<р>— Увага до давньої літератури в 1920-ті роки — це логічне продовження медієвістичних студій, які започаткував Володимир Перетц в Київському університеті, до свого переїзду в 1914 році до Петрограда. Але в Києві залишилися його учні — Сергій Маслов, Олександр Назаревський. Давником був і харків’янин Олександр Білецький, який вивчав творчість Симеона Полоцького.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330926" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330926" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-4.jрg" аlt="Члени Академії наук УРСР, 1940. Сидять (зліва направо): Леонід Булаховський, Микола Грунський, Олександр Білецький, Павло Тичина. Стоять: Павло Попов, Сергій Маслов" wіdth="1200" hеіght="829" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-4.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-4-786х543.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-4-300х207.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рsk-4-768х531.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330926" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Члени Академії наук УРСР, 1940. Сидять (зліва направо): Леонід Булаховський, Микола Грунський, Олександр Білецький, Павло Тичина. Стоять: Павло Попов, Сергій Маслов
<р>Володимир Перетц не лише не переривав спілкування з українськими колами, з 1926 року він був дійсним членом Всеукраїнської Академії наук. А в 1927 році створив Комісію давнього українського письменства, члени якої, як і до революції його учні, займалися пошуком старовинних рукописів та їхнім описом, це називали «екскурсіями».
<р>Харківські аспіранти 1920-х років вивчали давній період за працями Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Возняка. Важливо й те, що історія української літератури велася з Київського періоду, теорія спільної колиски з’явиться наприкінці 1940-х років.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lіtеrаturа-rusі-v-орtytsі-ukrаіnskykh-mеdііеvіstіv-rоsіjskykh-рrораhаndystіv-і-zаkhіdnоі-аkаdеmіі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії

— Яка роль текстології в той період?

<р>— Велика, на відміну від нашого часу, було розуміння, що текст — це матеріальний рукопис, його хтось десь і якось написав. Часто літературознавство в 1920-х роках асоціювалося або з текстологією, або з історією літератури.
<р>Текстологія також пов’язана з едиційною практикою. Очевидно, що після тривалого періоду заборон саме текстологія в українській літературі набувала величезного значення. Як видавати, за яким рукописом? Де шукати ці рукописи? Це зараз для нас очевидно, що є рукописні фонди Лесі Українки, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Івана Франка, а в 1920-х роках це все лише збирають, описують і видають. Більшість рукописів Лесі Українки зберігається в родинних архівах і ще немає певності, чи видавати її листування. Майже весь архів Франка по той бік кордону, у Львові. Тому логічно, що від 1919 року у ВУАН під керівництвом Сергія Єфремова працювала Комісія для видання пам’яток новітнього українського письменства. Було підготовлено до друку кілька зразкових академічних видань — листування та журнал Тараса Шевченка. Проте були й популярні перевидання класики, з цікавими передмовами, орієнтованими на широку аудиторію. Їх було доволі багато, і готували їх насамперед кооперативні видавництва, не державні.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/сhytаnkа-ріdrоbіtоk-реrеklаd-і-rоzrаdа-tаrаs-shеvсhеnkо-іаk-сhytасh-dаvnоі-ukrаіnskоі-lіtеrаtury/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Тарас Шевченко як читач давньої української літератури

— Але текстологічні проблеми в радянський час завжди співіснують із цензурою, так?

<р>— Так, текстологія в Радянській Україні, на мою думку, явище політичне, завжди пов’язане з цензурою. Що і як не публікується, за якими принципами це робиться, як редагується. За яким виданням ми читаємо твори Тараса Шевченка? Це окрема політична історія, яка не зрідка для укладачів вибраного чи повного зібрання творів Шевченка завершувалася наклепницькими статтями в пресі про викривлення творчості Кобзаря. Велика проблема для тих, хто вивчає період «наших 1920-х», — відсутність рукописів, їх дуже мало, почасти ми вивчаємо лише друковану версію. І ми хіба що гіпотетично можемо говорити, що це фраза автора, а не цензора чи редактора.

— Але текстологією та історією літератури літературознавство 1920-х років не обмежувалося?

<р>— Звісно. Варто згадати компаративістику — статей із порівняльного літературознавства було дуже багато. Я вже казала — відбувалися спроби сформувати теорію літератури. 1920-ті роки позначилися запитом на нову літературознавчу методологію. Згадаю слова академіка Білецького з однієї його доповіді 1944 року: «Поки старше покоління літературознавців захлиналося в цих публікаціях і планах, молоде поставило питання про метод». Але вони не встигли це питання вирішити, почалися репресії.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/сhym-zароvnеnа-lіtеrаturоznаvсhа-роlytsіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Чим заповнена літературознавча полиця

— Які наслідки має перервана спадковість нашої науки про літературу? Як відновити спадковий зв’язок із цим пластом спадщини 1920-х?

<р>— Спадковість була насильницьки перервана неодноразово. Це не обмежувалося кількома роками, а тривало десятиліттями. Відбувалися різні ідеологічні кампанії в літературознавстві, арешти, заборони — це все окрема тема для дослідження. Про цю перервність дуже добре сказав Василь Стус у «Феномені доби», описуючи письменників дотичинівського періоду: «Хто доробляв свого віку, бачив провалля зразу ж позаду себе, а той, що тільки-но приступав до роботи, бачив ще провалля під ногами попереду».
<р>Як відновити зв’язок? Може, варто повернути від експресіонізму теорій до нової речевості тексту? До розуміння того, що інтерпретатор не всевладний, що текст може опиратися всіляким химерним теоріям.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vаsyl-stus-іаk-сhytасh-mоdеrnа-vzаіеmоdііа-z-trаdytsііеіu-v-tаbоrоvykh-umоvаkh/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах

<р>У наметі тісно. Двоярусні ліжка, запах буржуйки, мінімум особистого простору. Це місце роботи й відпочинку заступника командира батальйону з психологічної підтримки персоналу майора Дениса Лозинського. Його 32 Сталева бригада вже понад рік стоїть на Покровському напрямку. У цьому таборі поруч з полігоном проходять базову загальну військову підготовку (БЗВП) новобранці 32 ОМБр. Живуть у сусідніх наметах у таких самих умовах, що й офіцери. 55-річний Денис Володимирович — у цивільному житті бізнесмен, власник телекомунікаційної компанії в Києві. Він не кабінетний офіцер — він тут, у «полях» поруч зі своїми людьми. Ми говоримо про те, як вчорашні цивільні стають воїнами, про полоненого росіянина, якого життя нічому не навчило, і про те, чому ця війна — надовго.

---

<р>— Денисе, ви успішна людина, мали бізнес, комфортне життя. Як ви опинилися в цьому наметі?
<р>— Після того, що відбувалося під Києвом у 2022-му, не вважаю себе худобою, яку можна вивести на подвір’я, поставити на коліна і вистрелити їй у потилицю.
<р>Я людина, в мене є Гідність і є моя країна. Не хочу, щоб мені тут розповідали, як жити та господарювати. Тому вирішив пручатись. Битися.
<р>У перший день повномасштабного вторгнення прийшов до ТЦК. Оскільки мав офіцерське звання і бойовий досвід, мене призначили заступником командира роти охорони при військкоматі. А в штатному розкладі цього підрозділу є лише один заступник — із психологічної підтримки персоналу (ППП). Туди мене й записали. Тепер я вже в бойовій бригаді, але на тій самій посаді. За чотири роки — можете уявити мій досвід — уже знаю все, що маю знати на цьому місці.
<р>Моя зона відповідальності — люди. Я відповідаю за тих, хто прибуває до батальйону, зокрема за мобілізованих новобранців, якими зараз опікується наш підрозділ у межах 32-ї бригади. Наше завдання — підготувати їх. Вони проходять тут так звану БЗВП. Відповідно, моя роль — налаштування хлопців, мотивація та підтримка.
<р>Це основне. Плюс доводиться вирішувати будь-які побутові чи бюрократичні питання, що виникають у військовослужбовців (як чинних, так і тих, хто навчається): документи, виплата грошового забезпечення, відпустки. Усі вони приходять до мене.
<р>Це відбувається 24/7: служба не закінчується і не припиняється ніколи. Так, я можу виїхати з табору, щоб завезти в штаб документи, тоді мене тут немає. Але завжди є мої заступники, до яких можна звернутися. Багато питань вирішують сержанти та командири в підрозділах.
<р>— Ваша робота — люди. Як вчорашній цивільний, якого вирвали з дому, стає частиною військового організму?
<р>— У цивільному житті ти більшою мірою працюєш через мотивацію, маєш надихнути людей. А тут часто треба працювати і жорстко.
<р>Період, коли людина має психологічно підготуватися йти воювати, дуже короткий. Вона ще цивільна, пороху не нюхала, бойового досвіду немає. Ще вчора чоловік був удома, в теплі: гарячий душ, мамині обіди, поруч дружина. А тут він приходить і, по-перше, стає сам собі хазяїном. Якщо людина не звикла до самодисципліни — там кинув шкарпетку, там черевик, а коли треба швидко зібратися на заняття — усе погубив. Не встиг зібратися — підвів усіх.
<р>Плюс, звісно, налаштування людей: навіщо ми тут, яка наша мета. Є люди невмотивовані, які не хочуть тут бути. За великим рахунком, ми всі не хочемо тут бути, але вимушені. Але хтось знаходить у собі сили і мотив залишатися та нести службу, а хтось просто «тухне». Сідає і починає плакати: «Я не маю бути в армії». Для них це якийсь фатальний збіг обставин.
<р>Із такими треба працювати: пояснювати, чому так склалася його доля, що саме він тут опинився, і шукати індивідуальні підходи.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330887" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/С00652_YDRsАК.jрg" аlt="Заступник командира батальйону з психологічної підтримки 32-ї окремої механізованої бригади майор Денис Лозинський розповідає, як вчорашні цивільні стають військовими, з якою мотивацією приходять мобілізовані, як бійці переживають втрати та чому війна з Росією може тривати довго. Інтерв’ю з позицій на Покровському напрямку." wіdth="1200" hеіght="675" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/С00652_YDRsАК.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/С00652_YDRsАК-786х442.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/С00652_YDRsАК-300х169.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/С00652_YDRsАК-768х432.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>Когось спіймали десь на вулиці, коли він ухилявся. Таких сюди привозять навіть без зубної щітки. Треба його забезпечити: рушник, якісь речі. Хтось курить, а приїхав без цигарок — треба купити йому.
<р>Підйом о 6-й ранку, цілий день полігон, фізичні навантаження. Це шок. Моя задача — допомогти вчорашнім цивільним увійти в цей ритм. І знаєте, десь 30 % чоловіків, навіть тих, кого, як кажуть, «бусифікували», дуже швидко долають цей бар’єр. Вони стають до строю і нормально служать.

Тут створені умови, коли ти розумієш: це не тюрма. Тут нормальні люди, є лазня, можна попрати речі, нормально поїсти. Коли вони це бачать, розслабляються і стають частиною колективу. Найскладніший — перший період: 3, 5, 10 днів.
<р>Друга категорія — хлопці, які повертаються з бойових. Вони приходять іноді, як то кажуть, геть «поплавлені». Перебували на нулі тривалий час, їм треба організувати і відпочинок, і харчування, і спілкування. Іноді потрібні профільні спеціалісти. У нас є психологи. Якщо я бачу, що в людини реальний бойовий стрес і я не можу його витягнути звичайними методами, то звертаюсь до Групи контролю бойового стресу (ГКБС). Ми веземо бійця туди, і з ним працюють фахівці.
<р>— А якщо людина категорично відмовляється? «Не буду, не хочу, я не народжений для війни».
<р>– Кажемо: ти вже став до війська, ти вже тут, іншого шляху немає, ми маємо захищати Батьківщину. Складно спілкуватися, бо починається розмова про несправедливість: «А чому я? А чому Вася не служить, сховався, а мене спіймали, і я маю за Васю воювати?».
<р>Пояснюємо: «Життя не завжди справедливе. Тобі випав такий жереб. Але через рік, коли підеш у відпустку, ти будеш чесно дивитися людям в очі. Ти свій обов’язок виконав». У багатьох це вмикає щось всередині.
<р>Якщо ж людина вперлася рогом… Ну, тоді розмова стає жорсткою. Є юридичні важелі: фіксація відмови на відео, службове розслідування, ДБР і тюрма. Це кримінальний злочин. Але, на щастя, таких випадків у нас одиниці.
<р>— Ви згадали про мотивацію. Яка вона у тих, хто зараз приходить у військо?
<р>— У всіх різна. Хлопці з окупованих територій — це окрема категорія. Вони дуже злі, у них мотивація — повернути свій дім. Їх іноді треба навіть стримувати, щоб не побігли в атаку завчасно.

Є ті, хто втратив рідних. Там біль переплавляється в лють.

Але загалом… Мотивація часто народжується вже тут, у братерстві. Коли ти розумієш, що не можеш підвести того, хто спить на сусідньому ліжку.
<р>— Вистачає ресурсів для психологічної підтримки?
<р>— Цього ніколи не може бути достатньо. Люди — це найскладніше, що є. Автомобіль можна відремонтувати: знайти гроші, механіків. А люди часто ламаються непередбачувано. Ніс службу, все було добре, а потім щось клацнуло в голові — і людина вже не налаштована. Розібратися в причинах і підтримати буває дуже складно.
<р>Тому підтримки завжди недостатньо. Плюс умови, в яких ми знаходимось: бойові дії, втрати. Побратими гинуть. З цим треба якось жити. Ти ще вчора з людиною спілкувався, пройшла доба-дві — і ти знаєш, що він «200». Це важко.
<р>— Щось змінилося за роки повномасштабного вторгнення? Проблеми солдатів стали іншими?
<р>— Стало менше вмотивованих хлопців. Відповідно, для мене, як для офіцера з психологічної підтримки, стало більше роботи.
<р>— Розкажіть про ваш бойовий досвід до 2022 року.
<р>– У 2015–2016 роках я був в АТО, пішов добровільно. Служив зв’язківцем під Часовим Яром. Тоді війна була трішки іншою, більш спокійною, але теж воювали, були обстріли. Який досвід у зв’язківця? Розгорнути польовий вузол зв’язку, поїхати на «передок» до хлопців, запрограмувати радіостанції. Така робота. Звісно, коли ти їздиш, то потрапляєш у різні історії. Всяке бувало.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330886" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/17_ZjАЕDn.jрg" аlt="Заступник командира батальйону з психологічної підтримки 32-ї окремої механізованої бригади майор Денис Лозинський розповідає, як вчорашні цивільні стають військовими, з якою мотивацією приходять мобілізовані, як бійці переживають втрати та чому війна з Росією може тривати довго. Інтерв’ю з позицій на Покровському напрямку." wіdth="1200" hеіght="675" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/17_ZjАЕDn.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/17_ZjАЕDn-786х442.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/17_ZjАЕDn-300х169.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/17_ZjАЕDn-768х432.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>— Зараз багато розмов про перемир’я, переговори. Що про це думають бійці?
<р>— Це питання до кожного окремо, але якщо казати про загальні настрої — переважна більшість не вірить. Ми стикаємось із ворогом віч-на-віч. Я вам так скажу: цьому народові віри немає.
<р>Вони підпишуть що завгодно, а потім знову прийдуть. У нас в бригаді є показова історія. Взяли в полон росіянина. Поміняли його. А через деякий час… знову взяли його в полон! Питаємо: «Як так? Ти ж божився, що більше зброю не візьмеш». А він: «А куди мені діватися? Грошей немає. Підписав контракт і пішов знову вас вбивати». Ну як з такими домовлятися?
<р>— То коли це закінчиться?
<р>— Я вірю тільки в одне: поки Росія існує в нинішньому вигляді імперії, ми будемо воювати. Ця війна триває 300 років.

Вони побудували свою історію на крадіжці нашої. Вони кажуть, що вони — Русь. І якщо існує незалежна Україна зі своєю справжньою історією, то Російська імперія втрачає сенс. Тому вони будуть битися з нами, поки не розпадуться на Московську, Уральську, Бурятську республіки.

Це може бути через 5 років, через 20, через 100. Але поки вони імперія — вони не дадуть нам спокою. А ми будемо битися, щоб нас не знищили.
<р>— Ви щодня вислуховуєте сотні проблем, чужого болю, страхів. Як ви самі це витримуєте?
<р>— Кава, цигарки. Ввечері — серіали, щоб просто відключити мозок. Інакше можна з’їхати з глузду. Ну і спілкування з коханими, дорогими для мене людьми, які чекають на мене вдома. Це мій якір. Заради них я тут. Заради того, щоб вони жили у своїй країні, а не в чиїсь колонії.

<р>У суботу, 14 березня, у віці 96 років пішов із життя видатний німецький філософ і соціальний теоретик Юрґен Габермас (народився 1929 року), якого вважають останнім представником «Франкфуртської школи» і який до останнього подиху вважав себе соціалістом. Понад 70 років він писав і рефлексував про такі теми, як демократія, капіталізм, визвольна політика тощо. Габермас — автор щонайменше 30 книг, у яких, окрім усього, намагався розв’язати питання про те, як нам сьогодні жити, не експлуатуючи одне одного. В своїх працях Габермас намагався поєднати філософськи оформлену критичну соціологію з філософією, заснованою на категоріях соціальної дії. З одного боку, він критикував Маркса та історичний матеріалізм, а з іншого — обмеження, які несуть із собою позитивістська соціальна наука та раціоналізм Просвітництва.
<р>Ще в студентські роки мені до рук потрапив діалог між Юрґеном Габермасом та Йозефом (Бенедиктом ХVІ) Ратцинґером — невеличка брошура «Діалектика секуляризації: Про розум і релігію» (нім. <еm>Dіаlеktіk dеr Säkulаrіsіеrung). У тексті піднімалось питання секулярного та постсекулярного. Діалог про засади світського західного суспільства та структурі міжрелігійного глобального діалогу відбувся 19 січня 2004 року. Габермасу тоді було 75, а кардинал Ратцинґер іще не став папою (це відбулося 19 квітня 2005 року). Парадокс цих понять («секулярність» і «постсекулярність») полягає ось у чому: якщо розібратися, то секуляризація (позбавлення) починається з відчуження від церкви того, що «природно» їй не належить. Логіка цього процесу приводить нас до розуміння, що в житті взагалі нема нічого, що насправді належало би церкві. Але процес секуляризації вчить і зворотному, а саме тому, що нічого не належить і Богові. Тепер усе, на що Він «претендує», має іншого «власника» — людину. Є припущення, що і сам Бог урешті-решт є певною ілюзією/проєкцією, створеною заради легітимізації людських цінностей. Але в діалозі Габермас визнає: релігія не зникає під тиском прогресу. Світське суспільство має навчитися співіснувати з релігійними спільнотами, не ігноруючи їх, а вступаючи в діалог.  Сучасний розум «вичерпується» і потребує релігії як джерела моральної енергії та сенсу.
<р>Серед основних праць Габермаса:

<еm>«Структурні перетворення у сфері відкритості» (1962). У ній він досліджує становлення та занепад публічної сфери як простору вільного обговорення суспільно важливих питань.
<еm>«Пізнання та інтерес» (1968). У цій праці Габермас аналізує взаємозв’язок між типами людської діяльності (праця, комунікація, влада) та формами пізнання.
<еm>«Проблема легітимації в пізньому капіталізмі» (1973). Це аналіз кризових тенденцій у сучасних західних суспільствах, зокрема дефіциту довіри до державних інститутів.
<еm>«Теорія комунікативної дії» (1981). Це мабуть головна двотомна праця, де Габермас викладає концепцію «комунікативної раціональності». Філософ вважав, що в основі вільного суспільства — раціональний діалог. Вільне обговорення проблем без примусу допоможе людству знайти консенсус. Габермас починав як «гайдеоґґеріанець» (ще в 50-х, захистивши свою магістерську з екзистенціалізму), але згодом став одним із найсуворіших критиків свого вчителя. На противагу Гайдеґґерові, Габермас побудував філософію, де істина народжується не в індивідуальному прозрінні, а в діалозі між людьми.
<еm>«Моральна свідомість і комунікативна дія» (1983). В цій книзі представлений розвиток ідей дискурсивної етики, де моральні норми обґрунтовуються через вільний діалог усіх зацікавлених сторін.
<еm>«Філософський дискурс модерну» (1985) є серією лекцій, у яких автор захищає проєкт Модерну проти критики постмодерністів, називаючи його «незавершеним проєктом».

<р>До теми постмодерну у Габермаса було специфічне ставлення. Книга французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» була опублікована восени 1979 року. За рік по тому у Франкфурті Габермас прочитав лекцію «Модерн — незавершений проєкт». В постмодерністському дискурсі ця лекція займає специфічне місце і, хоча зачіпає лише окремий аспект постмодернізму, стала джерелом постійного цитування. Так відбулося через те, що в англосаксонському світі, Габермас вважався головним філософом сучасності. З моменту зародження в кінці 70-х постмодерністська ідея отримала критичну оцінку. Але не варто вважати, що праця Габермаса є відповіддю на текст Ліотара. Скоріш за все, Габермас, апелюючи до естетичного модерну з його новим відчуттям часу як теперішнього, відгукнувся на постмодернізм за версією Чарльза Дженкса. Саме цей естетичний модерн і є логікою капіталістичної модернізації. Габермас захищає Просвітництво. Проєкт модерну все ще має бути реалізований. Він вважає, що ідеї свободи, рівності та раціонального обговорення досі не реалізовані повністю, тому відмовлятися від них зарано. За Габермасом, проблема не в самому «розумі», а в тому, що ми звели його лише до інструментальної ефективності. Саме тому слід розвивати комунікативний розум (домовленість на основі аргументів, а не сили). Габермас критикує філософів-постмодерністів (Фуко, Дерріда, Ліотара), називаючи їх «молодими консерваторами», які звертаються до архаїки, діонсійських сил, щоб протистояти раціональності. Габермас пропонував не рухатися в постмодерн, а виправити помилки модерну. Ліотар писав про те, що постмодерн був не чим іншим, як розгортанням модерну. Габермас визнав перехід від модерну до постмодерну. Але обидва філософи не ризикнули заглибитися в дослідження форм постмодерну, що дорівнялися б за ретельністю до Ігаба Гассана та Чарльза Дженкса.
<р>За часів незалежності українською мовою було видано декілька ключових праць Юрґена Габермаса, а також численні статті та інтерв’ю у наукових періодичних виданнях. Це і «Постметафізичне мислення» (Дух і Літера. 2011) і «До реконструкції історичного матеріалізму» (Дух і Літера, 2014). Останньою прижиттєвою книгою Габермаса стала його «історія духу» «Історія філософії» (<еm>«Аuсh еіnе Gеsсhісhtе dеr Рhіlоsорhіе», 2019), яка є монументальною двотомною працею (а це близько 1700 сторінок). Вона вважається підсумком життя мислителя. У ній він простежує розрив між вірою та знанням у західній думці, а також обґрунтовує походження сучасної світської моралі.  Світський розум не впав із неба, а «виріс» із християнської теології, поступово вбираючи в себе її етичні смисли (наприклад, поняття свободи особистості та рівності). Габермаса по праву можна вважати великим раціоналістом, мислителем всесвітнього масштабу. У часи постмодерного скепсису він продовжував вірити у силу розуму. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Габермас вбачав загрозу (для Німеччини і для світу) в питанні ідеї нації, яка зараз активно відроджується в Україні та яку німці (після Другої світової війни) подолали, і тоді його запізнілі заклики до «дипломатичних розв’язань» війни викликали неабияку критику.

<р>Цьогорічна церемонія вручення нагород Американської академії кіномистецтв пройшла, як ніколи, передбачувано. Українські претенденти в 2026-му не потрапили до номінантів, тож вболівати випадало лише за іноземних улюбленців, а ще за те, щоб росіяни, яких було двоє (Павєл Таланкін і Константін Бронзіт), не отримали жодної статуетки. Втім, опосередковано кіно про Україну на «Оскарі» таки було (документальний короткометражний фільм про загибель журналіста Брента Рено в Ірпені в 2022 році), але перемогу воно не здобуло.
<р>Потенційним тріумфатором церемонії міг би стати фільм про вампірів і блюз «Грішники» з рекордними шістнадцятьма номінаціями, але в підсумку він переміг лише в чотирьох — «Найкращий сценарій», «Найкраща музика», «Найкраща операторська робота» і «Найкраща чоловіча роль». І, певно, боротьба в категорії «Музика» була найзапеклішою, бо там зійшлися живі класики Александр Деспла, Макс Ріхтер, Джонні Ґрінвуд і Людвіг Йоранссон (який, зрештою, і переміг). У цьому переліку бракувало хіба Джона Вільямса і Ганс Ціммера, щоб конкуренція зовсім зашкалила. Шкода хіба, що статуетку не отримав Ґрінвуд за саундтрек до «Однієї битви за іншою», втім, мабуть, цього разу гітарист Rаdіоhеаd написав заскладну музику для академіків, тоді як Йоранссон в «Грішниках» — це, як на мене, головна «несентиментальна» цінність «Грішників» з їхнім зіставленням американської й ірландської мелодики. Загалом же тільки музика рятує фільм Раяна Куґлера, цей посередній омаж «Від заходу до світанку» і «Факультету», від забуття. Крім того, варто відзначити, що операторка «Грішників» Отем Дюральд-Аркапоу — це перша жінка, яка перемогла в цій категорії. Що ж до Майкла Б. Джордана, найкращого актора, то, як і щороку, в цій номінації вибирати найважче, але принаймні в 2026-му ніхто не буде звинувачувати організаторів, що «Оскар» цього року «занадто білий». Це, безперечно, не найкраща роль Джордана (чи точніше — дві ролі, бо ж грає він двоюрідних братів-близнюків), бо навіть його Кіллмонґер з «Чорної пантери» був цікавіший, але вже маємо, що маємо. Хоча в ідеальному світі варто було б віддати нагороду геніальному Ітану Гоуку за акторський майстер-клас в «Блакитному місяці» Лінклейтора або ж бездоганному Вагнеру Моура за чудового «Таємного агента» Фільйо.
<р>Цілком заслужено найкращим фільмом стала «Одна битва за іншою», а її режисерПол Томас Андерсон переміг у своїй номінації. <еm>Тиждень<а tіtlе="«Одна битва за іншою» Пола Томаса Андресона" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vіvа-lа-rеvоluсіоn-оdnа-bytvа-zа-іnshоіu-роlа-tоmаsа-аndrеsоnа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">писав про це кіно, і це справді видатне кінодосягнення і дуже тонка критика як лівих, так і правих. І ще абсолютно безсумнівний «Оскар» відійшов Шону Пенну за найкращу чоловічу рольдругого плану фанатичного полковника Стівена Джей Локджо в тій же «Одній битві за іншою», хоча сам переможець на церемонію не з’явився, бо, кажуть, зараз перебуває в Україні (отак нашої країни на «Оскарі» наче і не було, але без нас не обійшлося). Також Андерсон забрав нагороду за найкращий адаптований сценарій, бо у його фільму є дуже віддалена подібність із романом «Винокрай» Томаса Пінчона, хоча це не так екранізація і навіть не кіно «за мотивами», а більше історія про книгу як натхнення, бо сценарист узяв з тексту хіба кілька незначних сюжетних колізій.
<р>Найкращою акторкою без несподіванок стала Джессі Баклі за роль Агнес Гетевей, дружини Шекспіра, в стрічці Хлої Чжао «Гамнет», екранізації однойменного роману Меґґі О’Фаррелл. Чжао вже не вперше намагається поєднати східну і західну естетика у своїх фільмах, і в «Гамнеті» це спрацьовує насамперед як протиставлення відповідно театру і життя, різних ритмів й образних систем. І важливо, що головна ідея книги О’Фаррелл, в якій письменниці хотіла підсвітити «тінь поета», дбайливо перенесена на екран, адже сам Шекспір тут — навіть не другорядний, а третьорядний персонаж, буквально «привид», який лишається за кадром, поки в його родини відбуваються трагічні події. Кульмінацією фільму є п’єса «Гамлет», яку ми здебільшого дивимося очима Агнес, і Баклі прекрасно відіграє емоції матері, яка втрачає сина і «віднаходить» його завдяки мистецтву, примиряючись з утратою і нарешті розуміючи біль свого чоловіка.
<р>Також цілком очікуваною стала перемога Емі Медіґан за найкращу жіночу роль другого плану в горорі «Зброя» Зака Креґґера. Її тітонька Ґледіс — справді незабутній персонаж з цього фільму жахів, і недарма вже готується пріквел винятково про неї. Загалом же Креґґер спромігся зробити стильний жахастик з різноманітних жанрових кліше, розбивши композицію фільму на частини, показані очима різних персонажів, не показавши якраз ту версію, яку бачить Ґледіс.
<р>Найкращим міжнародним повнометражним фільмом стала «Сентиментальна цінність» Йоакіма Трієра, і цей той випадок, коли всі претенденти в номінації були дуже сильні: «Проста випадковість» Джафара Панахі, «Таємний агент» Клебера Мендонса Фільйо, «Сират» Олівера Лакса і «Голос Гінд Раджаб» Каутер Бен Ганья. Цікаво, що кіно Трієра сподобалося майже всім, бо йому вдалося зіграти і не полі артгаусу, і на полі масового кіно, не оминувши банальностей і передбачуваної сюжетної розв’язки. Історія батька-режисера, який шукає шляхів порозуміння з доньками не особисто, а за допомогою кіно, звичну його лінзу для сприйняття світу, — смикає одразу за всі сентиментальні ниточки. І ще, звісно, «Персона» Інґмара Берґмана стала тією вихідною ідейною точкою, звідки Йоакім Трієр і вирушив, спорудивши свою «цінність», яка, думаю, все ж у часовій перспективі слави Берґмана не здобуде.
<р>І, хоч це очікувалося, але все одно це не дуже приємно — найкращим документальним фільмом став «Містер Ніхто проти Путіна» Девіда Боренштейна. І хоча в ньому заявлена копродукція Данії, Чехії й Німеччини, фактично це російський фільм, весь знятий Павлом Таланкіним, російським педагогом-організатором і шкільним відеографом з міста Карабаш Челябінської області. <еm>Тиждень<а tіtlе="Фільм про пропаганду в російській школі претендує на «Оскар»" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/fіlm-рrо-рrораhаndu-v-rоsіjskіj-shkоlі-рrеtеnduіе-nа-оskаr/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">писав про це кіно, яке утверджує цілковито проросійську і водночас домінантну західну версію подій, коли російсько-українську війну показано як війну Путіна проти українців і своїх же громадян, які виступають жертвами його режиму. Власне, «Містер Ніхто…» ще й ліпить з Павла Таланкіна такого собі бунтівника проти Кремля, хоча всі його подвиги, показані в фільмі, це радше пародія на героїзм, аніж щось суттєве. Хай там як, «Оскар» цьогоріч став більш політичним, ніж торік (дехто трохи сміливіше жартував про Трампа, а Хав’єр Бардем навіть вигукнув «Ні війні. Свободу Палестині»), та загалом це було не наше кіносвято, а чужа битва за «Грішників» і, зрештою, за Путіна.

<р>В Українському домі розпочалася виставка «Весна. Жіночі імена бойчукізму». Задум захоплював ще з перших анонсів: доповнити історію української культури іменами самобутніх мисткинь-модерністок початку ХХ століття. Вони були тривалий час <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/rytmy-zmіn-іаk-ukrаіnskі-рysmеnnytsі-роvеrtаіutsіа-v-kаnоn/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">відсутні в каноні – заборонені як послідовниці Михайла Бойчука, репресованого разом з учнями та ученицями, і маргіналізовані, як і інші жінки в історії мистецтва. Хоча століття тому жінки аж ніяк не становили меншість – ані в колі Михайла Бойчука, ані в культурному процесі загалом.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/zhіnосhі-gоlоsy-v-ukrаіnskоmu-lіtеrаturnоmu-kаnоnі-vіd-mаrhіnаlnоstі-dо-раrytеtnоstі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Жіночі голоси в українському літературному каноні: від маргінальності до паритетності
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330707" сlаss="wр-іmаgе-330707 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-0.jрg" аlt="Члени групи «Rеnоvаtіоn Вyzаntіnе», котрі виступили на Салоні незалежних в Парижі в 1910 році з 18-ма роботами. Зліва направо стоять: Гелена Шрамм, Микола Касперович; сидять: Тадеуш Налепінський, Софія Бодуен де Куртене, Софія Налепінська, Софія Сегно, Яніна Леваковська, Михайло Бойчук (попереду)" wіdth="859" hеіght="600" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-0.jрg 859w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-0-786х549.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-0-300х210.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-0-768х536.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 859рх) 100vw, 859рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330707" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Члени групи «Rеnоvаtіоn Вyzаntіnе», котрі виступили на Салоні незалежних в Парижі в 1910 році з 18-ма роботами. Зліва направо стоять: Гелена Шрамм, Микола Касперович; сидять: Тадеуш Налепінський, Софія Бодуен де Куртене, Софія Налепінська, Софія Сегно, Яніна Леваковська, Михайло Бойчук (попереду)
<р>Виставка в Українському домі вперше об’єднує у спільному просторі мистецькі практики понад десятка художниць-бойчукісток. Ось їхні імена: Катерина Антонович, Віра Бура-Мацапура, Жозефіна Діндо, Антоніна Іванова, Марія Котляревська, Ярослава Музика, Софія Налепінська-Бойчук, Харитина Омельченко, Оксана Павленко, Єлизавета Піскорська, Олена Сахновська, Марія Трубецька, Марія Юнак. Кожна з них мала власний стиль, і водночас усі вони перебували в фарватері бойчукізму як проєкту модернізації українського візуального мистецтва через звернення до візантійської та давньоукраїнської сакральної традиції.
<р>На виставці можна помітити ці впливи – варіювання канонічного мотиву бойчуківської яблуні як світового дерева, запозичення візуальної мови барокових гравюр чи середньовічного іконопису.

<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-1.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1200" hеіght="1114" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-1.jрg" сlаss="аttасhmеnt-full sіzе-full" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-1.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-1-689х640.jрg 689w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-1-300х279.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-1-768х713.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-3.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="708" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-3.jрg" сlаss="аttасhmеnt-full sіzе-full" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-3.jрg 708w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-3-378х640.jрg 378w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-3-177х300.jрg 177w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 708рх) 100vw, 708рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-2.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1200" hеіght="1138" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-2.jрg" сlаss="аttасhmеnt-full sіzе-full" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-2.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-2-675х640.jрg 675w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-2-300х285.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-1-2-768х728.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>

<р>Є й кілька питомо «жіночих» тем, котрі бойчукістки інтерпретували по-своєму: дівчина з книжкою, мати з дитиною, жінка за творчою працею – писанкарством, гончарством, вишиванням.

<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-1.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="901" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-1.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="Сюжет про дівчину з книжкою" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-1.jрg 901w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-1-481х640.jрg 481w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-1-225х300.jрg 225w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-1-768х1023.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 901рх) 100vw, 901рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-2.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="900" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-2.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-2.jрg 900w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-2-480х640.jрg 480w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-2-225х300.jрg 225w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-2-768х1024.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 900рх) 100vw, 900рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-3.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1138" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-3.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-3.jрg 1138w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-3-607х640.jрg 607w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-3-285х300.jрg 285w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-3-768х810.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1138рх) 100vw, 1138рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-4.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1038" hеіght="1199" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-4.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-4.jрg 1038w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-4-554х640.jрg 554w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-4-260х300.jрg 260w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-4-768х887.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1038рх) 100vw, 1038рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-5.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="956" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-5.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-5.jрg 956w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-5-510х640.jрg 510w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-5-239х300.jрg 239w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-5-768х964.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 956рх) 100vw, 956рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-6.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="743" hеіght="1201" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-6.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-6.jрg 743w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-6-396х640.jрg 396w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-2-6-186х300.jрg 186w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 743рх) 100vw, 743рх"/>


<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-8.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1400" hеіght="1050" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-8-1400х1050.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="Материнство й дитинство в роботах бойчукісток" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-8-1400х1050.jрg 1400w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-8-786х590.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-8-300х225.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-8-768х576.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-8-1536х1152.jрg 1536w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-8.jрg 1600w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1400рх) 100vw, 1400рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-1.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="891" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-1.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-1.jрg 891w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-1-475х640.jрg 475w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-1-223х300.jрg 223w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-1-768х1034.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 891рх) 100vw, 891рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-2.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="800" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-2.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-2.jрg 800w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-2-427х640.jрg 427w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-2-200х300.jрg 200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-2-768х1152.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 800рх) 100vw, 800рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-3.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1400" hеіght="1192" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-3-1400х1192.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-3-1400х1192.jрg 1400w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-3-751х640.jрg 751w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-3-300х256.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-3-768х654.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-3.jрg 1409w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1400рх) 100vw, 1400рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-4.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1400" hеіght="1050" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-4-1400х1050.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-4-1400х1050.jрg 1400w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-4-786х590.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-4-300х225.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-4-768х576.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-4-1536х1152.jрg 1536w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-4.jрg 1600w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1400рх) 100vw, 1400рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-5.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="865" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-5.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-5.jрg 865w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-5-461х640.jрg 461w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-5-216х300.jрg 216w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-5-768х1065.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 865рх) 100vw, 865рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-6.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="800" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-6.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-6.jрg 800w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-6-427х640.jрg 427w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-6-200х300.jрg 200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-6-768х1152.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 800рх) 100vw, 800рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-7.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="888" hеіght="1200" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-7.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-7.jрg 888w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-7-474х640.jрg 474w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-7-222х300.jрg 222w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-7-768х1038.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 888рх) 100vw, 888рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-9.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1400" hеіght="1118" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-9-1400х1118.jрg" сlаss="аttасhmеnt-lаrgе sіzе-lаrgе" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-9-1400х1118.jрg 1400w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-9-786х628.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-9-300х240.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-9-768х613.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-3-9.jрg 1503w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1400рх) 100vw, 1400рх"/>


<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-1.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="532" hеіght="640" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-1-532х640.jрg" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="Жінки за творчою працею" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-1-532х640.jрg 532w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-1-249х300.jрg 249w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-1-768х924.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-1.jрg 997w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 532рх) 100vw, 532рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-3.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="460" hеіght="640" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-3-460х640.jрg" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-3-460х640.jрg 460w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-3-216х300.jрg 216w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-3-768х1068.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-3.jрg 863w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 460рх) 100vw, 460рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-4.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="690" hеіght="640" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-4-690х640.jрg" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-4-690х640.jрg 690w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-4-300х278.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-4-768х713.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-4.jрg 1293w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 690рх) 100vw, 690рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-5.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="362" hеіght="640" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-5-362х640.jрg" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-5-362х640.jрg 362w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-5-170х300.jрg 170w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-5.jрg 679w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 362рх) 100vw, 362рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-6.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="442" hеіght="640" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-6-442х640.jрg" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-6-442х640.jрg 442w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-6-207х300.jрg 207w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-6-768х1113.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-6.jрg 828w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 442рх) 100vw, 442рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-2.jрg"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="786" hеіght="394" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-2-786х394.jрg" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-2-786х394.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-2-1400х702.jрg 1400w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-2-300х150.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-2-768х385.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-2-1536х770.jрg 1536w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/bсk-4-2-2048х1027.jрg 2048w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 786рх) 100vw, 786рх"/>

<р> 
<р> 
<р>Виставка займає два поверхи, і здебільшого невеликі роботи – екслібриси, ескізи, книжкова графіка, емалі – могли б загубитись у великому просторі Українського Дому. Проте завдяки ретельній кураторській роботі Тетяни Гаук і Сергія Комберянова відвідувачі проводять на виставці тривалий час – переглядаючи інтерв’ю з художником Володимиром Прядкою і фільм «Бойчук і бойчукісти», читаючи біографічні портрети кожної з понад десятка мисткинь і шукаючи спільне й відмінне в їхній творчій манері.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/khtо-tаkа-hаnnа-sоbасhkо-shоstаk/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Хто така Ганна Собачко-Шостак?
<р>Це історія втрат і відсутності – адже роботи бойчукістів свідомо нищили. Про це нагадує репродукція чотириметрового панно «Весна» (1927) Антоніни Іванової. Образ твору зберігся лише завдяки публікації в журналі «Lа Nеrvіе». Яка доля спіткала оригінал – невідомо. Ще одну історію втрат розказують ліногравюри й естампи Марії Котляревської, котрі постраждали вже у ХХІ столітті, коли Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука зазнала удару російської ракети.
<р>Наскрізний сюжет виставки – це збереження пам’яті. Українські куратори вже не вперше висвітлюють ролі жінки-мисткині як хранительки пам’яті і самодостатньої творчої особистості. Можна пригадати <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/u-lvоvі-vіdkryіеtsіа-vystаvkа-раm-іаtі-tоі-shсhо-раm-іаtаіе/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">виставку «Пам’яті тої, що пам’ятає» у львівській <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vzіrtsеvа-rоbоtа-zі-sраdshсhynоіu-rероrtаzh-іz-fаbryky-роvydlа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Фабриці повидла», зосереджену довкола творчої практики Аліни Ламах.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/sоnіа-dеlоnе-ukrаіnskі-bаrvy/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Соня Делоне: українські барви
<р>Тож і в межах «Жіночих імен бойчукізму» окрема зала присвячена тим, хто стали літописицями свого мистецького напряму. Кілька бойчукісток пережили репресії, зберегли архіви і спогади про середовище і внесок Михайла Бойчука та його послідовників. Їм ми завдячуємо тим, що знаємо сьогодні про величний проєкт монументального українського стилю. Вони не лише були ученицями Бойчука, а й викладали самі – як Софія Налепінська-Бойчук, котра сформувала власну школу.
<р>Ті з митців, що вціліли в 1930-х, передали дух модерності, з опертям на європейські мистецькі новації та давню українську національну традицію, своїм наступникам – художникам-шістдесятникам. Ця спадковість виглядає так природно, коли її підсвітити: адже справді, спершу Бойчук ініціював монументальні колективні проєкти, наслідуючи зодчих Софії Київської і Успенського собору, а згодом і шістдесятники об’єднувалися в «бригади», створюючи опозиційні вітражі та неповторні мозаїки.
<р>Можна лише уявити, яким було б українське мистецтво, якби <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/khudоzhnytsіа-аllа-hоrskа-vtіlеnnіа-ukrаіnskоhо-sрrоtyvu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Алла Горська, Галина Севрук, <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/100-lіttіа-dvоkh-ukrаіnskykh-khudоzhnyts/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Людмила Семикіна, Галина Зубченко, Ада Рибачук, Ніна Федорова, <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/100-lіttіа-dvоkh-ukrаіnskykh-khudоzhnyts/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Софія Караффа-Корбут та інші мисткині 1960-х – 1970-х більше знали про своїх попередниць-бойчукісток. Тож сьогодні це відновлення тяглості є особливо цінним.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/zhіnky-shсhо-dyvlіаtsіа-nа-vіjnu-оhlіаd-vоіеnnykh-shсhоdеnnykіv/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Жінки, що дивляться на війну: огляд воєнних щоденників

<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;"><еm>Речі розпадаються; центр не може втриматися;

<еm>На світ навіюється анархія.
<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;"><еm>Вільям Б. Єйтс, «Друге пришестя», 1919
<р>Близький Схід здригнувся так, що цей землетрус відчули по всьому світу — в цінах на нафту, у фрахтових ставках на скраплений газ, у нервовій реакції ринків від Токіо до Франкфурта. 28 лютого 2026 року Центральне командування ЗС США розпочало операцію «Епічна лють». Назву обрали символічну — і вона виявилась точною, хоча й не в тому сенсі, в якому планувалось.
<р>За сто годин від початку — публічна інформація про проблеми з боєприпасами і виклик керівників оборонно-промислового комплексу до Білого дому. За кілька діб — зміна цілей операції. Провідна держава світу розпочинає велику бойову операцію, і через тиждень виявляється, що «план» — надто м’яке слово для того, що там відбувається.
<р>Але перш ніж аналізувати саму операцію, є питання, яке незручно ставити вголос. Іранський режим — абсолютне зло. Це теократична диктатура, яка розстрілює власних громадян, постачає шахеди для знищення української інфраструктури і десятиліттями фінансує регіональний тероризм. Тут немає двох думок. Але Іран не обстрілював сам себе. Іран — це 90 мільйонів людей, більшість із яких ненавидять власну владу не менше за нас. Хто у кімнаті достатньо дорослий, щоб сказати це вголос — не щоб захищати аятол, а щоб не подарувати Пекінові й Москві готовий наратив на наступні роки? Дилема Мадуро у масштабах Ірану. Тільки масштаб цього разу зовсім інший. Але не це найважливіше.
<р>Іранська операція — не причина нового безладу. Це його найгучніший симптом на сьогодні.

Операція без стратегії

<р>Щоб зрозуміти що відбувається, треба поставити правильний діагноз. Не опис симптомів, а діагноз. Ми живемо в інтеррегнумі, між системами — стара вже не працює, нова ще не склалась. Рах Аmеrісаnа тримався не лише на американській військовій силі, а й на готовності США нести витрати системного гаранта в обмін на структурні переваги. Трамп відкинув цю логіку не через ідеологію: річ у тім, що американський виборець більше не хоче за це платити. Трамп це відчув і монетизував. Тепер є гегемон без зобов’язань — і це найнебезпечніша конструкція в сучасних міжнародних відносинах.
<р>Заявлені цілі операції варто процитувати: знищити ракети та ракетну промисловість. Повністю ліквідувати ВМС Ірану. Нейтралізувати іракські проксі-формування. Назавжди позбавити Іран ядерної зброї. Чотири цілі, кожна з яких недосяжна без однієї умови — зміни режиму в Тегерані. Аятола Хаменеї вбитий, більшість керівництва держави, вочевидь, також. Та чи достатньо цього? Якщо суть держави не зміниться, вона й далі відновлюватиме ракетний потенціал, проксі-мережі і ядерну програму. Темп відновлення — питання ресурсів. Ресурси — питання часу. Це не аналітичний висновок, а формальна логіка.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/mаrk-vоllеs-mіzh-rоsііеіu-іrаnоm-і-kytаіеm-іsnuіе-nесhеstyvyj-sоіuz/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Марк Воллес: «Між Росією, Іраном і Китаєм існує нечестивий союз»
<р>Аналогія з Іраком 2003-го тут доречна. Там теж були чіткі задекларовані цілі й не було відповіді на питання «а що далі». Іран — країна з тисячолітньою перською ідентичністю, власною технічною та інтелектуальною елітою. Наступний день після «перемоги» там — це принципово інший масштаб невизначеності. Трамп не хоче вимовляти слова «зміна режиму». Але це єдине, що зробить заявлені цілі стійко досяжними. Все решта — тимчасові рішення, за якими чекає наступний раунд. Фази операції існують: знищення ППО, флоту, ракетного виробництва. Але тактика без стратегічного кінцевого стану — це не план, а список завдань.
<р>І є ще один симптом цієї самої пастки. Американські командири різних ланок управління виявляють надмірний інтерес до реакції президента — більший, ніж до виконання бойових завдань. Ручне управління, яке вбиває ініціативу і гнучкість — нам це явище добре знайоме з іншого боку лінії фронту. Хаотичність іранської операції є системним наслідком певного стилю прийняття рішень. І цей стиль нас підводить до наступного питання.

Трамп і Путін: один архетип

<р>Є порівняння, якого більшість коментаторів уникають через очевидну провокативність. Але воно точне. Трамп і Путін — різні за масштабом, ресурсами і геополітичним контекстом. Та ідентичні в одному: обидва хочуть увійти в історію, готові на значні ризики заради цього й для обох лояльність оточення важливіша за стратегічний розрахунок.
<р>Римська республіка часів Цезаря і Сулли мала схожу конструкцію. Республіка ще сильна, інститути формально функціонують, але внутрішні гравці починають використовувати зовнішні війни для внутрішньої консолідації. Галльська кампанія Цезаря — це не лише завоювання, а й ресурс, слава і гроші для вирішення внутрішніх протиріч. Іранська операція — це також, серед іншого, про внутрішню американську політику. Про те, що подарувати собі на 80-річчя у червні, що покласти на стіл до 250-ї річниці США у липні, як відволікти від справи Епштейна. Переможне фото на тлі поваленого режиму — давня традиція. Питання лише в тому, де візьметься наступний «театр», якщо Іран затягнеться. Куба у Західній півкулі, яку доктрина Донро вже оголосила зоною абсолютного американського контролю. Або знову Гренландія — острів нікуди не зник, як і апетит не зменшився. На Мюнхенській безпековій конференції прем’єр-міністерка Данії сказала, що питання не знято з порядку денного.
<р>Але саме ця внутрішня логіка, де особисті амбіції підміняють стратегію, пояснює те, що відбувається з союзами.

Занепад союзів

<р>Іран є членом Шанхайської організації співробітництва (ШОС). США і Ізраїль завдають по ньому ударів — ШОС мовчить. Жодного механізму колективного захисту, жодної заяви солідарності. Є лише спільна антиамериканська позиція в мирний час, яка випаровується, коли настає момент її реалізувати.
<р>Туреччина — член НАТО. Іранські ракети б’ють по її території. НАТО теж мовчить, але з іншої причини: Альянс просто не знає як реагувати. Ніби й треба, але як? Обидві організації у критичний момент виявились декорацією. Загалом НАТО вчергове демонструє власну кризу.
<р>Гренландська провокація Трампа початку 2026-го виявилась показовішою за будь-який іранський сюжет: коли один член альянсу відкрито тисне на іншого і погрожує економічними наслідками за прояв солідарності — сама логіка колективної оборони розсипається. Формально всі документи діють, практично ж альянс у критичний момент поводиться не як система взаємних гарантій, а як клуб із непостійним членством і мінливими правилами.
<р>Традиційні союзи перестають бути рамкою для ухвалення рішень. Натомість кожна держава рахує власні інтереси ситуативно.
<р>Туреччина отримує удари по своїй території. Азербайджан — по Нахічевані, своєму ексклаву, що межує безпосередньо з турецьким кордоном. Ердоган отримав привід, якого, можливо, і не шукав, але який тепер може використати. Удари по Нахічевані — це або стратегічна сліпота Тегерану, або свідоме розширення кола ворогів до точки неповернення. В обох випадках результат однаковий: Анкара і Баку тепер мають формальний саsus bеllі і реальний стратегічний інтерес в одному пакеті.
<р>Іранська криза відкриває перед Ердоганом нові карти — коридор впливу від Босфору до Каспію в обхід і Росії, й Ірану одночасно. І є ще одна деталь, про яку мало говорять: третина населення самого Ірану — азербайджанці. Великі території, давня ідентичність, жива пам’ять. Якщо режим впаде, це питання відкриється з такою силою, що керувати наслідками буде значно складніше, ніж здається зараз. Деокупація Південного Азербайджану? Це радикальніша зміна регіональної карти, ніж будь-яка курдська карта, яку США тримали в рукаві.
<р>У сухому залишку союз держав більше не є зобов’язанням. Він став опцією, яку реалізують, коли вигідно і відкладають, коли ні. Показова реакція РФ на заклики допомогти Ірану, а точніше — повний ігнор і цинізм. Це і є перехід до системи ситуативних коаліцій. Або, якщо дивитись на це чесно — левіафан Гоббса, де кожен сам за себе, а угоди тимчасові за визначенням.

Вісь, якої не існувало

<р>«Вісь спротиву», «вісь зла» — назва залежала від того, хто та з якою метою говорив. Але саме явище — Росія, Іран, Китай, Північна Корея як консолідований блок — виявилось значно менш монолітним, ніж виглядало у публічних заявах.
<р>Іранська операція дала відповідь швидко. Москва не запропонувала реальної допомоги — як і у випадку Мадуро у січні, зрештою. Пхеньян теж не допоміг. Китай надіслав «занепокоєння» і далі рахує вантажообіг через Ормузьку протоку. В момент справжньої кризи кожен виявився сам за себе.
<р>Ні, безумовно, реальна взаємодія була — шахеди, технології, обхід санкцій. Але кожен давав і брав рівно стільки, скільки відповідало його власним інтересам у конкретний момент. Справжніх союзницьких зобов’язань не існувало. Була спільна позиція перед зовнішніми аудиторіями, яка маскувала відсутність реального альянсу. Документи про стратегічне партнерство вартують рівно стільки, як і сила, яка за ними стоїть. Якщо ж за ними стоїть лише спільна антипатія до Вашингтона — це просто папір.
<р>Ця дезінтеграція «осі» відбувається паралельно із загальною хаотизацією і є її частиною, а не випадковим збігом.

Хаотизація як норма

<р>Спорадичні ескалації — не збої системи, а нова система. І вона вигідна певним гравцям набагато більше, ніж передбачуваний порядок.
<р>Хаос паралізує тих, хто звик до правил. Демократичні системи структурно повільні: консенсус, процедури, узгодження. Поки Брюссель узгоджує позицію, рішення вже ухвалено. Поки Конгрес дебатує — операція вже йде. Час у цій системі є зброєю. Спорадичні ескалації тримають всіх у стані реакції: замість стратегії управління кризами, замість довгострокового планування — відповідь на останній сигнал.
<р>Експерт з міжнародного права Роман Сон пише: «Напад на Іран не був санкціонований міжнародним співтовариством. Не було рішення Радбезу як єдиного механізму легітимізації застосування сили. Хоча після дискредитації — це не авторитет. Не було навіть резолюції Генеральної Асамблеї. ГА ООН не визнала хоч якихось підстав Ізраїлю для самооборони, як жертви агресії.
<р>Якби Ізраїль і США залучили до свого нападу Україну як союзника, і заявили, що це в рамках колективної самооборони України та через те, що Іран усупереч міжнародному праву постачає рашистану зброю, яка використовується як знаряддя геноциду, — це ще хоч якось можна було б вмістити в рамку міжнародного права. Хоча, заради справедливості, треба відзначити, що просто постачання зброї до рашистану не робить Іран стороною війни, тому навіть до такої колективної самооборони частина країн мала б претензії».
<р>Хаотизація не зупиниться, а лише набиратиме обертів. І в цих умовах великі багатосторонні конструкції остаточно втрачають сенс.

Девальвація багатосторонності

<р>Нереформована ООН закликає до діалогу. ШОС розгублена. ЄС говорить, але, як завжди, не те й 27 різними голосами. Міжнародне право не зупинило нікого і нічого.
<р>І це не раптова криза міжнародних інституцій, а логічний фінал процесу, який тривав роками. Коли Росія окупувала Крим без реальних наслідків, стало зрозуміло, що Статут ООН — архівний текст, а не правило. А коли під час свого першого терміну Трамп атакував Сирію одного вечора і наступного продовжував переговори з Москвою, стало зрозуміло, що послідовність не є вимогою.
<р>Тепер залишилось тільки визнати вголос те, що давно є фактом: у міжнародних відносинах важать лише сила і безпосередні національні інтереси. Багатосторонні інструменти — театральний реквізит, який використовують, коли зручно й ігнорують, коли ні. Це повернення до стану речей, який існував до 1945-го. Тільки арсенали тепер ядерні, а ринки глобальні.
<р>Саме в цьому вакуумі, де правила девальвовані, союзи ситуативні, а гегемон діє без стратегії, і з’являється простір для нового актора.

Питання про Македонію

<р>Після Пелопоннеської війни Спарта перемогла, але не змогла і не захотіла взяти на себе афінської функції — підтримувати систему торгівлі, гарантувати передбачуваність, бути арбітром суперечок. 20 років хаосу, ситуативних союзів, міст, що перемикались між покровителями залежно від вітру. Так тривало, аж поки з периферії не прийшла Македонія. Актор іншого рівня та іншої логіки, який не грав за правилами попередньої системи, бо виріс поза нею. Філіпп і Александр не вирішували суперечку між Афінами і Спартою. Вони прийшли, коли обидва виснажились — і запропонували принципово нову рамку.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/svіt-ріslіа-рrаvyl-sshа-kytаj-і-kryzа-hlоbаlnоhо-роrіаdku/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Світ після правил: США, Китай і криза глобального порядку
<р>Хто зараз Македонія, питання риторичне. Пекін не бере участі у жодному з поточних конфліктів із відкритою зброєю, не стає публічно на жодну зі сторін, рахує і нарощує присутність там, де утворюється вакуум. «Один пояс — один шлях» там, де Захід залишив простір. Юань там, де долар слабшає під санкційним тиском. Технологічна інфраструктура там, де американська довіра підірвана. Центри Конфуція там, звідки пішов USАІD. Якщо США увійдуть в Іран глибоко і застрягнуть, Пекін отримує роки спокійного переформатування без серйозного американського тиску. Якщо виходять швидко з «перемогою» — Китай першим приходить відновлювати іранську економіку на своїх умовах. В обох сценаріях позиція Пекіну посилюється.
<р>Китай чекає моменту — не для удару, а для пропозиції. Нової рамки, нових правил, нового порядку, де він — перший серед рівних.
<р>Відповідь очевидна, і від цього не легшає.

Вікно

<р>Для України ця конфігурація — конкретна темпоральна задача. Поки Вашингтон дивиться на Перську затоку, Європа змушена думати про власну безпеку самостійно. А коли Берлін і Париж думають про власну безпеку, вони думають про Росію. Про наш театр. Це структурна реальність, яку варто використати без сентиментів і без зволікання. Саме ми маємо досвід і холодну голову, саме ми є дорослими в кімнаті й маємо тверезо та без емоцій пояснювати європейцям, чому саме їм треба вести у цій партії.
<р>Але є строк. Трамп оголосить перемогу в Ірані — незалежно від реальних результатів, бо йому потрібна тріумфальна точка. Після цього він захоче конвертувати це у велику угоду. Валютою тієї угоди традиційно будемо ми. Якщо до того моменту не закріпимось на кращих позиціях, угоду спланують за нашою участю, але без нашої згоди.
<р>Для Європи це час рішучих дій на боці України. Геноцид РФ проти України — це війна в Європі та війна Європи. Спільна перемога — шанс на суб’єктність у новому світі. Шанс бути за столом, а не в меню.

Замість висновків

<р>Левіафан без правил — це не анархія назавжди, а пологи нового порядку. Болісні, криваві, непередбачувані. Питання не в тому, чи з’явиться цей порядок — він з’явиться так чи інакше. Питання в тому, хто виживе і з чим підійде до моменту, коли новий порядок почне кристалізуватись.
<р>Іранська операція — не стартова точка нового безладу (хоч так і здається на позір). Це його видимий вираз, поки що найгучніший. Наступна точка прориву вже готується десь на периферії нашого поля зору. У системі без арбітра хаотизація не зупиниться, а набиратиме обертів, допоки виснаження не змусить когось запропонувати нову рамку.
<р>Македонія чекає свого часу. Решта намагається вижити достатньо довго, щоб побачити, яким буде новий порядок та з чим вони до нього дійдуть.